Наталія Калініна

наталія
калініна

Вона сміливо закриває одні двері, щоб відкрити інші — хай навіть не знає, куди ті ведуть. Її шлях — із банку в косметологію, з продажів у маркетинг, із «я нічого не знаю» — у «мені потрібна твоя консультація».

Це розмова з жінкою, яка трансформує сумніви в дії, ідеї — в результати, а сервіс — у прояв любові. Бо коли ти бачиш людину, а не ліда — це і є гідність.

Одеса

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Я в один момент просто обрала себе. Взяла й пішла з відносин, які тривали 13 років. Обрала себе попри все — попри те, що скажуть інші, попри «у дитини має бути батько». Я не зважала. Розвернулася й пішла. Як би тяжко не було. І пішла — в нікуди.

Це справді кардинально змінило моє життя. Тоді я ще не усвідомлювала… Але я була першою жінкою у своєму роді, яка наважилася так зробити. У нас усі жінки були нещасливі в шлюбі. Усі — або терпіли, або ставали вдовами. А я — пішла.

що є підтримкою?

Є різні інструменти, насправді. Але головне — моя сила волі. Вона завжди зі мною.

Моя підтримка — це сила волі, позитив, оптимізм і віра у Всесвіт. Віра в те, що все, що зі мною відбувається, — на краще.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Однозначно сказати не можу. Чому? Бо в кожній, як я їх називаю, «жопній ситуації», — я кардинально змінювала сферу діяльності. Абсолютно.

Я ж за освітою економістка. І починала працювати економісткою, а паралельно ще й офіціанткою. Потім — банк. Пішла в банківську сферу. Потім усе кинула — пішла в мережеву компанію. Потім — у косметологію. Ну тобто, погодьтеся, банк і косметологія — це зовсім різні напрямки.

Після початку війни я зайнялася Instagram. Не те щоб працювати — я почала будувати там особистий бренд. Без реклами, без хайпу. Просто вивчала, як він працює, і почала навчати інших: що постити, як вести сторінку, що важливо.

Зараз я продаю інфопродукти експертів. Створюю відділи продажів на аутсорсі, допомагаю з продажами.

І буквально от коли ми з вами записувалися, я ще твердо стояла: «Так, я цим займаюся». А потім поїхала в Італію, на відпочинок. І ця поїздка… вона мене повністю обнулила.

Я приїхала з питанням: «А що я хочу? А що мене драйвить?» І я не впевнена, що саме стало причиною, але перед поїздкою я запускала вебінар із продажів. І — буду відверта — на нього не зайшов ніхто. Абсолютно. І тут я себе десь знецінила. Почала копатися.

На відпочинку я завжди щось коментувала, знаєте — імпровізовано, по ситуації. І дівчата, з якими я була, такі: «Та тобі стендап вести треба!» А я — «Да, конечно… ще стендапом не займалася».

Але річ навіть не в стендапі. А в тому, що інші бачать мене зовсім інакше, ніж я бачу себе. Я досі в цьому питанні — «що мене драйвить?» Хоча, коли я включаюсь у якусь консультацію, мене вже не зупинити. Я сама на себе дивлюся збоку й думаю: «Боже, Наташо, ти така крута. І це знаєш, і це…» А коли доходить до того, щоб дати пораду собі? Продати себе? Створити контент для себе?.. Я така: «Я нічого не знаю».

— То що це? Самозванець працює, чи що?

— Ага. Я вам по секрету скажу — так говорять усі. І всі переживають одні й ті самі проблеми. Ми робимо круті продукти, а потім щось стається… І оцей самозванець у голові каже: «Так, подруго, а що це ти тут розумнічалася? Ти ж нічого не знаєш». І ми йому віримо.

То його треба знайти, погодувати м’ясом, сказати: «Все добре. Сиди біля мене. Працюємо далі». Бо дівчата інколи так і витягують себе — просто дружать із тим самозванцем. Сідають із ним поруч, умовно кажуть: «Ну хочеш — ходи біля мене. Та, я нічого не знаю. Давай вчитись». І якось домовляються.

Тут все про те, як продавати дорого, систематично Хочеш послуги ТАЄМНОГО ПОКУПЦЯ?

