АЛІНА
Деордіца
Вона змінила мікрофон джазової співачки на тишу терапевтичного кабінету. Вона знає, як це — обирати себе, навіть коли страшно. І чому справжня гідність починається з чашки кави.
Київ
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Колись я кардинально змінила професію. Від шести років я співала. Моя перша освіта — джазова співачка.
Під час ковіду стало дуже складно. У музичній сфері все почало змінюватися. Музиканти втратили роботу: ресторани не працювали, колективи розпадалися, оркестри не мали змоги виступати через обмеження.
Сьогодні я психотерапевт. Це було моїм інтересом ще з підліткового віку, але наважилася лише під час навчання в музичному університеті. Було непросто — психологічно й через оточення. Уявіть: вступаєш на одне державне місце на джазовому відділенні, а вже за рік думаєш про іншу професію.
Я завершила навчання в музичному університеті, але паралельно вступила до другого. Було багато тиску, особливо з боку викладачів. Вони сприймали це як зраду справі. Але згодом усе стало на свої місця.
Мій досвід у музиці дав мені глибше розуміння — зокрема, чому багато музикантів на антидепресантах, через що проходять.
Це рішення було важким, але правильним.
— Що змінилося після цього рішення?
— Змінилося дуже багато.
Насамперед — ставлення до музики. Я замислилася: ким би я була у 30 років, якби залишилася лише у цій професії? Усвідомила, що дитячі мрії не завжди збігаються з дорослими реаліями.
Почала активно навчатися: курси, кваліфікації, практика. Один університет — це замало. Шукала менторів, знайомилася з фахівцями. Так я знайшла першу викладачку з психології — ми виявилися схожими навіть у міміці. Вона стала ментором, який багато чому навчив, зокрема європейському підходу до роботи.
— Ви сказали, що вже транслюєте свої знання у психологічних школах. Розкажіть, будь ласка, як це виглядає?
— Так, я працюю як експерт. Підтримую психологів-початківців. Передаю досвід, допомагаю знайти свій стиль, свій підхід. Це дуже важливо на старті.
— А як змінилось ваше сприйняття життя?
— Зовсім інакше. Від базових речей дозволити собі спокійно їсти, не поспішати — до свободи проявлятись у соцмережах, не соромитися, не оглядатися на чужу думку. Я завжди була практиком. Усе через власний досвід.
ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?
Є дві складові. Перша — емоційна, життєва. Друга — професійна.
На роботі підтримка — це вміння почути людину і дати їй те, що потрібно саме зараз. Не завжди вирішення проблеми. Часто — емоційний контакт, співприсутність.
А в особистому житті — я більше про дію. Якщо треба — вночі знайдемо квитки, вирішимо ситуацію. Я не з тих, хто буде багато говорити. Але завжди включаюся, коли потрібно. Це мій спосіб тримати баланс.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Я психотерапевт. Працюю у когнітивно-поведінковому підході, але знаю понад 40 напрямів психотерапії. Вивчала гештальт, психоаналіз, емоційно-фокусовану терапію, орієнтовану на рішення, працюю з парами, індивідуально, проводжу групи, майстер-класи.
Мене запрошують як експертку — на бранчі, у психологічні школи. Моя особливість у тому, що я практик. Я ніколи не даю клієнту того, чого не прожила сама.
У мене понад 1000 годин особистої терапії — спочатку з особистих причин, зараз — як частина професійної гігієни: супервізії, підтримка, профілактика вигоряння.
Я знаю, як це — бути в точці болю. Знаю, як правильно спрямувати, до якого фахівця, що дійсно може допомогти. Моє головне правило — не нашкодити.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Є два фактори. Перший — це внутрішній поклик. Я відчуваю: ось тут я була потрібна. Це не завжди миттєвий результат, але я бачу, як щось змінюється в людині.
Другий — це зворотний зв’язок. Наприклад, через соцмережі. Люди пишуть: «Це було важливо», «Мені допомогло», «Я теж наважилась». Це дуже підкріплює.
Я проти соціальних стандартів. Я за внутрішню свободу, за чесний контакт — із собою і з тими, хто приходить.
— Ви згадали, що проти нав’язаних стандартів. Що маєте на увазі?
— Проти того, як ми «маємо» проявлятись, як «повинні» жити, говорити, працювати. Особливо зараз — відкриваєш TikTok чи Instagram, і всі розповідають, що й як нам робити. Як говорити з друзями, з партнерами, як бути на роботі.
Це вже доходить до абсурду — студенти йдуть з університетів, бо їм щось сказали «не так». Люди не витримують критики. Але для мене — це як вперше зруйнувати штучні стандарти.
