ЯНА ВІКУЛОВА
Українська психологиня в Іспанії з науковим підґрунтям і земним підходом. Працює з українцями по всьому світу — структурно, етично, без магії, але з результатом. В її практиці — глибока повага до темпу людини, спокій транкіла й безумовне прийняття. Допомагає знайти себе без тиску, нав’язливих методик чи «швидких рішень».
Кременчук-Іспанія
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Я психолог. Хоча так було не завжди. Я перейшла у психологію з маркетингу. Була копірайтеркою. Вступила на психологію, бо цікавилась людьми та хотіла краще будувати комунікацію.
Та після повномасштабного вторгнення я опинилась за кордоном і вигоріла у маркетингу. Саме на курсах практики консультування я усвідомила: психологія мені потрібна не для маркетингу, а щоб нести її людям.
Словосполучення “повільне медіа” стало як особистий інсайт. Я пройшла шлях прийняття своєї повільності, ритму життя. Зараз я просто роблю більше за більше днів, і це ок.
Я наважилася прийняти свій нешаблонний шлях. У мене дуже земний підхід: є 2 га землі і 3 мішки картоплі — стартуємо. Переїзди від Кременчука до Одеси, київська столиця, завод у Польщі і нарешті Іспанія — все це частини мого шляху.
Чи відмовилися ви від маркетингу?
Ні. Я не відмовилась від маркетингу — я його інтегрувала. Психологія була завжди: в прийомах, у розумінні людей. А зараз й досі використовую навички копірайтингу для комунікації з клієнтами.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
До мене можна прийти за підтримкою і прийняттям. Часто стосунки з психологом — це перші здорові стосунки у житті клієнта. Це те, що я даю. Прийняття, об’єктивність та віру у людей.
Як ви працюєте з різними клієнтами? Що у вашому підході особливого?
Абсолютно підтримуючи феміністичні рухи, розуміючи, наскільки це важливо і треба, водночас я бачу, як складно нормальним чоловікам іноді бути в цьому інфопросторі. І от саме з представниками технічних професій — мабуть, через мій науковий підхід — нам вдається легко знаходити цю комунікацію. Я не веду їх у якісь невагомі, незрозумілі матерії. Ми працюємо досить чітко і структуровано.
З жінками — інакше. Не менш продуктивно, але частіше інакше. Жінки частіше метафорично мислять. І в цьому моя гнучкість — вона теж як продукт.
Чим ще ви займаєтесь, окрім консультацій?
Я почала робити артвечірки тут, в Іспанії, де живу. Ідея не моя, не унікальна, не оригінальна, але мені дуже не вистачало естетичності в просторі. Хто був в Іспанії, той знає: заклади — це не той досвід, як в Україні. Там не буде красиво, не буде затишно, не буде цих дуже гарнючих подач. Тим паче, я живу в невеликому місті, де в місцевих просто немає такої потреби. А мені цього дуже бракувало. Хотілося якось об’єднати. Плюс я навчаюсь на арт-терапевта, тому мені це цікаво й з цього боку.
Я не проводжу ніяких психологічних інтервенцій у рамках цих заходів, але бачу, як мистецтво відображає наповненість людини — або в моменті, або загалом. Хто що малює, як виходить, як люди справляються з тим, що щось не виходить — це дуже цікаво.
Загалом ця естетичність, цей простір — поки що була тільки одна вечірка. Я так розповідаю, наче їх вже багато, але просто багато запланувала. В мене є бачення, що робити далі. Це був такий класний, комфортний дівочий простір, і прям відчулося, що я можу це робити, зорганізовувати. Хоча я не вважаю себе занадто творчою чи креативною, але інколи буває натхнення — і в голові все складається, як треба.
Хто ваші клієнти? З ким ви працюєте?
До мене частіше приходять українки. Я тільки з українками й працюю. З іспанками не можу, бо мову так і не знаю. Це саме для нас, від нас, для наших. У нашому місті створилось дуже класне українське ком’юніті. Іноді читаю в соцмережах, що десь є токсичні групи в телеграмі, конфлікти між українцями — і думаю: боже, як добре, що в нас не так. От просто група на три тисячі людей. І що б ти не запитав, хтось обов’язково відповість. Напишуть і 11-й раз, навіть коли перед цим уже 10-ть разів про це питали і відповідали.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Є два боки. По-перше — це результати моїх клієнтів. Я бачу їх. Бачу по темпу голосу, по інтонаціях, по виразу обличчя, міміці, словниковому запасу, який людина починає використовувати після певного часу роботи. Це відображає зміни.
