тетянаткаченко
Інтерв’ю з жінкою, яка не шукала підтримки — а сама стала опорою. Її історія — це шлях від 12 квадратних метрів до власного медичного центру. Але ще більше — це шлях до себе. Про бізнес без компромісів, любов, що примножує, і життя, де щастя не ціль, а стан.
Хмельницький
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Якщо говорити про сьогодні, то моєю сміливою дією стала розмова саме з вами. Для мене це момент «показати себе світу». Коли щодня працюєш у рутині, віддаєшся роботі на всі сто і робиш її на високому рівні — це бачать лише твої клієнти. Але коли ти починаєш масштабуватися, коли поруч уже є люди, які працюють з тобою, хочеться, щоб про тебе та твою команду дізналося більше людей. Це не лише про мене, а й про тих, хто йде за мною, розділяє мої цінності й підтримує мої ідеї.
Тому наша розмова — це виклик для мене. Щодня нам даються можливості, але не кожен наважується ними скористатися. Коли я побачила ваше запитання, вирішила, що більшість людей у подібній ситуації сумніваються: «А чи мене оберуть?», «Чи достойна я цього?». І це стосується не лише інтерв’ю, а будь-яких шансів. Момент «чи скористаюся я можливістю» дуже впливає на самооцінку — і як особистості, і як професіонала.
Мені було цінно, що я не побоялася написати вам. Узагалі, я люблю авантюри, але після масштабування бізнесу переключилася на роботу з людьми. Колись я була дуже активною: брала участь у різних компаніях, грала в інтелектуальні ігри, не боялася пробувати нове. Але з часом енергія пішла в інше русло: за мною стоїть команда, є відповідальність, і легка нотка авантюризму ніби загубилася.
Тож скористатися цією можливістю для мене — це саме про авантюризм. І, мабуть, у ньому й полягає цінність будь-яких подій, бо виклики наповнюють наше життя сенсом.
ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?
Я б сказала, що для мене важливіше не «що», а «хто». І моя найбільша підтримка сьогодні — мій чоловік. Усі ідеї, які ми реалізуємо, вдаються завдяки йому. Бо коли я ще можу сумніватися, він — справжній авантюрист. Мені потрібно сісти, все прорахувати, зважити, а йому рахувати не треба: якщо якась моя ідея його зачіпає — він одразу діє.
Найяскравіший приклад — наш той-пудель. Якось я випадково прочитала список мрій чоловіка, складений ще у 2017 році, і там була мрія — завести собаку. Виявилося, що колись він цього хотів, але перша дружина була проти. Я ж, почувши це, здивувалась: «Це ж собачка, чому б і ні?»
Через кілька днів він приходить і каже: «Ось три породи, що добре підходять для квартири». Ми обговорили, і він призначив відеодзвінок, щоб подивитися цуценят. Ще через день повідомив: «Завтра ми зустрічаємо нашу собачку». Я була здивована, але погодилася, адже мрії повинні здійснюватися.
Тепер ця собачка — наша віддушина і радість. Ми її обожнюємо, і вона стала частиною сім’ї. І це чудовий приклад того, як працює взаємопідтримка: коли ти підтримуєш близьку людину навіть у дрібницях, а вона підтримує тебе у відповідь. Тому моя головна опора і найбільша підтримка — це мій чоловік.
— Тут буде питання — трохи жартома, але… Як жінкам знайомитися з такими чоловіками, як ваш? Щоб мати отаку підтримку?
— Дуже просто. Насправді, це смішна історія. Але, знаєте, коли зустрічаються дві зрілі людини — мабуть, просто приходить час. Це могло статись будь-де. Ну, у нас відбулося в Тіндері. І я іноді кажу: можливо, я колись навіть книжку про це напишу.
Ми познайомились 5 листопада. А вже десь 12–13 листопада почали жити разом. Я просто зрозуміла — це моя людина. Те, що я бачу — мене влаштовує. І я подумала: поки він ще не зовсім зрозумів, що таке свобода після розлучення, треба… Та ні, не те щоб «треба» — я просто відчула, що це воно. Це той.
Я довгий період була холостячкою. І мій чоловік не ображається, коли я кажу: ті шість років були найпрекраснішими. Бо я віднайшла себе. Я кайфувала. Я не була в пошуку. Я була в насолоді.
Знаєте, є жінки, які шукають. А я — не шукала. Я просто собі подобалась. І в мене навіть була думка: яка ж це має бути людина, щоб я від цієї свободи відмовилася? Я ходила й уявляла: як я маю себе відчувати з чоловіком. І коли хтось запрошував мене на побачення — я кожен раз розуміла: не те.
І в якийсь момент навіть засумнівалась: «Тань, а може, ти нафантазувала щось? Такого не буває?» Але я — ніколи не погоджувалась на менше. У мене така фатальна якість. Я або — ні. Або — так, але те, що я дійсно хочу. У мене немає посередини. Люди або дуже люблять мене, або дуже не люблять. Байдужих немає.
І так само було з чоловіками. Я ніколи не обирала за грошима. Мені було важливо, як я себе почуваю поруч. Я питала себе: «Це не фантазія? Це справді можна так відчувати?» І відповідь була: якщо не так — то краще я залишусь сама.
Бо мій перший шлюб — 12 років. І я знала, що це — жити з людиною, але відчувати самотність. Це дуже страшно.
Я завжди хотіла стосунки, де не буде самотності. Але потім зрозуміла: вона була через мене. Бо я була ненаповнена. Не знала, чого хочу. Просто хотіла вийти заміж, народити дитину — бо так мене виховали. Так мене випустили в це суспільство.
Мене балували. Мама, тато — я була «мазунка». І коли ця дитина стикнулася з реальністю — хотілось чоловіка, який вирішить усі дорослі питання. Але коли ти не подорослішав — ти і не притягнеш дорослого.
І тому — зустріч з другим чоловіком — це було: «Оце воно. Оце той».
Ми не думали, правильно це чи неправильно — жити разом через кілька днів після знайомства. Ми так відчували. Люди дивились на нас дивно. Але… це наш досвід. Я не скажу, що це правильно. Але я завжди за те, щоб люди робили так, як вони відчувають.
А далі — вже буде нова історія.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Я — подолог із 10-річним стажем. І, чесно кажучи, вважаю, що це моя життєва місія — допомагати людям позбавлятися болю. Я не просто люблю свою роботу — я її обожнюю. Вона врятувала мене у складний період життя, стала не лише джерелом фінансової стабільності, але й допомогла не втратити себе.
Навіть коли я йду з роботи втомленою, я йду з улюбленої роботи. Так, буває важко, бувають випадки, коли щось не вдається з першого разу, але ця професія зробила мене особистістю. Я росла, розвивалася, і всі свої здобутки отримала завдяки їй.
Був період, коли я розлучалася з першим чоловіком, і не мала змоги вкладати кошти у підвищення кваліфікації. У такі моменти ти починаєш робити свою роботу максимально якісно, щоб задоволення від результату мали і клієнти, і ти сама. Я, можливо, трішки лінива, але саме ліниві люди, як кажуть, роблять усе якісно — бо не люблять переробляти. Моя робота цікава ще й тим, що я ніколи не даю клієнту 100% гарантій. Я чесно кажу: «Я спробую допомогти». Якщо один метод не підійде, знайдемо інший. Я не залишаю людину сам на сам із проблемою. І, мабуть, недарма я в цій професії — адже в моїй родині вже була традиція допомагати людям. Моя прабабуся по татовій лінії лікувала молитвами, приймала пологи, вимолювала хвороби. У родині навіть ходила легенда, що вона не передала свій дар нікому. Я, будучи дитиною, вірила, що можу продовжити цю справу. Мій тато завжди казав: «Ти не така, як усі. Ти особлива». І я щиро вірила, що можу допомагати людям.
