Євгенія Мізерна - Амбітна пані

євгенія
мізерна

Від банку до коучингу, від Вінниці до Памплони — її шлях не з інструкції. Вона ділиться, як перетворює досвід на силу, вибір на дію, а страх — на ресурс.

Іспанія

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Це сталося на третьому курсі університету — я пішла працювати в Укрсиббанк, бо всередині відчула, що мені хочеться реальної справи. Я не кажу, що нас погано навчали, але я більше про «потрогати». Мені треба спочатку відчути. Наприклад, бухгалтерія, в яку ми пішли на практику — не пам’ятаю, на другому курсі чи коли — це дуже змінило моє життя, бо я побачила підприємство зсередини. І тоді зрозуміла: не можу вчити щось, не побачивши, як воно працює.

Тому, звісно, я прийшла до батька. А він сказав: «Це твої питання». Я відповіла: «Дякую за консультацію» — і пішла влаштовуватись в Укрсиббанк. Це була моя перша робота. І це був класний досвід.

Це повністю змінило моє уявлення про те, для чого вчитись. Я думаю, якби в університетах було більше прикладного — нам було б набагато цікавіше. До речі, мама, мені здається, мріяла, щоб я стала лікарем-стоматологом, як вона. Але коли вона зрозуміла, що я цього не хочу — бо не люблю «оце все», — вона, напевно, хотіла, щоб я залишилася в університеті. Але я мала супротив: якщо колись і прийду туди викладати — то тільки як практик, а не теоретик. Це було для мене важливо.

Це як продукт, який ти продаєш. Якщо я не скористалась цією склянкою — не відчула, як вона торкається губ, як наливається вода, як вона виглядає — я її не продам. Поки сама не проживу — не зможу передати.

І з того моменту я стала «про прикладне мистецтво». Ось так.

Ще це змінило мене тим, що я одразу потрапила в середовище дорослих людей, з якими треба було комунікувати. Це було дуже цікаво — дорослі, тобто досвідчені. Консультації з клієнтами й усе інше — це було неймовірно для мене.

Я почала експериментувати на клієнтах — не йшла за шаблонами. Для мене було важливо, щоб людина, яка заходить у банк, розуміла, про що йдеться. Бо не всі розуміють банківську мову. І я, як мене навчив батько ще в дитинстві, малювала на папері. Моя мета була — щоб людина вийшла і не почувалась дурною. Щоб отримала послугу й розуміння.

Паралельно з цим я вирішила здавати на водіння. Назбирала гроші на екзамен. Батьків просити було соромно. Але коли здала сама — кайф був неймовірний. Потім почала їздити — спочатку боялась, а потім просто поїхала у відрядження до Хмельницького. Так почалася моя водійська діяльність.

Наступним переломним моментом стало рішення, яке я прийняла за хвилину. Колишній чоловік подзвонив, сказав, що йому пропонують зміну посади й міста. Назвав три міста. Я толком не була в жодному, але слово «Одеса» щось для мене значило. Подивилася на квартиру — і подумала: «І це все?» І просто погодилася. Переїзд. Вірі — рік, Вані — п’ять. Наступного дня після її дня народження нас «висадили» в Одесі.

Це був повний вихід із зони комфорту. У Вінниці — все знайоме, своє. А тут — навіть не знаю, де я. Чоловік на роботі, я відкрила мапу, гуглю «підготовка до школи» для Вані. Страх. Нове середовище. Жодного цвяха не можна забити. Шість місяців я просто мріяла — піти в гості. Але до кого?

Тоді ввімкнулась моя комунікабельність. Я познайомилася з хлопчиком, запитала, як звати, чи любить LEGO. Потім познайомилась з його мамою. Сказала їй чесно: «Я тут нікого не знаю. Мені потрібен ваш син, бо мій — сам». Вона здивувалась. Але потім, як вона сама казала — це було вперше, коли хтось підійшов до неї на вулиці отак відкрито.

Так почалась дружба. Дуже сильна. І це показало мені: можу зібрати трьох людей і розпакувати в іншому місті. Не страшно. Саме тому потім, коли переїжджала до Іспанії — не було страху. Знаю: свої люди є всюди. Потрібен час і відкрите серце.

