32 різні вінницькі жінки озповідали свої історії і дарували щось, що залишиться в домі згадкою.

Залишилась вдома. Стала маленькою частинкою волонтерського центру Шахіна.

На початку війни справилась зі своїм страхом і тривогою

Як їхати? Тут мама і брат, тут могила батька ..ні, допоки ворог не ввійшов в місто, не можу поїхати!

Але знаходитись за кордоном і знати, що вдома не спокійно, я не мала бажання.

Було страшно їхати у невідомість, не маючи великих заощаджень, а в себе вдома “стіни гріють”.

З приходом війни не було думок виїжджати. Адже розумію, що тут можу бути корисною.

Для нашої сім’і взагалі війна почалась не в 2022, а ще в 2014 році, коли почалася війна на сході

Дончанка. Живу в Вінниці вже 8 років, для мене це безпечне та затишне місто.

Бажання бути вдома на своїй землі пересилило всепоглинаючу тревогу та страх перших тижнів

Якщо усі виїдуть, хто залишиться тут? Кому бути у тилу.
Україна – це люди, то не кордони.

Війна стосується кожного і у кожного свій фронт. Мені дістався інформаційний і волонтерський.

Одразу вирішила залишатися до тих пір, поки сюди не дійшли орські війська. Я дуже люблю місто

В мене взагалі не стояло питання залишати країну. Хоча був момент наприкінці другого тижня війни…

У Вінниці була з перших днів.. Але вирішила без крайньої потреби не виїзжати.

З перших днів війни було чітке усвідомлення, що потрібно наближати Перемогу України.

З першого дня війни і по сьогоднішній день я не покидала свою рідну Вінницю.

В перший день війни я сиділа і думала, що робити взагалі. По плану був манікюр, я його і робила

Зранку 24-ого мої плани різко змінились. Тут моя хата, мій сад і свої люди.

Я родилася тут, тут родився мій син, тут живуть мої батьки, мої друзі. Моє місце тут,

Звичайно, перші дні була тривога, але вона більше була пов’язана з невідомістю, з нерозумінням

Так, я у Вінниці, моя сім’я, діти і батьки – усі вдома. Я волонтер уже близько 11 років.

Я навіть не розглядала цей варіант. І у мене чомусь була така віра, що тут мені буде безпечно.

Моє місце тут – у Вінниці. В мене немає поки дітей, щоб дбати в першу чергу про їх безпеку.

Тож рубрика ВДОМА – то про жінок-берегинь Вінниці і свого дому. Саме ці жінки чекають.

З першого дня війни продовжували працювати, але на волонтерському фронті поки мали на це ресурси.

За перший тиждень війни прийшло чітке відчуття, що я не хочу їхати нікуди без чоловіка.

Тішила можливість хоча б раз в пару днів бачити чоловіка, хай навіть на декілька хвилин.

Я нікуди не поїхала, тому що тут моя родина, мої друзі, моє рідне місто та багато людей

Мабуть пора, мені так буде спокійніше, коли ти поки поїдеш в гості до моєї сестри закордон

Я ні на мить не замислювалась про від’їзд. Мій чоловік на обороні Неньки

Виїжджати за кордон я не планувала, тут мої рідні, мій дім, тут я можу бути чимось корисна.

На пропозиції родичів, твердо відповіла, що нікуди не поїду і буду у Вінниці.

Залишилася вдома Вінниці, бо це моя земля. Маю право на неї за народженням.

Я родилася тут, тут мої батьки, діти, внуки, друзі мої і моіх дітей- кому більше треба допомога, ніж мені.

Так, могла і можу. Але, що далі??? Хто ми на чужині? Ми потрібні тут. Вдома родина.

Тут мої люди, які потрібні мені, і яким потрібна я. Відчуваю що саме тут я можу бути корисною.

Спочатку було дуже страшно від усвідомлення, що війна – це наша нова реальність.

Я тут, бо я живу довірою до волі Всесвіту. Як астропсихолог, я знаю, що у кожної душі своя доля.

Могла виїхати, дійсно. Але не вагалась, тому що моє місце тут. Дітей вивезла з бабусею.

Я знала, що в Україні я зроблю набагато більше, аніж з-за кордону. Зустрічатиму москалів тут

Коли почалася війна, у мені визрів якийсь протест- не хочу, не поїду! Так і живемо.

Попри те, що війна триває 8 років, наша родина відчувала її в своєму повсякденному житті весь час.

Це був той випадок, коли ти можеш їхати куди завгодно, але нікуди не хочеш.

Тілом і душею тут з ним, однією сім’єю , а не десь на океані.. це не чесно

Я не виїхала, бо я потрібна тут своїм дітям, батькові, пацієнтам. Також консультую онлайн

Бачила черги на виїзд з міста й у скронях відлунювала лише одна думка: «Що буде завтра?»

Я могла виїхати будь-де, але залишилася тому, що я так відчувала.

Вдома, де і стіни допомагають, я набагато корисніша і віддаю по максимуму.

Господь оберігав нас щодня і до сьогодні, і далі буде. Бог з Україною і в очах Бога ми вже перемогли.

Залишилась, бо я в себе вдома і до останнього вірю, що це безпечно. Волонтерю і малюю.

Рішення поїхати чи залишитись має прийматися кожною родиною самостійно.

Мій покійний батько казав, що в цей час головне зберігати холодне та раціональне мислення.

Дякую друзям, які написали, що чекають у Литві та у Польщі. І в секунді зрозуміла, чому я ТУТ.

Моє життя не вміщається в ноут і одну валізу. Тут мої батьки. Тут мої доньки і чоловік.

Бо дані мого рівняння з багатьма невідомими склались в цю відповідь. Тут мій чоловік, моя сім’я, мій дім.

Не виїхала. Тому що не було часу, не було часу подумати. Чоловік тут, та й діти тут.

Могла виїхати в будь-яке місто, і могла залишитись. Це вибір. Мій – залишитись.

Залишилась у Вінниці, тому що не маю дітей і можу собі дозволити залишитись поруч з коханим.

Коли розпочалась війна, я була сама в Києві. Мої близькі відмовляли мене повертатись.

Але перебувши ніч, довірившись Господу нашому, як скерує – так і буде, залишилась

Я не допустила жодної думки і зупиняла будь-які розмови на цю тему з першої хвилини війни.

Прийшло свідоме відчуття того, що якщо поїду, то зраджу свою країну, як зраджували її всі

Багато хто їхав, і говорив поїхали. Моє тіло казало ні. Я слухаю свою інтуїцію. Вона сказала НІ.

Якщо більш серйозно, то історія “всьо пропало, валимо” також володіла мною, але недовго.

В останній день, щось всередині переломало і зрозуміла, що не зможу. Виникло відчуття зради.

Я пустила коріння тут, тут народилися, ростуть мої діти, є мої друзі, мої захоплення…

Розуміла, що не можу поки що їхати, бо буду займати евакуаційне місце людини, яка втратила дім.

З першого ж дня війни я прийняла рішення, що нікуди не поїду ні за яких обставин.

Перший місяць війни я провела з батьками на Вінниччині. Потім повернулася до в Вінниці.

У мене тут чоловік, батько моїх дочок, тато з мамою і брат. І рідні чоловіка.

Не змогла переконати себе поїхати. Мене тут тримає набагато більше, ніж фізичне.

Я не поїхала з Вінниці. Стали опорою під час війни саме рідні місто, вулиця, квартира, затишні речі та коридор “за двома стінами”.