Анастасія Маломан
Співзасновниця digital-агенції та проєкту Mindsetters. Шість років тому вона залишила офісну роботу й запустила бізнес на останніх місяцях вагітності, а сьогодні допомагає іншим не вигоріти на шляху до цілей. У розмові з Амбітна вона ділиться, чому не варто зраджувати себе, як знайти внутрішні опори та чим її надихає Одеса.
Одеса
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилася у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Шість років тому я наважилася покинути офіс і відкрити власну агенцію digital-маркетингу. І зробила це на останніх місяцях вагітності разом із одногрупницею.
У нас не було команди, не було готових процесів — лише ідея. Це був 2017–2018 рік, ще до ковіду, коли всі були переконані: справжній бізнес має мати офіс. Віддалена робота тоді виглядала чимось «несерйозним».
Ми ж пішли проти тренду і запустили агенцію віддаленого типу. Перші два роки збирали команду онлайн, так само онлайн підписували договори з клієнтами. І щоразу чули скепсис від «дядьків із 90-х», які не розуміли, як можна працювати без офісу. Нам доводилося постійно відстоювати своє бачення.
Минуло більше шести років. Ми досі працюємо за цією моделлю. І саме вона врятувала нас у період ковіду та на початку повномасштабного вторгнення. Тоді, коли інші компанії лише перебудовувалися, ми вже були готові. Ми змогли зекономити ресурси і зберегти команду.
Так, це було складно в моменті. Але цей «ризикований» вибір згодом став нашою перевагою.
ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?
Це стосується і сім’ї, і друзів, партнерів. У мене два проєкти — обидва я відкрила в партнерстві, тому що мені дуже важлива та підтримка, з ким можна порадитися, з ким можна не те щоб розділити відповідальність (це також), але й зняти зайву напругу, отримати інший бік, інший погляд на ту чи іншу ситуацію. І таким чином ми охоплюємо більшу експертизу й, на мою думку, стаємо більш ефективними.
А щодо сімейної підтримки — це для мене взагалі дуже важливо. У нас у сім’ї так прийнято, що ми можемо в будь-який момент зателефонувати один одному, попросити про допомогу — як фізичну, так і моральну. Для мене дуже важливо, коли тебе оточують люди, відкриті до тебе й до світу.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Ми були одними з перших, хто створив агенцію віддаленого типу. Ми ніколи не працювали в офісі — з 2017 року. І це була наша основна мета. Тобто ми з партнеркою відкривали цей бізнес, щоб він був корисний нам, тому що ми втомилися від офісів і хотіли мати свій підхід — працювати так, як зручно нам, щоб бізнес працював на нас, а не ми на бізнес, грубо кажучи. Тому саме в цьому я бачу нашу інноваційність на той час. Зараз це вже не виглядає дивиною, але тоді це було досить сміливе рішення.
Наш основний напрямок — це комплексний SMM і таргетинг. Ми спеціалізуємося на таргетованій рекламі, але також надаємо й інші діджитал-маркетингові послуги: SEO-оптимізація сайтів, створення сайтів, контекстна реклама Google. У нашій команді багато спеціалістів широкого профілю. Також ми активно працюємо з підрядниками, поєднуючи запити клієнтів з відповідними виконавцями. Я б сказала, це digital-маркетинг без меж. До нас зверталися за допомогою у створенні франшиз, ми розробляємо комунікаційні стратегії — усе, що стосується digital.
Другий мій проєкт народився зовсім нещодавно. Це проєкт тієї підтримки, яка для мене дуже важлива — Mindsetters. Проєкт побудований на майстермайндах. Ми організовуємо експертні майстермайнди на конкретні теми, а також маємо постійні групи, з якими зустрічаємося щотижня і перебуваємо в постійному контакті. Мета — допомогти людям досягати цілей без вигорання, усвідомлено рухатися вперед, розуміючи, що це саме їхні справжні бажання. У цьому проєкті я — ідейна натхненниця. Це моя ініціатива, в яку я зараз багато вкладаю. Також я виступаю як бізнес-куратор: за понад шість років досвіду я знаю, як автоматизувати та структурувати процеси, поставити мету, розписати стратегію, розбити її на спринти й дійти до результату. Моя партнерка — психологиня з багаторічним досвідом, яка допомагає з рефлексіями, щоб ми краще розуміли себе: чого хоче наше тіло, чого хоче наш розум. Це допомагає не витрачати енергію даремно, а поєднувати зусилля тіла й розуму для досягнення справжніх цілей.