Звісно, потім прийшло розуміння, що одним дотиком нікого не вилікую. Але саме бажання допомагати і привело мене в подологію. Це надзвичайно затребувана професія, у якій поєднуються турбота про здоров’я, естетику і красу.
І найголовніше — ця робота не дала мені зникнути у складний момент, коли я фактично залишилася на вулиці з маленькою дитиною. Я завжди вірила в себе. Знала: яка б ситуація не сталася, я з нею впораюся. Бо в мене є моя справа, і я — хороший спеціаліст. І саме це дозволяє вибратися з будь-якої складної ситуації.
Сім років тому я залишилася на вулиці з дитиною — і не боялася цього. Бо знала: у мене є найголовніше — я сама, моя дитина, заради якої потрібно й варто жити далі, і моя робота. Так, у певний період я виживала, але саме робота давала мені сили рухатися вперед.
Клієнти, які були зі мною на всьому шляху становлення як особистості та як професіонала, зараз бачать мене вже зовсім інакше. Але саме завдяки роботі я багато разів відчувала підтримку і впевненість у завтрашньому дні.
Починала я з нарощування нігтів і манікюру. Коли дізналася про подологію, одразу дослідила ринок у Хмельницькому й зрозуміла: ця сфера тоді майже не розвивалася. Це було десять років тому, і навіть сьогодні кваліфікованих фахівців небагато. Я знала: якщо навчусь робити свою роботу бездоганно, буду завжди затребуваною — як лікар, до якого йдуть, коли болить.
Гроші для мене ніколи не були головним мотиватором. Я могла працювати навіть безкоштовно, аби лише побачити результат і полегшення клієнта. Звісно, з часом моє ставлення змінилося — я пройшла етапи невпевненості, коли у випадку невдачі шукала причину лише в собі. З досвідом прийшло розуміння: навіть після десяти років роботи бувають моменти, коли треба щось переробити, і це нормально.
Я не позиціоную себе як звичайного майстра з манікюру чи педикюру, але й не називаю себе лікарем. Для мене важливо, щоб людина, яка прийшла до мене, пішла в кращому стані — і фізично, і емоційно.
Це якесь глибше ставлення до роботи?
— Ну, це моє таке ставлення до моєї роботи. І я це так бачу. Я ці ж цінності намагаюся в команді вводити. Тому що, ну… це, по-перше, робота з людьми. Як я кажу: коли я почала, наприклад, практикувати — я ще й курси додаткові пройшла. Це був напрямок а-ля психології: метафоричні карти. Я почала їх впроваджувати у себе в кабінеті з клієнтами. Просто для того, щоби зробити перезарядку. А вони, виявляється, теж діють. І дуже класно працюють. Клієнтам це відгукується. Коли я бачу сльози на очах у людей — я вже не знаю, від чого вони плачуть. Чи від того, що я їм допомогла з тим врослим нігтем, чи від того, що я десь торкнулася саме душі їхньої тими метафоричними картами. Бо там теж багато моментів, які можуть щось підсвітити…
Ну, якось так. Тому я люблю те, чим займаюся. І, напевно… ні, не “напевно”, а — я насолоджуюся від того, що я роблю.
В мене ще не повністю центр. Але… як я перейшла — це теж була така авантюра. Мого чоловіка. Завдяки йому. У нас був момент… Коли ми тільки почали зустрічатися, от один із перших вечорів він мені задав питання: “Яка в тебе є мрія?” А я тоді дійсно дуже мріяла про масштабування. Ми сіли розмовляти, а він мені — такими дуже правильними розуміннями, бо проходив навчання в коучів — почав задавати питання. А я — знаєте, така дівчинка: “Я просто мрію масштабуватися!” А як це зробити — я поняття не маю. Я не знала своїх витрат. Нічого не вела. Доходи — все було в блокнотику. Що заробила — клалося в гаманець. Треба було на матеріали — з того ж гаманця. Комуналка? Без проблем. Взяла — заплатила. І коли ми почали це обговорювати… я така: “Ну я ж мрію”. І в якийсь момент усвідомила — так воно не працює. Стало трохи прикро. Бо я зрозуміла: просто мріяти — недостатньо. Щоб масштабуватися, треба діяти. І багато.
Ми відкрилися рівно рік тому. 6 квітня. Я заїхала в приміщення на 60 квадратів. Одна. Працювала сама. Чоловік мені допомагав. Він був поруч, у нього була така можливість. Це було дуже круто. Бо з кабінета на 12 м² я переїхала одразу в 60. Без жодного майстра. Це була справжня афера, чесно. Але була віра. Я знала, що люди прийдуть. Я ніколи не боялася, що в мене буде пустий запис. Я завжди знала — люди мене знайдуть. Бо коли ти віриш у свою справу — на твої цінності завжди прийдуть люди.
З квітня я почала працювати, і поступово з’явилася ще одна дівчинка. По долях. Для мене це було щось! Бо я в серпні — вперше в житті — поїхала у відпустку. І зрозуміла: робота не зупиняється, поки тебе нема.
І це було круто, тому що в той час вже чоловік почав мені допомагати з записами. Бо записи збільшилися, я вже сама не справлялася. Ну, я тоді була і майстер, і подолог, і прибиральниця, і кавоварка, знаєте… Поступово ми так перейшли — чоловік став допомагати з записами. Потім прийшла майстриня. Подолог. Дівчинка, яка мене знайшла сама. І це було, насправді, велике везіння — бо вона дійсно хотіла працювати саме в мене. Вона тільки-но пройшла курси. Але я побачила в ній потенціал. Не побоялася її взяти. Ми почали працювати — отак, майже на чесному слові. І я вчилася — як працювати не одній, а з кимось. Бо коли я масштабувалася, в мене були дуже великі амбіції. Я думала: от, поставила два манікюрних столи — зараз всіх знайду, всі місця заб’ю. А виявилося — страшенно складно знайти майстра манікюру. Роблять багато. Але… ну, так собі.
З часом я зрозуміла: як добре, що ці люди з’являлись поступово. Бо коли ти працюєш сама, і раптом навколо — багато людей, ти просто не знаєш, що з ними робити. Навіть в приміщенні — стає надто голосно, надто щільно. Але зараз — у нас є і майстер манікюру, і адміністратор, який веде записи. Ми вже використовуємо CRM-систему. Бачимо всі витрати, маємо повний облік. Але до цього треба було дійти.
І скажу чесно: я була до цього не готова. Бо в мене було таке бачення — масштабування це просто взяти людей, які будуть працювати.Але людьми треба займатися. Потрібно слідкувати за якістю роботи. І, найпростіше — це комунікувати. А коли ти прийшов без настрою, бачиш іншу людину без настрою — і ти не вчишся бути директором — буває важко.
Останній рік пішов на те, щоб зрозуміти, в якому напрямку я рухаюсь. І це було нелегко. Я в якийсь момент відчула, що себе втратила. Зникло відчуття безтурботності. Коли відповідаєш лише за себе — це одне. А коли — за команду людей, за їхню роботу, їхній настрій — це вже зовсім інше. І були моменти, коли я думала: може, все кинути? Повернутись назад — в ті свої 12 квадратів. Без відповідальності, без шуму, без цієї постійної тривоги. Блін. І було б спокійніше.
Але потім згадуєш — скільки сил ти вже вклала. І розумієш: назад дороги немає. Тільки вперед.
