Дарʼя Шуть - Амбітна пані

Дарʼя
Шуть

Менеджерка, яка організовує хаос. Її послуги починались із ремонту, а переросли у повний життєвий супровід. Вона пішла у свій страх — і створила ринок, якого не існувало.

Київ

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Думаю, три роки тому. Я давно виношувала одну ідею, але весь час працювала в наймі. Йшлося про послугу, якою займаюсь зараз — у сфері ремонтів. Це чоловіча галузь.

Я була керівницею компанії понад п’ять років, але хотіла створити свою. Ідея народилася ще років десять тому — послуга менеджера з ремонту, щось на кшталт особистого помічника. Людина хоче зробити ремонт, але не знає, з чого почати. Я приходжу — і вирішую все. Як секретар, який розбирається в ремонті.

Довго не наважувалась. Боялась, що нікому не треба. Коли розповідала — всі казали: «Класно, але попиту не буде. Є ж дизайнери, прораби». Я сумнівалась, створювала логотип, починала щось, кидала.

Нарешті наважилась після вигорання. Вже фізично не могла. Прокидалась зранку — і була зла. Це був 2022-й, початок повномасштабної. Всі відмовляли: «Ти що? Війна. Люди втрачають роботу». Але я більше не могла залишатись.

Я пішла. Почала розвивати напрям. Ми ще й були в боргах — перед повномасштабною вклались у будівництво. Чоловік пішов служити. Але саме це виявилось правильним рішенням. Зникло вигорання, з’явились клієнти. Почала робити якісно — і це працювало.

Люди спершу дивувались. Такої послуги не було — новий ринок. А створювати ринок важко. Особливо — у чоловічій сфері.

Що для вас є підтримкою?

Для мене дуже великою підтримкою був і є мій чоловік. Тоді всі казали: «Не йди». А він подивився на мене і сказав: «Я бачу, як ти мучишся. Краще йди. З голоду ми точно не помремо».

Це був важкий період. На початку повномасштабного, коли він пішов служити, навіть зарплати у військових не було. Вони просто йшли захищати.

Він дозволив, повірив. А всі інші — ні. Казали: «Не вийде. Це незрозуміло. Не вигадуй». Люди тягнуться до стабільного, все незвичне їх лякає. І через свій страх вони відмовляють інших.

А він сказав: «Спробуй. А там будемо розбиратись». І ця віра — найкраща підтримка. Навіть коли все виглядає нелогічно.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Колись, років 13 тому, я працювала в компанії, яка продавала термокилими для прогріву бетону. Ми з подругою стояли на виставці — дві дівчини, технічна освіта, новий для ринку продукт. До нас підходили чоловіки, слухали — ми не просто “продавали коврик”, ми пояснювали технічні характеристики, працювали як фахівці.

Так нас помітив один керівник. У нього була ідея: створити компанію, де замість традиційних прорабів — дівчата. Не “дядьки з сигаретами”, а технічно підковані жінки, які ставлять завдання, керують процесом.

Він взяв нас, навчав. Так я потрапила у сферу. Його ідея була — створити менеджерів проєкту в ремонтах. Але ринок не був готовий. У великих будівництвах це нормальна роль — координатор, який керує всіма підрядниками. У ремонтах чомусь вважалося, що це зайве. Хоча процеси ті самі.

Ми завжди продавали послугу в комплексі: і ремонт, і організація. Але я почала думати — чому не виділити це окремо? Уявіть: ви хочете ремонт, нічого не розумієте. Є “чоловік на годину”, а чому не може бути “менеджер ремонту на час”? Людина, яка вже зробила десятки ремонтів, все організує замість вас.

Здається, що це може зробити дизайнер, але дизайнер не контролює виконання, не підбирає команду, не слідкує за якістю фарбування стін, не купує посуд. А є клієнти, яким треба все — від матеріалів до ложечок. Або клієнти, які хочуть залишитись інкогніто — я стаю обличчям проєкту. Буває, що виконавці на об’єкті не знають, що я не замовниця.

Іноді є клієнти-чоловіки, які не хочуть, щоб їхні дружини спілкувались із підрядниками. І вони наймають мене — як буфер між родиною і робітниками.