По-друге — це моє особисте відчуття. Я справді захоплююсь людьми, з якими працюю. І я не стомлююсь емоційно. Так, буває багато сесій за день, може бути втома, але не буває відрази, не буває: «Боже, нарешті все закінчилось». Навпаки — сідаю на сесію і чотири години пролітають, як одна хвилина. Я настільки в процесі, що не помічаю нічого довкола.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Я б сказала: подружіться з собою. Я часто чую: «побороти тривогу», «побороти прокрастинацію», «побороти звички». А я завжди пропоную подружитись. Прийняти ці риси як частину себе.
Я, наприклад, дуже тривожна людина. Але я прийняла це. Я така: так, інколи я тривожусь. А що мені ця тривога дає? Як я з неї проростаю? Не боротися з собою, а вміти ладнати в будь-якому стані.
Бути українкою — про що це?
Бути українкою — це вміти адаптуватися і гнутися, але не ламатися. Мені здається, ми як нація зараз як підлітки. Проходимо складні етапи — внутрішні й зовнішні. Як сепарація, як боротьба за право бути собою.
Суспільство здається поділеним: за/проти російської, за/проти мобілізації, за/проти виїзду. Але таборів не два — їх мільйони, бо комбінацій цих «за» і «проти» дуже багато. Бути українкою — це знаходити себе у цьому.
В цьому питанні стараюся брати приклад з зумерів. Це неймовірне покоління. Їхня стабільність у нестабільності вражає. Вони вміють прилаштовуватись, займатись різним, монетизувати, мати різні компанії друзів. Вони гнуться, але не ламаються.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Не можна бути психологом без освіти. Не можна не дотримуватись етичного кодексу психолога. Не можна бути гідною дружиною, якщо зраджуєш. Не можна бути гідною мамою, коли б’єш дитину. Тобто гідність — вона має прив’язку до цінностей. Для мене — це діяти відповідно до своїх моральних орієнтирів і не зраджувати собі. Не підлаштовувати свою поведінку, не перекроювати свою вісь координат під ситуацію. Бути чесною перед собою і світом. Поводитись так, щоб про це можна було розповісти.
Колись мій керівник казав: «Пиши так, щоб кожен текст міг покласти в портфоліо». І я би тут провела аналогію: діяти так, щоб кожну свою дію ти міг покласти у своє особистісне портфоліо. Якби ми складали портфоліо як люди.
Про безбар’єрність і доступність
Особливо в місті, де я живу, — абсолютно безбар’єрне середовище. Я про це вже всім розповідала. На вулицях стільки людей на колісних кріслах. Пенсіонери їздять на електричних візках, з дахами над головою, чотири колеса, і вони собі їдуть. І коли на це дивишся, доходить: у нас таких людей не менше — вони просто не можуть виїхати на вулицю. Вони фізично не можуть.
Навіть будинки з ліфтами — до ліфта ще треба піднятися сходами. Це не про людей. Тут я підробляла нянею з маленьким хлопчиком, і ми гуляли з візочком — я подумала: боже, як тут мамам зручно. Бо коли я їздила з дітьми друзів в Україні — це був жах. Візочок тіліпає, дитину трясе, хоч би струс мозку не було. Асфальт з крупним гравієм, не проїдеш. Це важливо — щоб можна було просто вийти надвір.
Так, звісно, це велика проблема. Можливо, в Іспанії не всюди однаково добре, бо, наприклад, я їздила в сусіднє місто, воно десь за пів години від нас, і там інакша історія. Місто — на гористій місцевості, є певні перепади. Але вони зроблені. Це не просто сходинки: тик-тик-тик — і все. Це довгі сходи з невисокою висотою кожного щабля. Теоретично — я не знаю, я ніколи не пробувала бути в кріслі колісному — але думаю, що, мабуть, проїхати можливо.