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

До речі. От щойно я говорила з жінкою — вона адвокатеса й психологиня. У психологію пішла років п’ять тому, у клінічну. І вона сказала дуже круту штуку… Ми з нею говорили про значення — і дійшли до того, що справа має значення, коли вона має значення для тебе. Бо ми зчитуємо його з відгуків. Коли люди пишуть: «Боже, ти така молодець. Завдяки тобі в мене піднялися продажі», чи: «До мене прийшло 700 людей». І ти розумієш — це ж ти щось таке реалізувала, що їм було потрібно. І вони повернули тобі це. І тоді ти така: «Блін… клас».

— А чим саме ви збираєте оце відчуття значущості? Досягненнями? Типу Forbes, великі суми, вплив?

— Ні, не Forbes. Не 700 тисяч контактів. Не мільярди на рахунках. Найсильніше — отой момент, коли люди кажуть: «О, мені потрібна твоя консультація». І я така: «Клас, давай». І я навалюю, навалюю людині. Віддаю їй усе, що знаю.

І найцікавіше — мені незручно за це брати гроші. Я це прям відслідковую. Якщо це безкоштовна консультація — я навалюю зверху. Людині треба п’ять літрів — я виливаю десять. Вона візьме свої п’ять, але я ж уже все вилила. І коли вона каже: «Блін, клас! Скільки це коштує?» — я така: «Та неважливо. Поїхали далі».

І навіть коли я на проєкті — от буквально зараз у мене закінчилося два проєкти — я порахувала касу, що зробив відділ, і не задоволена. Бо могла краще. Так, це був перший запуск, ми ще не розуміли які ліди, що саме, як… Але я ж знаю, що можу показати класну конверсію. А не показала. І мені знову незручно брати гроші. І знову — я себе знецінюю. Думаю: «Недостойно».

Навіть не чіпаючи нікого, просто… Я в Італії, в автобусі. До мене підсідає дівчинка. Каже: «Слухай, дай пораду». В неї своя компанія, є продажі, але вона відчуває, що щось не так. Я кажу: «Покажи переписку». Вона показує. Я їй: «Дивись, якщо ми це трошки змінимо, зробимо не як “купи-купи”, а як турботу…»

Бо я завжди за те, щоб кожна людина відчувала себе єдиною. Що вона — одна єдина для цього експерта. Її “облизують”, не масово, а індивідуально.

Я навіть експеримент проводила — закидала одне й те саме повідомлення психологам, таргетологам, візажистам, фотографам…

— А фотозйомка? Ви згадували якусь історію.

— Так. Просто елементарне питання: «Добрий день. Мене цікавить ваша послуга. Як можна з вами співпрацювати?» — і мені здається, що вони просто пастять копіпейст. І в них — тисячі клієнтів, відбою нема. І я прямо зробила сторітел на цю тему. Кажу: «Люди добрі, я хочу як клієнт купити. Але дайте мені відчуття, що ви мною зацікавились. Я ж не просто чергова ваша клієнтка. Я — я». Я хочу, щоб мені допомогли. Бо для мене продаж — це допомога. Я продаю тільки так, коли справді допомагаю. Якщо я просто навалюю — не виходить. І ми з тією дівчинкою змінили повідомлення менеджера. Просто тон — турбота. І вона така: «Блін, клас!» А потім, коли вона себе вже внутрішньо “зжерла”, уже «я ніхто, звуть мене ніяк», вона мені пише: «Слухай, я можу пропустити твій курс у сторіс. Як тільки запускатимеш — напиши в особисті».

А я вже всі манатки склала, вже думала: «Та який курс?» І тут — таке.

Я взагалі, мабуть, через те, що років 13 працювала в сервісі — офіціанткою, барменкою, адміністраторкою — у мене це все на рівні тіла. А потім — продажі. Я все життя в продажах. І я вже сміливо пишу: «23 роки в продажах». Бо в банку — продавала. Офіціанткою — теж продавала. У мережевій компанії — продавала. Але я тоді не асоціювала це з продажем. Для мене продаж — це коли товар. А я завжди продавала послуги. І навіть у мережевих — це теж продаж, просто стилю життя, побудови команди.

— Ага. І зараз ви про що?

— Про те, що я завжди топлю за цей трикутник: знайти клієнта — зачепити — допомогти (тире продати) — і обслужити якісно. Бо будь-який маркетинг можна злити через поганий сервіс. Можна один раз заплатити за рекламу, і ця людина залишиться з нами назавжди. Буде рекомендувати, буде повертатися. І от я прямо заточена на ці три речі: маркетинг, продажі й сервіс.

