Що ти робиш в період війни? 

Навіть не знаю чи це буде цікаво. Наша історія розпочалася ще в 2014 в Донецьку. Ми жили там 4 роки. Чоловік був священнослужителем. Після “референдуму” влада змінилась, закони змінили. Замість СБУ стало КГБ, яке схопили мого чоловіка і посадили на 30 діб в “ивс”. Погрожували вбити, та інше. 

Але за цей час багато разів бачили як Бог нас оберігає. 

Чоловік народився в Києві, тому місцеві постійно полювали на нього, коли бачили на блокпостах в паспорті, що киянин. А ми хотіли донести слово надії людям тоді, коли смерть близько була. Тому були в Донецьку стільки, скільки Бог дав. Після 30 діб затримання нас депортували, “выдворили” на територію підконтрольну Україні.  Після того служили як священнослужитель в Полтаві, Іванові, Броварах. А потім повернулись до Києва вже не як служителі. 2 роки працювали в Києві. 

Наразі працюю в Київводоканалі, так як моя робота включає в себе підготовку тендерної документації та оприлюднення на майданчику для Prozorro. Маю можливість працювати дистанційно, тим наше управління і продовжували займатись протягом усього лютого, березня і до сьогодні. Мені не здавалась моя робота якоюсь особливою. Але наші керівники постійно нас переконували, шо зараз дуже важливо те, що ми робимо для економіки України. Я просто роблю свою роботу. 

Наші люди, що ремонтують каналізацію чи водопровід, більші герої, вважаю. 

Але, дійсно, кожен на своєму місці знаходиться, і життя продовжиться в Україні. 

У мене 2 дітей: 8 та 4 років. В той перший день ми зранку почули вибухи і прокинулись від цього. Почули, тому що живемо на лівому березі, і тому що знаємо вже ці звуки. Чоловік чи не силою заставив мене зібратись, щоб вивезти дітей. Діти, на диво, навіть не плакали. Треба було встигнути перетнути міст. Потім затори стояли страшенні. А ми без автомобіля. Викликали таксиста. Йому почала дзвонити дружина переляканим голосом, питала що робити. А таксист теж вже воював, спокійно їй сказав, що збирати та чекати його. Так ми доїхали до мами на правий берег. Там ще не було чути вибухів тоді. Новини вже  гуділи від страшної звістки. Почалось. 

Ми поїхали в Житомирську область до мого батька і бабусі. Там свій будинок, з опаленням дровами. Та зона теж не була безпечною, але просто хотіли бути разом сім’єю. Чоловіки пішли в тероборону. А наше управління почало перестроюватись на дистанційку, щоб все не впало в один день. 

Встигли посадити картоплю та дерева за цей час між сиренами. Бачили літаки, ракети. Одна ракета пролетіла і впала трохи далі за нашим будинком. Слава Богу, без жертв, тільки шибки в маркеті повилітали сусідньому. А хата вся дрижчала. Багато людей ховались в погрібах. 

Ти могла виїхати будь-де, але залишилась. Чому?

Мені кілька разів пропонували виїхати в Германію та Польшу. Але я відмовилась.

По першу, без чоловіка не хочу, краще поїдемо потім у відпустку всі разом в мирний час. По друге, навіщо. Якось це наче як зрада. У нас же цілий будинок. А сирени – то таке.

Якось думала, ну якщо вже не буде де ночувати, то може кудись далі поїдемо. Але не хотіли. Ми всі лишились. А зараз повернулись до Києва. Слава Богу, було куди повернутись. Правда 2 дні мила хододильник, бо він був вимкнений з повною морозильною камерою. 

Нічого особливого немає в моїй історії. Господь оберігав нас щодня і до сьогодні, і далі буде. Бог з Україною і в очах Бога ми вже перемогли.

Тетяна Шаповал,
працюю в Київводоканалі
https://www.facebook.com/tetyana.shapovall