Одеса дала поштовх. І до розлучення, зокрема. Це був складний, але необхідний етап. Я довго йшла до цього рішення. Але ключовий момент був, коли я чула, як дві бабусі розмовляли — одна сказала: «Мені нікуди йти». А я зрозуміла: у мене є куди. Є підтримка. Є крила — мої батьки.

Це змінило мене. Я пройшла через п’ять років самості. І коли чую це слово — я знаю, про що йдеться. Це коли ти не ламаєшся. Ти ростеш.

Після розлучення я почала новий шлях. Було важко, але це — як бустер. І тепер, коли дивлюсь назад — я відчуваю себе диригентом. І в кожному досвіді — сила.

Я завжди була самостійною. Але інші цього не бачили. Вважали, що я «квіточка». Але я можу все — і полагодити, і пришити, і відремонтувати. Я просто така. І мені цікаво — я б усім була.

Ще одним переломним моментом став Beetroot. Повернення з декрету. Дзвінок до ІТ-школи, де вчився мій син: «Я хочу відкрити академію». І почалось. За півтора місяці — відкриття, на яке прийшло 250 людей.

Переїзд до Іспанії? Це вже історія про дію. Без зважувань. Всі думали, що це на 10 днів. Але залишились. Ми були разом — і це дало силу. Жили в одній квартирі, 11 людей. Це була справжня спільнота. Не «на свята» — а справжня. І навіть діти це відчували. Потім кожен пішов у своє. Але досвід лишився.

І зараз — я одна. Але знаю: з п’ятьма дітьми вийти на прогулянку — не проблема. Я — можу.

що є підтримкою?

Я просто знаю, що підтримка існує — і серед тих, кого ти знаєш, і серед тих, кого не знаєш. Я відкрита до людей — і так само ставлюсь до цього всесвіту разом із людьми. Ось так я скажу. Присутність.

Батьки. Я просто знаю, що вони є. І в будь-якому моєму рішенні — вони ніколи не втручаються. Вони просто підтримують. Без сумнівів. Вони ніколи не запитували: «А чому ти так вирішила? А що сталося? А чому не треба?» Ні. Вони завжди приймали мої рішення.

Тато — словами: «Чим я можу тобі допомогти?»
Мама — просто могла спочатку мовчати, а потім: «Я поряд». І все. Це про те, що люди просто є.

У мене багато таких людей, з якими ми не маємо щоденної комунікації, але є одне правило: іноді ми просто пишемо один одному. Я можу ініціювати. Пишу коротко: «Перевірка зв’язку». І у відповідь приходить:
«Все добре. Зв’язок встановлено».
І цього — цілком достатньо.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Я займаюся прекрасною справою, яка називається коучинг. До цього довго йшла. Йшла йшла — і зупинилася. Тому що коли я гуляла з дітьми, всі думали, що я няня — бо мої діти не дуже схожі на мене, зокрема кольором волосся. І коли я їм щось пояснювала, всі казали: «О, ви вчителька? Ви няня? Чого ви так усе детально розповідаєте?»

Потім був Beetroot і дуже поважне ставлення до студентів — від моменту співбесіди до моменту, коли я могла їм допомагати з пошуком роботи. Вони мене питали, чи я HR, психолог, чи хтось із дотичних професій.

І це все поступово привело до того, що люди почали дзвонити — просто поговорити. І я подумала: «Можливо, це і є коучинг». І ось нещодавно, рік тому, я закінчила курси. Тепер займаюся коучингом. А ще працюю HR-бізнес-партнером в одній українській компанії. Але я не можу її назвати.

От ми зараз, наприклад, ділимося досвідом — і це дуже класно. У кожного він свій: для когось успішний, для когось ні. Але той, хто вважає свій досвід неуспішним, для когось може стати прикладом і натхненням. І коли ми ділимося реалізованими ідеями, кожен може знайти щось своє — той пазл, про який навіть не думав.

Знаєш, я зараз багато про що думаю останні п’ять років. У мене навіть є блокнот у рюкзаку, я в нього постійно щось записую. І мені здається, що ці установки — оті слова, які звучать у нас в голові — вони такі обмежуючі.