Персональний менеджер на час ремонту. Повний супровід ремонту від вашого імені

Що є вашим портфелем послуг? Як ви стали на ринку? У чому інноваційність вашої моделі?
— Одного разу мене найняли спеціально як проміжну ланку між дружиною замовника і підрядниками — вона не мала з ними контактувати, так чоловіку було спокійніше. І це теж формат. До дизайнера з таким не звернешся. А я — особистий представник на час ремонту.

Коли я почала розповідати про цю модель, люди реагували: «Це просто прораб» або «Це може зробити дизайнер». Але це ширший спектр. Наприклад, у фіналі — клінінг. Дизайнер не контролює, як прибрано після ремонту. Його завдання — відповідність проєкту.

А ще: домовленості з сусідами, запуск газу, оформлення договорів із ЖЕКом, ОСББ — це завжди падає на замовника. А у нас — довіреність, і ми вирішуємо це все самі.

Так я зрозуміла: можна створити послугу в різних форматах. Комусь потрібна повна супровідна модель. Комусь — просто консультація. Комусь — допомога при прийманні квартири від забудовника.

Коли я запустила таргет, було багато коментарів: «Ви складно пояснюєте. Це ж просто прораб». Я постійно відповідала: це інше. Не дизайнер, не прораб. І поступово аудиторія почала розуміти. На це пішло пів року.

Спочатку я думала, що мої конкуренти — фірми, дизайнери, прораби. Але виявилося — вони мої замовники. Наприклад, фірма, яка займається ремонтами, шукала людину для контролю виконавців. Вони хотіли найняти менеджера на зарплату, але з’ясували, що таких фахівців майже немає. І натрапили на мою рекламу. Подзвонили — і стали клієнтами.

З початком повномасштабної все змінилося. Багато дизайнерів виїхали. Але їм треба реалізовувати проєкти — вони звертаються до мене. Я була очима і руками дизайнерки на об’єкті в Житомирі. Це був Центр захисту прав людини з іноземним фінансуванням — все мало відповідати проєкту до дрібниць. Я приїздила, знімала відео, фото, відмічала, що треба переробити.

Є і такий формат — без управління робітниками, лише контроль відповідності. Жінки-менеджерки зараз дуже актуальні. Чоловіків мобілізують, не всі можуть їздити, не вистачає виконавців. А ми мобільні. Ми адаптуємось — тому що мусимо.

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

Як розширювався спектр ваших послуг? Які формати запитів виникли з часом?
— Є багато випадків, коли замовники самі не можуть бути присутніми на об’єктах. Деякі не мають змоги пересуватись фізично. До мене зверталися з Польщі — молода пара, яка займається ремонтами. Вони виїхали на початку повномасштабної, а зараз мають багато об’єктів, але не встигають усе контролювати. Їм не вистачає системи. Ми домовились: зустріч раз на два тижні у Zoom, де я допомагаю вибудувати менеджмент — не просто роздавати завдання, а складати графіки, послідовність робіт, стикувати всіх між собою.

Ще був запит — жінка з немовлям. Треба було переїхати з квартири в будинок після ремонту. Вона фізично не могла нічого зробити: «Ви можете організувати переїзд?» Пакування, вантажники, запуск клінінгу, перевірка освітлення, докупівля дрібниць. Потім — розпакування. Вона просто приїде в усе готове. І так — багато схожих історій. Те, що наче «може зробити кожен», але насправді — не кожен і не завжди.

Ще приклад — підготовка квартир під оренду. Люди за кордоном, потрібно зробити косметичний ремонт, купити посуд, оформити декор, «причесати» житло. Це теж стало частиною послуги.

Все починалося з менеджменту ремонту — коли треба хтось, хто контролює процес. А тепер воно розрослось у щось більше. Люди самі не знали, що так можна. Тому мовчки страждали, або робили все самотужки. Зараз просто почали розуміти, що ця послуга існує — і звертаються.

Я дуже сподіваюсь, що в Європі ця роль — менеджера проєкту — набагато звичніша. У нас ринок ще не дозрів, але вже починає. Уже менше кажуть: «Це ж просто прораб». Більше — слухають і розуміють.

Насправді, це щось середнє. Це не зовсім менеджер проєкту в ІТ-розумінні. І не зовсім прораб. Це менеджер рутини. Людина, яка організовує хаос. Як HRD у бізнесі — між власником і персоналом. Так і тут — між замовником і виконавцями. Треба, щоб усім було зручно. І ми створюємо цей міст.