Так, хочу зазначити: інструмент майстермайнду ми не вигадали. Він давно існує на закордонних ринках, і лише нещодавно почав з’являтися в Україні. Я особисто закохалася в нього, коли була менторкою на продукті в Анiти Соловей. Там ми з маленькими групами учасників щотижня зідзвонювались і працювали над запитами.
Що таке майстермайнд? Це група до 10 осіб, кожен із яких приходить зі своїм запитом — особистим або робочим. Наприклад: «Мені потрібно підвищити продажі мого бізнесу через таку-то платформу. Як ви це бачите? Який контент додати?» Це водночас і фокус-група.Мені імпонує, що ми не можемо передбачити, які саме люди зберуться. Зазвичай це учасники з дуже різною експертизою й баченням, і саме тому ми отримуємо максимальну кількість ідей, поглядів і рішень буквально за три години. Це дозволяє побачити ситуацію з несподіваних боків, отримати справжні інсайти — слово, яке когось може тригерити, але воно справді описує ці моменти осяяння, коли хтось допомагає побачити твої сліпі зони.
А і таким чином за короткий проміжок часу — наші майстермайнди зазвичай тривають до трьох годин — ти виходиш із певним рішенням або планом дій: що робити далі. Це стосується як бізнес-запитів, так і особистих. Наприклад, хтось каже: «Я сильно прокрастиную певні задачі. Розкажіть про свої інструменти боротьби з прокрастинацією. Можливо, ви мені підсвітите, чому я не хочу робити цю конкретну річ і як знайти силу наважитися». У такій малій групі учасники діляться досвідом і проливають світло на неочевидне — це працює дуже ефективно.
Мене щоразу дивує, наскільки різні люди в цьому просторі можуть бути залученими. Ми позиціонуємо майстермайнд як три години роботи над своїми запитами. Це не просто розмови — це робота: ми промальовуємо стратегію, фіксуємо кроки. Це зустріч, на яку кожен приходить із блокнотом і ручкою, щоб записати конкретні дії, оцифрувати їх і почати реалізовувати. І в цьому просторі немає сорому чи байдужості: кожен залучений у власний запит, готовий приймати фідбек і водночас — віддавати його іншим. І за цим дуже цікаво спостерігати.
Так, повертаючись до питання про інструмент майстермайнду і як ми його використовуємо. Люди не завжди розуміють, що це таке. Тому ми проводимо безкоштовні welcome calls — вводні зустрічі, під час яких робимо кілька рефлексивних вправ, а потім — пробний майстермайнд. Зустріч триває приблизно три години: перша частина — знайомство, вправи, щоб налаштуватися і сформулювати запит; далі — сама сесія. Ми пояснюємо регламент, структуру зустрічі, як відбуваються виступи й відповіді, адже це не хаотична розмова — важливий порядок.
Після пробного майстермайнду учасники вже виходять із чіткими відповідями і планом дій. Тобто спробувати можна. Форма для запису є на нашій Instagram-сторінці. Ми стабільно проводимо такі зустрічі один-два рази на місяць.
Також у нас є разові сесії без презентації проєкту — це вже глибша робота з конкретними запитами. Є зустрічі двох типів: без теми та з темою. Тематичні майстермайнди, наприклад, ми проводимо з експерткою-маркетологинею по запусках — про продажі в Instagram. Ми запрошуємо експертів, і тоді учасник отримує не лише фідбек від фокус-групи, а й три експертні думки: мою як бізнес-кураторки й маркетинг-експертки, від запрошеного експерта та від психолога.
Це така потрійна сила впливу: експерти + фокус-група, яка може бути частиною вашої цільової аудиторії. Це як кастдев, але в концентрованому форматі. Ви отримуєте точкові відповіді на конкретні питання, а також бачення від тих, хто, можливо, ще не є вашим клієнтом, але потенційно може стати — і пояснить, чому наразі ні та що могло б це змінити. Таким чином ви можете протестувати продукт, перевірити ідеї та побачити нові ринки і можливості.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
А за фідбеком клієнтів — це одне з найважливіших для мене як у digital-агенції, так і в проєкті Mindsetters. Хоч Mindsetters працює лише п’ятий місяць, ми вже отримали величезну кількість відгуків. Навіть після безкоштовних дзвінків, які ми проводимо, щоби краще зрозуміти запити нашої аудиторії, ми отримуємо дуже теплі й надихаючі слова. Ці дзвінки — це взаємна користь: ми ділимося цінністю, і водночас отримуємо зворотний зв’язок. Люди кажуть: «Я отримала те натхнення, яке мені саме зараз було необхідне», — і це після пробного, умовно кажучи, ознайомчого дзвінка.