І ти вже можеш себе налаштувати перед співбесідою на те, що тебе не візьмуть, бо ти комусь щось розповіла. І вже готове виправдання: «Мене не взяли — бо я сказала». А не тому, що — просто не підійшла. Це дуже класний кейс у контексті делегування. От коли ти щось передаєш у роботу або навчаєш співробітників — і така: «Ні, я тут буду найрозумніша, нікому не поділюсь кейсами».

А з іншого боку — я сьогодні думала про Світлану Ройз. Я читаю її тексти і просто насичуюсь. І навіть якщо 26 тисяч людей поставили лайк — ніхто ніколи не стане Світланою Ройз. Бо щоб бути нею — треба мати її мозок. Ми можемо повторювати, передавати знання, але нею не станемо. І це — нормально.

Тому, коли ми все тримаємо в мушлі, нічим не ділимось — воно так і залишається. І, до речі, стає внутрішньою травмою. Бо в якийсь момент ти можеш подумати: «Я хотіла цим поділитися. Я мала щось зробити». Але не зробила. І час пішов. А кожен собі придумує, чому вже пізно.

Але — ніколи не пізно. Правда.

Як я відчуваю, що те, що я роблю, має значення? Я не знаю, в якому ключі про це говорити. Іноді ми маємо щось довести собі. А іноді — це для інших. І ти дивишся — і бачиш: о, ця людина стала щасливішою. Веселішою. Живішою.

Я коучиня і ще з десяток ролей, як і у тебе, чи не так? Творю на 69% і тут деякі фрагменти. Щось встигаю, щось ••• 🤍р

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

Я можу сказати так: якщо до мене приходять на сесії — значить, це має значення для них. А для мене має значення, яким інструментом я є поруч із цією людиною.

Якщо говорити про роботу, про коучинг — це мій passion. Я цим «качаю». Це мій «секс», моє все. Бо на шляху до цього рішення я взяла аркуш паперу й написала: що я хочу відчувати в момент, коли вмикаю камеру й бачу перед собою людину, яку не знаю, але яка прийшла до мене з довірою.

І для мене в цьому сенсі — відчуття дотичності до чогось дуже сокровенного. Оця довіра має величезне значення. Тут я просто кайфую.

Якщо говорити про роботу в наймі, де ти не завжди диктуєш правила процесу, де іноді доводиться виконувати задачі, які тобі менш приємні — не токсичні, але просто не твої улюблені, — то з досвідом у мене вже інший підхід.

Я шукаю сенс. Навіщо я це роблю? Для кого це буде прочитано, проаналізовано, впроваджено? Це мене рятує. Бо навіть до задачі, до якої мені важко змусити себе сісти, я спочатку думаю: хто її побачить? Уявляю, як усе пройде, якщо я зараз зроблю ось так.

Я не знаю, як ти це сформулюєш у тексті, але для мене найважливіше — це сенс. Сенс — це те, що має значення.

Я не буду лукавити: звісно, фінансовий момент теж має значення. Бо є відповідальність, є двоє дітей. Але якщо робота доходить до того моменту, коли втрачається сенс… то я точно знаю, що в мене вистачить сили на зміну.

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

Справа в тому, що якщо людина хоче поради, то треба запитати: а що саме ти хочеш, як я? Можливо, треба запитати, а можливо — ні. Залежить від людини й вашого спілкування. Бути як я — що саме? Бути як я — мама? Як жінка? Як коханка? Як подруга? Як коуч? Як хто я?

Ну, так. Це риторичне питання. Іноді буває, що прилітає отаке: «Хочу як вона». От Світлана Ройз, яка вже згадувалась. Хтось хоче бути як вона, але при цьому розуміє, що нею не стане. Але може почати читати, цікавитися, що вона читає, що в неї в бекграунді. Копати, аналізувати, дивитися на її життя. Розуміти — чому в неї виходить.

У кожного своя аналітика. Але «бути як вона» — це часто про пожирання самого себе. Бо якщо ти хочеш бути як хтось — спочатку проаналізуй: а хто ти зараз? Що ти шукаєш в іншій людині? Які компетенції, які ролі хочеш взяти собі?

Це як історія: я малюю. І чую: «Я хочу малювати, як ти». — «Ну давай». — «Я не вмію». — «Окей. Але ти вмієш тримати ручку? Намалюй каракулі». — «Ні, це не малюнок». — «Чому? Це малюнок. Навіть якщо я зараз поставлю крапку на стіні — це буде малюнок у моїй парадигмі».