У більшості міст є тротуари, які на одному рівні з проїжджою частиною. Немає бордюрів. Біля перехресть — інша плитка. Якщо в тебе всюди плитка у квадратик, то біля дороги — в кружечок. Люди з порушенням зору паличкою це відчувають. Це ж теж про доступність і безпеку.
Але справжня безбар’єрність починається з голови, так?
Я, мабуть, не була б психологом, якби не сказала про безбар’єрність у голові. У нас спершу в голові має з’явитися сприйняття різності людей як норми. Тільки тоді можна буде сподіватися, що всі почнуть діяти не через норми закону, а через людяність.
Навіть якщо ухвалять суворий закон, що всі бізнеси мають забезпечити доступність, — цього буде недостатньо, якщо в голові не буде думки: «Я хочу, щоб людям було зручно». Бо йдеться не тільки про інвалідність. Це про людяність.
Я не пам’ятаю, з якої країни була реклама, але там показували світ навпаки. Світ, де всі у кріслах колісних, і там з’являється людина, яка ходить ногами. І все для неї — незручно. Автомат — занизько, віконечко в банку — треба нахилятися в три погибелі. Або світ, де всі незрячі, і людина з хорошим зором не може прочитати жодної книги, бо все шрифтом Брайля. І ось коли ми почнемо думати про світ, зручний для всіх — тоді не треба буде говорити про безбар’єрність. Вона буде вбудована в базову функціональність.
Чого нам варто повчитися у європейців, зокрема в іспанців?
Терплячості. У них є оце слово — «tranquila». Заспокойся. Все нормально. Вони самі повністю транкіла. От автобус: водій зупиняється, виходить, витягує пандус, допомагає людині заїхати, закриває пандус, і тільки тоді їде. Всі стоять і чекають. Ніхто не нервує, не сигналить, не питає, чому затримка.
Це не тільки в таких ситуаціях. Це взагалі стиль життя. Моя мама рік тому приїздила до мене й стала свідком: на перехресті зупиняються дві автівки. За кермом — літні жінки. Вони відкрили вікна й п’ять хвилин говорили посеред дороги. За ними — черги машин. І жодного гудка. Просто всі стоять і чекають, коли ці пані поговорять.
В Україні таке уявити важко. Там на світлофорі якщо водій секунду не рушив — усе, починається паніка, сигналять: «Давай, їдь!» А тут — говорили, і тільки тоді поїхали. Ця терплячість, толерантність — вона полегшує життя. Коли ти в стані транкіла — тобі добре. І з безбар’єрністю те саме. Якщо зменшити внутрішню напругу, просто подумати: це потрібно. Це для того, щоб усі могли прийти.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
У мене завжди є бачення кінцевого результату і розуміння, навіщо він мені. Наприклад, зараз я маю ідею проєкту. Я знаю, як його реалізувати, знаю, що це буде нелегко, але бачу його цінність. І я не з тих, хто з бухти-барахти вирішує: «О, я тепер психолог» — після двомісячного курсу. Я завжди за глибину, за системність.
Я йду від зворотного. Спочатку — ідея, мета. Потім — добудовую, чого мені не вистачає, які кроки потрібні. І навіть якщо ця кінцева мета не реалізується — сам процес мені буде корисним. Кожен крок буде цінним сам по собі. І коли я це бачу — значить, я готова. Навіть якщо не збереться цілісна система, все одно цей шлях мені потрібен.
Ваша стратегія реалізації ідей — це про професію, чи також про життя?
Це не лише про професійні проєкти. Це про життя загалом. Наприклад, у нас з чоловіком була ідея поїхати в Америку. Ми передумали, але навіть у цьому я бачила цінність. Навіть якщо не залишимось — досвід, нові враження, нове розуміння. Це все — інвестиція в себе.
Тобто як фондова філософія — вкладати в довготривале?
Так. Це як Альона Гудкова колись казала: вони в фонді не купують цукерки. Вони вкладають у майданчики, зали — у щось, що працюватиме довго. І в мене теж так: кожен елемент реалізації ідеї — це вклад у мій розвиток. Навіть якщо мета не досягається.
Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально
Є один класний інструмент із когнітивно-поведінкової терапії — розгляд альтернатив. Я часто його використовую з клієнтами і з собою. Іноді ми шукаємо альтернативу не для того, щоб обрати, а щоб зрозуміти: ось це рішення — найкраще для мене.