Ми не робимо нічого надзвичайного — просто ділимося тим, як ми вибудували цей інструмент, наш підхід, як зібрали все в єдину модель. Але вже навіть після цього люди виходять з конкретним результатом. І для мене це дуже надихає. Хочеться продовжувати, хочеться, щоб якнайбільше людей змогли спробувати цей формат, навіть безкоштовно. Бо цей проєкт — не про заробіток, а про душу.
Мені хочеться створити простір підтримки для українців, які живуть у надзвичайно складних умовах останні роки. Ми бачимо зростання рівня депресії, апатії, прокрастинації — коли люди не знають, куди йдуть і навіщо. І от ця підтримка, об’єднання, допомога одне одному — щоб оптимізувати свої зусилля й отримувати більші результати — для мене справді важлива. Це вже більше ніж проєкт. Це місія.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Ну, перша порада, мабуть, — бути відкритими, колаборувати, знайомитися, підтримувати одне одного. Наприклад, у сфері digital-маркетингу, коли ми тільки починали (та й більшість часу нашого шляху), я часто стикалася з таким трохи снобістським ставленням. Не розумію чому — ринок величезний. А після початку повномасштабного вторгнення ми взагалі можемо виходити на міжнародні ринки. Так, це складніше, але клієнтів усе одно багато. Багато українців відкривають бізнеси за кордоном — ринок лише зростає.
Конкуренція є, звісно, але я погоджуюся з тезою Лєри Бородіної: клієнтів вистачить на всіх. Можна і варто створювати нові проєкти, колаборувати, знаходити альтернативні рішення. Як ми, наприклад, створюємо сітку підрядників — щоб передавати клієнтів один одному, допомагати. Зараз важливо фокусуватись на синергії та екологічній підтримці, а не на цькуванні конкурентів.
Це моя порада — створювати більш екологічний простір, у якому всім буде комфортно працювати одночасно, а не намагатися когось «вибити». Фокус — на своєму шляху, на вдосконаленні, на навчанні власних навичок, а не на порівняннях: «а як у конкурентів» або «що я можу в них підглянути».
Зараз як ніколи важливо зосередитися на своїх ідеях. Унікальні підходи справді цінуються, особливо в час, коли набирає обертів штучний інтелект і стандартизовані рішення вже не викликають захвату. Треба шукати нове — штормити, проводити брейншторми, працювати над своєю «надивленістю» і вкладати в себе: у навчання, розвиток і розширення горизонту.
Бути українкою — про що це?
Так, я хочу підкреслити, що ніколи не думала про свою українськість лише як про факт — ось я українка за паспортом, і цього достатньо. Поясню чому. По-перше, це внутрішні психологічні історії — синдром відмінниці, відчуття, що я маю робити більше. Це 100% є в мені, така моя особистість.
А загалом, якщо говорити про обов’язок як громадянки, то для мене це про те, що ми маємо молоду державу, і не можна сказати, що все вже побудовано й працює. Ми бачимо наслідки багаторічних рішень, ухвалених без нашої участі, але все одно саме нам це зараз «розгрібати». Тому я вважаю, що будувати державу — це щоденний обов’язок кожного. І це, зокрема, для наших дітей. Бо я хочу бути українкою не лише формально, я хочу бачити майбутнє своїх дітей в Україні, планувати його — попри всі події — і вкладати в це максимум своїх можливостей.
Це — виховувати дітей українською, читати їм українські книжки (якщо іноземні — то в перекладі), навчати їх в українській школі, щоб знали історію. Я зараз живу здебільшого за кордоном, але часто приїжджаю. І навіть там я намагаюся говорити українською на вулицях, щоб ідентифікувати себе й інших, бо мене дуже зачіпає мовне питання. Я не створюю конфліктів, але глибоко переконана: ознака сильної держави — це, зокрема, й мова. І якщо я українка, то маю її відстоювати щодня, створювати проєкти українською.
