ксенія лучиста
Дніпро
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Я постійно на щось наважуюсь. Мабуть, особливо останнім часом я по-справжньому зрозуміла, що означає приказка: «Очі бояться — руки роблять». У моєму житті сталося дуже багато різних творчих проєктів, тому мені важко виділити щось одне. Але, наприклад, я фотографую вже близько сімнадцяти років і ніколи не розглядала фотографію як бізнес чи як щось, що може приносити постійний заробіток.
Минулого року я вирішила зробити свої листівки, тому що мені хотілося, щоб залишалося не тільки щось у діджиталі — ми ж знаємо, як швидко все там зникає. Мені хотілося чогось матеріального. Я створила свої авторські листівки й офіційно запустила їх у лютому. А вже влітку раптом вирішила: чому б не зробити виставку? І в кінці липня провела першу. З минулого липня до сьогодні я зробила вже вісім виставок — у Дніпрі, де я живу, і в Києві.
Мабуть, це і є той момент, коли я наважилася. Хоча правильніше сказати, що я більше пробую. Я думаю: а що, якщо я спробую? Що з цього вийде? І так у мене відбувається з багатьма речами в житті. Це просто один із яскравих прикладів.
І цей досвід потягнув за собою зовсім інші зміни. Поки я робила ці вісім виставок, я буквально ввірвалася в цю сферу — як маркетолог, як людина з досвідом організації івентів, виставок, фестивалів. Я зіткнулася з багатьма творчими людьми й побачила, що вони часто, як у фільмах, чекають, що до них прийде агент і почне продавати їхні роботи. А я прийшла з бекграундом, з установкою, що розберуся сама, зроблю сама. І раптом побачила нішу — митців, які не знають, як себе продавати, які чекають агента, але ж на агента теж потрібні гроші.
Зараз я починаю позиціонувати себе як піарницю для митців і працюю над великим продуктом для них — це щось на кшталт курсу або навчальної програми, яка дасть розуміння, як просувати себе самостійно. І це не лише про соціальні мережі. Це про те, куди йти, куди подаватися, з ким колаборувати і як взагалі вибудовувати цей шлях.
ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?
По-перше, я підтримка сама собі. І до цього я прийшла не одразу. П’ять років тому я розлучалася, і мені здавалося, що я взагалі одна. Розлучення було важким, і тоді я вчилася просити допомоги — у близьких, у батьків, у друзів. Я зрозуміла, що коли ми просимо, ми отримуємо підтримку. Тому якщо хтось сидить, нічого не просить і думає, чому його ніхто не підтримує, справа в тому, що він не просить.
За останні п’ять років у мене сформувалася моя особиста прекрасна бульбашка з чудових людей. Я знаю, що можу написати комусь у будь-який момент — уночі чи зранку — і отримаю відповідь. Але все одно в першу чергу моя підтримка — це я сама. Я знаю, що не пропаду. Якщо я дожила до тридцяти чотирьох років, значить, уже щось умію. І це дуже важливо.
Велику роль у цьому відіграла психотерапія. Окрім підтримки, ти отримуєш інструменти, які допомагають жити кожен день. Особливо це цінно під час війни — знати, що ти не один, навіть якщо фізично один.
Також велика підтримка для мене — це батьки. Іноді з мамою були сумніви й критика, але з татом усе навпаки: він дуже підтримує, співчуває, розуміє, що творчі проєкти не завжди «на часі», що це іноді сприймається як предмети розкоші, які не всім потрібні. Але він вірить, що все буде добре і що я зможу заробляти тільки творчістю. І це теж для мене велика опора.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
До певного часу я не знала, як себе назвати. І, якщо чесно, сумнівалася, чи ок займатися кількома напрямками одночасно й бути в них добре реалізованою. Потім я дізналася про феномен мультипотенціалів і зрозуміла, що це про мене. Я мультипотенціал — людина, яка займається кількома напрямками й органічно в них поєднується.
Наразі моя основна зайнятість — маркетинг. Я директорка департаменту маркетингу в американській компанії. Я побудувала цей департамент з нуля: коли я прийшла, компанія була маленькою, зараз вона вже середнього розміру. Це моя ключова сфера діяльності й одна з головних експертиз. У поєднанні з цим я надаю маркетингові та брендові консультації. Найбільше люблю працювати з початківцями — стартапами або експертами, які тільки виходять на ринок. Мені подобається формувати бренд із самого початку: його позиціонування, сенси, зовнішнє проявлення. Я люблю ставити власникам незручні питання про місію та ціль. Бо бізнес — це не лише про гроші. Особливо зараз важливо мати сенс, і я люблю допомагати його формулювати.
