Я пишу вже десять років і, власне, десять років видаюся. Моя письменницька кар’єра почалась з перемоги на конкурсі”Коронація слова” з новеллою “Забавки з крові і плоті”, котра була переведена минулого року разом з повістю “Нова стара баба”. Так зветься ціла книжка, куда входить мій перший текст і мій несвіжий текст. Тому, якщо комусь цікаво познайомитись з тим, з чого починалось моє письмо і до чого воно прийшло, це дуже зручна книжка, щоб познайомитись.
Ці новелли доволі легкі. “Забавки з плоті і крові ” – це підліткова забавляльно-гральна проза. Мені здається, що її можна починати читати з 14 років. “Нова стара баба” – це іронічна проза, таємниця про житя двох подруг, які вже старезні, але пройшли, фактично, одна з одною все життя. Дана книга розрахована на будь-яку вікову групу і будь-який віковий смак. Взагалом, у мене понад 10 романів вже написано, є один детектив. В основному, це міська сучасна проза про місце людини в просторі, в стосунках.
Окрім того, я працюю адвокатом. Я адвокат цивіліст. Так само працюю ведучою на громадському радіо, з минулого року. Веду там авторські проекти, присвячені адвокатурі зокрема, і працюю в прямому ефірі щотижня на хвилях українського національного радіо.

denisenko03

Ідея таких фестивалів, як Intermezzo, мені дуже подобається, тому що я за розширення літературної географії, фестивальної або будь-якої ще. І це прекрасно, коли з’являються нові, цікаві, при чому, змістовні ідеї, які являються не просто черговою книжковою виставкою-ярмарком, а подією, яка насичена змістами. Тут прив’язано все до постаті, до міста, до локації і до оповідання. До новелістики, яка, на мій погляд, в Україні завжди вдавалася.

Коли ви любите писати?

Через те, що власна зайнятість і насиченість дійсно така, як пропитаний наполеон, всім вже давно стоячим в холодильнику, у мене немає такого понятта, як “Коли ви любите”. Я люблю писати, тому використовую час, який у мене є. Я пишу щодня, просто це не завжди є продовженням великої форми. Я дуже люблю спостерігати за людьми, підслуховую величезну кількість діалогів і все це занотовую. Це, фактично, як піаніст тренує пальці, коли грає етюди і розігрує гамму, майже одне й те саме, але щоб не забути звучання. Щоб не забути звучання живих людей, я люблю слухати їх, нотувати розмови і, як письменниця, я виписую це щодня.

Чи маєте ви улюблені місця в місті?

Коли ти працюєш, то сприймаєш кав’ярні більш утилізовано: перекусив, попив кави, підбадьорився і пішов далі гарувати.
Мій робочий день завжди розписаний як партетура музиканта, і інколи я просто не знаю, чи зможу джазувати.

Яку для себе ви знаєте Вінницю?

Сьогодні найперше я заїхала в готель. Я вийшла на балкон, там гомоніли люди. Було багато герані. Мені то дуже подібно на Італію. Потім я подумала, що мені не вистачає філіжанки кави, щоб я сіла і трохи послухала двір.
Вінниця для мене різнофактурна. Коли проїзждаєш міст – помічаєш, коли роззираєшся, що береги дуже різні.

Які враження у вас про готель-ресторан Churchill-inn

Таке враження, що ти перебуваєш не в такому художньому урбаністичному просторі, а десь виїхав на якусь локацію і тут можуть трапитись приємні речі. Він стоїть сам по собі, а життя там далі саме по собі. Кудись вирує дорога, кудись їдуть машини, швидкісна гора, там живе тихе життя маленьких будиночків, які до ресторану, здається, жодного стосунку не мають. Невеличний клаптик мііста зшитий різними історіями: траса абсолютно урбаністична, тут раптом з’являються пастеральні будиночки, які живуть тихим своїм життям, тому ресторан такий дуже містичний через те все: видається, що тут може відбуватись щось дуже цікаве.

Що ви побажаєте нашим гостям?

Надихатися, розумнішати і більше давати собі відпочинку. Людина, коли відпочиває, набирається сил і більше цінує свободу.

Текст: Марина Прісняк
Фото: Таня Петрова
Розмова проходила в ресторанній залі Churchill-inn