Аліна Бистренко - Амбітна пані

АЛІНА
БИСТРЕНКО

Вона пережила насильство, війну, втечу, втрати й відчуття провини. Але вибрала жити — не як статус, а як дію. У цій розмові — Львів, гідність, підтримка й неймовірна внутрішня сила. Це історія жінки, яка будувала опору на руїнах — і вистояла.

Львів

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Я наважилася на те, щоби жити. Незважаючи ні на що.

Знаєте, як писав Віктор Франкл — той самий, що пройшов концтабір. У нього в книзі є фраза, яка досі дає мені сили. Вона про те, що вижили ті, хто продовжував жити. Не просто існувати — жити в тому, що є.

Коли почалася повномасштабна, я опинилася в Німеччині — в готелі для біженців. Не була в підвалах, не під обстрілами, але війну відчула на повну. Було страшенно душно від провини. Що я виїхала. Що не залишилася. Що не допомагаю. Люди, які залишилися, — вони були в темпі, діяли. А я просто споживала новини без кінця, втрачала себе.

“Першими ламались ті, хто вірив, що скоро, от-от все закінчиться. Після них — ті, хто не вірив в те, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися”.

Не хочу розганяти драму — не вважаю себе особливою чи нещасною. Я — звичайна жінка, яка просто піднялася й пішла далі. І робила це не один раз — ще задовго до війни.

Маю тему, яку також хочу підняти. Не знаю, чи це доречно, але — фізичне насильство. Я не знаю жодної жінки, яка б з цим жодного разу не стикалася.

У 20 я вийшла заміж, стала мамою. А у 21, за два дні до дня народження доньки, мене зґвалтував таксист, який віз додому. Тоді здалось, що це не має вплинути на мене глобально. Але таки через два місяці ми з чоловіком розійшлись. Ще тоді не усвідомлювала наслідків і що мене чекає.

З роками зверталася до психологів. І от зараз, майже через 10 років, можу сказати: воно позаду.

Це сталося у моєму рідному місті — в Сумах. Потім була спроба жити в Києві. Потім знову Суми. Після початку війни — Німеччина. Два роки — у Польщі. А з 1 вересня 2024 року я живу у Львові.

Весь цей час моя донька зі мною. Я її не покидала.

З чоловіком ми не разом уже вісім років. У нього є нова сім’я — в них нещодавно народився син, він військовослужбовець. Він живе своє життя, я — своє. І, незважаючи на всі тригери, на ПТСР, що виник ще до війни, я — живу.

Живу у Львові. І я — щаслива.

Не знаю, чому зараз навертаються сльози. Ви слухаєте мовчки, так уважно. Хоча мене вже нічого не тригерить. Просто це — шлях.

Я живу у місті моєї мрії. Ще коли вступала в університет, хотіла у Львів. Але залишилася — бо кохала хлопця. Потім хотіла на п’ятий курс перейти — завагітніла. А тепер — я тут. Я працюю, утримую себе й доньку. Живу в центрі міста. І не вірю, що мені це вдається. Але вдається.

Це фото зроблене 27 лютого 2022, я три дні добиралась до доньки і нарешті її забрала зі спортзалу під однією зі Львівських шкіл.

що є підтримкою?

До речі, щастя — це вибір. Ми самі обираємо жити. Ми самі обираємо бути щасливими. І дуже багато ключового в житті — це про вибір. Ми обираємо емоції, обираємо реакції, обираємо, куди йти. Звісно, з часом, із розвитком емоційного інтелекту ми навчаємось краще це робити.

А підтримка…

Підтримкою для мене є, передусім, внутрішня опора. Вона у мене є. Я її вибудувала. Але іноді вона слабне. І тоді хочеться, щоб хтось підтримав, бо я втомлена. І тут зʼявляються люди.

Не просто іноді — а часто. Бо мене оточують чудові люди. І я щиро можу сказати: я — багата. В сенсі дружби.

У мене є кілька друзів, з якими ми разом уже 10–15 років. І тут, у Львові, я приїхала тільки 1 вересня — але вже є ті, з ким можу бути близькою. І це дружба без заздрості, без осуду. Де тобі жінка скаже: “Ти така класна. Ти найкраща. Я тобою пишаюсь”.

Це існує. І я це маю. І це — моя підтримка. Як і моя внутрішня опора. Бо, по суті, в мене немає вибору. Я маю вставати кожного разу, як падаю. Просто — маю.

