
АЛЬОНА СЕРПОКРИЛ
Вона пройшла війну, рак, опіку, втрати, переїзд — і не зламалась. Альона Серпокриль — жінка, яка замість здатись обрала жити. Її історія — не про драму, а про силу. Прочитай, якщо шукаєш не мотивацію, а правду, яка повертає до себе.
Польща
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Я думала, як би правильно відповісти на це питання, але насправді, мені здається, що найбільше, на що я наважилася — це просто жити. Так. Діло в тому, що в 22-му році… Якби я тоді писала вам, то сказала б: «Мені поставили діагноз — рак». Рак молочної залози. І це було єдине, що перевернуло моє життя просто кардинально. І реально я наче прокинулася від якогось сну і така: «Я хочу жити». На той момент я була заміжня. І 2022 рік у мене був дуже-дуже інтенсивний. Це був період масштабних випробувань. Дуже складний.
У мене рідний брат, менший за мене. Він якраз навчався на офіцера в Харкові, коли почалась війна. Був на практиці. Це було все дуже страшно. Я капець як переживала. Мені здається, що навіть під час АТО, коли він теж брав участь, я не так переживала. А коли вже почалась повномасштабна війна — саме слово «війна» — це вже масштаб страху. І над нами теж літали літаки. Я сама з Полтавської області. Тому ми все це бачили, відчували, і це було дуже страшно. Це була війна.
Друге — у мене була в процесі опіка над молодшою сестрою і братом. І це теж було дуже складно. Мені довелося позбавити рідну матір батьківських прав, бо в неї так склалося життя, що вона зійшла з правильного шляху і потонула в алкоголі. І мені довелося це все діло брати в свої руки.
От, виходить, 2022 рік: у лютому — війна, у березні — суд, опіка, оця вся заворуха. Все воно на купу. Папери, перевірки. У нас ще якось, мені здається, в Україні з цим складно, бо всі від тебе вимагають того, чого ти не знаєш. Ти маєш слідувати і бути відповідним кожному цьому пункту.
Як я брала опіку, наді мною постійно був нагляд. Мені здавалося, що вони контролюють усе, що я роблю — навіть коли я ходжу в туалет. Бо я на той час ще вчилася. І вчилась на ветеринара. І мені сказали: кидай навчання, якщо хочеш опіку — ти маєш іти на роботу.
І мені довелося… тоді ж якраз ще й карантин був… я перевелась не на заочне, а просто дистанційно — і пішла працювати. Теж з переляку такого, бо… ну, якби… можливо, це мені так звучало, як погрози: «Ти маєш». А в мене ще такий був період, що мені треба було перед усіма вислужитися, для всіх бути хорошою дівчинкою. І вони сказали: «Ти маєш». І я побігла. Як я вчилась на ветлікаря, у нас у селі була ферма. І я побігла туди на ферму працювати.
Працювала по 16 годин майже без вихідних, дояркою, і це капець як важко. Це так важко було, що ну просто жесть. В мене немає слів виразити, як це було важко. І коли я зараз озираюся назад, яке в мене було життя — у мене просто шок. І в той же час я не здивована, що так у мене стався рак. Бо якби не він, я б там реально загнулася.
Ну і виходить, у березні я оформляю опіку вже офіційно, в серпні я святкую свої 28 років, і у вересні мені кажуть, що в мене рак. І це було дуже важко, дуже страшно. І взагалі — купа питань, нема відповідей. Що робити, куди бігти, як далі? І я розуміла: я була заміжня, але від чоловіка підтримки не було. Для нього все щось змінилося, типу, що просто якийсь певний час я була… ну, якби, не те що в депресії, але важко було. Було важко, бо це рак, бо, блін, з цим треба якось боротися, але ,.. його це напрягало сильно.
Ну і єдина підтримка і мотивація, яка була моя — це оці ж мої сестра і брат, тому що я дивилась на них і розуміла: якщо я зараз відкину коні… у них більше нікого немає. Кому вони – нікому не потрібні. У нас родичів багато, але вони нікому не потрібні. Ну, я була єдина, хто цікавився їхнім життям і кому вони були небайдужі. І я не могла просто по-іншому. Здатися, сказати: «Ну, окей, все, рак, помираю». Типу, ні. Мені довелось… реально, моя вся істерика закінчилась буквально в один день. Я проревілася, бо купа питань, а відповідей немає. І потім дивлюся на цих дітей — і як мені їм сказати, що – капець, тут все, пожили трошки і хватить?