Другий напрямок — фотографія. Я фотографую близько сімнадцяти років. Уже п’ять років працюю з мануальними об’єктивами, без автофокусу. Це старі об’єктиви, які старші за нас, і вони дають особливу глибину. Я знімаю весілля, портрети, предметну зйомку, а з минулого року закохалася в макрозйомку — особливо в природі. Але найбільше люблю фотографувати людей. До мене часто приходять дівчата з фразою: «Я собі не подобаюся» або «Я не фотогенічна». І по суті я проводжу для них фототерапію. Після зйомок вони починають поступово закохуватися в себе. Це довгий шлях, але для когось він починається саме з фотосесії.
Минулого року я вийшла з фотографією в офлайн: створила авторські листівки й фотокартини з підтримуючими фразами. Це не просто красиві знімки — вони мають надихаючі сенси, які повертають віру в себе. Одна з моїх мрій — створити простір-капсулу психологічної підтримки, наповнений цими роботами, куди людина заходить в одному стані, а виходить в іншому.
Також я розвиваю напрям піару для митців. Хочу створити інструментарій для тих, хто творить руками, але не розуміє, як заявити про себе. Я бачу багато можливостей — фестивалі, колаборації, відкриті події. Просто потрібно бути готовими стукати в різні двері й приймати відмови як частину процесу. Я вивчала систему сучасного мистецтва, поновила знання з продажів, а також пішла навчатися на кармолога. Зараз я сертифікований кармолог. Це допомагаюча професія, яка дає інструменти через матрицю долі й кармічний менеджмент, щоб людина могла краще зрозуміти свої життєві ситуації та знайти рішення.
Чому саме це стало моїм вибором? Бо я йду за тим, де можу бути корисною й де відчуваю сенс. У всіх цих напрямках є спільне — я допомагаю людям проявитися, побачити себе, сформулювати себе й заявити про себе світу. І саме це для мене є найціннішим.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Я б сказала, що це комплексне відчуття. Поряд із професійним розвитком у мене завжди йде особистісний. І маркер того, що я на правильному шляху, — це коли ситуації в моєму житті змінюються так, як я раніше навіть не могла уявити.
Одним із найбільших показників мого прогресу для мене стали стосунки з батьками. Вони змінилися настільки, що я не могла про це мріяти. І це для мене сигнал, що я рухаюся правильно — і в особистісному, і в професійному сенсі.
Поки що я більше орієнтуюся на зовнішній відгук, бо всередині ще є знецінення і синдром самозванця. Коли щось дається мені легко, я думаю: «Та що тут такого? Це ж неважливо». А потім зупиняюся і згадую, який шлях я пройшла, скільки вчилася, скільки працювала, щоб це стало легким. І тоді змінюється ставлення.
Я спостерігаю за відгуками клієнтів, друзів, за швидкістю реалізації ідей. Наприклад, майже три місяці тому ми з двома знайомими просто зустрілися на каву — і в розмові народилася ідея артмаркету. Зараз ми готуємо вже третій. Це одноденний маркет, який проводимо раз на місяць: ярмарок виробів митців і цілий день майстер-класів. У нас черга на проведення майстер-класів, і це для мене показник, що ми робимо щось правильно.
Я дивлюся й на цифри, хоч раніше думала, що вільна від них. Коли сторінка артмаркету за два дні без таргету набирає тисячу переглядів, коли менш ніж за місяць з’являється сто підписників органічно, — це теж знак, що є відгук.
Тому поки що я більше зчитую підтвердження ззовні. Але всередині теж вирощую відчуття, що я роблю щось важливе, і вчуся не знецінювати те, що дається мені легко.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Останнім часом до мене приходять із запитом на цілісність. Люди кажуть, що бачать мене гармонійною, спокійною, зібраною. І якщо говорити про пораду, то перше — це почати слухати себе.
Можна прийти до мене на консультацію як до кармолога, тому що я підбираю інструменти під конкретний запит людини. А можна просто підписатися на мій Telegram-канал, де я ділюся медитаціями, подкастами, своїми відкриттями та невеликими практиками для пошуку відповідей на власні питання. Але суть не в мені. Суть у тому, щоб почати шукати контакт із собою.