Бо зібрати речі — може кожен. Але скільки це забирає енергії, часу? Це ті задачі, які просто ніхто не хоче робити. А ми їх беремо — і доводимо до ідеалу.

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

Найперше — мати експертизу. Мені дуже допомогло те, що я знаю процеси зсередини. Я можу прийняти роботи, перевірити якість укладки плитки, гіпсокартону, вирівнювання стін. Це повноцінна технічна експертиза.

Коли замовник сам спілкується з майстрами — це катастрофа. Їм починають ставити технічні питання: як зробити кут, куди вивести дроти, як краще посилити конструкцію. А звідки він знає? Його ж мозок не для цього. Деякі майстри самі не впевнені, не хочуть брати відповідальність, і замовника просто завалюють питаннями.

Це виснажує. Тому багато хто після ремонту каже: «Ніколи більше». А я — той фільтр, через який усе проходить. Я не навантажую замовника зайвим. Я вирішую ці питання. І якщо бачу, що майстер щось робить не так — зупиняю процес, змінюю його. Бо інакше — втрати. Можна купити плитку на 50 тисяч гривень, і все піде шкереберть. А повернути ці гроші — нереально.

Моя задача — зняти з людини комунікацію з виконавцями. Це основа. А далі послуга обростає: переїзди, приймання квартир, організація косметичного ремонту, підготовка житла до оренди, координація процесів, що здаються дрібними, але в реальності забирають дні й тижні життя.

Особливо, коли в тебе маленька дитина. Скласти коробки — це не година, це день. А якщо ти не спала, тримаєш немовля на руках — це стає непідйомним.

Тому моя порада тим, хто створює нові послуги:

Будьте експертами — вивчіть ринок зсередини.
Вмійте пояснювати — на нову послугу доведеться витратити багато слів.
Не чекайте, що всі зрозуміють одразу — перші пів року ви просто пояснюватимете, що ви не прораб.
Будьте готові до спротиву — особливо, якщо ринок не готовий. Але він змінюється.
І головне — почніть. Почніть робити. Через дію приходить ясність.

Коли ти дійсно вмієш вирішувати проблеми, які іншим здаються неможливими — це працює. Люди це відчувають. І тоді ринок приходить до тебе.

А яка б була ваша головна порада тим, хто намагається створити новий ринок?
— Слухати тільки себе. Чесно. Коли створюєш щось нове — люди бояться. Бояться невідомого. Починають відмовляти, сумніватися. Але якщо ти відчуваєш, що тобі туди — то тобі туди. Особливо жінки — у нас дуже розвинена інтуїція. І вона не підводить.

Коли створюєш новий ринок, треба прийняти одне: немає кому тобі порадити. Бо досвіду — ще ні в кого немає. Ти перша. І це означає — ти будеш все робити з нуля. Я шукала експертів, щоб опертись на чиюсь думку, як це прийнято у бізнесі. Але зрозуміла: ніхто не розуміє твою нішу краще за тебе.

Ми з помічницею самі знімали відео, писали сценарії, налаштовували рекламу. Бо тільки ти знаєш, що саме хочеш донести. Так, складно. Але іншого шляху немає. Звичайно, корисно піти в найм у дотичну сферу. Побачити, як це працює зсередини. Бо без досвіду — ще складніше. Але навіть з ним, коли йдеш у щось нове — буде страшно.

Я йшла з роботи півтора роки. Це був не імпульс. Це страх: втратити стабільний дохід, втратити посаду, команду. Страх, що не вийде, що нікому не буде потрібно. Що п’ять років праці — просто так. Я пропонувала цю послугу у компанії, де працювала. Її відкинули. Люди, які самі в будівництві — не повірили. Це дуже підбиває.

І я відкладала. До березня. Потім ще трохи. Ще кілька справ. І так півтора року. Аж поки не вигоріла. Коли прокидаєшся — і не хочеш нічого. Вже не можеш. Тоді й прийшло: або зараз — або ніколи.

Єдине, про що трохи шкодую — що не зробила цього раніше. Можна було не доводити себе до виснаження. Але, мабуть, кожному своє. І свій час.