І у той же день я зрозуміла: «Ні, все. Я не хочу так. Мені так не подобається. Я не хочу, щоб у них було таке життя, і в мене таке життя».
І я почала одразу шукати всі можливі варіанти. Всі, хто мені допоможе, хто щось знає, яку інформацію, яких лікарів радять. Ну все. Я буквально, не знаю, за тиждень часу все і всіх підняла на ноги. Шукала собі лікарів, і дуже було страшно, бо це ж теж війна. Усі рекомендовані лікарі, до яких я їздила на консультації, вони всі були в Києві. І ми їздили — під обстріли, щоб проконсультуватися: що, хто там, що мені скаже, які прогнози взагалі, які шанси, що можемо зробити в такій ситуації.
І ми їздили, і знайшли лікаря, мене прооперували. Гроші просила теж у людей, бо своїх грошей у мене не було. Таких сум узагалі не було. Просто це суми такі, що… ну, не те що там до цього — просто ніхто ніколи не готовий. Це така хвороба, від якої ніхто не застрахований, і в той час ніхто до неї не може бути готовий. Бо ти не знаєш, скільки це може бути грошей, скільки це обійдеться, який час це займе і все інше.
— А як змінилось ваше життя?
—Ну, саме в оцей день, коли … я просто плачу, зі своїм чоловіком говорю і кажу: «Ну, я плачу, в мене шок, я не знаю, що робити далі. Я, типу, думаю про цих дітей, ну що, що далі?..» А він мені каже: «Та успокойся ти вже, та успокойся, та все буде хорошо». І так — успокойся! І він мене тріпає.
І я в оцей момент… ну, якби… у нас дуже важкі були стосунки, дуже складні. Це, як зараз модно казати, токсично співзалежні стосунки. Отак вони були. Що я не можу сказати, що там він поганий, а я хороша. Ми обоє були рівні. Але, ну, дуже складні стосунки були.
І я, коли мене теліпає, я розумію, що мені це — не ок. Мені не подобається. Я не хочу, щоб мене так «заспокоювали». Все, що мені було потрібно, — щоб ти просто сидів мовчки коло мене, а не в істериках зі мною.
Ну, якби так. І я в той момент наче реально прокинулася. І все. Я шукаю, я шукаю вихід, я шукаю можливості, я шукаю все. Я поборолася з хворобою, можна сказати, за пів року. Мені зробили операцію з видалення молочних залоз з обох сторін з одномоментною заміною. У мене тепер замість своїх грудей стоять імпланти.
А з чоловіком розійшлися. Бо я, знову ж таки, — це не та людина, з якою б я прожила ще кілька років. Ми жили в селі, і було дуже важко. У нас був свій будинок, своя ділянка, вже було спільне майно. Ми там просто жили. Не можу сказати, що щасливо — було всяке. І я від нього пішла. Точніше, спершу попросила його піти, бо ж будинок був спільний. Йому це не дуже подобалося. А ще він іноді гуляв. У прямому сенсі. І я не хотіла це все терпіти. Було дуже важко — він наче є, і водночас його немає. Я була після операції, мені нічого не можна було робити. А так як я людина сільська, жила й мала відповідати всім сільським вимогам. Господарство — свині, гуси, качки, барани. Реально, тільки корови не було. Була коза. І ніхто не допомагав. Єдина допомога — це сестра і брат. Ті, над якими я взяла опіку. Своїх дітей у нас не було. І було дуже важко. Я думала: навіщо воно мені треба?
Лишилася сама з дітьми в селі. Без роботи. Бо справді було важко. Потім настав такий момент: а що далі? Роботи там не було. Професійної освіти теж не мала. І я вирішила їхати до Польщі. Приїхала без грошей, без фінансової подушки. Буквально щойно з боргів вилізла — повіддавала за лікування. Приїхала з надією знайти якусь посильну роботу. Щоб забезпечити дітей — тобто сестру і брата. І своє лікування. Бо після операції ще п’ять років терапії. Це теж було страшно.