Якщо чесно, шлях до тієї точки, де я зараз, не був якимось титанічним у щоденних зусиллях. Найбільшим зусиллям за останні п’ять років було те, що я вийшла з аб’юзивних стосунків. Оце було по-справжньому складно. А далі все складалося з маленьких пазлів.
Наше життя може змінитися навіть із простої фрази зранку: «Я хочу прожити цей день якнайкраще» або «Зроби цей день найкращим для мене». І важливо бути готовим, що «якнайкраще» — це не завжди лише про приємні події. Іноді складні речі згодом розкриваються як дуже важливі для нас.
Я щиро вважаю, що все, про що ми мріємо, — реалістично, якщо ми знайдемо шлях до себе. Всі відповіді всередині нас. Психологи, кармологи, тарологи не дають готових відповідей — вони ставлять правильні питання або задають вектор. А далі людина сама відчуває, що її.
Тому моя порада проста: почати слухати себе, наполегливо шукати цей внутрішній контакт і не знецінювати маленькі кроки. Бо коли ти нащупуєш цю доріжку до себе, це дає величезний ресурс і стає твоїм шляхом до успіху.
Бути українкою — про що це?
Для мене бути українкою сьогодні — це бути собою і свідомо обирати залишатися тут.
Я ніколи не хотіла виїхати з України назавжди, хоча в мене є така можливість. Я вже сьомий рік працюю на американську компанію, добре знаю англійську, і мене багато років поспіль запитували: чому ти не поїдеш? Тим паче, коли я була без офіційних стосунків, без дітей, без «прив’язок». Мовляв, нічого ж не тримає — їдь і живи своє найкраще життя. Але всередині в мене ніколи не було цього бажання.
Я народилася не в Україні, але виросла тут. Моє життя складалося з різних міст — Чернігів, Київ, Львів, Умань, тепер Дніпро. І в кожному з них я шукала своє відчуття дому. І воно виявилося тут.
Бути українкою для мене — це розвиватися саме тут. Я працюю на іноземну компанію, але плачу податки в Україні. Я офіційно працюю як ФОП, виконую всі свої зобов’язання. І завдяки тому, що маю стабільний дохід, я можу реалізовувати тут майже безкоштовні проєкти. Наприклад, артмаркет, який ми робимо без організаційних внесків для митців. Ми беремо на себе організацію, просування, створюємо можливості для людей. І я розумію: якби не ця фінансова опора, я б, можливо, була зосереджена лише на базових потребах.
Бути українкою — це також щиро переживати за майбутнє країни. Не в політичному сенсі, бо я не експерт у цьому. А в людському. Я бачу талановитих людей, які не вірять у себе, які кажуть: «Я просто вчителька математики», хоча створюють неймовірні прикраси з бісеру, гердани, силянки — те, що є частиною нашої культури. І мені болить, коли вони не бачать своєї цінності. Бо з таких людей і складається нація.
Для мене українськість — це про відповідальність за свій маленький шматочок реальності. Про бажання жити своє найкраще життя саме тут, навіть попри війну. Про те, щоб не тікати від складності, а створювати простір для розвитку, підтримки, культури.
Мабуть, це і є для мене відповідь: бути українкою — це хотіти бути тут і вкладатися в це «тут».
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Для мене гідність — це жити етичним життям. Я довго шукала для себе розуміння, що таке гідне життя, бо нам це дає або виховання, або релігія, або загальноприйняті моральні принципи. Я виросла в православній традиції, і це заклало певну етичну базу. Пізніше я почала вивчати кармічний менеджмент, який базується на буддистській філософії, і побачила, що принципи всюди подібні — просто інакше трактуються. База однакова.
Гідність для мене — це щоденна спроба бути моральним орієнтиром для самої себе. Не для того, щоб когось навчати, а щоб відповідати власним принципам. Намагатися не брехати, виконувати обіцянки, не шкодити, контролювати злість. Зараз особливо для мене гідність — це вміння не відповідати агресією на агресію. Це складно. Це м’яз, який потрібно тренувати щодня.
Я виросла у власних очах тоді, коли знизився градус моєї роздратованості. Сарказм і роздратування раніше були для мене звичними реакціями. Але через роботу над собою я або взагалі перестала так реагувати, або навчилася швидко зупиняти себе. І це для мене прояв гідності.