Бути як я — це сприймати, що навіть крапка — це малюнок. Якщо моя дитина принесе крапку на туалетному папері, я скажу: «Вау!» А потім вона той папір приклеїть до тканини — і це вже буде артоб’єкт. І я його повішу на стіну.

Бути як вона — це цікава історія. Є люди, які мені дуже пасують, які мені подобаються. Подобається, як вони говорять. Щось — візуально. Але я не завжди хочу це взяти собі. Я дозволяю собі ними захоплюватися.

Ще такий момент: зараз дуже часто бачу, як люди беруть чужі слова, пишуть пости. І це смішно, коли це твоє поле — і ти просто бачиш, що це не їхній текст. І думаєш: чому так? Це погано у моїй парадигмі.

Я, наприклад, створила люстру. Так. Я створила люстру. У мене є підвіска — птах. Я її ношу. І от зустріла гілку на вулиці. Ходила з нею чотири години — думала. Бо гілка мені трапилася на 30-й хвилині мого пішого маршруту. І я написала в «Цвітень»: «Дякую вам за птаха, за те, що ви робите. Я створюю люстру, надихнулася вашими птахами, і обов’язково вас тегну, покажу, що отримала натхнення від вас».

І мені здається, якби люди були трохи… просто написали: «Женю, ти так класно щось намалювала, зробила, поділися! Давай поговоримо про це. Мені теж хочеться, а я не можу» — було б інакше.

Бути українкою — про що це?

Для мене це, передусім, — українська мова. Просто зараз, тут — це, звісно, українська. І я хочу сказати, що це просто дуже гарно. У мене є друзі, які не спілкуються українською, але вони не менш українці. Але якщо ми говоримо про збереження — то це про мову.

Бути українкою — про жінку, так? Це щось феноменальне, унікальне. Тому що для мене зараз є поділ — що таке бути українкою в Україні і що таке бути українкою за кордоном. І я не кажу, що одне — менше, інше — більше. Але це дуже різні відчуття всередині себе.

Я точно розумію, як це складно. Я говорю про своє коло жінок, дівчат, з якими я спілкуюсь, які проявляють свою позицію, діють, тримаються з такою високою стійкістю — що я пишаюсь кожною. Кожною.

Я пишаюсь кожною українкою, яка має сили піднятись на верхній поверх своєї оселі без світла, з дитиною чи без, з речами в руках, яка молиться за свою дитину в укритті, яка допомагає, волонтерить, дозволяє собі відпочити, яка просто витримує життя — навіть без сну. Тому, чесно, я не знаю, що може бути страшно українській жінці.

Що стосується мене за кордоном — я не говоритиму за всіх, тільки за себе. І тільки зараз, коли вже пройшло три роки, я розумію, що мені потрібно вивчити мову країни, де я живу. Раніше я говорила елементарні речі, і не більше.

До речі, хотіла зробити допис, але не зробила. У мене під будинком є магазин. Вони завжди дуже привітні й запитують: «У вас є картка клієнта?» На перших порах це мене дратувало. Я думала: «Який клієнт? У мене немає вашої картки. Відчепіться». Потім пройшов рік, другий. Я досі з українським номером. І знову: «Картка є?» Я вже така: «Ні, немає». Але я ж їхній клієнт! І вже думаю: можливо, варто завести ту картку.

У мені дуже багато болю, співпереживання до всього, що відбувається. І коли я востаннє переписувалась зі своїм другом Женею, перед тим як його вбили на війні — бо люди не гинуть, їх убивають — він мені дуже часто писав: «Жень, відправляй фото, щоб я бачив, що ви в безпеці. Що все добре».

Я тоді відчувала вину. І для мене було важливо почути підтвердження від когось, що я зробила правильно. Його слова були для мене найважливішими.

За кордоном. Тут є своя місія, я тобі скажу. Це — говорити українською мовою. Вмикати в машині українські пісні. Водити дітей на український гурток. Я співала в українському хорі. Зараз відійшла — просто не вистачає часу.