Зупинитись — теж іноді найкраще. Як кажуть: якщо сів не на той потяг — вийди якнайшвидше. Бо далі буде тільки важче. Це про турботу про себе. Якщо щось не йде, це не завжди про боротьбу. Іноді правильніше зупинитися і відновитися.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Я отримала життя, в якому я задоволена. Я щаслива кожного дня. І далі бачу — буде тільки краще.
Це, напевно, ще одна ремарка. Інколи жінки не наважуються. Навіть бояться мріяти. Думають: «Ні-ні, не вийде». І не рухаються. А потім — отак: психанула, пішла, зробила — «О, клас!». Виявляється, навіть не страшно було. Отаке це — про рішучість.
розкажи про своє місто
Про Кременчук. Бо це рідне місто. Хоч мене й носило по світу і по Україні, але Кременчук — найбільш рідне. Навіть коли бачу щось у новинах чи на фото — впізнаю місця, і виникає таке тепле відчуття. Бо знаю, що довкола, це знайома місцевість. Прогнозованість — вона приємна.
Але водночас я поїхала звідти ще в 16, хоч і поверталась час від часу. Тому іноді почуваюсь там трохи як турист. Напівтурист.
А як щодо того, що зараз ви живете за кордоном?
Я живу в Іспанії, але щомісяця їжджу до Португалії — до ортодонта. Це такий прикольний досвід. І я не думаю, що це щось погане — бути за кордоном. Є різні думки, але українці за кордоном були завжди. Просто зараз нас більше. І це класно. Це досвід, який відкриває нові горизонти. І відчуття, що в тебе майже в кожній країні хтось є — знайомий, близький. У Європі точно.
У моїй практиці теж є клієнти з багатьох країн і навіть з інших континентів. Але всі вони — українці. Вони зберігають цю частину своєї ідентичності.
Що для вас Кременчук сьогодні?
Через великі проміжки між моїми приїздами він постійно змінюється. Відкривається щось нове, закривається, з’являються нові локації, події. Щось змінюється, а якісь недобудови лишаються такими ж. Все відбувається якось у сповільненому темпі. І я ловлю себе на думці, що вже не дуже знаю, куди йти. Що робити.
А потім — око зачіпається за щось знайоме. І одразу стає якось комфортніше.
Я 10 років провела в місцевому МПК, займалась танцями. Ми завжди заходили на тренування через службовий вхід. І от там, над кімнатою консьєржки, висів великий годинник із зеленими цифрами. За весь час війни я не була там, але до цього — кожного разу, коли проходила повз, бачила його. І мене щоразу накривала ностальгія.
Я не знаю, як зараз там усередині, але ззовні все так само. Все, як у моїх спогадах. І навіть плиточка перед входом — та сама, кривенька. Але зараз вона вже не дратує, а навпаки — мила.
А місто, в якому ви живете зараз? За що його любите?
Я дуже люблю маленькі міста біля великих. Я живу в передмісті Валенсії — і це як маленька спільнота. Камерна, рідна. З любов’ю до свого простору. Тут комфортно, зручно, зрозуміло. Мабуть, усе ж таки місто — це про людей. І саме вони його роблять.
Як вам живеться серед людей в Іспанії?
Тут люди дуже відкриті, щирі, емпатичні, готові допомогти. Ні разу я не зіткнулася з негативом щодо того, що я не говорю іспанською достатньо, щоб зробити щось серйозне. Я використовую перекладач, і нікого це не дратує. Всі спокійно слухають, спокійно відповідають через перекладач, допомагають і будуть з тобою розмовляти стільки, скільки треба, щоб вирішити твоє питання.
У мене навіть була ситуація, коли я була записана до лікаря. Я прийшла в останню хвилину до мого призначеного часу. Можливо, моя черга якось промайнула, я не знаю — викликали наступного пацієнта. І я сиджу вже десь сорок хвилин, всі заходять, різні люди, а мене так і не кличуть. А лікарка мене бачить так по діагоналі зі свого кабінету. Вона вийшла, погладила мене по плечу й каже: “У тебе є запис?” Я кажу: “Так, ось він”. Вона дивиться на час і каже: “Але ж це вже було”. Кажу: “Ну, я прийшла за хвилину до того”. Вона така: “Ну все, не хвилюйся, я тебе прийму. Я тебе не відправлю. Зараз ось ця жіночка пройде, і підеш ти”.