Також гідність — це вміння в конфліктних ситуаціях не діяти лише з емоцій, а зупинитися і подумати, як буде краще. Іноді це може виглядати як слабкість або поступка, але насправді це може бути мудрим рішенням, яке зупиняє конфлікт і дає можливість повернутися до розмови спокійно.
І ще для мене гідність — це повага до себе. Раніше мені з цим було складно: я терпіла, не відстоювала себе, не цінувала. А без поваги до себе неможливо по-справжньому поважати інших. Тому гідність для мене — це баланс між етикою, самоповагою і відповідальністю за свої реакції.
Про безбар’єрність і доступність
Для мене безбар’єрність почалася не з пандусів, а зі стосунків.
У 2022 році я почала їздити в пансіонат у Дніпрі. Там живуть літні люди і люди з інвалідністю. Спочатку я приєдналася як водійка-волонтерка: везла інших волонтерок, бо туди складно дістатися громадським транспортом. Але коли я вперше зайшла всередину і побачила цих людей, щось змінилося.
Тоді я зрозуміла, що безбар’єрність — це в першу чергу не про фізичний простір, а про нашу реакцію. Так, важливо мати пандуси, доступну інфраструктуру. Але набагато складніше — прийняти людину без страху, без жалості, без дистанції. Багато з цих людей не винні в тому, що з ними сталося. Але суспільство часто ніби витісняє їх на узбіччя — і буквально, і метафорично.
Коли ми приїжджаємо до них, ми не просто привозимо смаколики. Ми спілкуємося з ними як з рівними. Сміємося, слухаємо історії, виконуємо маленькі прохання — хтось просить кросворди, хтось книжку, хтось просто хоче поговорити. І для мене безбар’єрність — це саме цей момент: коли ти дозволяєш собі бути поруч, не тікаючи.
Це непросто. Для цього потрібен внутрішній ресурс. Потрібно не боятися, приймати, бути трохи сміливою. Бо не всі люди там звичні для нас у поведінці чи реакціях. Але коли вони відчувають безпеку, вони розкриваються — турбуються, пам’ятають деталі про тебе, цікавляться твоїм життям. І ти бачиш у них не «статус», а людину.
Мій шлях до безбар’єрності почався ще раніше, коли я викладала англійську паралімпійській збірній з бадмінтону. Це були люди з інвалідністю, і для мене це теж був виклик — як спілкуватися, як давати зворотний зв’язок, як будувати контакт. Цей досвід дуже нормалізував для мене присутність різних людей у повсякденному житті.
Зараз, коли в країні багато поранених військових, ця тема ще гостріша. Ми маємо вчитися дивитися не на фізичну оболонку, а на людину. Не поспішати «рятувати», а спитати, чи потрібна допомога. Не відводити очі, а залишатися в контакті.
Тому для мене безбар’єрність — це не тільки про простір. Це про внутрішню готовність бути поруч. І, чесно, це складніше, ніж встановити пандус. Але саме з цього починається справжня доступність.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Мабуть, формула дуже проста — це «я хочу».
Листівки, виставки, вісім проєктів за рік — це все було зроблено на куражі. Не з розрахунку, не з бізнес-плану, а з імпульсу. Я хотіла це зробити — і зробила. Коли я йду за «я хочу», з’являється найбільше енергії. У цей момент немає раціональної оцінки, немає внутрішнього аудитора, який одразу рахує ризики й прибутки. Є бажання створити.
У мене не було цілі заробити. У мене була ціль — зробити і проявити. А вже потім прийшли підтвердження через гроші, через попит, через відгук. Але це було наслідком, а не стартовою точкою.
Другий важливий момент — зупинити внутрішнього критика. У когось це голос батьків, у когось — синдром самозванця, у когось — переконання з дитинства. Я довго жила з установкою, що творчістю не заробиш. І поки я її не усвідомила й не поставила під сумнів, нічого не змінювалося.
Сміливою ідея стає тоді, коли ти встигаєш вхопити перші три секунди інтуїції. Оцей щирий імпульс — «я хочу» — з’являється швидко. І якщо ти не дозволяєш страху його перекрити, якщо не здаєшся суспільній думці, тоді починається рух.