Бути українкою — про що це?

Бути українкою — це всією душею хотіти вільної України. Щоб ніяка зараза сюди не прийшла. Щоб… ой, в мене вже сльози навертаються.

Я не відношуся до тих, хто каже, що треба говорити тільки українською, тільки російською чи тільки англійською. Я — за те, щоб люди говорили тією мовою, яка їм ближча, до якої вони звикли.

У блозі, з клієнтами — я працюю виключно українською. Але вдома я спілкуюся російською. У мене чоловік говорить російською, донька — теж. Так було змалку: тато — російською, мама — українською, я — суржиком. Бо так склалося.

Я не про мову. Україна — це не лише мова. Україна — це територія, свобода, волевиявлення. Це коли я роблю те, що мені відгукується. Але в межах, щоб не зашкодити нікому. Це — головне.

Для мене найперше — щоб наша країна була нашою країною. Щоб ми самі вирішували, яке в нас буде управління. Хто буде при владі. Я завжди кажу: яке вибрали — от у такому й живіть. Ви ж самі вибрали, правда?

І коли зараз починають засуджувати, що ми не те «правительство» вибрали — ну яка вам, вибачте, нах\*й різниця? Ми його вибрали. Нам з ним жити.

Я за першого чоловіка сама вийшла заміж. Прожила з ним. І яке це було життя — це лише мені вирішувати, а не комусь зі сторони. Так само — і з країною.

Тому бути українкою — це жити у вільній країні. Це — гідність.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

У кожного вона своя. Хтось каже, що це — особисті кордони. Що гідність — це коли за них не заступають. Для когось — це принципово говорити українською, навіть якщо складно. Хтось, можливо, і мені зараз скаже: «О, ви ж наче позицію показали — в бізнесі говорите українською, а вдома — російською». Так, бо в мене так. Бо тато говорив російською, мама — українською, я виросла на суржику. І це не забирає в мене права бути українкою.

Скрізь — бруд. І я почала обурюватися. А раніше — ні. Раніше я мовчала. Все глушила в собі. Але з часом зрозуміла: не треба. І я почала говорити. Почала висловлюватися.

Я зрозуміла, що мені не подобається сервіс. Що в нас він — нижче плінтуса. Потім, побувши в Європі… я зрозуміла, що ні. Не нижче. Просто — інакший.

— У якийсь момент ви сказали: «Україна йде в Європу, а по-моєму — Європі вже час в Україну». Що ви мали на увазі?

— Так. Бо я просто… я побачила. Я в якийсь момент просто застигла — від контрасту. Знаєте, всі говорять: «В Україні сервіс — зашкальний». А я думаю: «Серйозно? Ви впевнені?»

Я була в Європі ще до війни. Після — не виїжджала. І тоді думала: ну, дівчата, може, трохи прикрашають, коли хвалять український сервіс. Але зараз — от ви підтвердили: у нас справді добре. У нас є баланс. Є над чим працювати, однозначно. Але є чим пишатися.

У нас є проблема: люди не ставляться до своєї роботи відповідально. Якщо беремо сервіс — людина працює офіціантом, і в неї немає мотивації. Я прямо питала: «На що ви працюєте — на ставку, відсоток, чайові?» Бо коли я працювала — ставка була умовна. Її завжди вираховували: за недолив, недосип, битий посуд.

Я взагалі ніколи її не бачила. Весь мій заробіток був — чайові. І я знала: обслужу добре — буде результат. У 2015-му я могла заробити за день 1000–2000 грн тільки чайовими.

А зараз офіціанти поводяться так, ніби їхній тато — власник закладу. Їм байдуже: ти їла, не їла, що ти хочеш, чого взагалі прийшла. Я цього не розумію.

— Ви з якого міста?

— Вінниця.

— Ага. Бо я з Одеси. І скажу чесно — Одеса просто… охеріла. Може, через туристів.

— Можливо. Я просто ставлю людей перед фактом: я — ваш клієнт. Я не знаю, що хочу. Ваша задача — порадити. А у відповідь чую: «У вас є меню, дивіться». Та я вже прийшла. Я — готовий клієнт. За мене вже ніхто не платить.