Самій у чужу країну — одне. А з дітьми — зовсім інше. Вони обидва підлітки, десять і тринадцять. Дуже велика відповідальність. А ще ж під опікою. Служба у справах дітей постійно тримає зв’язок: як там, що там, чи є що їсти. В Україні все було дуже жорстко, а як виїхала — стало трохи легше. Бо онлайн зв’язуються. Ну, вони такі… напружені люди. Але зараз я вже можу відслідковувати, що мене напружує, а що — ні. І я їм кажу: я не збираюся бути для вас «хорошою дівчинкою». Мені набридло. Я хочу бути такою, яка я є. Я знаю свої права, знаю відповідальність. І вже не дозволю вам залякувати мене. Бо колись: «ми їх відберемо», «віддамо в інтернат» — і це лякало. А зараз — та йдіть гуляйте. Я знаю, що тут зможу дати їм більше.
— І почалася біла смуга?
— Так. Було страшно, але буквально за три місяці я познайомилася з чоловіком. Все було романтично, гарно. Він чемний, вихований. І от реально — він мене навчив не просто кохати, а бути коханою. Мені було важко прийняти, що я можу не нести відповідальність за все. Бо він може. Я можу не думати, де взяти гроші — бо він про це подбає. Не те, щоб обсипає подарунками, ні, але я відчуваю за ним захист, опору, безпеку. Я знаю: якщо будуть проблеми — він буде поруч. Підтримає. І це для мене дуже цінно.
Він прийняв дітей. Хай не мої, але він допомагає виховувати. Він дуже мудрий. Я дозволяю йому це. Він підтримує мене і дітей. Любить, дбає. Бо, наприклад, мій колишній чоловік — про любов не можу нічого сказати. Але постійно дорікав: не слухаються, не такі, не те, не це. Постійно щось не так. А ці діти ще до офіційної опіки два роки зі мною жили.
І, по суті, більшість наших скандалів були саме через дітей. Тому що вони постійно були для нього “не такі”. А я, як та мати-героїня, трималась за своїх, стояла за них, як стіною. І сварки, чесно кажучи, були здебільшого безпричинні. Він весь час щось вигадував, шукав якісь зачіпки, постійно до них чіплявся. Просто дратувався.
А тут все змінилось. Юра — це мій хлопець. Він справді навчив мене, що таке бути коханою. Навчив, як це — бути за чоловіком. Бо знову ж таки, в попередніх стосунках усе було навпаки — я відповідала за все: за фінанси, за всі витрати, борги. А чоловік мій був такий, що постійно влізав у якісь проблеми, позики, і до останнього їх приховував. А потім, коли вже зовсім “пече”, тоді приходив і казав: “У мене проблеми”.
І доводилось мені думати, де щось продати, де щось знайти, щоб ті борги закрити. Бо ми ж у селі жили, і там завжди щось треба було “мутити”, десь якісь гроші віддати, бо знову якась проблема виникла. І так по колу.
А тут — я вперше за все своє життя не відповідаю за більшість речей, за які завжди відповідала. Я просто живу. І насолоджуюся цим.

— Це новий досвід?
Так. Але не одразу. Поступово. Бо я вже другий рік тут, і потроху почала вчитись, пізнавати себе. Почала працювати з психологом. І я дуже багато про себе дізналася. Прямо почала реально знайомитися з собою. Бо ми зазвичай живемо на автоматі — в щоденних клопотах, у виживанні. Просто як вижити. Усі — як вижити.
А зараз я почала запитувати себе: “А як мені? А чи мені подобається? А що я хочу? А як я себе відчуваю?” І от коли починаєш це досліджувати — це як наче нове знайомство з самою собою. Ти прожила з собою все життя, але от тільки зараз ніби зустріла себе вперше. І ти така: “Вау. А мені, виявляється, щось не подобалося, а я це весь час терпіла”. Це дуже цікаво.
— Що відкрилося далі?
Я почала проходити курси з психології — спочатку для себе. А потім життя саме почало підкидати можливості. Люди з’являлися, дівчата, жінки. І я для них ставала тією людиною, яка може підтримати, вислухати. І мені це було приємно — що я можу когось підтримати, поділитися чимось, розділити з нею біль.