Які ми зараз? Для мене це дуже крутий момент. Як майстер, я можу надавати послуги якісніше й повніше. Раніше, коли до мене приходили клієнти з грибковими інфекціями чи бородавками, я як подолог не мала права призначати лікування або проводити видалення. Завжди потрібна була співпраця з дерматологом: я відправляла людину в лабораторію, потім до лікаря, і це створювало для клієнта додаткові клопоти й витрати часу. Зараз ми все організували так, що навіть забір грибкових нігтів відбувається безпосередньо в нас. Лікар отримує аналіз, і якщо підтверджується грибок, ми одразу телефонуємо клієнту та записуємо його на консультацію. Це спрощує шлях людини, економить її час і кошти.
Для мене важливо, що тепер є чітке розмежування: лікар робить свою роботу, подолог — свою. Клієнт при цьому залишається в нашій системі, і ми можемо вести його далі. Бо часто буває, що людина, вийшовши від спеціаліста, відкладає лікування, іде до майстра манікюру, де проблему лише маскують гель-лаком, і все ускладнюється. У нас же клієнт може отримати повний спектр послуг і вирішити питання комплексно.
Наші дерматологи також проводять діагностику бородавок, дивляться під дерматоскопом, за потреби беруть аналіз родимок. А ще ми запросили в команду гінеколога. Для мене важливо, що всі наші спеціалісти поділяють спільні цінності: люблять свою роботу, розвиваються і справді отримують задоволення від процесу.
Нещодавно я проходила навчання з нетворкінгу, і там було завдання — запитати співробітників, що їх мотивує. Я була приємно вражена, коли моя подолог відповіла, що її мотивує сама робота. Вона із задоволенням ходить до нас, кайфує від результатів і розвитку.А ще я пишаюсь, що мої співробітники не просто працюють — вони добре заробляють. І для мене це важливо. Бо, знаючи рівень зарплат у бюджетній сфері, я розумію, наскільки велика різниця. І це додає мені впевненості: моя команда має і професійне задоволення, і гідний дохід.
Бо як би там хто не говорив, гроші — це невід’ємна частина будь-якого успіху. Не можна сказати, що все робиться лише заради них, але фінансова віддача — це величезний бонус, коли ти ходиш на улюблену роботу. Бо якщо коштів не буде, людина одного разу виснажиться, вигорить, і на цьому все завершиться.
Поки що, як власники бізнесу, ми не можемо говорити про якісь колосальні прибутки. Але в нас є команда, яка працює разом із нами, щоб у майбутньому всі стали фінансово незалежними. Тому я відчуваю, що ми зараз — як початкова школа: ще вивчаємо ринок, ще придивляємося, у якому напрямку краще рухатися.
Був навіть момент, коли ми з чоловіком майже реалізували проект чоловічого салону. Повністю продумали концепцію, створили брендбук. Це була ідея з б’юті-сфери, дуже стильна й перспективна. Але ми зрозуміли, що в нинішніх умовах він не на часі. І в результаті ми обрали інший напрям — медицину.
Чесно скажу, мені цікаво спостерігати за тим, як розвивається наш бізнес. Я не сприймаю себе конкурентом великих медичних центрів у місті. Вони сильні, круті, з роками розвитку за плечима. Ми — лише перший місяць на ринку. Але приємно бачити, що про нас уже цікавляться, нас починають впізнавати. Це дає розуміння, що ми дихаємо комусь у спину. І це, хоч і маленький, але вже результат.
У характері в мене є одна риса: я завжди впевнена, що в мене все вийде. Навіть якщо результат не такий, як я собі уявляла, він все одно цінний. Бо кожен шлях — це досвід, якого ти не здобудеш інакше. Тому зараз ми — «першачки», які вчаться, пробують, роблять кроки вперед. Але ми точно маємо амбіцію вирости у сильну й потужну команду в майбутньому.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Особливе місце в моєму серці займають літні клієнти. Бабусі й дідусі — найвдячніші люди: вони щиро дякують, залишають чайові, бажають усього найкращого. Для них я завжди готова зробити більше, ніж вимагає послуга. І саме їхні вдячні очі — найбільший подарунок у роботі.
Мені хочеться змінити ставлення до б’юті-сфери, бо останнім часом вона знецінюється. Я бачу, як майстри погоджуються працювати за копійки, і мені за цю сферу болить. Я пройшла шлях від роботи вдома до власної справи, і весь цей час цінувала свою працю. Мій цінник зростав тоді, коли я відчувала, що настав час — і попит на мене завжди був.
Я переконана: справа не у виборі напрямку, а в підході до роботи. Якби я обрала професію прибиральниці, то була б найкращою прибиральницею — бо вірю: якщо вже щось робиш, то з любов’ю і повною віддачею.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
І якщо ви любите те, чим ви займаєтеся, то, я завжди кажу:
краще це зробити і пожаліти, ніж не зробити і жаліти все життя.
Бути українкою — про що це?
Насправді це дуже круто і дуже потужно. Українські жінки сьогодні — неймовірні, впливові, сильні. У сучасних українках зібралося стільки якостей, які підсилюють їхню силу. Чесно, у своєму оточенні я не знаю слабких українок. Кожна жінка — реалізована, успішна, займається своєю справою, надихає, мотивує. З кожним разом вони стають ще кращими, ще неймовірнішими. От сьогодні ввечері моя стажерка показувала фотографії своєї сестри, яка працює в весільному салоні в Іспанії. І я дивлюсь на іспанок — ну, звичайні жінки. А наші, якщо вже весілля — то вони просто шикарні. Та й без весілля вони шикарні: гарні, доглянуті, сильні. Це рушійна сила. Вони ставлять цілі й досягають їх. Йдуть вперед.
А зараз, у час війни, це ще більше помітно. Наші дівчата вже працюють на маршрутах, їздять, керують фурами — і ти дивишся на це: «Ого, це потужність». Мені здається, немає жодного завдання, з яким би не впоралася українська жінка.
Я пишаюсь тим, що я українка. Ще з дитинства мені прищепили любов до української мови, культури, історії. Моя прабабуся по маминій лінії пережила Голодомор. Вона розповідала, як у село приїжджав «чорний ворон» — машина, яка просто забирала людей, і ті зникали назавжди. Навіть у незалежній Україні, розповідаючи ці історії, вона озиралася — настільки глибоким був страх.
Мені з дитинства привили любов до всього українського. Я обожнюю українські пісні, на них виросла. У мого тата шестеро дітей у родині, і коли ми збиралися на свята, я ще малою організовувала домашні концерти: прописувала програму, хто яку пісню буде співати. Це було дуже атмосферно. У школі в нас був учитель музики, який теж прищепив любов до мови. А в селі це взагалі було більш природно — українське, рідне.
Цього року я здійснила маленьку мрію: сказала чоловікові, що на Святвечір хочу глиняний посуд, як колись. Ми поїхали на ринок у Хмельницькому, знайшли його. Я зготувала пісну вечерю, прийшли свекруха зі свекром — це був справжній домашній затишок. І саме ці традиції й культура роблять з жінки — українку.
Мені боляче, коли люди відмовляються від українського. Особливо боляче було, коли почалась війна, і всі масово виїжджали. Я ридала — у три струмки. Казала: «Я не хочу поїхати з України, я її люблю». До того ж, тільки пів року як купила квартиру. Для мене це було важливо. Я казала: «Краще помру в цій квартирі, ніж поїду з України». Я не уявляю, як це — не чути рідної мови, як моя дитина може її забути. Мені боляче чути, коли клієнти розповідають, що діти за кордоном перестають говорити українською. Наприклад, одна сім’я з трьома дітьми виїхала в Італію — і вже чотири роки там. Діти не вивчили українську, бо почали з італійської. Тепер їм важко повернутися.