І це така турбота, яка не прописана в посадових обов’язках лікаря. Це просто людяність. І я з такою людяністю тут зустрічаюсь приблизно повсюди — від ринку до лікарні. І це допомагає відчути себе тут комфортно, знаходячись на іншому боці континенту від дому. Все ж таки це вже стало другою домівкою.
Що розказати про вінницю?
Я би хотіла знати, що має кожен українець знати про Вінницю.
Вінниця. Місто, яке вміє бути твоїм Є такі міста, які не кричать про себе. Вони просто живуть — ритмічно, глибоко, з гідністю. І якщо ти готовий дивитися уважно, — вони покажуть своє серце. Вінниця саме така.
Це не столиця й не Львів із глянцевих путівників. Це місто-свідок. Місто-дім. Місто, що не грає в ілюзії, але кожного дня створює для тебе щось справжнє.
Це місце, де повільність — чеснота
У Вінниці не женуться. Тут дозволено бути. Не поспішати, а набутися. І саме в цій повільності — її характер. Це місто дозволяє статися собі: у професії, у родині, в любові. Тут не бояться вийти на балкон із чашкою кави і подивитися, як прокидається небо. Вінниця вчить вкорінюватися. Бути присутнім.
Тут трамвай — не транспорт, а медитація
Сині вагончики — як символ стабільності. Як точка спокою у світі, що постійно змінюється. Сісти на «двійку», проїхати Вишенькою, купити у бабусі квіти на Лісопарку — це не просто маршрут. Це ритуал. Це спосіб відчути, що ти вдома.
Вінниця має свої легенди. І свій торт
І навіть два. Один — класичний, що везуть із собою у валізах ті, хто їде звідси. Другий — «Вінницька гостинність», вигаданий херсонськими переселенцями й прийнятий, як свій. У цьому — суть міста. Воно приймає. Воно ділиться.
Тут репутація — як вишиванка
Її носять щодня. Вінничани вітаються з сусідами. Перераховують на карту, купуючи квіти. Печуть пиріжки не тільки собі. Підтримують фронт, ідуть на дитячі вистави заради РЕБ. Усе це — щоденна людяність. Та сама, яка й тримає країну.
Вінниця — не музей, а жива тканина пам’яті й нових сенсів
Місто, яке вже має свої айдентики, свої спільноти, свої точки тяжіння. І водночас — готове створювати нові. Це проєкти, які народжуються з любові: дитячі свята в М9, нові агенції, простори, курси. Це місце, де твої ідеї можуть ожити. Де бізнеси запускаються зі змістом, а бренди — з душею.
Це місто, що дозволяє вірити в довге “разом”
Тут живе багато амбітних людей, які не кричать про себе, але змінюють щоденність на краще. Тут народжуються агенції, які не тільки продають, а й зцілюють. Тут запалюються ліхтарі для тих, хто ще шукає шлях.
питання невідомій жінці
Питання від іншої жінки: який фільм ви можете порадити? Той, який щось із вами зробив, або той, який дозволяє вам відпочити, коли не знаєте, що обрати?
А, ну якщо з серіалів — отак, щоб відпочити на фоні і не занурюватися в сюжет, бо вже все знаєш, — то це Відчайдушні домогосподарки. Я дуже люблю, коли мені красиво, а там дуже красиво.
А от про фільм — Чотири кімнати. Це фільм, з якого почалось моє знайомство з мистецтвом кіно. Мій чоловік — режисер за освітою — і він так плавно починав мене привчати, пояснювати, розказувати, що таке авторське кіно, що таке глядацьке кіно. І з цього фільму — це антологія, там чотири невеликі історії — почалось моє знайомство з Тарантіно, з авторським кіно і взагалі зі сприйняттям кіно як мистецтва.
Хоча це не сказати, що якийсь прям витвір, якийсь артхаус, незрозумілий. Ні. Він дуже зрозумілий, дуже легкий. Але для мене от він став точкою входу в нове розуміння кіно.
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
