Так тихо, неспішно, з дітьми, за руку з Леною Павловою, ми відчинили двері бабусиного дому, в якому нас чекали щойно випечені в печі пиріжки. Трошки з яблуками, трошки з вишнями. І з сиром, оті, що з дирочкою та пахнуть ваніллю. Та перед ними “бабцюня”((с)Юлія Андріянова) насипала тернопільський борщ (або суп, хто як звик). І він був такий смачний, рідний, зелений, з кропивою… А ще іноді
давала “затерку”. І ліниві вареники (макарони, замішані з вишнями чи сиром), а може, макарон по-флотськи… І мазали такий духмяний і обов’язково домашній хліб маслом і сливовим варенням… А ще – чекали Різдва, аби з’їсти вареників з чорносливом, тільки тих, що всередині багато цукру, і з сливочок геть поморщених, зате справжніх… А потім запивали те все кисілем або юппі. Та, таким порошком, який розводили водичкою… І так рідко в правильній пропорції, тому що коли наливали більше води, напою було більше. Так наче на довше хватало.
Різні спогади, такі геть різні смакові спогади спонукали нас замовити вино і десерти… Тому що в роті наче стояв присмак отого тернопільського борщу і голубців з кукурудзяної крупи в виноградному листі…
Отака у нас була екскурсія по РІДНОКУХНІ. У кожного вона своя. Та присмак спогадів, здається, у всіх був спільним. Не знаю як інші пані, та я сьогодні зварила зелений борщ і сильно задумалась над тим, на яких гастрономічних казках росте моя доня.

Я дуже вдячна Лені Павловій та її клубу “Подільська кухня” за екскурсію в дитинство, та не лише своє. Вчора був дуже потрібний усім нам смачний та творчий вечір. Тому що окрім спогадів для гарних вечорів та розвитку власного письмового стилю Лена поділилась з нами книгами і авторами, які читає, і прочитала власні ессе.

А ще я безмежно вдячна кожній пані, яка прийшла на наш вечір і, як кусочком тортика, поділилась з нами своїми спогадами та дитинством.

______________
P.S. вечір зі спогадами в форматі світового кафе провели в ресторані «Churchill inn».