Без засудження — у кожного свої обставини, кожен рятується, як може. Але для мене дуже цінно жити саме тут, в Україні, проживати ці моменти.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Я пишаюсь тим, що працюю ФОПом, що сплачую податки. Я завжди кажу: якщо ти працюєш у бізнесі — яким би він не був — оформлюйте ФОП, сплачуйте податки, щоби країна жила і процвітала.У мене величезна віра в Україну. Хто би що не говорив — що Україна загинається, що корупція — моя любов більша, ніж усі переконання. Я розумію, що відбувається зараз. Я знаю наші реалії, але вірю, що Україна буде успішною. Я читаю це від експертів, які так само вірять, що після війни Україна підніметься. І я чекаю на той момент, коли зможу сказати: «Круто, що ми, українки, можемо бути тут і насолоджуватись цим прекрасним життям у цей час».
Незважаючи на біль, якого нам було завдано, ми залишаємося людьми. Ми зараз живемо у дуже історичний момент — і круто, що можемо проживати його і бачити, попри болісний досвід. Хоча я завжди казала: те, що відбувається зараз — я це відчувала. Знаючи історію своєї прабабусі, я розуміла, що рано чи пізно війна буде. Коли мені казали: «Та ні, такого не може бути», я відповідала: «Це буде». Якщо не тепер — то пізніше, бо історія повторюється. Ми нікуди від цього не дінемось. А ті, хто забуває свою історію, рано чи пізно будуть змушені її згадати.
Тому я вірю, що Україна вистоїть і стане сильною. Для мене вона вже — непереможна. І, хто би що не казав — я вірю в Україну так само сильно, як і в себе.
Це був важливий момент у моєму житті. Я завжди покладаюсь на інтуїцію. Я інтуїтивно реагую на все. Коли почалась війна, я казала: «Я не виїду, бо ще не зустріла тут свого чоловіка». Можливо, це було виправдання перед собою — не знаю. Але все склалося саме так.Коли почалась війна, ми вже через місяць почали збиратись у тій самій «Мафії». Ми намагались жити далі, бо розуміли: якщо всі сядемо по домівках і залишимось у своїх тривогах — буде ще важче. Ми створили таке середовище, щоб можна було якось відновитися, провести приємно час. Паралельно — постійно донатили, допомагали.Я думаю, це нормально. І це були насправді круті моменти. Було і багато болю, і багато радості. У всьому цьому є щось дуже справжнє.
Про безбар’єрність і доступність
У моїй роботі я дуже часто стикаюся з ситуаціями, коли до нас приходять військові — із мозолями, врослими нігтями, купою проблем. І вони навіть не завжди знають, до кого звернутись. Ми надаємо їм допомогу безкоштовно. Але не говоримо про це вголос, тому що, по-перше, я вважаю: добрі справи мають робитися тихо. Іноді ми навіть не знаємо, як сказати клієнту, що послуга безкоштовна. Бо для військових це може сприйматися як подачка. Вони зніяковіло реагують. Але я завжди пояснюю, що це наша особиста подяка — моя, мого персоналу — за те, що вони роблять. Вони кажуть: «Нам держава має дякувати», а я відповідаю: «Я маю право подякувати вам так, як можу». Я ніколи не кажу наперед: «Приходьте, буде безкоштовно». Бо тоді вони можуть відмовитись або піти кудись, де їм зроблять за гроші. Я завжди інтуїтивно відчуваю своїх клієнтів, навіть нових. І якщо бачу, що людина — з передової, дізнаюся це обережно. А вже на рецепції, під час розрахунку, кажемо: «Послуга для вас безкоштовна».Чесно, мені дуже приємно це робити. Мені не важко — а їм приємно. Хоч іноді й незручно. Але коли бачиш їхні щасливі очі… Це про вдячність. Вони ж роблять те, що не для себе — а для нас. Нещодавно був дядько, що навіть посварився зі мною: «Я буду платити». А він уже вдруге прийшов до нас. Мені дуже приємно, коли військові повертаються. Це значить — живий. А ми вже зробимо все якнайкраще. Я завжди даю їм рекомендації, що робити далі. Кажу: якщо виникне проблема — сфотографуйте, напишіть мені у Viber, я підкажу, як допомогти собі в польових умовах. Я раджу, які препарати мати при собі, бо там, на передовій, точно не до педикюру. А проблеми з ногами — це боляче й складно.
Мені дуже приємно, коли я впізнаю клієнта через рік. Я можу не пам’ятати обличчя, але ноги пам’ятаю (усміхається). В голові це як файли в бібліотеці — починаю працювати, і воно все відкладається. Потім питаю: «А як там ваша донька?» А людина дивиться: «Ви пам’ятаєте?» Так, пам’ятаю. Це мій спосіб ідентифікувати кожного клієнта. Кожен для мене особливий. Ось, наприклад, була історія з пиріжками з горохом. Клієнтка пригощала — в них на виробництві їх готували. Я принесла ті пиріжки в «Мафію», а наступного дня почалась війна. Тепер вони жартують: «Давай ті пиріжки — може, вже перемога буде!»
У кожного клієнта — своя історія, свій «якір». Є й інші моменти… Було мені соромно за умови, в яких я працювала. Коли почались відключення, я була змушена змінити локацію. Це було важко. Коли ти сам — без підтримки — виживаєш, як можеш. Я переїхала на третій поверх без ліфта. Про яку інклюзію тут говорити? Це з розряду: хто до тебе дійшов — тому спасибі. Це був центр міста, але закапелки, «мурашник», третій поверх.
Але мене знаходили! Дідусі йшли з аптеки, де їм давали мій номер — бо я можу видалити мозоль. Мені досі соромно перед клієнтами за ті умови. Вони не були гідними їх. Але я неймовірно вдячна кожному, хто в мене вірив і був готовий йти за мною туди, де я є.
У мене є історії, які залишаються зі мною надовго. От, наприклад, мама привела сина з аутизмом у важкій формі. І ніхто не знає іншої сторони роботи майстра. Люди приходять, отримують послугу, оплачують — і йдуть. Але є історії, які торкаються серця. І ти це несеш із собою. Це про довіру — найінтимнішу, найціннішу. Та мама разом з батьком буквально затягнули сина до мене на третій поверх. У нього були врослі нігті. Посадили його на крісло. Йому було 18 років — вже не дитина, а дорослий хлопець. Це вік, коли вже і гормони, і фізична сила — він уже чоловік. Мені дуже важко працювати з такими людьми, бо я дуже емпатична. І якщо така людина пішла, я ще пів дня можу думати про неї: як вони до мене дісталися, як занесли його на третій поверх… Я дуже тішуся, що зараз у мене інші умови — перший поверх, без жодної сходинки. Люди просто заходять і сідають. У мене класне крісло, яке можна підняти, опустити, покачати. І от тепер, коли вони приходять знову — це дуже цінно.
Є ще одна історія — дівчинка, яка вже чотири роки зі мною. Вона народилася з синдромом русалки. Якщо ви знаєте, це коли ніжки зрощені. Їй зробили операцію після народження. Вона ходить в ортезах. Колись її приносили до мене на руках. А нещодавно вона прийшла сама — так, в ортезах, але на своїх ногах. Це не повноцінне життя, але бути свідком таких змін — велика честь. Я знаю, як вдячні ці люди.
Мама того хлопця з аутизмом потім приносила мені мед. Я їй кажу: «Я вам дуже вдячна, але…» Я в таких випадках завжди кажу: якщо хочеш допомогти — зроби. Не треба про це кричати. Не треба бити себе в груди й кричати, що ти молодець. Я з тих, хто, якщо робить — то робить для себе. Я вірю у всесвіт, у силу енергії. Якщо ти щось даєш цьому світу — він тобі віддасть.