Що стосується бізнесу — для мене важливо не йти на компроміси у своїх моральних переконаннях. Це про вибір: відмовитися від грошей, але залишитися вірною своїм цінностям, зберегти позицію. Це дуже об’ємне, глибоке питання. Але якщо коротко, то якщо ми хочемо сильну державу, ми маємо кожен на своєму місці вкладати в неї щось. Робити вибори — і часто без компромісів. Бо це про твої цінності, які мають проявлятися і в роботі, і в повсякденному житті. Донати, волонтерство — навіть не обговорюється. Це вже щось самоочевидне.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
ідність — це не погоджуватись на менше. Але водночас, і це ми постійно наголошуємо в проєкті Mindsetters, — гідність полягає в тому, щоб любити себе. Це про те, щоб робити для себе більше, ставитися до себе з турботою, з любов’ю. Це про вміння бачити свої слабкі сторони, працювати з ними, прокачувати, але не загнати себе в вигорання і виснаження.
Це знову ж таки — про межі. Про компроміси, на які ти можеш іти, і ті, на які не маєш права йти, бо вони суперечать твоїм цінностям. Жити в рамках своїх переконань — для мене це і є гідність. Не погоджуватись на спілкування, яке тебе принижує, руйнує — це також про гідність. Про відповідальність перед собою.
Це стосується і вибору людей поруч: з ким ти спілкуєшся, які в них переконання, чи збігаються вони з твоїми. Для мене це принципове питання. Якщо ви не сходитеся у фундаментальних цінностях — то про яке спілкування може йти мова? Гідність — це вчасно сказати про це і не будувати стосунки на хибному ґрунті. Це про свідомий вибір свого оточення й простору, в якому ти перебуваєш щодня. Бо це безпосередньо впливає на психічний, емоційний, моральний стан — а отже, і на те, на що ти здатен фізично.
Про безбар’єрність і доступність
А я завжди дуже засмучуюсь, коли бачу, скільки нам ще йти до справжньої доступності та безбар’єрності — для всіх. Починаючи від ЛГБТ-спільнот до людей з інвалідністю. І це не лише про Україну — це стосується дуже багатьох країн у Європі. В Америці ще не була, але по Європі трохи поїздила — і можу сказати, що небагато країн справді просунулися хоча б на 50%. Це величезний шлях для всього людства — від працевлаштування до інфраструктури.
І тут мова і про фемінізм, і про інклюзію загалом. Ми ж говоримо про рівність — для кожного.
Тому я намагаюся робити максимум у межах своїх можливостей. Вчу доньку толерантному ставленню до кожної людини, незалежно від її приналежності до тієї чи іншої спільноти. Не ділити людей на категорії. І вважаю, що це — мінімум, який я точно можу зробити. Але водночас — це й максимум, на який я наразі здатна, враховуючи свою зайнятість, психоемоційний стан і все інше.
До теми гідності тут важливо додати: треба адекватно оцінювати свої сили й не цькувати себе за те, що не можеш зробити все й одразу. Іноді виникають ідеї — коли гуляєш містом, бачиш несправедливість в інтернеті чи в соцмережах — хочеться створити соціальний проєкт, щось змінити. Але фізично неможливо розірватися. І тут важливо приймати себе.
Ми, як жінки, як мами, амбітні й водночас вразливі, маємо зосередитися на тому, що справді в наших силах. І один з найбільших внесків — це вклад у наступне покоління. Виховати дітей, які вже мислять інакше. Які зростають з адекватним уявленням про рівність, повагу, гідність. Можливо, не я реалізую всі ці ідеї, але, хто знає — може, моя донька, коли виросте, очолить крутий соціальний проєкт. І це вже буде перемога.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
А, мабуть, знову ж таки, все йде з оточення. Якщо говорити про те, як створився Mindsetters і як він набув ось цієї форми, взаємної підтримки — це сталося після відгуку від найближчого кола. Мені сказали: «Так, це потрібно, давай зробимо, я вже хочу, давай зідзвонимось удвох і попрацюємо в такому форматі». І після цього я зрозуміла, що, мабуть, я не одна, кому це цікаво.
Я використала свої соцмережі — камерні, не масові, це люди, яких я знаю особисто — і отримала ще більший відгук. Додаткове підтвердження від другого кола оточення. І тоді стало ясно — треба робити. Краще зробити одразу, коли ти «гориш», ніж відкладати на потім, коли, можливо, буде «ідеальніше», але не буде енергії. Тому це було радше спонтанно — відгук, поклик і іскра, яка в моменті матеріалізувалась у щось живе. І ми це продовжуємо розвивати. А далі вже — завдання, стратегія, масштабування, бажання познайомити з цією ідеєю більше людей.