Не так, як люди іноді жаліються: “А в мене болить печінка, а в мене те, а в мене се”. Ні. А от коли людина приходить і каже: “Оце мене болить, оце мене турбує”, — і я просто слухаю. Розділяю. А якщо просять — даю пораду, говорю те, що думаю.
І це дуже об’єднує. Це кайф — коли жінка може підтримати жінку.
— Із цього почалася ваша діяльність у спільноті?
Так. Я почала організовувати жіночі кола, творчі заходи, арттерапії, створення карти бажань, просто якісь жіночі творчі зустрічі. І були люди. Був відгук. І мені це дуже подобається. Це мій простір. Я в цьому тішуся. Я ніби в затишку.
Хоча зараз фокус більше на собі, бо я все ще працюю з психологом. А коли здається, що ти якийсь період уже пережила, забула — воно ж не так. Наша психіка вміє блокувати те, що болить, коли ми не в змозі це витримати. А потім, коли з’являється безпечне середовище, вона каже: “Ну, ти вже готова”, — і піднімає все на поверхню. І тоді — працюєш. Проживаєш. Перетравлюєш.
— І все ж таки, як з цим у Польщі?
Тут дуже важко. Можливо, не у всій Польщі, але саме в моєму місті — так точно. Великий тиск на українців. Постійні докори: “Їдьте додому”, “Ви сюди війну приведете”. І через це багато жінок просто ховаються, не висовуються. Сидять собі вдома — з дитиною чи без — і все.
Тому об’єднувати складно. Але я намагаюся. Стукаю. Якщо комусь відгукується — люди приходять.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Я не можу назвати себе якимось експертом. Не можу. Бо не знаю, як. Може, якби сказати, то це дуже-дуже голосно прозвучить, але… можливо, як духовний наставник. Хоча я теж не впевнена, що так мене можна називати.
Я до того прагну. Я в тому напрямку навчаюся, проходжу різні курси. Але щоб прямо — духовний наставник? Ні. Не знаю, якщо чесно, як себе назвати.
Просто я — людина, яка хоче допомагати. Людина, яка бачить у людях той біль, який переживала сама. Можливо, він у когось не такий глибокий чи масштабний, але я його відчуваю. Я чую цей відгук. І не знаю, як це пояснити. Але я бачу, коли в людині щось болить.
Мені не треба навіть багато з нею говорити. Я просто бачу по ній, що в неї щось болить.
Бо насправді… немає злих людей. Немає ненависних. Є тільки рани всередині, які ще не загоїлись. От я ці рани бачу. І я не знаю, як себе назвати.
Просто мені хочеться ділитися з людьми чимось хорошим. Розділяти їхній біль. Давати їм підтримку і опору. Щоб вони розуміли: усе, що з нами трапляється, — це лише для того, щоб ми усвідомили, як нам “ок”, а як — “не ок”.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
По їхній поведінці, як мінімум — під час самої зустрічі. По тому, як змінюється їхнє тіло, як воно реагує. Бо видно, коли людина скидає з себе цей тягар. Їй легше стає.
От, наприклад, приходять на зустріч — сидять напружені, скуто, нервово. І я бачу: з часом у процесі розмови плечі опускаються, дихання стає рівнішим. І я розумію — вже частина стресу відійшла. І це так класно. Це означає, що воно працює.
Потім — по відгуках. Дівчата мені часто пишуть: “Вау, це було щось. Мені ніби знак якийсь прийшов, щоб я саме сьогодні до тебе потрапила. І я прийшла — і стало легше, і спокійно. І якісь інсайти прийшли, і зміни почались”. І це відгукується. Це говорить про сенс.
І я сама це відчуваю. Я відчуваю, що це моє. Що мені це подобається. Я відчуваю цей обмін енергією — і я знаю, що в цьому є сенс. Я знаю, що в цьому є потреба.

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Я завжди раджу бути дуже обережним зі словами. І завжди наводжу приклад, який часто повторюю, коли ми створюємо карту бажань. Я прошу ніколи не приклеювати на карту обличчя конкретних людей. Бо коли ми вибираємо якусь людину як символ — ми перебираємо не лише її позитивні якості, досягнення, достатки. Ми, не помічаючи, беремо на себе й усе інше — її біль, її проблеми, її досвід у повному обсязі.