Буває, клієнт каже: «Ой, я забув гроші». А я відповідаю: «Потім принесете або кинете на картку». Я ніколи не думаю — обдурить мене хтось чи ні. Думаю: якщо людині треба мене обдурити — окей. Але ще жодного разу такого не було. Навпаки — хтось може залишити чайові, а я в той самий час зроблю комусь послугу безкоштовно.
Моя помічниця Олеся — молодець. Вона дуже підтримує мене. Коли я кажу: «Прийшов військовий», вона питає: «Ви хочете зробити безкоштовно?» І навіть якщо я пропоную — нехай дадуть щось їй як майстру, вона каже: «Ні, мені не потрібно. Я хочу приєднатися до вашої ініціативи».І це дуже приємно — коли люди переймають твої цінності. Бо це не просто про роботу — це про єдність. Про приклад. Про те, що справжнє. І такі речі насправді об’єднують.
Тому, якщо говорити про інклюзію, я думаю, що моїм клієнтам зараз комфортно. І недарма ви згадали про пандуси. Ми якраз із 1 липня плануємо відкривати медичний центр — це мав бути окремий проєкт разом із чоловіком. Усе почалося з того, що виникла потреба в дерматологу. Багато моїх клієнтів мали грибкові захворювання — і ми їх «втрачали», бо вони зверталися десь в інші місця. Тоді ми зрозуміли, що можемо повністю супроводжувати клієнта: обробили стопи, відправили на аналіз, і далі він іде до нашого лікаря на лікування.Але в певний момент я зрозуміла: ми не витягнемо два проєкти окремо — і вирішила об’єднати все в одному приміщенні. І тут з’явився новий виклик — ліцензія. Якби не мій чоловік, я би, напевно, усе кинула. Мені було би нормально і там, де я є. Але за новими вимогами МОЗ — і це, до речі, дуже правильно — щоб отримати ліцензію, центр має бути на першому поверсі, з пандусами. Інакше її просто не дадуть.
Це важливо. Бо є різні клієнти, і всі мають право отримувати якісні послуги. Навіть якщо я не можу комусь допомогти в чомусь одному, я можу це компенсувати іншим. Я завжди прагну, щоб послуга була якісною. І мені справді хочеться змінити ставлення до медицини — щоб люди, які приходять, довіряли. Можливо, тому я й обрала цей напрям — медичний центр. Це виклик для мене. Вже не просто щось своє маленьке — це ніби одразу перейти з шостого класу в одинадцятий.
І щоб ви розуміли, усе це — лише за два роки стосунків із чоловіком. У листопаді буде два роки. Ми вже встигли пройти шлях від моєї педагогічної практики — теж, до речі, була авантюра — до створення медичного центру. Що мені дуже імпонує — у мого чоловіка такі самі цінності. Ми працюємо, як єдина система. Наприклад, сьогодні подолог каже клієнтці: «Зараз виміряємо стопу», — я вже беру стопомір і несу. Вона дивується: «Я тільки озвучила, а ви вже це зробили». А я кажу: «Це, напевно, отакі наші цінності: ти подумав — інший уже зробив». Це й є взаємодія. Як механізм, що працює злагоджено.Так само ми з чоловіком. Є речі, яких ти не навчиш персонал, але можна бути прикладом. Наприклад, адміністратор хворів, а клієнтка — на паличці — прийшла, ймовірно, після операції. І мені приємно, що ми створили для неї комфортні умови. Бо подологія — це не про естетику. Але мені хотілося, щоб це було місце, де люди відпочивають.
У нас є гойдалка, де можна посидіти. Та жінка після педикюру сіла й каже: «Я трохи погойдаюся». Вона чекала когось. А мій чоловік питає: «Може, вам зробити чаю?» — і біжить робити. У нас у кабінеті є столик для кави — він приніс його, поставив біля гойдалки, поставив чай.
Мені дуже приємно. Бо це — маленька увага, яка залишає велике враження. До тебе ставляться так, як ти хотів би, щоб ставились до тебе. Мабуть, саме тому я й іду в медицину — щоб змінити ставлення до лікарів, до системи. Так, ми будемо приватною клінікою. Але я хочу зібрати команду людей, які живуть своєю справою, які люблять свою роботу.
Ми вже знайшли лікаря-дерматолога, і ще долучили гінеколога. Молоді, перспективні спеціалісти. І це дуже тішить — бачити серед молоді людей-ентузіастів, які дійсно горять тим, що роблять. Так, в Хмельницькому з медициною ситуація плачевна. Багато хто їздить до Вінниці. Але мені хочеться бути тією рушійною силою, яка почне зміни. Яка поверне людяність у стосунок лікаря й пацієнта.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Знаєте, напевно, я зустріла свого чоловіка саме для того, щоб він втілював мої ідеї. Бо я настільки повна задумів і планів, але я Діва. А Діви — вони дуже такі… обережні, постійно все обдумують, зважують, важко прощаються зі своїми грошима. Ми дуже скрупульозно ставимося до будь-якого питання. І тому мені завжди важко перевести думку в дію, а ідею — у конкретний план.
А мій чоловік — Скорпіон. Він простий у рішеннях: я тільки озвучую, що було б класно мати в команді, наприклад, дерматолога — він усе зважує, але без довгих роздумів. Уже шукає приміщення, домовляється, запускає. І так ми рухаємося далі. У більшості випадків саме завдяки його сміливості мої ідеї втілюються в життя. Навіть у побутових речах усе відбувається так само: я думаю, аналізую, а він — рушійна сила, яка бере і робить.
Мені завжди було важко щось змінити. Я можу ходити й роками думати, що хочу щось нове. Звісно, був період, коли я була сміливішою — це тоді, коли я жила самостійно, у холостяцькому форматі, і відповідала тільки за себе і за дитину. Але тоді ти стаєш більш прагматичним, бо розумієш: на тобі ще й інша відповідальність. Це вже не так, як «згоріла хата — хай горить і все село». Ти постійно думаєш про наслідки, про ризики.Коли ми робили перше масштабування, розширювались у подологічну практику, брали перших працівників — мені це давалося набагато важче. Це був новий досвід, психіка ще не знала, як правильно реагувати. А вже коли ми запускали медичний центр, усе пішло легше. Мабуть, бо з’явився досвід і впевненість.
І я завжди наголошую: я не просто підприємець, не просто «бізнес». Я практикуючий подолог. Для мене це важливо — працювати з клієнтами особисто. Я вважаю, що я — душа всього цього процесу. І поки я в професії, люди йдуть на моє ім’я, на мої руки і на те, що я створюю. А вже далі, звичайно, у майбутньому, можна буде трохи відходити в управлінську частину. Але зараз я вважаю, що саме моя присутність і робота з клієнтами — це серце нашої справи.
Так, звичайно. Коли ми переїхали і вже відкрилися як медичний центр, люди навіть не цікавляться, хто в нас дерматолог чи інший лікар. Вони довіряють моїй експертній думці. Часто кажуть: «Ми розуміємо, знаючи твій досвід, що ти просто так когось у свою команду не візьмеш». І для мене це дуже приємно — усвідомлювати таку довіру. У мене є певна якість — я вмію вести за собою людей. Можливо, я трохи забула про цю особливість, але варто тільки з’явитися справжній ідеї, і вона починає запалювати інших. Минулого місяця був дуже цікавий період — ми переїхали в нове приміщення, масштабувалися до медичного центру, а паралельно готувалися до весілля. Це був час обдумувань і підсумків. Я завжди кажу: не треба порівнювати себе з іншими, дивись на свій початок і на те, як змінився твій шлях.