І ще для мене важливо розуміти: якщо ідея прийшла до мене, значить, вона комусь потрібна. Не лише я можу її реалізувати — хтось десь чекає на результат. І тут важливо не впасти в гординю, а залишитися в чистій мотивації — зробити те, що відчуваєш правильним.
Тому формула для мене така: «я хочу» плюс тиша замість критика. І далі — дія. Без гарантій, без надмірних оцінок, але з довірою до імпульсу.
Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально
Зараз я, можливо, звучатиму дуже мудро, але раніше я такою не була. Раніше я б засмучувалася, занурювалася в розчарування, починала знецінювати себе, думати, що я недоекспертка, недопрофесіоналка, що зі мною щось не так. І в особистому, і в професійному це було однаково боляче.
Зараз я дивлюся на невдачі як на досвід. Якщо щось не спрацювало — це не кінець, це інформація. Це спосіб зрозуміти, як не треба або що можна зробити інакше. Коли ми щось пробуємо і воно не виходить, у нас уже є фундамент. Ми наважилися, витратили час, подумали, створили нові нейронні зв’язки. Це вже не нульова точка.
Дуже допомагає прибрати оцінку. Хтось сказав, що якщо не прийшли люди — це погано? А якщо прийшло п’ятеро — це добре? Ми самі вигадуємо ці критерії. І коли я почала ставити собі інше питання — що хорошого було в цій спробі, який досвід я отримала, з ким познайомилася, що зрозуміла, — ставало легше продовжувати.
Іноді невдача — це просто тест ідеї. Можливо, не та форма, не той спосіб подачі, не ті інструменти. А іноді це сигнал, що мені бракує знань — потрібно щось довчити, прокачати навички, глибше розібратися. Це не про «я погана», це про «мені ще є куди рости».
І ще дуже важливо — не знищувати себе в цей момент. Коли ти починаєш любити себе й турбуватися про себе, ти не дозволяєш собі остаточно зламатися через одну невдачу. Ти дивишся на неї як на частину шляху, а не як на вирок.
Тому продовжувати допомагає філософське ставлення. Пам’ять про те, що жоден результат не визначає мене повністю. І готовність запитати себе: що я можу зробити інакше, замість того щоб запитувати — що зі мною не так.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Раніше мені здавалося, що можливість самій керувати своїм життям — це розкіш. Зараз я розумію, що це велика цінність.
До цього усвідомлення я прийшла не одразу. Це був окремий шлях — зрозуміти, що я можу приймати рішення сама. Бо ми звикли опиратися на думку батьків, партнера, друзів, суспільства. Нам здається, що їхня оцінка визначає, правильно ми живемо чи ні. Але з часом я побачила: усе це може змінитися або зникнути. Люди приходять і йдуть. І якщо ти не маєш внутрішньої опори, ти щоразу розсипаєшся.
Коли я почала по-справжньому вирішувати сама, з’явилося відчуття свободи. Це не вседозволеність і не егоїзм. Це про відповідальність. Про розуміння, що мої рішення — це наслідки, з якими я живу. І вони не мають шкодити іншим, але вони мають бути моїми.
Це вимагало роботи над самооцінкою, впевненістю, самоцінністю. Треба було навчитися піддавати критиці чужу думку перед тим, як приймати її як істину. Запитувати себе: це справді моє чи я просто погоджуюся, бо так простіше? Це щоденний внутрішній діалог.
І ще — це про сміливість брати відповідальність. Бо іноді легше сказати: так вирішила мама, так склалося, так треба. Легше терпіти керівника, який не поважає, бо «затримуюся заради грошей». Але в якийсь момент приходить межа, і важливо не дійти до неї в емоційному вибуху, а прийти усвідомлено.
Життя змінилося тим, що я відчуваю себе авторкою. Не обставини пишуть сценарій замість мене, а я беру участь у його створенні. І це дає внутрішній спокій. Бо навіть якщо щось не виходить, я знаю: це мій вибір і мій досвід. І я можу обрати інакше.
розкажи про своє місто
Я живу в Дніпрі. Коли я вперше приїхала сюди у відрядження десять років тому, місто було зовсім іншим — більш промисловим, сірим, подекуди навіть сумним. Але дивно, що саме тоді я відчула в ньому комфорт. У нас із цим містом одразу співпав пазл.