Бути першою — це страшно. Але саме в цьому й сила. Хтось колись мав створити все, що ми сьогодні вважаємо нормальним. І якщо відчуваєш, що хочеш — треба йти. І робити. Навіть якщо ніхто не розуміє. Бо саме тоді народжується щось справжнє.

Спиратись на себе. Довіряти собі. Особливо жінкам. У нас емпатія й інтуїція на іншому рівні — ми багато чого відчуваємо глибше.

Я зробила висновок: не слухати інших, якщо всередині знаєш, що тобі туди. Люди лякаються нового, бо не розуміють. Але саме тоді — треба йти. Бо якщо не ти, то хто?

Коли ти створюєш новий ринок, треба змиритися з тим, що ніхто не дасть поради. Досвід буде тільки твій. Я шукала, до кого звернутись — і не знайшла. Бо навіть ті, хто в суміжній ніші, не розуміли, що я роблю. Ми з помічницею самі знімали відео, писали тексти, налаштовували рекламу. Ніхто не відчуває твій продукт краще за тебе.

Іноді здається, що варто все прорахувати, проаналізувати, вивчити конкурентів. Але це — пастка. Бо коли ти починаєш дивитися на інших, ризикуєш втратити своє. Я не хочу бути схожою. Я хочу створювати нове.

Недавно я почула: «Конкуренти — це не конкуренти». І це правда. Вони — частина ринку. Вони можуть навіть стати твоїми замовниками. Але коли ти дивишся на них як на загрозу — ти блокуєш себе.

Я більше не сприймаю слово «конкурент». Воно одразу вмикає в тобі напругу, «дерганий глаз». А навіщо? Ми всі працюємо в одній ніші — але по-різному. І це нормально.

Колись я вважала прорабів, ремонтні фірми, дизайнерів конкурентами. А зараз 70% моїх замовників — саме вони. Бо їм потрібна допомога в організації, координації, у рутині. І це змінило все.

Бути українкою — про що це?

Це відповідальність. Бути українкою зараз — це почесна, але важка місія. Ми є обличчям країни, і те, як ми себе показуємо — це сигнал для світу. Світ дивиться на нас. На те, як ми говоримо, працюємо, як ми реагуємо, як ми творимо.

Особливо зараз, коли багато лягло саме на жінок. Бо чоловіки здебільшого на фронті. А жінки залишилися в тилу — і тримають країну. Економіку, комунікації, бізнес, розвиток. Це неймовірно складно: будувати бізнес під час війни, коли навколо постійний тиск, тривога, новини, ще й хтось із рідних служить.

Але саме у такі часи народжуються нові ідеї, нові рішення. Бо в кризі ми починаємо створювати те, що полегшує життя. І це теж про відповідальність.

Багато жінок виїхали. І я не знаю, кому важче — їм чи нам. В Україні — свої труднощі, але принаймні ми вдома. Тут стіни тримають. Тут ми свої. А за кордоном — чужа культура, чужа мова, і почуття, що ти ніби зайва. Але і там українки створюють, запускають бізнеси, адаптуються. І це вартує величезної поваги.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Це непросте питання. Гідність — це не лише велика ідея. Це дрібні щоденні кроки. Це як ти розмовляєш з людьми. Як ведеш свою справу. Як поводишся, коли ніхто не бачить.

Для мене гідність — це не зрадити себе. Не дозволити собі схитрувати, коли можна було б. Витримати рівень, навіть якщо важко. Не зірватися, навіть коли втомлена. Це — працювати чесно. Не обманювати клієнта. Не перекладати відповідальність. Бути відповідальною в усьому — від того, як ти здаєш об’єкт, до того, як відповідаєш на коментар в соцмережах.

Гідність — це внутрішній фундамент. Це коли ти кожен день, навіть у дрібницях, показуєш: я тут, я стою. І я — українка.

Для мене гідність — це про людяність. Про здатність залишатися людиною у всіх ситуаціях. Особливо зараз. Це не радіти смерті інших, навіть якщо це — вороги. Особливо боляче, коли бачиш у соцмережах, як радіють з трагедій. З обох боків. І це знецінює все. Тому що справжня сила — в стриманості.

Ми не маємо перетворюватись на те, з чим воюємо. У нас є вибір. І саме вибір робити правильно — навіть коли складно — це і є гідність. Не опускатися до рівня зла, не відповідати ненавистю на ненависть. Не обзиватись. Не знецінювати чужий біль.