Якби хазяїн був на місці, він би порадив. Я це знаю по собі. Бо я продавала. І я завжди казала: «З чого обираємо — м’ясо, риба, щось легеньке?» Людина: «М’ясо». Все. Я знала, що треба продати. Заходила на кухню, мені казали: «Наташо, продаємо оце». У мене в меню більше нічого не було. Не тому, що зіпсоване — просто треба продати.

Ми продавали, і потім уже — інше меню. І люди завжди були задоволені. Я доносила, що це найсмачніше, що вони пробували.

Звичайно, є винятки. Хтось не їсть баранину — ніяк не продаси. Але! У кожного клієнта повинен бути вибір. І щоб цей вибір був — офіціант має просто мати рот. І ним скористатися. Спитати. Проявити інтерес. Бути живим.

У нас можуть сидіти троє працівників на локації — і ніхто не підійде, не прибере посуд. Типу: «А навіщо? Посидить. І так нормально». Сервіс у нас… ну, є з чим працювати. Але якщо порівнювати з Європою — у нас незрівнянно краще.

Про безбар’єрність і доступність

Через війну ми особливо повинні бути доступними. Але я не кажу лише про пандуси. Доступність — це не тільки про інфраструктуру. Це про вміння запитати: «А що вам зараз хочеться?» — про чутливість, про виявлення потреби.

І так. Я це роблю. Коли людина до мене звертається, я завжди запитую: «А навіщо вам це?» «Що ви з цим будете робити?»

Багато хто мені каже: «Та навіщо питати, якщо людина вже прийшла, вже хоче купити?» Але я не можу інакше. Навіть якщо вона запитує: «Скільки коштують ці годинники?» — я скажу: «А як ви плануєте їх використовувати? Для чого вони вам?» Бо, можливо, ці — не ті. Можливо, їй треба інші — дорожчі або дешевші.

Я за свідомий вибір. І якщо до мене приходить такий самозванець, як я, на черговий курс — я хочу, щоб йому трапився менеджер, як я. Який би сказав: «Давайте проаналізуємо вашу точку А. Що ви вже знаєте?»

І я тоді можу чесно сказати: «Вам курс не потрібен». Мене можуть за це «вбити» експерти, з якими я працюю — бо я зливаю їм лідів. Але я не можу інакше. Якщо я бачу, що людині потрібна не програма, а точкова консультація — я їй це скажу. Бо навіщо ще один курс? Щоб сказати собі: «Я така класна»? Щоб повісити диплом на стінку? Ну, навіщо?

Для мене найважливіше у спілкуванні — це коли людина не козиряє регаліями. Не тисячами підписників. А залишається людиною. Для мене на першому місці — людяність. Допомога. І щоб вона була безкорисною. Не заради вигоди, не з обміном: «Я тобі — ти мені». А просто — допомогти. Бо хочеться допомогти.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Боже, в мене прямо зараз народжуються ідеї. Я — генератор. Генератор ідей. Мені тільки варто зайти в душ або лягти спати — і все, генератор вмикається. Я навіть просила своїх менторів: «Дайте мені заглушку на мозок!» Бо він просто не вимикається. Але фішка в тому, що цей генератор працює на інших.

Щодо себе — я можу спроєктувати, все розкласти. А на ранок прокидаюся — і така: «Що за фігня? Кому це треба? Та проїхали». Я — з тих, хто генерує багато. Постійно. У мене завжди є над чим працювати, що творити і витворяти.

Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально

Я, звісно, себе зжерла. Я — людоїд. Але… от знову, якась фраза. Просто одна людина сказала: «Слухай, скажи, коли в тебе буде курс». І я така: «Хоч одній людині моя послуга потрібна?»

Розправляємо крила, моя дорога — і полетіли. І я знову лечу.

— Клас. І ось ви зараз поділилися такою кількістю дій, рішень, руху… Як ви це фіналізуєте всередині? Що залишаєте собі?

— Те, що хоч одна людина чекає. Те, що я ще не все зробила. Те, що ідеї в мені не припиняються. І навіть якщо я — самозванець, навіть якщо я себе з’їдаю, я все одно знову встаю.

Бо я знаю: якщо я можу підняти когось — я підніму і себе. Це про мене. І це про віру. Навіть якщо вона — крихітна.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Свободу. Свободу я звільнила.