Тому коли хтось каже: “Я хочу бути, як ти”, я прошу добре подумати. Тому що в моєму житті було дуже багато болю. Дуже багато ран. І багато моментів, які були складні, неприємні, темні. Те, що зараз я усміхаюся, те, що намагаюся ділитися теплом — це не значить, що все в мене завжди було легко і прекрасно.
Зараз я навчилась у всьому бачити світло. Навчилась знаходити хоча б щось позитивне — те, на чому можна зосередитись, щоб не потонути в негативі. Але це все — шлях. Це прийшло з часом. І я до цього йшла дуже довго.
Мені було важко. Реально важко. Коли ти прожив двадцять п’ять років у певній картині світу, з певними переконаннями — і тут раптом сам хочеш усе змінити. Твоя психіка не завжди погоджується з тобою співпрацювати. Треба боротися. Зі своїми звичками, зі своїм несвідомим. Щоб налагодити життя.
Тому моя порада — будьте уважні до своїх слів. До своїх бажань. І головне — не хотіти бути кимось. А намагатись ставати собою.

Бути українкою — про що це?
О… Для мене це, якщо чесно, — гордість. Просто бути українкою — це вже привід для гордості.
Хоч я й за кордоном, але так склались обставини. Я не могла б там — в Україні — дати собі майбутнє. І не могла б дати його дітям. Просто нічого не могла б. Але я тут, і я принципово розмовляю українською мовою. Принципово.
Навіть якщо на зустрічі хтось звертається до мене російською — я не переходжу. Я слухаю, так. Але відповідаю українською. Можливо, комусь це створює дискомфорт, бо не всі можуть вільно нею говорити. Але для мене — це принцип. Я не слухаю нічого іншого — ні відео, ні ютуб, ні музику. Тільки українське. І я цим пишаюся.
У мене брат — військовий. І я знаю, як це складно. Як це страшно. В нього дружина, вони молоді. Донечці лише рік виповниться цього року. А він постійно на відрядженнях. Постійно далеко. І я розумію, наскільки це тяжко.
Тут справа не лише в тому, що він військовий. Навіть якби захотів піти — його не відпустять. Бо це такий тягар: хочеш чи не хочеш, а маєш стояти. Маєш.
І я дуже його за це поважаю. Бо там не лише фронт, не лише загроза. Там внутрішніх проблем стільки… Люди думають, що військові багато заробляють. Насправді — ні. А те, що заробляють, половину витрачають, щоб просто вижити в тих умовах. На якісь запаси, амуніцію, елементарне. Це не про “заробити”. Це про виживання в буквальному сенсі.
Мені шкода. Дуже. Раніше я мала таку звичку — виділяла певну суму, наприклад, тисячу гривень на донати. І от зробила п’ять донатів — усе, ліміт. А зараз я думаю інакше. Краще я закину двадцять гривень, але на кожен запит, який побачу, ніж закину двісті — і решту просто проігнорую. Бо мені всередині стискає: “А якби там був мій брат?” Це капець. Просто капець.
Але при цьому — я пишаюсь. Пишаюсь тим, хто я є. І я не цураюся того, що я українка. І не збираюся цього соромитися. Ніколи.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Якщо говорити саме як українка, я гідна, бо… Бо навіть коли я, наприклад, підробляю — іноді продаю полуницю, трускавку — і люди бувають різні. І серед українців теж. І деякі можуть сказати щось різке, неприємне. Але я ніколи не відповідаю грубістю. Ніколи не кажу: “Та пішли ви”. Ні.
Я завжди кажу: “Окей, добре. Я приймаю вашу думку. Можливо, у вас склалося таке враження. Але я — не така”. І я далі посміхаюся. Не тільки тому, що я стою за прилавком. А тому, що я така людина. Так, мені боляче. Мені неприємно. Але я не буду зараз тут опускатися на той рівень, на який впала інша людина. Бо я вважаю: я гідна бути українкою.
— А в цілому, по життю?