Я готувала українські страви й ділилася із сусідами. На річницю Голодомору я переклала текст і сказала: «Сьогодні я хочу поділитися з вами українською стравою. Це — вареники. Бо колись не було їжі, а зараз, коли в моїй країні війна, я тут — і я хочу з вами поділитись».

Я думаю, що бути українкою — всюди — це про свідоме рішення. Бути людиною — теж. І я за збереження в собі нашої первинної задачі: зберігати, відроджувати і продовжувати.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Ну дивись, є, напевно, два приклади. Те, що ми тут живемо активне життя — це однозначно. Є українська школа, діти її відвідують, і ми в цій школі готували інформацію про Україну, розповідали, приносили яйця, розписували в школі воском писанки. Для них це було дуже дивовижно. І хоча в школі, де навчаються мої діти, не так багато українців, вона інтернаціональна — про Україну там знають усі. І дуже приємно, що людей справді турбує, що відбувається у нас.

Коли ми тільки переїхали, до нас постукала сусідка і принесла оливкову олію — почала розповідати, що це саме оливкова, не соняшникова. А ми такі: «Ага, добре», вмикаємо перекладач і пояснюємо, що в нас в Україні є все — і оливкова, і соняшникова, і з виноградних кісточок. Я тоді зрозуміла: навіть коли ми шукали квартиру — багато людей мають хибне уявлення, хто такі українці.

У моєму випадку — Іспанія. Тут звикли, що історично українці приїздили на заробітки. І, можливо, через це сформувався певний образ. Я не досліджувала це опитуваннями, але коли ми шукали житло, я показувала власниці фото нашої квартири, щоби вона зрозуміла: з її домом нічого не станеться. У нас є дім, є порядок. Як тоді в Одесі — рієлтор на гучному зв’язку спитала чоловіка: «Скільки у вас дітей?» — «Син п’ять років, доньці пів року». А вона: «Вони мені всі стіни помалюють». І Ваня, який усе почув, каже: «Папо, скажи, що я малюю виключно на мольберті». І ми орендували житло.

У кожній країні — різні люди. І тільки людина показує, яка вона. Це про відгукливість, як ти комунікуєш із сусідами в під’їзді. Спочатку ти несеш себе як культурну особистість, а вже потім — як представника країни.

Так, багато хто наробив лиха і за кордоном, і навіть в Україні, коли ми ділились житлом. Історій — безліч. Тому для мене головне — хто ти. І якщо тобі байдуже, як через тебе сприйматимуть твою країну — це вже нічим не вилікуєш.

Усе починається не з того, що ти українець, а з того, яка ти людина.

Про безбар’єрність і доступність

Перше, що я тобі скажу — це приїзди до нас у гості. Я скажу, що, по-перше, я ніколи в житті не планувала нікуди виїжджати, хоча в мене було безліч можливостей, коли я навчалась в університеті і після — будувати життя або думати про закордон. Скільки б разів я не була за кордоном — а була я дуже багато — я ніколи не звертала увагу на безбар’єрність чи щось подібне. Бо це були або робочі поїздки, або відпочинок.

І тільки зараз, коли ми переїхали в Іспанію, я зрозуміла — це моя персональна думка — різниця у сприйнятті людей. Коли ти вранці сидиш у кафе… У нас перший місяць був такий: ми водили дітей на автобус, а потім — з нечищеними зубами, з кіпішем на голові — йшли пити каву. І цього нам вистачало до вечора, бо практично ніхто ні з ким не розмовляв, усі були в стресі. Ти заходиш у кафе, дивишся у вікно, п’єш каву — і тут під’їжджає машина, з якої виходить, як це правильно сказати, працівник комунального господарства. І з душею миє контейнери для сміття. Потім знімає рукавички, свою верхню накидку — і заходить у кафе пити каву.

Я ніколи в житті не бачила, щоб людина, яка прибирає вулицю у Вінниці, залишила все своє знаряддя і просто зайшла в кафе. Це для мене величезний приклад того, що тут у комунікації з будь-яким працівником будь-якої професії немає ранговості, цього відчуття: “Ти не такий”, або “Твоя професія менш вартісна”. Я обожнюю зараз спостерігати, як люди, які розвозять пошту, вранці після того, як я відводжу дітей до школи, щодня в один і той самий час зустрічаються троє в кафешці й п’ють каву. А потім ідуть працювати. Це класно. Це просто прекрасно.