Так, ми маємо говорити. Пояснювати. Нагадувати: росія напала. Йде війна. Гинуть люди. Але це можна робити без бруду. Без істерики. Зі спокійною впевненістю. Зі світлом.

Гідність — це не гучне слово. Це коли ти кожен день вибираєш залишатись собою. Людиною. Українкою.

А спокій і стриманість — це теж про гідність, правда?
— Абсолютно. У мене була ситуація з TikTok. Я виклала відео про натяжну стелю — після прильоту снаряда вона не осипалась, а просто провисла. І це був просто факт, приклад переваги матеріалу. Без політики, без акцентів.

Але в коментарях з’явився росіянин: «Ну да, опять росіяни виноваті». Я просто відповіла спокійно: «Це ваше сприйняття. Я не писала, хто винен. Я показала, що буває з натяжною стелею після вибуху». І все. Він ще раз щось кинув — але не розгорівся конфлікт.

Бо коли ти не вступаєш у срач, а пояснюєш — спокійно, рівно — це роззброює. Їм нема з ким сваритись. І це теж про гідність. Ти залишаєшся обличчям країни. Говориш чітко, впевнено — але не опускаєшся.

Особливо зараз, коли на нас дивиться весь світ. Європейці не завжди розуміють контекст. Вони бачать тільки реакцію. І якщо ми відповідаємо лайкою, обзиванням, агресією — це сприймається саме так. Тому важливо — зберігати обличчя. Навіть у болі. Навіть у втраті.

Я знаю дівчат, які втратили чоловіків на фронті. Вдови. І жодна з них не виливає ненависті. Вони говорять з болем. Зі щемом. Але гідно. Достойно. Вони пояснюють. Вони показують — що ми не як вони.

Можна бути злими. Можна бути розбитими. Але важливо не втратити себе. І людяність. Тому що ми — дзеркало. І нас бачать.

Про безбар’єрність і доступність

У мене є знайомий, мій одногрупник. Він створив благодійний фонд. І ми разом почали працювати над ідеєю — бізнес-клубу для ветеранів. Суть проста: об’єднати бізнес і тих, хто повернувся з війни. Щоб бізнес міг запропонувати їм роботу, або хоча б навчання. Не всі ветерани можуть повернутись до фізичної праці. Але ж розум, досвід, управлінські навички — лишаються. Їх треба адаптувати, а не ігнорувати.

На одному з наших форумів хлопець, ветеран, розповів: приходив у центр зайнятості — а звідти просто морозяться. Чому? Бо бізнес боїться. Бояться, що у людини можуть бути ПТСР, психологічні проблеми. Але страх — не причина закривати двері. Вони просто не знають, як адаптувати. І це відповідальність — не тільки ветерана. Це відповідальність системи, роботодавця, суспільства.

Мій кейс із менеджментом якраз став прикладом. Чоловіки, які до війни будували, ремонтували, керували бригадами — можуть і зараз це робити. Не руками — головою. Керувати процесом. Бути ланкою, яка тримає систему. І треба не боятись це пропонувати. Бізнесу, особливо великому, варто думати наперед. Найняти психолога. Пояснити колективу, як взаємодіяти. Це ж двосторонній процес — адаптуються і ветерани, і ми до них.

Я переконана, що в школах уже мають бути уроки про це. Як говорити з людьми після контузії. Як не лякатися. Як не стигматизувати. Бо найгірше — це робити вигляд, що проблеми не існує. Вона є. І чим раніше ми почнемо її визнавати, тим легше нам усім буде далі.

Я бачила приклад кафе, де весь персонал — це ветерани, люди на протезах. Вони разом. І, можливо, це дає їм силу. А можливо — комусь важливо бути серед тих, хто не воював. Щоб не занурюватись у біль. Але єдине, що точно — треба запитувати їх. Не вирішувати за них. Просто питати: «Як тобі? Тобі ок?» Це — перший крок до справжньої безбар’єрності.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

У мене це відбувається якось органічно. Я навіть не можу сказати, звідки береться ідея. Вона з’являється — і все. Просто як спалах. Як потік, який тебе несе. І в якийсь момент тебе просто охоплює цей стан: вже бачиш логотип, уявляєш кольори, продумуєш деталі. І вже немає вороття — ти всередині процесу. Гориш.