Я говорю про міфи. Наприклад, що якщо займаєшся улюбленою справою — маєш, як Білосніжка, прокидатися з пташками, натхненно і легко. Насправді все не так. Зранку вмикається норадреналін, кортизол. Себе треба або мотивувати, або змусити. І тільки після кави й догляду за собою, можливо, прокидається та умовна Білосніжка.
Інший міф — що в 25 уже має бути бізнес. Люди чують це і думають: «Я щось не так роблю». А потім кажуть: «Скільки шуму в голові». Це мій улюблений момент — показати, що можна інакше.
Другий — це фідбек клієнтів. Коли вони кажуть: «Я відстояв кордони», «Пішов з місця, де не хотілося бути», «Змінив роботу після півтора року сумнівів». Це дуже надихає.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Перше: це буде нелегкий шлях. Зараз психологія — тренд. Багато хто обіцяє легкі сертифікати за два-три місяці. Але потім виявляється, що люди не готові вкладатись.
Якщо вже є стабільна робота — не кидайте її одразу. Починайте паралельно. Формуйте базу клієнтів, створіть «фінансову подушку». Бо інакше це буде надто тривожно.
І головне — відчуйте поклик. Якщо ви справді хочете, тоді вже розбирайтеся з внутрішніми страхами: відсутністю підтримки, страхом осуду. Ідіть у власну терапію, обговоріть це з фахівцем. Можливо, з кимось поруч — «за ручку». Але прийдіть до цього свідомо.
Бути українкою — про що це?
Це мікс. Витримка — коли після тривожної ночі зранку фарбуєш губи й ідеш жити життя. Це розуміння: життя одне, треба рухатись.
Це здивування від іноземців: «О, strong woman!» Вони не розуміють, як, дивлячись новини, ми ще маємо сили щось створювати. Але ми — маємо.
Для мене це жіночність, внутрішня зібраність, включення в себе, у своє життя. Це ідейність. Ми відкриваємо нове навіть у складні часи. І хочемо далі жити, творити, будувати.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
У дрібницях. Із якої чашки п’ю каву. У тому, де я перебуваю.
Є міф, що гідність — це щось величне, як любов до себе — ванна з пелюстками, корони, легкість. Але гідність проявляється у болючих рішеннях. Піти звідкись. Сказати «ні». Завершити те, що вже не твоє.
І так — це іноді просто про чашку кави.
От уже немає цього здивування, що, мовляв, «О, новенька чашка». Тепер — це гідність. Якщо мені запропонують пити з пластикового стаканчика — я скажу «ні». Я себе поважаю більше.
Іноді це сприймається як зухвалість. Особливо в соціумі, де не прийнято чітко відстоювати свої межі. Був період, коли знайомі з неближчого кола дивувались: «Ти що, не можеш просто зайти кудись випити каву?» А я кажу: «Можу. Але не хочу. Я знаю, де вона смачна, і не витрачатиму час, щоб просто щось влити в себе». Для багатьох це виглядало як вибрики, примхи. Насправді — це про повагу до себе й до свого часу.
Гідність — це створити навколо себе певну естетику, не як демонстрацію статусу, а як відповідність собі. І визнати, що можна сказати «ні»: «Я не піду туди», «Я не довірю цьому фахівцю» — бо мій час лімітований, і я хочу провести його якісно.
Це складно. Бо ми обираємо: бути прийнятими соціумом або йти своїм шляхом. І часто це болюче, викликає супротив. Але вартує того.
Про безбар’єрність і доступність
Чесно, я навіть зловила себе на думці, що працюю з людьми настільки щільно, що не завжди помічаю це як окремі кейси. Але на рівні практики — так, є.
Наприклад, я беру участь у створенні груп, де кожен може відчути себе почутим. Без осуду, без шаблонів. Людина приходить — і її бачать. Це вже багато.
Мені подобається, що загалом у країні починають більше про це думати. І медійно, і практично. Великі бренди запускають ініціативи, благодійні проєкти, працюють над інклюзивністю. І це надихає.
— Так, дійсно, зараз зміни відчутні в різних сферах. І кожен може зробити щось на своєму місці.
— Саме так. Іноді це не масштабний проєкт, а просто атмосфера, яку створюєш для людини поруч. Це теж про доступність — до уваги, до простору, до прийняття.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Ідеї виникають або коли я на самоті, або коли бачу соціальний конфлікт.
Наприклад, помічаю: люди стикаються з тривожністю, не вміють будувати стосунки. До мене приходять чоловіки — із депресіями, вигорянням. Але часто причина не в них. А в тому, що вони вдома під тиском очікувань. Вони не мають права бути просто людьми.
Такі моменти штовхають до створення проєктів. Не завжди виходить реалізувати одразу — є технічні складнощі, обмеження в часі. Але я спираюся на фідбек. Якщо аудиторія реагує — тоді вкладатись сенс є.
Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально
Все залежить від того, наскільки я цього хочу. Якщо точно знаю, що це моє — спроб буде хоч мільйон. І мені буде байдуже, що щось не вийшло.
Тоді вмикається характер. Якщо ж є сумніви — можу відпустити. Але тільки тоді, коли точно відчую, що це не моє.
— Тобто буває так, що просто сідаєш і переглядаєш: а чи справді це моє? Чи потрібно мені це?
— Так. Іноді саме так і відбувається. Повертаєшся до стратегії. Питаєш себе: «Це моє? Чи я просто підхопила щось випадково?»
— Повернімося до питання: як ви знаходите сили не зупинятись, навіть коли здається, що це неможливо?
— Це глибше, ніж просто дії, коли щось не виходить. Ми живемо в час, коли новини можуть зненацька вибити з колії. Ми емоційно виснажуємось — і потрібен ресурс.
По-перше, допомагає середовище: простір, квартира. Бо коли все навколо завалено, коли нічого не хочеться — треба себе буквально змусити повернути порядок. Це не про контроль, це про підтримку себе.
По-друге, рутина. Ранкова або нічна. Особисто мені ближча нічна. У мене навіть є рілс на цю тему в Instagram. Ввечері ми вже завершили справи, можемо видихнути, побути наодинці, випити чаю, подумати про день, подякувати собі. Запланувати щось. Провести догляд — не похапцем, як зранку. Це дає ресурс.
По-третє, повноцінний вихідний. Без жодного повідомлення чи листа. Без роботи. Тому що ми наповнюємо себе не через ще одну задачу, а через інше.
Наприклад, я досі пов’язана з музикою. Ходжу на концерти — і там, несподівано, приходять ідеї. Я можу побачити щось, що потім стане вправою або змінить підхід у терапії.
Музика — це імпровізація. І я так само підлаштовую техніки під людину, не відходячи від суті. Формулювання змінюю, атмосферу — але зміст залишається точним. Це як джаз.
І тому я завжди раджу: вивчайте себе через інше. Це відновлює.
— Звучить, як у вас уже є своя система підтримки. Але бувають моменти, коли не виходить відпочити?
— Та звісно. Це нормально. Бо є обов’язки — треба зробити презентацію, підготувати матеріали для лекції, відправити щось колегам. Але важливо працювати над тим, щоб був баланс.
Мій ресурс — обстановка вдома. Вийти з псом, випити каву. Світ одразу змінюється. Це була моя велика мрія — мати саме такий ранок. І я щоразу ловлю себе на думці: «Боже, це ж я тут сиджу, в цій кімнаті». А він зі мною — під столом.
— Він великий у вас?
— Ні, невеликий. Справжній ведмедик. Правда, завтра на грумінг.
— Клас. У мене два коти. З ними теж не особливо пограєшся. Але такий контакт дуже заряджає.
— Абсолютно. Це ті дрібниці, які дають сили.
— А ще — мати мрії, які перетворилися на плани. Це, мабуть, найпотужніший лайфхак?
— Так. Через три тижні — зустріч. У вересні — конференція. Попереду — поїздка. І ти вже не можеш зупинитися. Маєш рухатися, працювати. Бо є сенс.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Хочеться описати процес повністю. Це як побути наодинці з собою.
Спершу — тривога. З’являються думки, страхи, небезпека. Але потім — спокій. Приходить натхнення. Те саме, про яке всі пишуть в Інстаграмі. І воно справжнє.
У виборі себе — процес такий самий. Спочатку сором. Кажу за себе: мені було страшно. Я думала, що скажуть. Я хвилювалася, як це виглядає з боку. Було тривожно, бо це впливало на інших.
Але згодом з’являється чітке розуміння: це мій вибір. Це моя відповідальність. Це моя гідність. Навіть — у тому, яку чашку обрати для кави.
— Виходить, ми часто більше зважаємо на те, що скажуть інші, ніж на те, як почуваємось самі?
— Так. Це взагалі наша культурна кульмінація: «а що подумають». Але згодом починаєш кайфувати від вибору себе. Хоча іноді це досі боляче.
Наприклад, коли ти любиш людину — але розумієш, що ці стосунки не твої. Що ці умови не ті, в яких ти хочеш бути. Це болить. Але це вибір. І на нього потрібна рішучість.
І, мабуть, те, чого найбільше не вистачає — це віри, що може бути інакше. Бо саме ця віра дає впевненість, яка тримає нас у відповідальності. А без неї ми залишаємося там, де «в принципі не так уже й погано». Один недолік, другий. Але ж усе інше — норм.
Але якщо ти бачив, що може бути інакше — в тебе вже є цей досвід. Або якщо бачили твої знайомі, подруги. Значить, і в тебе є шанс. Це підживлює інтерес — до змін, до відповідальності. Це про свободу.