Жінка, яка в нас тут прибирає (у нас дві прибиральниці), каже мені: “Женю, ти знаєш, сьогодні, напевно, мій останній день у вас.” Я її обійняла, кажу: “Ми будемо чекати на вас, з вами завжди так чисто.” А через два місяці вона повертається: “О, Женю, привіт, я вже тут.” Ми знову обіймаємося. Це про неймовірну щирість.

І тут поставлю крапку та перейду до безбар’єрності — що це для мене означає. Бо зараз це для мене, перш за все, — про людей з обмеженими можливостями пересування.

Я не можу сказати за всю Іспанію, але те, що я бачу тут, на вулиці, де я живу: будинки збудовані десь 80 років тому — і немає жодного під’їзду, куди треба заходити по сходах. Вхід у під’їзд — просто з рівня асфальту.

У мене діти почали питати: “Мамо, а чому тут так багато людей на крісох колісних?” Я кажу: “Вань, Віро, тому що вони мають змогу вийти зі свого дому.”

Ось у чому історія. Вони тут живуть своє повноцінне життя. Нещодавно я бачила дівчину, яка під’їхала на кріслі колісному, натиснула кнопку — і воно піднялося на рівень барної стійки. Так вона зі всіма пила. І для мене — тут ніхто ні на кого не дивиться. Ні косо, ні криво, ніяк. Тут таке відчуття суцільного прийняття. Хочеш — будь собою. Навіть якщо гола — це повністю твоя історія. Іди собі гола.

Я, до речі, в перший час, коли тут жила, якщо щось у когось падало — бігла з трьома головами й піднімала. Це у мене якось автоматично: притримати двері, допомогти. І тут одна жінка якось так дивно на мене подивилася. Я поділилася цією історією з українкою, яка живе в Іспанії вже понад 20 років. Кажу: “Слухай, дивна ситуація — я допомогла.” А вона каже: “Звісно. Бо ти підкреслила, що вона не здатна сама підняти свою паличку.” Я така: “А що, так буває?” — “Так. Наступного разу, поки тебе не попросять — не чіпай бабусь, дідусів.” І тепер я тримаю себе в руках, нікого не рятую.

Я дуже пишалась, що Вінниця — найкомфортніше місто. Але коли дивлюся зараз на комфортне місто, розумію, що комфортне на папері і комфортне в житті — це різні речі.

Боляче, коли є моменти, наприклад, у тому ж бізнесі. Я знаю, чим би займалася в Україні, якби жила там. Коли є пандус, але щоб ним скористатись, треба відсунути діжку з вазоном — ну, вибачте, це дивно.

І от зараз, напевно, саме час говорити: хто такі українці? Як ми змінюємося? До речі, саме тому я так активно взялася за іспанську мову. Я хочу підняти питання: яким чином зробити Вінницю і Памплон містами-побратимами? Тут є стільки нюансів, які можна було б імплементувати в нас. Але питання — як це у нас може відбутись?

Ось цей процес імплементації — він головний. Навіть якщо говорити про туалети — я взагалі мовчу. Тут немає закладів, де ти не можеш переодягнути дитину, змінити підгузок. Тут усюди є поручні, засоби для людей з обмеженими можливостями. Просто немає місць, де їх нема.

Але ми говоримо про це — і вже трошки покращуємо. І проживання теж покращується. Тому я не знецінюю. Ні в якому разі. Я не знецінюю ні те, що робиться, ні те, що відбувається.

Просто в мене зараз питання в голові. Я собі думаю: люди, які відкривають ресторани, кафе — вони ж точно були за кордоном. Ну 100% були. І бачили, як це робиться.

У кожного є право: хтось притримає двері, хтось — ні. Я притримаю. І це — не про хорошість чи поганість, а про іншу якість.

Я вірю, що якщо звертати увагу — воно почне змінюватись. Так, не швидко. Але змінюватиметься. Будинки 80-річної давності — з підземними парковками, з ліфтами. Проєктували заздалегідь.