Кілька років тому я працювала у 15 квадратних метрах, а зараз у нас майже 100 м² медичний центр. Це абсолютно інший рівень розвитку. Я згадую себе тоді — у період холостяцького життя, коли навколо було багато друзів, багато спілкування, і вся моя енергія йшла на інших. Я постійно щось організовувала, підтримувала, вела людей за собою. Тоді я була воїном, який усіх тягнув. А зараз усе трохи інакше. На розпис до нас прийшло неймовірно багато людей. Я навіть не планувала святкування, просто сказала: «Ми розписуємося». І коли гості питали: «А можна прийти?», я відповідала: «Звичайно». І в результаті була величезна кількість людей, які захотіли розділити з нами цей момент. Це було справжнім підтвердженням того, що коли ти щасливий і ділишся цим, до тебе тягнуться. Люди приходять не лише на подію, а й на енергію.
Якщо повернутися до бізнесу — зараз у нас три лікарі в команді. Це дуже серйозний стрибок, майже як сісти в ракету і полетіти. І при цьому я відчуваю себе досить спокійно. Можливо, хтось у моєму становищі почувався б інакше, але я розумію: це плоди моєї праці, результат поступового розвитку. Це не впало на голову раптово, а прийшло завдяки щоденній роботі.
Тому, можливо, я й забула про свою здатність вести за собою людей, а можливо, просто навчилася сприймати все інакше. Психіка вже адаптувалась: масштабування чи нові проєкти більше не лякають. Навпаки, я розумію, що все можливо. Головне — мати бажання й чітке бачення, у якому напрямку рухаєшся.
Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально
Я в такі моменти завжди намагаюся дати собі час і прийняти ситуацію. Я вірю, що все, що відбувається, має сенс. Було дуже важко отримати медичну ліцензію. Це затягнулося на три місяці, і я тоді питала себе — чому? А коли ми нарешті отримали її, то зрозуміли: за цей час ми встигли знайти ще одного спеціаліста — молодого гінеколога, яка тільки закінчила університет, але вже показала себе як неймовірно розумна, працелюбна і захоплена своєю справою людина. І от ти дивишся на таких лікарів і розумієш, що сучасні молоді спеціалісти реально ламають старі стереотипи про лікарів як про некомпетентних чи «зацікавлених» тільки у грошах. Вони готові вкладати у власний розвиток, навчаються навіть за власний кошт, працюють і в державних, і в приватних закладах, і при цьому мають відвагу ризикувати, починати щось нове разом із тобою. Це дуже надихає.
Тому зараз я сприймаю будь-які труднощі спокійно. Я не нервуюсь і не панікую, навіть якщо бувають емоційні моменти. Просто знаю: проблема дана не просто так, а для того, щоб через час я зрозуміла, для чого вона була потрібна. Прийняття ситуації — це завжди ключ до розуміння.
Звісно, у бізнесі найбільший ризик — це час і гроші. Це болить найбільше. Але якщо ти не готовий вкладати — то й результату не буде. Саме на цьому проекті я переоцінила і свій вклад, і роль чоловіка. Коли ми відкривали подологічну практику, я ще мріяла жити «по графіку»: з 10 до 17, вихідні — для відпочинку. Але з часом прийшло розуміння: бізнес потребує іншого підходу. Щоб ім’я закладу стало впізнаваним, потрібно щонайменше три роки системної роботи. І хай сьогодні є таргет, реклама, соціальні мережі — «сарафанне радіо» ніхто не відміняв. Воно працює завжди.
Тому я почала працювати інакше: виходила раніше, залишалася довше, працювала у вихідні. Ми навіть змінили графік для майстрів — зробили суботу і неділю повноцінними робочими днями. Спочатку це був один-два клієнти, тепер же субота заповнена повністю. Люди цього потребують, і ти маєш підлаштовуватися під клієнта — це теж нормально.
Конкуренція росте. Майстрів зараз дуже багато: хтось вчиться професійно, хтось — просто за відео на YouTube. І кожен має своє ціноутворення. Але якщо рахувати все чесно, то іноді навіть максимальне навантаження не перекриває витрат. І тоді ти розумієш, що потрібно працювати більше, вкладати більше часу і зусиль, щоб у майбутньому бізнес приносив стабільний прибуток. І тому в мене ніколи не виникає бажання «опустити руки». Я завжди кажу: здатися — це найпростіше. Сісти і сказати «в мене не виходить» — легко, а от спробувати іще раз, іншим шляхом — складніше, але це рухає вперед. Не вийшло з таргетом? Добре, пробуємо інакше.
Скажу чесно, колись ми активно знімали гумористичні відео для Instagram. Але в якийсь момент я втомилася від цього формату, бо зрозуміла: мені важливіше показувати експертність, а не лише розважати. Коли людина заходить на сторінку, вона має бачити, які ми послуги надаємо, які результати отримуємо. Для мене сторінка — це не просто розвага, а підтвердження професійності. Бо коли я заходжу на профіль і бачу там тільки жарти чи розважальний контент, у мене виникає питання: а ці люди взагалі працюють? І коли? Адже я розумію, скільки часу займає зйомка — іноді цілий робочий день. А значить, ти відмовляєшся від клієнтів, щоб створювати контент. Це можна робити тільки тоді, коли в тебе достатньо ресурсів і базу клієнтів уже закрито. А поки — потрібно балансувати. Додайте сюди ще вартість таргету, послуг SMM-спеціаліста, монтаж, і стає очевидно: тягнути все на собі — нереально.
Я відчула, що найбільш ефективна тоді, коли працюю як спеціаліст напряму з клієнтами. Бо ми приходимо до майстра не тільки за послугою, а й за енергією. Якщо я наповнена, клієнт отримує максимум і повертається знову. Якщо я виснажена — ніякі відео чи реклама цього не врятують. Те саме і з командою: лише наповнені працівники можуть приносити результат. Я переконана: є енергія — є ресурс, а тоді вже і прибуток.
Можливо, з часом, коли бізнес виросте і процеси працюватимуть «на потоці», я дивитимусь на це інакше. Але зараз моє бачення таке: головне — щирість. Я, наприклад, дуже легко розпізнаю тексти, написані штучним інтелектом. Так, підказка іноді потрібна, але коли вся комунікація «нежива» — це відчувається і відштовхує. Люди сьогодні тягнуться до справжнього, до ідентичності, до щирих цінностей. І саме це для мене є можливістю проявитися, показати себе і донести у світ те, що я створюю і у що вірю.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Насправді для мене це повне щастя і задоволення — коли ти можеш керувати своїм часом і своїм життям. Ти по суті господиня свого життя. Ти обираєш не лише, як розпорядитися годинами, а й людей, оточення, навіть — який сьогодні буде сніданок, чи просто залишишся голодною, бо так захотіла. Це і є про свідомість.
Мені дуже кайфово бачити, як жінки навколо «прокидаються» з того стану, про який ви згадували, і потроху приходять до себе. Для мене велика радість, що більшість жінок мого оточення стають свідомішими. І знаєте, особливо приємно було, коли на наш розпис прийшла велика кількість дівчат, серед них і холостячки. Приїхала навіть знайома з Іспанії. Ми мали зустрітися до розпису, але не вийшло. Я їй сказала: «Ань, то просто приходь на розпис». Вона здивувалась: «Серйозно?» — «Так». І питає: «А букет кидатимеш?» Я відповіла: «Ну, раз буде стільки дівчат, значить, треба зробити букет, щоб задовольнити їхню потребу. Якщо для когось це щастя — впіймати букет і вірити, що він принесе долю, то чому б і ні?»Я зробила другий букет, щоб його кинути. Це було дуже просто: на площі біля РАЦСу ми пили безалкогольне шампанське (бо ми з чоловіком не вживаємо алкоголь). Я навіть запитала в нього: «Може, взяти звичайне?» А він каже: «Ми ж п’ємо безалкогольне, тож і вони мають бути з нами, розділити наш стан». І це було правильно. Ці дівчата прийшли, бо знали мою історію. Вони бачили, що я — людина, яка створила себе, яка колись перемогла клінічну депресію й прийшла до щастя в собі. Я стала наповненою людиною, яка отримує задоволення навіть від того, що зранку прокидається і йде на роботу.