До Дніпра я жила в Чернігові, Києві, Львові, Умані. І для мене Дніпро став балансом великого міста. Воно не таке перенасичене, як столиця, але водночас живе, динамічне, з відчуттям руху й можливостей. Тут відчувається оборот коштів, розвиток, розширення горизонтів.
Місто дуже змінилося за ці роки. З’явилися нові сквери, пішохідні вулиці, простори, ресторани, події. Воно ніби постійно розквітає: відкривається щось нове, проводяться фестивалі, лекції, культурні заходи. І навіть під час війни цей контраст відчувається особливо — є обстріли, є напруга, але водночас місто живе. Ти плануєш піти в новий заклад, зустрітися з друзями, організувати подію. І в цьому є якась впертість життя.
Ще одна річ, яка для мене важлива в Дніпрі, — це його мультинаціональність. Тут дуже відчутна присутність різних культур і національних спільнот. І це не відокремлені світи, а радше калейдоскоп одного міста. Є відчуття, що всі можуть бути частиною цього простору.
Дніпро для мене — це місто людей. Тут багато талановитих, сміливих, відданих. Сюди везуть поранених військових, і місто завжди реагує — донорські черги, волонтерство, підтримка. Коли бачиш цю з’єднаність, це дуже гріє.
І, мабуть, найголовніше — я завжди хочу сюди повернутися. Для мене це і є ознака дому.
Що розказати про вінницю?
Я була у Вінниці кілька разів. Двічі ми зупинялися там дорогою, коли гнали машини для військових з Ужгорода, і ще раз я приїжджала на декілька днів до подруги. Тому я бачила місто не лише проїздом, а й трохи глибше.
Вінниця для мене дуже вайбово нагадує Чернігів — моє рідне місто. Вона трохи менша за Дніпро, але дуже зелена, легка, спокійна. Є відчуття повітря і простору. Мені сподобалася ця атмосфера — вона якась м’яка, затишна.
Я, на жаль, не бачила Вінницю до повномасштабної війни, не застала її у всій красі фонтанів, але навіть те, що я побачила, залишило приємне враження. Місто виглядає доглянутим, живим.
Єдине, що мені складно, — це логістика. На машині їхати довго, бо багато двосмугових трас, і я одного разу потрапила в затор через військові колони — їхала майже чотири години зі швидкістю п’ятдесят кілометрів на годину. А з потягами з Дніпра теж не дуже зручно. Але це більше про дорогу, ніж про саме місто.
Якщо коротко, то Вінниця для мене — це дуже приємне, зелене, легке місто з хорошою атмосферою. І я б із задоволенням приїхала ще раз.
питання невідомій жінці
-Чи маєш ти своє місце сили? Яке це воно? Або яке воно має бути?
–
Так, у мене є кілька місць сили.
Одне з них — у моїй свідомості. Його ми часто використовуємо в практиках із психотерапевткою. Це місце біля моря. Не пологе узбережжя, а скелястий берег. З одного боку — скелі, з іншого — величезне синє море. І там є мій умовний балкончик, з якого я дивлюся вдалечінь. Це дуже чіткий внутрішній образ. І щоразу, коли я буваю біля моря або в горах, розумію, що саме поєднання води й висоти для мене найсильніше працює. Колись таке відчуття було в Криму, і я дуже сумую за ним.
Якщо говорити про фізичний простір, я намагаюся зробити своїм місцем сили власну квартиру. У мене багато дрібниць — камінчики, статуетки, свічки, картини. Я люблю оточувати себе красивими речами, створювати атмосферу, в якій мені добре. Для мене важливо, щоб простір підтримував.
Ще одне місце сили — це моя машина. Я люблю їздити за кермом. Це дає відчуття енергії, руху, внутрішнього підйому.
І я дуже люблю бути біля води. Нещодавно в мене з’явилося ще одне місце сили неподалік Дніпра — готельний комплекс із великим лісом і територією, де вільно гуляють тварини. Там тихо, спокійно, без алкоголю, без шуму. Я іноді їжджу туди на добу, щоб перезавантажитися.
Тому моє місце сили — це і внутрішній простір, і фізичні локації. Це там, де я відчуваю спокій, широту і контакт із собою.
Мені було б цікаво поставити наступній жінці таке питання: які книги справді вплинули на твоє життя?
Не просто ті, що сподобалися, а ті, після яких щось змінилося — у мисленні, у виборах, у відчутті себе. Книги, які стали поворотною точкою або тихим, але глибоким поштовхом.
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