Деякі ідеї живуть довго. Наприклад, ідея з менеджментом у сфері ремонтів — вона з’явилась років десять тому. Я тоді ще не була готова її реалізовувати, але вона періодично поверталась. Це як полум’я: то розгоряється, то затихає, але не зникає. І коли щось так довго живе в тобі — значить, це твоє.

Я нічого не відкидаю. Навіть якщо здається диким, навіть якщо схоже на фантастику — я записую. У мене є нотатки, повні хаотичних, смішних, дивних ідей. Я їх не фільтрую. Бо одна з них може колись вирости у щось справжнє.

Нещодавно, наприклад, я їхала вокзалом у Дніпрі взимку. Сніг, слякота, чемодан не їде. Я роздратована, телефоную чоловікові і кажу: “Чому ще не придумали лижі для валізи?”. Типу, надів маленькі санки — і поїхав. Посміялись, але потім я йому кажу: “Знайди мені таке на AliExpress”. І знаєш — не знайшов. А я вже думаю: може, ідея не така вже й безглузда?

Я дуже уважна до середовища. Що не так? Що незручно? Що можна покращити? Часто ідеї приходять з побуту. З деталей. Але вони мають народжуватись не просто як «було б прикольно», а як відповідь на якусь біль, потребу. І коли ти відчуваєш цю потребу — починаєш шукати способи її вирішити.

Маленьке, з любов’ю зроблене — це вже велике. А великі ідеї часто починаються саме з таких дрібниць.

Я — генератор ідей. Мені б тільки реалізатора! Я завжди кажу: мені б партнера, який любить розписувати. Я ідеї — він реалізацію. Бо я така — горю, вигадую, запускаю. А от з бізнес-планом мені вже нецікаво. Скучно. Іншим подобається. Оце б ідеально: об’єднуватись. У кожного ж своя суперсила.

Як продовжувати навіть крли здається, що все нереально

Я завжди намагаюся знімати з себе рутину. У мене є помічниця, і я прямо свідомо передаю їй усе, що «з’їдає» мене емоційно. Бо саме рутинні задачі — головний тригер вигорання. Але навіть із цим — бувають моменти, коли здається: ну все, скільки можна.

У кожного підприємця є цей момент: нуль на рахунку, паніка, відповідальність перед командою, страх. І ти сидиш і думаєш: “Ну його, той бізнес. Піду в найм, буду собі спокійним топ-менеджером. Без стресу. Без постійного ризику.” А потім… згадуєш, скільки всього вже зробила. І не можеш зупинитись.

Тоді я шукаю, від чого «горю». Йду до людей. У спільноти, на форуми, просто на зустрічі з підприємцями. Там ловиш цей заряд — коли хтось слухає твою ідею, каже: «Це круто». І ти наче знову оживаєш.

Ще одне — я обожнюю ділитися знаннями. Не повчати, а саме ділитися. І коли до мене приходять за порадою, а я можу розказати, як працює процес, і бачу в очах інтерес — це теж заряд. Це відповідь на питання: «Це потрібно?». Так, потрібно.

Прогулянки. Природа. Це ще одне джерело сили. Я живу біля набережної в Ірпені, і коли все з рук валиться — просто йду. Пішки, багато, до трави, до річки. Дихаю. Мислю. Розмотую себе по кроках.

А ще я повертаюсь до результатів. Відкриваю Instagram, дивлюсь на кейси. І нагадую собі: ти це зробила. Ти вже це зробила. Значить, зробиш і ще.

Іноді допомагає просто написати пост. Типу: «О, придумала нову ідею». Поділитися. Люди підтримають, а тебе піднесе. Головне — не опускати руки. Не втікати. Переключитись. Повернути собі драйв. І тоді вже стає легше.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Я працювала в системі, де тебе весь час трусять. Там такий стиль — постійна гонка, «бігом, бігом», жодного простору зупинитись, перевести подих, подумати. І це реально з’їдає. Задач багато, але ти не керуєш ні темпом, ні логікою, ні своїм станом. Це втомлює, розхитує, ламає.