Я завжди кажу: найцікавіший період мого життя — це ті роки, коли я була холостячкою. П’ять років я щодня ходила на роботу пішки й поверталася додому теж пішки. Це було пів години мого повного усамітнення й повного задоволення. Я йшла, дивилась на людей, на небо, на дерева — і кайфувала від цього часу наодинці з собою. Коли я розповідала це клієнтам, бачила легку заздрість навіть у тих, хто приїжджав на «Лексусах». Бо щастя було не в тому, що я ходила пішки, а в тому, що я була наповненою.І неважливо, чи я їхала, чи йшла пішки, чи користувалася таксі — бувало навіть, що зупинялися автомобілі, і чоловіки знайомилися зі мною просто на вулиці. Бо я випромінювала відчуття повного щастя й кайфу від самої себе та від життя, яке створила.
Коли я зустріла свого теперішнього чоловіка, це щастя не просто розділилося — воно подвоїлося. Бо коли зустрічаєш наповнену людину, ти тільки примножуєш цей стан. І люди в оточенні починають розуміти: час прокидатися, час доходити до свідомості. Бо якщо нічого не змінювати в житті, то завжди знайдеться, на що жалітися: на погоду, на владу, на керівництво. А справжня причина в тому, що коли ми не задоволені собою, то не задоволені й усім, що нас оточує.
Коли ж приходиш до стану рівноваги й балансу в собі, тоді й зустрічаєш у житті таких самих людей. Я вам скажу: у моєму житті немає «поганих» клієнтів. До мене приходять найкращі. Вони діляться щастям, діляться горем. Але я навчилася розмежовувати: їхнє — це їхнє, моє — це моє. І коли чітко відділяєш свій стан від стану інших, стає легше розуміти людей і те, що з ними відбувається.
У певний період я почала користуватися метафоричними картами. Не тому, що я психолог чи таролог — я нею не є. Я просто людина, яка пройшла важкий шлях і знає, як із нього виходити. Я знаю, що лише прийняття рішень і відповідальність за себе дозволяють змінювати життя. І якщо людина не готова прийняти рішення, я не нав’язую. Я спостерігаю. Можу дати кілька коментарів, але я не можу за когось вирішити звільнитися з токсичної роботи чи піти від аб’юзивного чоловіка. Це особиста готовність.
Так само й з розвитком: хтось має величезні якості, але не визнає їх у собі — і не йде далі. Хоча зараз такий час, коли можливостей море: навчання, нові спеціальності, спорт, подорожі. Кожна дрібниця може стати частиною цілісності.
Нещодавно я спостерігала за однією колегою — президенткою асоціації подологів. У неї помер коханий, і вона пішла шляхом Каміно: пройшла 250 км з Португалії в Іспанію. Щодня вона ділилася цим у сторіс. І я дивилася з величезним захопленням, бо розуміла: це був шлях прийняття й відновлення себе.
Неважливо, що трапляється з нами. Важливо — як ми виходимо з ситуації. Бо коли приймаєш себе таким, як є, то знаєш: що б не сталося, навіть падаючи на дно, ти вмієш піднятися. Тому я розумію: якщо людина ще не готова до рішень — значить, їй ще не болить настільки. Її життя ще не вдарило так сильно, щоб вона відштовхнулася від дна.
Насправді велика мудрість полягає в тому, щоб розуміти: ти не можеш допомогти людині, поки вона сама цього не захоче. Я все більше переконуюся, що коли бачиш чиюсь складну ситуацію, не варто одразу втручатися й бігти з допомогою, якщо тебе не попросили. Бо в кожного є свій шлях, і якщо людина має прожити рік своїх страждань, вона все одно це зробить. Якщо ж ми забираємо в неї цей досвід своїм втручанням, ми насправді не допомагаємо, а просто відкладаємо неминуче. Тому дійти до прийняття, що допомагати слід лише тоді, коли про це просять, — це теж велика сила. І вона приходить з часом, з досвідом, з певною мудрістю. Ми можемо лише спостерігати й сказати: «Коли буде потрібна допомога — я поруч».
Бути цілісним, наповненим і щасливим — це виключно наша власна задача. Ніхто інший не може вплинути на наш внутрішній стан. У мого партнера теж може бути поганий настрій. Але якщо я прокидаюся в ресурсі, а він — ні, це не означає, що мій стан автоматично має погіршитися. Це його процес, і він його проживає. Точно так само і я маю право сказати: «Сьогодні я хочу побути в спокої, мені потрібно прожити цей стан». Інколи мені потрібно поплакати, бо ми, жінки, не завжди можемо бути на підйомі.
У нас є свої ритми: три тижні місячного циклу, півтори тижні ПМС, і лише кілька днів овуляції, коли ми можемо відчувати максимум енергії й захоплення. Але наше завдання — зробити так, щоб внутрішній стан балансу був стабільним, ніби ми постійно в ресурсі. Бо іноді щастя — це просто дозволити собі полежати, подивитися на небо чи на стару фортецю, і відчути спокій.Я завжди кажу: щастя — це не кінцевий пункт призначення. Це сам шлях, у якому ми часом падаємо духом, часом підіймаємося, часом йдемо вперед із силою. Але саме цей рух і є справжнім щастям. І якщо ми переконуємо себе, що десь там, колись воно настане, — то це лише ілюзія й життя в очікуваннях. Насправді ми можемо творити своє теперішнє й майбутнє власними руками.
розкажи про своє місто
Я з 2006 року живу в Хмельницькому, хоча не є його корінною мешканкою. Для мене це місто свободи. Воно невелике, за годину можна об’їхати все, але водночас тут є простір і для усамітнення, і для великих виступів. Я знаю, що відгуки про Хмельницький різні: для когось він тісний і незрозумілий, але для мене він — рідний. Саме тут я народила доньку, тут я кохала, тут пройшла свою трансформацію, вдруге вийшла заміж, зустріла свою людину й творю власну історію.
Колись я казала, що мій дім — Хмельницький. Тепер розумію, що мій дім там, де я сама. Але щоразу, коли повертаюся й тільки ступаю на землю Хмельниччини, відчуваю: я вдома. Це місто стало тим місцем, де я виросла як особистість.
Для мене Хмельницький особливий ще й тому, що саме тут я купила свою першу квартиру. Після розлучення, залишившись ні з чим, це було величезним досягненням і символом того, що я — вже справжня хмельничанка. Тут мене знають як провідного подолога. Мені приємно, коли пацієнти кажуть: «Мене направив дерматолог», «Мені порадили сусіди», «Я бачив вашу рекламу». Це підтверджує: у місті, де всі одне одного знають, не можна працювати абияк. Тут потрібно бути професіоналом, бо добре чи погане слово швидко розходиться.
Я люблю Хмельницький за компактність, за те, що тут можна будувати комунікації, і за відчуття спільноти. Так, у нас немає яскравих архітектурних пам’яток, як у Кам’янці чи Меджибожі, але є своя атмосфера. Місто росте, приєднує села навколо, розвивається. Мені приємно, що переселенці, які сюди приїхали, купують нерухомість, відкривають бізнеси й називають Хмельницький теплим і рідним. Це підтверджує мої відчуття: місто комфортне для життя.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, у мене не було бажання їхати. Я розуміла: якщо виїду, то не на місяць і не на рік. Це означало б почати життя з нуля десь в іншому місці й, найімовірніше, вже не повернутися. Але залишити свій дім я не змогла. Бо Хмельницький — це не просто точка на карті. Це частина мене.