І мене надихають люди.

А я вибудувала цю стратегію дружби. Ті, хто залишився, — пройшли зі мною багато. І в нас домовленість: ми можемо виходити на зв’язок раз на місяць. Якщо подруга у Львові — бачимось раз на два тижні або раз на місяць. І то — випадково. Вона йде до терапевта в центр, дзвонить: “Ти вдома? Забіжу”. Якщо спіймала — забігла. Ні — не забігла. Все дуже природно.

Бо є друзі, які звикли, що ви завжди в чаті, завжди на зв’язку. А я — не можу так. І були ті, хто ображався. Йшов. І я їх втрачала. Бо просто — не встигаю. Але ті, хто залишився, — мої.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Професійно я працюю у сфері customer support. Це невелика IT-компанія. Я приймаю замовлення від клієнтів, обробляю, передаю в роботу до відповідного відділу, контролюю якість, строки. Така — офісна робота.

— Вам подобається ваша робота?

— Загалом — так. Але знаєте, для мене це не “вау”. Я ж код не пишу. Код — от це вже щось космічне. А я — просто працюю.

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

Моя справа має значення. Чому? Тому що людина приходить з певною ідеєю, з певним бажанням. І я, грубо кажучи, служу компанії. Людина приходить, передає своє — а я передаю її бажання в компанію, і компанія це бажання виконує. Компанія отримує прибуток. Я отримую прибуток. Те, що я заробила, — витрачаю: плачу за оренду, податки, купую продукти, оплачую комунальні. Мої гроші йдуть в обіг, вони йдуть у державу — десь донат, десь підтримка, десь ще щось.

Я думаю про те, що я — маленький гвинтик, який робить свою роботу. Вона не завжди захоплива: іноді нудна, іноді не подобається, іноді стресова. Але я розумію, що я — частина чогось більшого. Що я все-таки приношу користь. Отак. Я думаю, що моя користь — саме в цьому.

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

Я би дала пораду: розуміти, що іноді клієнт приходить і сам не знає, чого хоче. Він не може точно це сформулювати. Тут важливо правильно його направити й зрозуміти, бо він не говорить професійною мовою. І тоді може щось таке говорити, городити — бо сам до кінця не розуміє.

Англійську трохи знати — хоча б на рівні B2 — було б добре. Ну, і комунікація — це те, від чого потрібно отримувати задоволення. Але й води не лити, знаєте? Бо тоді зливаєш час клієнта і свій. А за цей час можна зробити набагато більше. Я ж отримую зарплату і відсоток від загального обороту компанії.

Чим більше я прийму заявок, чим більше їх оброблю успішно, класно, доступно поясню, передам — тим більше я впливаю на цей оборот. Щоб не затримувати на собі, не сидіти на трубці годину або в чаті з клієнтом.

Бути українкою — про що це?

Це важко. Ну, дійсно. Я не можу сказати щось інше. Почесно.

— Почесно.
— Почесно. Бути українкою зараз — це дуже почесно. Якщо я, наприклад, десь за кордоном чи просто — я з такою гордістю кажу, що я з України. Я би соромилася казати людям, що я з росії. Мені було б соромно.

Тим не менш, це важко. Це війна. Враховуючи мою ситуацію — те, що я живу у Львові, самостійно утримую себе й доньку, живу на орендованій квартирі, а стараюся вижити на зарплату — оце все, там, ціни змінюються і все. Тобто, ну, важко. Але почесно, я би сказала.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Я плачу податки. Я не стою осторонь. Я — всюди: в публічних просторах і непублічних. Я спілкуюсь українською мовою. Я люблю українське і, де можу, — просуваю його, показую.

Навіть коли я жила в Польщі два роки, пам’ятаю момент. Ми з донькою їхали з України, були на кордоні. Там стояли волонтери, віруючі — у них було печиво, зубна паста, кава, молоко, щось таке базове. Вони давали це людям, які стояли в черзі. І я бачу — малий хлопчик підходить, бере молоко, пхає в сумку до мами. Потім ще одну пачку — вже другу. Всього було три, він узяв дві.

Я підійшла й кажу: “Ваш малий узяв молоко — спільне, на всіх”. І додаю: “Мені воно не треба, у мене непереносимість лактози”. Але ж питання не в цьому. А вона мені: “І що мені зробить? Мені що, його избить? Вам станет легче?” — російською. А я кажу: “Мова не про це. Якщо ми будемо себе так поводити — нам не захочуть допомагати”.