Щодо інших ідей — більшість із них реалізуються саме так само. Або я роблю одразу, або відкладаю — і тоді починаються внутрішні заперечення, сумніви, ідея не реалізовується. Але тоді питання до себе: чи справді я хотіла її реалізувати настільки, щоб вона відбулася? Чи це був вдалий момент?
Отак у мене — за імпульсом. Не можу сказати, що сильно себе змушую робити те, що «треба», якщо не можу чи не хочу.
Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально
Так, дуже часто за ці шість з гаком років були моменти, коли хотілося все кинути, закрити, дати собі повний відпочинок. Так, це завжди виглядає як приваблива, умовно кажучи, «легша» ідея для мозку. Але якщо чесно, то найяскравіше я це відчула перед початком повномасштабного вторгнення. Я тоді працювала в офісі — хоча мала власну агенцію і виконувала ті ж функції, погодилася на офісну позицію. Мене запросили, і я погодилась.
І я ніколи не почувалась настільки погано, як тоді. Було відчуття, ніби я зрадила себе, свій шлях, те, що я будувала. Знову повернулась у формат, від якого так довго йшла — в офіс. Мені тоді здалося, що мені потрібна додаткова стабільність, більше грошей, структура, що потрібно щодня кудись ходити, виглядати «як треба». Але в результаті я втратила найцінніше — свободу, до якої йшла.
І коли почалося повномасштабне вторгнення, я… ніби видихнула. Мені більше не потрібно було ходити в офіс. Це прозвучить дивно, але тоді я відчула полегшення.
Цікаво, як працює наш мозок і куди нас іноді штовхає. Так, були періоди, коли дуже хотілося стабільності, коли втомлюєшся від щоденних рішень, відповідальності, необхідності щось обирати, на щось впливати. Але в такі моменти дуже важливо повертатися до першопричини — навіщо ти все це починав. Чи це справді твоя мета? Можливо, вже ні. І це теж нормально.
Але якщо ти чесно відповідаєш собі: так, це моє, я просто втомився — тоді треба дати собі паузу, відпочити, переключитися, змінити ритм, перезарядитись. І повертатися. Іншого варіанту просто немає.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Е-е, ну, однозначно я стала жити краще — в довгостроковій перспективі. Якщо повернутися до того, якою я була на початку шляху, і якою є зараз — хоча я не називаю це «точкою Б», скоріше це проміжний результат — то на цій дистанції я бачу 100% позитивні зміни.
Це взагалі про дорослішання. Коли ми займаємося саморозвитком, працюємо з мисленням, знаходимо опори в собі, більше бачимо своїх можливостей, прокачуємо навички — нам легше рухатися далі. Тому я вдячна собі «тодішній» — маленькій, з багатьма внутрішніми блоками — за те, що я все ж почала. Бо якби не зробила цього тоді, той стрибок, який я бачу зараз, був би набагато меншим. Це точно.
За весь цей час я побудувала і зовнішні, і внутрішні опори — і все завдяки тому, що вчасно сказала собі «так» і не проігнорувала імпульс. Так, буває складно, але це не означає, що ми емоційно нещасливі. Навпаки: коли обираєш себе, то попри труднощі, відчуття — тільки позитивне.
розкажи про своє місто
Рідне місто — це Одеса. Я дуже її люблю. Кожного разу, коли приїжджаю із-за кордону, відчуваю полегшення. А коли їду — сум, сльози, небажання залишати. Через сім’ю, через саме місто, яке попри всі недоліки залишається для мене затишним.
Так, в Одесі є проблеми — і всі вони здебільшого пов’язані з управлінням містом, з людьми, які ухвалюють рішення, що нам дуже не подобаються. Але попри це — це місто з морем. А я не можу без моря. Зараз я живу в Бухаресті, у Румунії, і з кожним днем усе більше розумію: я — південна людина. Мені важливо вийти, подихати, пройтися Трасою здоров’я, навіть без навушників, просто бути, відчувати — навіть серед шуму: коли їздять велосипеди, діти сміються, шумить море. У цьому є свій вайб, своя віддушина. Навіть коли багато людей у вихідні — для мене це все одно про спокій.