Я просто беру своє Поділля — і думаю: це різний підхід до задачі. Там будують для того, щоб там могла жити людина.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Напевно, найяскравіший момент — це коли ми чуємо, що нами може рухати тільки «хочу». Так. Оце чесне «хочу» всередині — за нього треба чіплятись. І йти за тією енергією, яка на нього виділяється. Бо в певний період часу…

Я не можу сказати, що в мене немає таких речей — у мене є окремий записничок, де зібрані ідеї, як я буду створювати браслети. Є замальовки, є задум. Я давно цього хочу, але поки що не роблю. А ще я хочу дописати книжку, яку колись написала для Вані від руки. Ми цю історію розповідали разів п’ятдесят, а на п’ятдесят перший я її просто записала. І я хочу це завершити. Є такі «хочу», які десь відкладені.

І на них потрібен якийсь окремий ресурс. А, можливо, і не потрібен. І тут я завжди розбираюсь: що мене зупиняє? Наприклад, активно проявлятись у соціальних мережах — це те, чого я хотіла. Я пишу вірші. На жаль, до війни писала їх російською, і вже ніколи їх не опублікую. Вони дуже класні, але російською — і залишаться в минулому. І я не сумую. Так і буде.

Я не реалізувала це «хочу» — творче, публічне — бо було це обмеження, цей біль. З яким, здається, зараз впоралася. Бо розумію: кожен робить свій вибір. І я не відрікаюсь від України. Я роблю свою справу.

І повертаючись до «хочу»: у мене завжди багато ідей в голові. Напевно, такий у мене мозок — щось ламається, а я вже вигадую, з чого взяти деталі, щоб усе полагодити. З позиції творчості, реалізму, роботи. Просто треба вірити в свої сили й думати наперед — якою ти будеш, коли це створиш. От мене рухає саме це.

І ще, можливо, це результат внутрішньої роботи: зараз, коли я щось викладаю чи пишу, думаю тільки про тих, хто мені приємний. Я не думаю про те, хто що подумає, чи доречно це. Думаю про тих, кому це буде доречно.

І я точно знаю зі свого досвіду: всі недореалізовані ідеї дуже сильно нас зсередини «поїдають». Якщо ми ці списки усвідомлюємо, але не звільняємо від них голову… До речі, дуже корисно все записувати, а не тримати в голові — розвантажувати себе. Бо ці минулі нездійснені «хочу» можуть не дати простору для реалізації актуального. І ти не робиш ні те, ні інше. І нічого.

Цікаво. Моя думка — усе можна. Будь-що. Особливо коли ти вже доросла дівчинка — тобі взагалі все можна. А далі — байдуже.

Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально

Коли ти розумієш, що не знаєш, що далі — але не зупиняєшся.

От я, коли думаю, що проживаю це життя з двома прекрасними людьми — плідно, 24/7 — і думаю: ну як я можу зупинитися? У мене навіть не виникає такої думки. Бо є відповідальність. Я не можу просто зупинитися. Це не означає, що я не можу лягти на підлогу й сказати: «Все, мені погано». І Віра заходить у кімнату: «Мамо, що з тобою?» — «Не чіпайте мене. Мами немає. Мені треба полежати, щоб ніхто не чіпав. Я приходжу до тями».

Я дуже щира й правдива зі своїми дітьми. Іноді, можливо, навіть занадто. Але саме це дає мені багато простору й розуміння в комунікації з ними. Це не про тотальну дружбу, але про постійні розмови й домовленості. Моєму сину 15. І він може сказати: «Мамо, сядь, мені треба дві години, щоб ти мене послухала». І він мені розповідає про Minecraft, моди, космічні кораблі, двигуни… Я кажу: «Ваня, все. На цьому етапі я вже не розумію, про що ти говориш». І даю йому маркер — у нас на кухні біла плитка — і він малює на плитці те, що я вже не можу зрозуміти.

От якось так. Вони — моя рушійна сила. І взагалі, я не людина, яка звикла сидіти, склавши лапки. У моєму житті був період, коли я не працювала, але це був непідписаний контракт із чоловіком: ми домовилися, що певний час я займаюсь дітьми. Я закривала всі питання — житло, побут, усе, крім заробляння грошей. Але і тоді це не було про «скласти лапки». Тому я не знаю, як це — зупинитися. Поки що, слава Богу, ні.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Я відчуваю повний кайф. Але момент, коли я прийняла своє життя на себе, навіть не був моментом розлучення.