Я з банківської сфери — з 2013-го. Від і до. Коли почалась війна, я прямо шукала собі місце, де буде начальник і будильник. Умовно кажучи.

Мій чоловік каже: «Наташ, ну ти ж не зможеш». А я: «Та ні, я пішла вчитись на ІТ». Але я і ІТ — це взагалі різні світи. Я — комунікабельна. Мені — поговорити, познайомитись, включитись. А тут — я і комп’ютер. Якісь баги. А де люди? Де живе спілкування?

І він каже: «Ну, тепер треба влаштуватись у компанію. Онлайн, але з графіком: з 9 до 7». І я така: «За скільки?» — «400 доларів».

І я навіть не про гроші. Я про те, що мені скажуть, що робити. Я пішла в продажі, де не була керівником. І коли почула про графік — «від і до» — все. Два тижні — і я вийшла. Бо для мене першочергово — свобода дій.

розкажи про своє місто

Боже, це моє улюблене місце. Одеса. Де б я не була, що б не робила… Я завжди повертаюсь.

— У 1999 році я приїхала в Одесу. І одразу — з першої хвилини — я її полюбила. Незважаючи ні на що: нове місто, нові люди, нове життя. А ще — смерть батька в тому ж 99-му. Він був опорою, забезпечував сім’ю. І от я — сама. В новому. Все змінилось.

Але Одеса… Вона мені стала серцем.

У 2004-му я закінчила університет. У 2006-му — народила доньку, переїхала до чоловіка. І кожен раз, коли виїжджала з Одеси — в мені щось в’януло. Я казала мамі: коли я за межами Одеси, моя квітка всередині — стискається. А як заїжджаю — розквітає.

Я обожнюю кожен її камінчик. І коли хтось каже: «Одеса брудна», я готова вчепитися в горло. Вона така, бо ви її такою зробили. Це ви її засираєте. Це ви робите море непридатним. Я, наприклад, в Одесі в морі не купаюсь — їду за місто. Бо туристи — так, за літо вони залишають слід. Але за Одесою — чистіше, вільніше.

Коли почалась війна, в усіх було питання: «Куди виїжджати?» А я — нікуди не хотіла. Я знала: моя Одеса завжди буде зі мною.

Я почала їздити по Європі. І казала чоловікові: «Тут жити — ні. І тут — ні. Гарно, класно. Але — ні. Одеса».

Хіба що Братислава. Вона — по вайбу, вона схожа. Якщо б в Одесі був уже просто край, от зовсім край, то, можливо, я б переїхала в Славу. Можливо. Але не точно.

Що розказати про вінницю?

Вінницю я бачила до війни. Ми заїхали туди у 2018-му. У зливу. Просто — ливень. Ми тоді їхали в Буковель і маршрут проклали так, щоб обов’язково побачити Вінницю.

Для мене це — маленьке, затишне містечко. Але… в ньому мені тісно. Я заходжу — і не можу. Відверто. Можу приїхати максимум — і все. Їжджу туди часто, але воно для мене холодне. Прямо холодне місто.

Дехто божеволіє від Києва — від масштабу, від ритму. А моя Одеса — вона як світло. Вона — осяяна сонцем. І в ній мені ні тісно, ні забагато. Просто баланс. Мій.

питання невідомій жінці

— Є питання від іншої жінки. Ми маємо таку естафету. Вам задали запитання зі Львова: що ви відчуваєте присутністю в житті? Що є вашою присутністю? Коли ви точно знаєте: я — присутня у своєму житті?

— О… Я присутня у своєму житті — це коли я контролюю. Але зараз я намагаюся позбутись цього максимального, тотального контролю. Бо довгий час я не відчувала, що в мене є підтримка, що в мене є опора.

Я завжди розраховувала тільки на себе. І знала: якщо я є — значить, у мене все буде.

А зараз я вчуся делегувати. На чоловіка. На доньку. Вчуся розслаблятися. І водночас — залишатися присутньою. Відчувати: я є.

— Супер. А що б ви запитали в невідомої вам жінки?

— Я б спитала: як у неї виходить бути в балансі?

Як жінка, як мама, як дружина, як бізнесвумен. Які інструменти вона використовує, щоб усі ці ролі в ній були в балансі? Щоб не було перекосів. Щоб вона залишалась собою — у всьому.

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.