Після життя за кордоном, у місті, в якому ти не хочеш жити, а просто мусиш — Одеса стає ще дорожчою. Я завжди хотіла подорожувати, бачити якомога більше світу, але ніколи — навіть до повномасштабного вторгнення — не хотіла жити в жодному іншому місті. Можливо, спробувати пожити десь рік, але назвати інше місто «домом» — ні. Домом для мене була й залишається Одеса.
Що розказати про вінницю?
До речі, жодного разу не була, але постійно думаю, що треба приїхати.
Топ-п’ять місць у Вінниці? Перше — це невеличка кав’ярня Моя птаха. Її відкрила жінка, яка викупила маленьке приміщення, зробила там затишний ремонт і прикрасила все макраме, які створили вінницькі майстрині. Вона шаленіє від кави, і хоча у Вінниці багато кав’ярень третьої хвилі, у Птасі найсмачніше на мою думку кава, яку я тільки бачила — але й найвибагливіше підібрана. Вона сама проводить капінги, сама пече тарти, створила лінійку десертів, має дитячий куточок і зону для коворкінгу. Все чітко зоновано: є столики, де можна працювати, і є такі, де — ні. Музика — нестандартна, іноді звучить щось французьке або старовинна українська. Атмосфера особлива. Юля, власниця, — неймовірна. Це стабільне, тихе місце, де можна зарядитися й далі йти чарувати Вінницю.
Друге місце — IT-парк М9. Це ревіталізована будівля старої фабрики «Вінничанка». Чотири поверхи, повністю пересклені, оновлені, й живуть тепер під слоганом «Роби те, що любиш». Я там колись працювала маркетологом. Це простір, де компанії орендують офіси різного розміру — від 20 до 600 квадратів. Але головне — атмосфера: всі вітаються, як у маленькому селі. Спочатку новенькі дивуються, але потім і самі починають. Тут формується нова культура спільного простору.
Третє — Площа Космонавтів. Це проспект у спальному районі, що тягнеться до Вишенського озера. Там сучасні лавки з розетками, сакури, магнолії, дитячі майданчики, кав’ярні. Це місце для довгих прогулянок — люди йдуть в один і в інший бік просто так, повільно, з насолодою. Затишно.
Четверте — мій балкон. Живу на Вишеньці, бачу озеро, багато дерев і… радянські п’ятиповерхівки. Мені бракує старовинної архітектури, як у Києві чи Франківську. Хотілося б хоч би їх у білий колір перефарбувати. Але тепер я ціную й це — з дев’ятого поверху видно, як місто переходить у передмістя, де одноповерхові будинки. І сьогодні йде дощ, який триватиме тиждень, і я тішусь, що можу не виходити з дому.
П’яте — наш драмтеатр. Це старовинна будівля, збережена ще з часів Другої світової. Сцену пошкодили, але колись вона була унікальною — єдина у світі, що оберталась і змінювала декорації. Архітектура — особлива. Я рідко туди ходжу, але коли буваю — відчуваю, що це місце сили.
питання невідомій жінці
Яка книга чи фільм вас сформувала або на вас вплинула і щось змінила у вашому житті, в вашій діяльності?
Складно виокремити одну. Я намагаюся багато читати, переважно художню літературу, але читаю і прикладну, бо потребую теоретичних знань для роботи. Зараз мене формує книжка «Жінки, що біжать з вовками». Вона дуже мені відгукується — не стільки новими інсайтами, скільки підтвердженням того, що мені близьке. Про те, що не можна досягати результатів, зраджуючи себе. Щирі стосунки — як у бізнесі, так і в родині — можливі лише тоді, коли ти не намагаєшся бути кимось іншим. Потрібно повертатися до себе, до своїх цінностей, жити за ними.
Я багато думаю зараз про поєднання жіночості та досягнень, про те, як не згоріти, коли тебе одночасно багато: і робота, і побут, і виховання. Мій чоловік — моряк, я часто одна. І так, це впливає. І тому я більше досліджую себе, свою жіночу природу, свої межі.
Якщо про фільм — дуже вплинув Mr. Nobody (Містер Ніхто). Дивилась ще в університеті. Це про вибори, які ми робимо щодня. Про те, що кожне наше рішення формує нову гілку реальності. Але водночас — є щось одне, ключове, що пронизує всі варіанти життя. У фільмі це — кохання. І я не тільки про романтику, а про людей, які твої, справжні. Тримайся за них — і, можливо, твоє життя складеться найкращим чином.
А яке я поставила б питання іншій жінці?
«Як ти все встигаєш? Поділись лайфхаками».
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