Він настав тоді, коли я прийняла рішення не входити ні в які стосунки, доки чітко не зрозумію: прокинувшись вранці й не маючи нікого поруч — я є. Оцей момент для мене став про самостійність.

Так. Ну і секс. Секс із собою — це, напевно, найважливіше, що мені принесла самість. Це коли ти не шукаєш ефемерної опори. Розумієш?

Я дуже не люблю зрад — у будь-якому форматі цього слова. Зрада може бути і в невиконаній обіцянці, і в чомусь подібному. Все можна обговорити. Але я можу довго щось терпіти — аж поки це не переходить у формат знецінення. А тоді — все. До побачення.

Тому самостійність — це навіть не про те, коли тобі вистачає грошей на все. Бо хтось може подумати, що ти самостійний, коли фінансово незалежний. Але фінансова незалежність — це просто про гроші. А самостійність — це коли ти можеш прийняти рішення, спираючись на власну емоцію. Ось так. Оце для мене і є самостійність.

розкажи про свою вінницю

Вже стільки всього понабудовувалось.

Та це вже, знаєш, пам’ять… Тут дуже класне питання. Бо пам’ятати і любити — це різні речі.

Зелена, квітуча, з моїми людьми — тими, з ким ти вже просто здороваєшся на вулиці. Не знаю, одразу в голову приходить, звісно, проспект Космонавтів і, напевно, всі місця, які я любила і люблю. І мій дім. Найскладніше для мене — це… Ну, Вінниця — це мої батьки й друзі. Тому я дійсно люблю це місто.

І мені, наприклад, моє теперішнє місто, напевно, теж комфортне саме через те, що воно невелике. І воно прямо хоче бути містом-побратимом Вінниці. І я думаю, що реалізую цей проєкт. У мене в записнику є ще два проєкти, які були б дуже класні. Але вони, напевно, зараз точно не на часі.

Бо пов’язані з дитячими майданчиками. Цю ідею я ще виношувала в Одесі.

Тому… Вінниця — жива. Але для мене зараз… Я, напевно, більше відчуваю, що вже не впізнаю її. Бо багато нових людей. Напевно, щось точно змінилось.

А ще я думаю про ті заклади, які хотіла б відвідати. Точно не пам’ятаю, як він називається, але бачила заклад, де можна займатися гончарством.

І тільки я подумала про нього — їду Памплоном і бачу такий самий заклад із гончарством. Думаю, що сходжу в наш — зліплю пару чашечок для кави й передам їх Каті, щоб вона поставила їх у своїй кав’ярні.

Ось. Не знаю. Чесно — я зараз трохи відійшла від архітектури й усього такого. Для мене — це мої люди, які там.

питання невідомій жінці

Якби можна було обійняти якусь людину — хто б це був? Це було би дві людини. Мама з татом. Це одразу двоє. Як одна людина. Круто.

Я б ще обійняла людину, з якою в мене був мій перший секс. Бо зараз розумію, що це дуже важлива людина в моєму житті. І ти знаєш, коли ми говоримо про самостійність, про можливість жінки в самозадоволенні — без наявності чоловіка, про вивчення свого тіла, отримання оргазму, дозвіл собі на це все — я розумію, що цей перший досвід міг бути або підтримкою, або блокуванням. І він не став блоком. Я би обійняла цю людину.

Я щиро, коли ми ще перетиналися, сказала йому: «Дякую за це». У нас уже були свої сім’ї, але ми дорослі люди — історію з пам’яті не викреслиш.

І ще я би обійняла свою Іру, подругу. Та. І, напевно, ще — калітку дому, де жила моя бабуся.

А про секс, про це все… Напевно, це ще те, в чому я не до кінця проявилась. Хоча тато нещодавно прилітав, і я з ним говорила про всі ці історії. Він сидить, дивиться на мене й каже: «Доця, між нами вже точно немає жодних кордонів». Я кажу: «Тату, а якщо я напишу такий допис?» — «Пиши». Я ще вірш йому прочитала. І подумала: «Боже, якщо я це прочитала татові — значить, уже точно можна публікувати».

– Що ти спитаєш іншу жінку?
– Я зараз трохи повернута на темі дозволу. Коли ти востаннє робила щось для себе?

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.