Ми не зійшлись. Але для мене це дуже болюче. Бо я завжди старалася показати, що українці — гідні. Що ми культурні, чемні. Коли я жила в Польщі, у Німеччині — я розповідала про нашу кухню, про наш одяг. Я говорила про культуру. Не просто казала “я з України”, а показувала, хто ми.

Ми не просто біженці, які тягнуть зубну пасту і забивають нею сумки. Я розумію: хтось виїжджав без нічого, може, те, що він узяв — дає йому відчуття безпеки. Але я своїм прикладом показувала: ми — люди, які потрапили в ситуацію, але ми достойні. Достойні жити в Європі, бути її частиною й отримувати підтримку.

— Це дуже важливо. Бо бути здатною сказати зауваження — це вже прояв гідності. Ми могли б пройти мимо. Але ви не пройшли. Це маленький, але сміливий крок.

— Так. І це було важко. Я — неконфліктна. У мене така філософія: “собака гавкає, а караван іде”. Я зазвичай не встрягаю. Але тут — не змогла мовчати. Не тому, що тішу его чи хвалюсь. Просто — це болить. Те, як українці поводили себе за кордоном. Те, що в Польщі про нас іноді говорили.

Мені шкода, що хтось себе так поводить. Бо потім це кидає тінь на всіх. Хоча я знаю багато українок, які виїхали й забрали з собою наш сервіс, відкрили студії краси, створили нову культуру в маленьких містечках. І місто від того виграє.

Ми говорили на різні теми, і я так розвивала свою польську. Було багато духовно-філософських питань. І от один мій знайомий, поляк, сказав дуже цікаву річ. Він каже, що коли українки почали приїжджати в Польщу — особливо з 2020-го року, а особливо у 2022-му — то польки почали краще виглядати. Почали носити манікюр, мати свіже і якісно пофарбоване волосся. Він сказав, що завдяки українкам польки почали більше дбати про себе. Маленькі кроки — великі зміни.

Про безбар’єрність і доступність

Це справді важливо. Поки ти сам з цим не стикнешся — не зрозумієш. Ми — люди, які з цим не стикалися, тому важливо вчитись помічати.

Наприклад, я помітила, що в театрі Лесі з’явився підйомник, і ще, здається, східці, по яких можна заїхати. Це дуже класно. Я буквально вчора чи сьогодні це побачила в новинах.

Щодо себе — у мене є ком’юніті тут, у Львові. Я його створила десь три місяці тому. Спочатку це була просто група в телеграмі. Ідея була така, що мені дуже хотілося з кимось ходити. Я можу і сама в театр чи в кіно, але хотілось мати компанію, з якою можна потім обговорити. Поділитися враженнями. Типу — яку відсилку побачили, до чого порівняння, який сенс хотів передати автор.

І от такі речі для мене важливі. А з часом ми почали організовувати вечори поезії.

Були вечори поезії. Вхід вільний, і люди приходили — або читати свої вірші, або чужі, або просто слухати.
І був момент. Прийшов один військовий. Він був два роки в полоні. Живе зараз у Львові, відвідує реабілітаційний центр. Він сказав, що є інші військові, які хотіли б декламувати свої тексти. Але місце, де ми проводили вечори, не було адаптоване. Ми почали шукати нове — з заїздом, з усім, як треба. І… не склалося. Не провели той вечір. Дуже шкода. Ми майже зібралися. Майже знайшли місце. Але не зрослось.

— Я думаю, що ви ще зможете. Можливо, тоді був не той час, але далі все буде.

— Так. Ми з подругою хотіли піти до військового госпіталю. Приносили невеличкі пакуночки — смаколики. Реакції були різні: хтось плакав, хтось дивувався, хтось не розумів, що відбувається. Ми зверталися до адміністрації, хотіли проводити спікінг-клуби англійської мови. Подруга добре володіє англійською, я трохи гірше, але також могла б брати участь.

Зверталися і в реабілітаційний центр — просто приходити в певні дні, спілкуватися. Але не вийшло — у них усе розписано по годинах: процедури, терапії, заходи. Тому так, я бачу, що бажаючих допомагати багато. Але не завжди вдається втрапити. І це водночас і болить, і радує.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Воно просто виникає саме собою. Просто я так би хотіла. І от я створила це ком’юніті, а зараз там вже понад 400 учасників. Ми розбилися по гілках: одна — за спікінг-клуби, які проводяться щочетверга, одна — за вечори поезії, є “банда добра” — там, де ми обмінюємось інформацією: де треба волонтерів, де збір, де хтось щось організовує, є арт-гілка. Таке.