І не обов’язково починати з глобального. Можна зробити з цього поведінковий експеримент — ми ж у КПТ. Почати з малого: «Який маршрут я оберу?» «Яку каву сьогодні хочу?» «Що хочу вдягнути — те, що подобається мені, а не що скажуть, що личить чи пасує». І побачити: нічого страшного не сталося. Світ не зруйнувався. Просто — стало інакше.
І тоді з кожним разом легше. Це вже про принципи. Про себе.
— Маєте приклад з особистого досвіду?
— Так. Два тижні тому я вступила на магістратуру в Швейцарії, на клінічну психологію. Це було пов’язано і з професійним розвитком, і з зустрічами з друзями. Ми всі зібралися в одному місті, і всі хотіли разом піти в певне місце.
А я вже три дні в дорозі. Я не хочу просто якусь булочку. Я хочу пообідати. І я згадала себе п’ять-сім років тому — тоді я б ніколи не сказала, що хочу окремо. Бо всі ж йдуть разом.
А цього разу — сказала. Пішла. Поїла. Потім зустрілися. Усе було окей. Ніхто не образився. Ніхто не засудив. І в мене не було відчуття провини, не було думок, що я — біла ворона. І всі були задоволені. Це і є вибір себе. І це — свобода.
— Інакше діяти — особливо складно, коли поколіннями в жінку вкладали: “Головне — не б’є – не гуляє”. Все інше — дрібниці.
— Так. Але якщо вона розлучається, завершує стосунки — вона вже інша. Вона вже зупиняє цю історію. І це — вибір.
Найважливіше — навчитися відчувати відповідальність у малому. Поведінковий експеримент. Взяти на себе відповідальність хоча б за те, яку каву сьогодні обрати. Як одягнутись. Яку музику вранці ввімкнути.
І побачити: світ не впав. Ніхто не вказує пальцем. Навпаки — ти стаєш трішки більш собою. І, як наслідок, трохи більше готова взяти відповідальність і за щось більше.
розкажи про своє місто
Моє рідне місто — Херсон. Південне, тепле. Там завжди було багато сонця. І, якщо чесно, я досі його шукаю. Бо коли переїхала до Києва, перші два роки була як сонна муха. Без сонця — мов без повітря.
Зараз я називаю домом Київ. Це місто руху. І ми з ним у метчі. Я люблю динаміку. Коли день розписаний: консультації, поїздки, зустрічі. Коли є простір, де щось відбувається — і я в ньому.
Я багато подорожую — конференції, друзі. І скрізь є щось цінне. Але не рідне. Навіть у Швейцарії, де я нещодавно вступила на магістратуру з клінічної психології, була можливість самій погуляти. Було безпечно, тихо, спокійно. Але… не те.
А Київ — він інший. Він народжує ідеї, рух, людей. Він завжди щось генерує. І я — частина цього руху. В такому ритмі я жива.
Що розказати про вінницю?
— Ви були у Вінниці?
— Ні, ще ні.
— Запрошую.
питання невідомій жінці
Що ви відчуваєте, коли розумієте: ви — це ви, ви в себе є, і ви себе неймовірно любите?
Ви знаєте, я щаслива людина. І зараз це відчуваю. Але хочеться згадати той перший момент, коли це вперше сталося свідомо.
Це було під час паузи в стосунках. Ми домовились взяти місяць на відстані, щоби «прочистити голову». Навіть якщо це спільне рішення, для жінки це завжди тривожно. Самооцінка, страх, що буде далі. І от уже наприкінці цього періоду, коли тривога відступила, я почала повертатися до свого життя.
Бо у стосунках ми все одно трошки підлаштовуємось: щось любить він, щось — ти. Ідентичність злегка розмивається.
І тоді я усвідомила: я проживаю свій день так, як хочу. Моя рутина наповнює мене. Я маю час на себе. Я рухаюсь, створюю контент, працюю. І найголовніше — я відчула, що в мені є всі мої ресурси. Що я — як стіл із чотирма ніжками. Раніше щось хромало, було нестабільне. А зараз — усе міцно стоїть.
Це відчуття: я займаю простір, я є. І я справляюся. Бо я гарна. Бо я молода. Бо в мене є життя, і в ньому є я.
І це відчуття є тепер майже щодня. Це — і про каву, і про те, як ми одягаємось, як себе підтримуємо. Це не масштабний момент. Це стан, який можна плекати в дрібницях.
Як і самооцінка. Вона не стала. Вона завжди рухається — вгору, вниз. Але якщо ми кожного разу обираємо себе, знову піднімаємося сходинками — на мінус п’ятий поверх уже не впадемо.
Що б ви запитали іншу жінку?
Чи щаслива вона сьогодні? І якщо ні — то що їй для цього потрібно?
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