А коли пішла в самостійне плавання — з’явився інший рівень тиші. Так, відповідальність виросла в рази. Але вперше я відчула… спокій. Бо всі рішення — мої. Всі наслідки — теж мої. Але це чесно. І ніхто не може змусити мене робити те, що мені всередині йде в розріз.

Є задачі, які важкі, неприємні — звісно. Але я можу делегувати. Або вибрати момент. Або сказати собі: “Окей, робимо, бо треба, але не вбиваймо себе цим”.

Найстрашніше раніше було, коли тебе змушували щось робити, а тебе аж фізично від того нудить. Бо воно не твоє. Бо воно проти тебе. Тепер так не буває. Це моя справа — я її відчуваю. І я більше не мушу комусь доводити свою інтуїцію.

Інколи ти просто знаєш, як треба зробити. Не через таблички, не через аналітику, а через щось глибше. Бо досвід, бо чуття. І тепер ніхто не каже мені: «Зроби мені 20 таблиць, щоб підтвердити». Бо я можу просто зробити. І це — справжня свобода.

Звісно, бувають моменти, коли хочеться все закрити. Коли думаєш: “Та ну його, піду на роботу, де платять зарплату і не парять мозок”. Але потім згадуєш, скільки вже зроблено. І розумієш: це твій шлях. І він уже твій. Ти можеш зупинитись — у будь-який момент. Але чомусь не зупиняєшся. Бо є відчуття, що треба ще трішечки пройти.

Я тепер можу робити так, як я це бачу. Можу слухати себе. Можу не пояснювати свої рішення таблицями в PowerBI. І коли роблю щось на відчуття — воно працює. Тому що саме тоді це справжнє.

Інтуїція — не з космосу. Це просто твій досвід говорить швидше, ніж логіка встигає обґрунтувати. Я навчилась довіряти цьому голосу. І досі жодного разу не пошкодувала.

розкажи про своє місто

Я виросла на березі Каховського водосховища. Це були ті самі дитячі літа, коли ти весь день у воді — плаваєш, плюхаєшся, рибалиш з татом і мамою, взимку — ковзани. Це було як частина мене. А тепер його немає. Просто — немає. Після підриву дамби вода пішла. І от щось обірвалося. Наче відрізали частину твого коріння.

Я рідко там буваю. Там небезпечно — окупанти в семи кілометрах, обстріли. Але не тільки тому. Бо вже немає того, заради чого повертатися серцем. І хоч батьки не хочуть виїжджати, бо є старенькі бабуся з дідусем — я розумію, чому не можу вважати це місце домом.

Ірпінь став новим диханням. Я живу в Ірпені. І здається, це новий мій дім. Тут багато зелені, лісу, парків. Набережна. Ввечері, коли повертаєшся з Києва, тут навіть дихається інакше — свіже. Бо не камінь під ногами, а трава, вода, дерева. Тут жаби квакають біля річки — це так просто і так заспокійливо.

З вікна моєї квартири з одного боку видно ліс, з іншого — набережну. Це такий баланс між цивілізацією й природою. І хоч після початку повномасштабного вторгнення тут стало більше людей, Ірпінь все одно зберігає якусь душевність. Місто, в якому ти серед своїх. Місто, яке тихо підказує: “Ось тут можна знову пускати коріння”.

Що розказати про вінницю?

Була в Вінниці кілька разів. На байдарках сплавлялися Південним Бугом, а потім гуляли містом. І от що залишилось — це відчуття затишку. Наче місто дихає повільніше. Домашнє, камерне, приємне. Таке, що запам’ятовується не якоюсь гучною подією, а просто — спокоєм. Часом між потягами. Світлом фонтанів. Відчуттям, що тут можна зупинитись і просто побути.

питання невідомій жінці

— Що для тебе означає перемогти себе?
— Це піти в свій страх. Якщо дуже чогось боїшся — не тікати, не захищатися, не уникати. А зайти туди, у самий епіцентр. Побути там. Прийняти, прожити, зрозуміти, що саме страшить. І пройти через це. Як крізь темряву, яка лякає тільки до того моменту, поки ти не ввімкнеш світло.

Бо як тільки ти не злякаєшся, а підеш і подивишся туди — там завжди ріст. Завжди новий рівень.

— А яке запитання ти передаєш далі, наступній героїні?
— Що б ти зробила, якби у тебе взагалі не було жодних обмежень?

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.