Що розказати про вінницю?
Вінниця для мене — це особлива історія. Колись у вас є така Юля Герус, вона має свою лінійку гель-лаків «NES». І в якийсь час вона мене запрошувала як подолога, я проводила в них курси по педикюру. Згодом історія склалася так, що саме у Вінниці мій чоловік зробив мені пропозицію руки й серця. Я цього зовсім не очікувала. Ми їхали у Вінницю до клініки, бо в нього були проблеми зі спиною. Після лікарні ми пішли в «Чорноморку» — і саме там він зробив мені пропозицію. Дівчата навіть зняли цей момент на камеру. Тепер «Чорноморка» для мене — особливе місце, і щоразу, коли я приїжджаю у Вінницю, воно викликає теплі й радісні спогади.
Я дуже люблю приїжджати у Вінницю. Можливо, це через цю довгу набережну й річку Південний Буг — адже у Хмельницькому теж є своя річка й своя набережна, і міста в цьому трохи схожі. У вас, щоправда, є трамваї, а в нас — ні. Але відчуття перегукується. Ми були у Вінниці буквально три тижні тому. Для мене абсолютно нормально сісти в машину й поїхати спеціально «вчорашню моркву» на мої улюблені креветки. І знаєте, в цьому є свій кайф.
Цікаво, що війна принесла нам багато болю і втрат, але водночас завдяки повномасштабному вторгненню «Чорноморка» почала масштабуватися по Україні. І тепер у Вінниці є цей заклад. У Хмельницькому «Чорноморки» немає, тож за креветками доводиться їхати саме до вас. І це для мене навіть свого роду ритуал.
У мене є подруга біля Вінниці, ми часто їздимо до неї. Наприклад, на цих вихідних ми знову будемо у Вінниці, бо їдемо на базу відпочинку «Памуккале». Там неймовірно класний чан. Ми можемо їхати туди з чоловіком удвох, можемо з друзями чи подругами. Цього разу — з друзями: ми зробили їм подарунок на день народження. І, звісно ж, обов’язковим пунктом програми буде знову «Чорноморка» та прогулянка набережною. Це вже наш маленький вінницький ритуал.Мені подобається, що Вінниця стала для мене місцем перезавантаження. Бо навіть така проста поїздка на кілька годин — це вже можливість змінити обстановку, отримати нові враження. Для когось це може здаватися розкішшю, а для мене — частина життя. У вас є гарні торгові центри, і можна приїхати на шопінг. Зізнаюся, я навіть знайшла у Вінниці крутий секонд-хенд, де купила класні фірмові речі: плаття, піджаки. І в цьому є баланс — з одного боку креветки в «Чорноморці», з іншого — покупки в секонді. Для мене це життя в різних його проявах, і воно цінне саме таким.
Поруч із вами ще Тернопіль, у нього теж є гарна набережна. Але чомусь саме Вінниця для мене стала особливою. Напевно, через те, що саме тут мені зробили пропозицію. Частинка мого серця тепер назавжди пов’язана з цим містом. І щоразу, коли я сюди приїжджаю, відчуваю оновлення й відновлення.
Ще один момент, який я люблю у Вінниці — це те, що там мене ніхто не знає. У Хмельницькому мене знають як фахівця, зі мною постійно вітаються. А у Вінниці я можу бути просто собою, злитися з натовпом. І це вже само по собі дає відчуття повного релаксу.Мені подобається відкривати у Вінниці нові місця. Наприклад, нещодавно ми були в музеї-садибі Пирогова. Я була вражена і самою експозицією, і тим, яку величезну роль ця людина відіграла в медицині. Так, він був росіянином за походженням, але свій величезний внесок залишив саме в українській медицині. Ми ходили його будинком, слухали екскурсію, бачили ті самі рукавички, які вдягли на забальзамоване тіло, щоб приховати зміни. Це водночас і страшно, і неймовірно цінно як дотик до історії.
Я часто думаю: українці мало знають про власну історію. Ми захоплюємося Туреччиною, Єгиптом, архітектурою інших країн, але зовсім не знаємо своєї. Ми їздили в Кам’янець, де є вулиця Драй-Хмари. І я зрозуміла, що майже нічого про нього не знала. Почала читати — і була вражена. Це була настільки сильна постать, поет, викладач університету Огієнка. І таких прикладів безліч. Точно так само у Вінниці й Кам’янці є вулиці князів Кориатовичів. І ми з чоловіком вирішили, що треба більше читати про нашу історію.Бо проблема в тому, що ми хочемо пізнавати чуже, але забуваємо про своє. Ідентичність починається з розуміння власної історії, власної культури. Якщо ми цього не зробимо, ми завжди будемо шукати «братів» і «опору» ззовні. А справжня сила — лише всередині нас.
Тому Вінниця для мене — не просто гарне місто. Це місто, з яким пов’язана моя особиста історія. Місце, яке стало символом любові, відновлення і відкриття чогось нового. І я щиро радію, що можу так близько мати його у своєму житті.
питання невідомій жінці
Ваш улюблений ритуал?
Мабуть, для мене це не зовсім про ритуал у класичному розумінні, а скоріше про стан. Хоча я дуже енергійна, люблю людей, спілкування, насправді я шалено ціную самотність. Можливість побути наодинці з собою — це і є мій найголовніший ритуал.
Ми звикли чути інших, але не завжди вміємо слухати самих себе. Я це бачу й по своїх клієнтах: вони говорять, говорять без зупину, а коли я мовчу й просто слухаю — їм стає некомфортно. Бо тиша стикає їх із власними думками, а вони не звикли їх чути. А для мене дуже важливо завжди бути в контакті з собою: відчувати, що я хочу саме зараз — відпочити, працювати, погуляти. Це те, чого я вчу свою доньку, це те, чого навчила свого чоловіка. Бо справжня цінність — у вмінні бути собою, навіть коли ти серед людей.Якщо говорити про конкретні ритуали, то найголовніший мій порятунок — це сон. Я дозволяю собі виспатися стільки, скільки хоче тіло: чи це кілька годин, чи півдоби, чи навіть більше. Бо тіло завжди дає сигнали, коли йому потрібне відновлення. І якщо я відчуваю виснаження — я просто зупиняюся й лягаю спати.
Ще один мій особливий ритуал — напій, який я колись відкрила для себе, коли була холостячкою. Щоранку, йдучи пішки на роботу, я заходила в кав’ярню «Лямур» і брала «цикорик» — столова ложка шоколаду, столова ложка цикорію й гаряче молоко. Це дивовижний смак, який дарує відчуття легкості й романтичності. Я не п’ю кави, а віднедавна й чай, але іноді дозволяю собі цей напій. Для мене це — маленька подорож у той час, коли я тільки будувала своє життя.І ще один мій ритуал — водіння. Чоловік довго мене вчив, і хоча я досі рідко сідаю сама за кермо, та коли я дозволяю собі просто їздити містом, увімкнувши улюблену музику, це стає для мене терапією. Це момент, коли я повертаюся до себе після важкого дня.
Тож якщо зібрати разом — мої ритуали це сон, улюблений напій і водіння під музику. Вони допомагають мені відновлюватися й повертатися до себе.
Що ви запитаєте наступну жінку?
Я б запитала про її місце сили. Що це для неї? І чи є в неї таке місце взагалі?
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