Зараз я цим мало займаюсь, бо переключилася на роботу. Але загалом — я просто беру і роблю. Я помітила, що якщо є ідея — треба її втілювати. Не чекати.

У мене є ідея. Наприклад, я почала писати книгу. Ну, це процес, на це потрібен час. Але от коли є ідея — добре. Якщо вона глобальніша — треба написати план.

— Що потрібно, щоб втілити ідею?

— Я користуюсь, наприклад, чатом GPT. Раджуся з ним — він мені видає можливі етапи, і тоді я вже дивлюся, чого мені бракує. Я просто йду до цього і втілюю. Ідея — це про дію. Це не тільки думка. Якщо є ідея — треба діяти.

Як продовжувати навіть крли здається, що все нереально

Допомагає прийняття. Світ — він нейтральний. Те, що сталося, — це я надаю йому значення. Це я його забарвлюю емоціями. І, як на персні Соломона написано: “І це мине”. І погода мине, і факапи з ідеями, і дедлайни.

Звісно, це я зараз говорю так гарно, ніби я весь час “у потоці”, у прийнятті. Ні. Я також дозволяю собі злитись. Дозволяю поплакати. Відчувати біль. Але — іти далі. Прийняття, нейтральність і дозволити собі бути — от що мені допомагає.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Коли в мене виходить — я відчуваю натхнення. Бо все ж базується на чому? Є два базові стани — страх і любов. Ми частіше в страху, бо наш мозок створений для самозбереження. Його головна задача — зберегти тіло.

Мозок слабо запам’ятовує те, що приносило задоволення багато разів. Але один негативний досвід — і все. Запам’ятається назавжди. І коли мозок бачить щось подібне — він одразу в напрузі.

А єдиний спосіб перемогти страх — це увійти в нього. Боїшся переїзду? Йди туди. Боїшся почати — роби. І потім приходить ейфорія. Натхнення. Ти зробив — і з’являється ресурс на нове. Емоція — це страх. Але дія — це любов. Ти боїшся. Але йдеш. І робиш.

розкажи про своє місто

Насправді я дуже погоджуюсь із вашою співрозмовницею, яка сказала: “моє місто в мені”. Я відчуваю Львів своїм домом. Але мій дім буде там, де я. Бо я зроблю собі дім — зроблю, щоб мені було добре й комфортно.

Якщо не вдається — як не вийшло в Польщі — я поїду туди, де буде добре. Як не крути, моє місце — в Україні. Тут моя батьківщина. І хоч у Львові в мене немає ні батьків, ні сестер, ні старих друзів — я тут маю сенс. І я вдома.

Що розказати про вінницю?

– Яка Вінниця для вас? Я не була тут.
– “Розкажи, яка для тебе Вінниця? Бо ти ж Вінницю знаєш” — питаю в подруги. А вона каже: “Для мене Вінниця — мама. Але з характером. Вона не всіх приймає. Вона гостинна, але нахабніти з нею не можна. Не допустить”.
Навіть водії на дорогах — кожен у своєму графіку, в потоці, але не як у Києві. Там усе швидше, але зрозуміліше. У нас — трохи інакше. У нас клуби, два ІТ-парки, багато ком’юніті. Люди ходять одне до одного в гості по бізнесу.
Можливо, мені не вистачає архітектури Львова чи Києва. Я обожнюю Франківськ, Кам’янець-Подільський. Але для життя — Вінниця. Вона не провінційна і не столична. Вона — окрема республіка.

питання невідомій жінці

— Що б ви зробили, якби мали всі ресурси світу й не було жодних “але”?

— Обвела б бетонними стінами держави-терористи і відрізала б від світу. І хай живуть як хочуть. Це перший варіант.

Другий — я би зробила так, щоби більше ніколи не було війни. В жодному прояві. Просто — щоби люди не вбивали людей.

— Бетон можна взяти в Ковальської. Київська компанія.

— До речі, так! Такий варіант мені ще ніхто не пропонував. Але я би справді так зробила. Не гуманно? Можливо. Але ефективно.

— І останнє. Ви передаєте запитання наступній жінці. Що запитаєте?
— Ти — як?

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.