Доки Вінниця готується до міжнародного фестивалю оповідання «Intermezzo», що проходитиме 22-24 травня 2015, ми спілкуємось з його ідейницею, культурним менеджером Іриною Вікирчак.

Те, чим я займаюся,в сенсі моїх проектів, зараз називається менеджмент культури, або менеджмент культурних проектів. І головна ідея цієї галузі в тому, що культура – це індустрія, сфера діяльності, і вона потребує теж менеджерів, тобто людей, котрі вміють не лише грати на інструментах, співати, малювати, писати вірші, але і люди, які мають економічне мислення і можуть провести проект від опису і закінчуючи його реалізацією, звітами фінансової частини, програмної, логістики. Тобто, все-все-все. В даном випадку, з основним нашим проектом, фестивалем Intermezzo, це не лише суха мереджерська робота, це ще і координаторська, і кураторська робота, тобто творча. Тому, з одного боку, ніби команда менеджерів-організаторів, з іншого – у нас творча команда, яка може не лише зробити, провести захід, комунікувати з великою аудиторією, але й придумати концепцію, розробити її, запросити, відповідно, учасників цієї події так, щоб вони під цю концеація вписувались і могли її реалізувати.
Я відчула, що робити фестиваль – це як робити ікебану. З одного боку, можна взяти все, що є в тебе на столі чи росте десь на городі, і просто натикати хаоьично, щоб воно трималося купи. А можна придумати назву, підійти до цього творчо, придумати месседж (Вешелені каже “посилку”). Так як вірш має якийсь месседж, так і фільм, картина в собі щось несуть, якусь енергетику чи інформацію. Так само і з ікебаною: можна вибрати те, що тобі підходить. І коли ти бачиш внутрішнім вхором, що там чогось немає, то треба піти в поле, і там знайти, чи виростити.

vikurchak01
Як ви плануєте свої проекти

Я памятаю, як на початку моєї діяльності. коли я викладала в чернівецькому університеті, я мала певний графі, певну систему. Наразі я маю зовсім інший спосіб життя. Спосіб життя – то ключова фраза. Коли я почала працювати культурним менеджером, залишивши усі інші роботи, котрі мене притримують до місця і часу, до людей і певних бюрократичних моментів, я зрозуміла, що це є спосіб життя. Напочатку мені було важко зрозуміти, що я не маю будніх і вихідних. Чи у мене немає графіку з 9 до 18, а потім я роблю, що хочу. Я можу іноді приймати якісь дзвінки чи робити їх пізно ввечері або в неділю зранку, або їхати на пікнік з людьми, з якими ще й одночасно з відпочинком працюю. Але це все невимушено. Це приємне і корисне.

Має бути внутрішній стержень, дисципліна і твоя мотивація в відповідності цих цілей.

Ви амбіційна людина?

Думаю, так. Для мене найважливіше – це свобода. Мій робочий стіл – це там де я, мій ноутбук і вайфай. Тоді я в робочому режимі. Я можу бути в будь-якому місці, подорожувати, в батьків, зовсім в іншій країні. Немає нічого ціннішого за цю свободу.

Якби ви порівнювали себе з витвором мистецтва чи літеритурним твором, ким би ви були?

Зараз я точно знаю, що я новелла Коцюбинського «Intermezzo». Це той твір, про який я практично постійно думаю, він творчі робочі процеси. Фестиваль «Intermezzo» – це імпрессіонізм. Це відкрите поле, сонячне проміння, це жайворонки, які летято в небо і це душа, яка вийшла за місто відпочити і натягнути струни душі. Зараз, в конкретний момент, я ця новелла.

Я взялася за Коцюбинського тому, що ще зі школи у мене були підозри, що ця особістьсть – то щось велике і значуще. І я вірю, що Коцюбинський може стати тією постаттю в світі. з якою будуть асоціювати українську культуру. І зараз буде перший фестиваль, в якому ми піднімемо актуальність цієї постаті і 150 років від дня його народження які загубилися в Шевченкових 200, ми піднімемо його на рівня міста, країни. Вінниця вже пишається Коцюбинським, це помітно, коли приїзджаєш у вінницю. Це абсолютно нова подача і інший формат.

vikurchak02

Враження від Вінниця

Вінниця мені стає рідною. Я вперше подачила Вінницю в 2010 році, коли приїздила до подруги. Вінниця для мене – це одна суцільна сонячна пляма. Мені тоді дуже сподобався Буг. Я виросла на Дністрі, він має камянисті береги, це все ж таки скелі. А Буг взагалі інший. Сама річка ширша, так як судноплавна, має мякіші береги. Оце все дало інші відчуття річки. І меня дуже сподобалось, що вона протікає через місто і цим змінює відчуття міста як такого.

Для чого культурні події потрібні містам?

Культура потрібна людям, а люди містам. Я колись дивилась якусь лекцію на “Курсері” про гуманітарні науки. Там було дуже гарне вступне слово професора. Постійно ведуться спори, яка наука потрібніша. Інженерія чи фінаси, економіка чи політика. Немає такого інженера чи фінансиста, банкіра чи політика, який бодай раз в житті не задавав собі питання, чому він живе, який взагалі сенс в житті, що таке любов, чи вмію я любити, який має бути звязок з іншими людьми. Якісь такі вічні речі, на які дає відповідь гуманітарна сфера. В часи трансформації українського суспільства ми всі говоримо про децентралізацію. Але тут мається на увазі не лише розподіл політичних сил, але й початок роботи з містами. Колись мені приволи понятті громади. Саме громада, волонтерство на користь громади створює дуже високу цінність. Тому, мені здається. нам теж потрібно зосереджуватись на громадах. і починати з району міста, де ти живеш, зі своєї вулиці і двору. Саме з цих громад вибудовується місто, яке має певну структуру. і ця структура самостійна.

Розкажіть про команду проекту

Ідея фестивалю до мене прийшла в березні. Потім знайшовся Сашко Вешелені, на якому, насправді, зараз дуже багато тримається на фестивалі. Це така “колона” усього процесу. З Ольгою Гончар я працювала раніше на інших проектах, це наш прес-секретар. Потім до нас підтягнулась Ярина Груша, яка працювала в сфері кіно, на фестивалі займається кіно-гілкою. Катерина Калитко, до речі, моя улюблена поетеса із нині живучих, із Вінниці. Вона керує у нас балканську програму. Отак у нас склалася наша команда.
Дуже приємно, що в проект повірила і відкрито підтримала Вінницька Міська Рада.

Текст: Марина Прісняк
Фото: Таня Петрова
Розмова проходила в ресторанні Churchill-inn