Я гідна жінка, тому що я дуже багато чого пройшла. І дуже багато чого навчилася. І найголовніше — я хочу допомагати тим, хто цього потребує. Я не замикаюсь. Не ховаюсь у свій комфорт. Я виходжу назустріч.
І тому я вважаю, що я — гідна людина.

Про безбар’єрність і доступність
У мене був випадок тут, у Польщі.
Коли я організовувала ці зустрічі, я розуміла, що в мене немає приміщення. Я хотіла робити це масштабніше, але приміщення не було. Спочатку я щось там організовувала вдома, але це було взимку — вдома мало світла, квартира маленька, багато людей не покличеш. Та й загалом — дім є дім. Не те щоб соромно, але люди бувають дуже різні, і не хочеться водити всіх додому. Просто в цілому — не дуже комфортно.
У мене тоді з’явилась можливість проводити зустрічі у місцевому центрі для людей з інвалідністю. Не зовсім інклюзивний центр, але щось подібне — там бувають люди з різними складнощами, проходять реабілітацію, є гуртки, навчальні та розважальні активності. Є простір, де вони можуть почуватися спокійно, без тиску, розвиватися.
І мені дали можливість проводити там психологічні зустрічі. Я кілька разів спробувала. Але, на жаль, у моєму місті з поляками складно. Мене двічі підставили. І я подумала: якщо вже вдруге — значить, не складається, не мій час, не моє місце.
Але в мене залишилось бажання. Бо для мене немає різниці — це українець, поляк, чи хтось інший. Якщо людина потребує — я хочу дати. Якщо я можу — я даю. Бо я поважаю таких людей. Просто поважаю.
І хоч зовні цього не скажеш, але я теж з інвалідністю. У мене також є група. І я знаю, як це буває важко. Іноді цього взагалі не видно, бо люди, ясна річ, соромляться, не хочуть показувати. Бо суспільство, зазвичай, реагує так: “А, інвалід”, — і починається сміх, приниження. Але насправді це зовсім інше. Це боляче. Це глибоко. Це важко.
І якщо я можу допомогти — я допомагаю. Якщо можу щось зробити — я зроблю. Просто отак.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Ой… Ну, от саме зараз у мене з цим трохи складно. Я не знаю, чому, але стала дуже критичною до себе. Я почала багато від себе вимагати. І всі мої ідеї тепер проходять крізь якийсь масивний внутрішній фільтр — мого критика. Прямо жорсткий контроль.
Але якщо подивитись на те, що я вже зробила, то суть у вірі. Просто вірити в те, що ти робиш — щиро, з поклику серця. І тоді воно втілюється. Навіть ті самі артстрічі — ну от взяти образно: чужа країна, я без жодної освіти. Я не психолог, не викладач. І це трохи лячно. Бо не знаєш, як тебе сприймуть люди.
Але я вірила, що до мене прийде той, кому потрібно. І що я зможу дати. Що зможу поділитися. І воно виходило. Я просто відчувала: роблю правильно.
Так само — всі жіночі зустрічі, жіночі кола. Я ж не якийсь спеціаліст із профільною освітою. Але я робила це по відчуттях. І воно працювало.
Я думаю, що кожній ідеї варто дати хоча б 10% шансу на життя. Просто дозволити їй бути. Так, страшно. Але дозволити. Спробувати. А що буде?
Якщо вийде — класно. Якщо не вийде — блін, це теж класно. Це досвід. І це вже цінно.

Як продовжувати навіть крли здається, що все нереально
По-перше, я помічаю за собою, що коли опускаються руки — значить, я просто втомилась. Просто банально втомилась. І тоді мені треба дозволити собі це відчути. Не ганяти себе. Не штовхати вперед.
Я собі кажу: “Сьогодні мені погано. Все. Мені погано. Я нічого не можу. І мені потрібен спокій”. Я всім навколо кажу: “Будь ласка, не чіпайте мене. Дайте мені трохи простору. Мені треба побути наодинці”.
Бо я така людина — мені час від часу потрібно усамітнення. Так, у мене щоденні практики: медитації, дихальні вправи, щось ще. Але ти ж живеш у квартирі з іншими людьми. І як не крути — енергії перетікають, стани передаються. І, можливо, це прозвучить грубо, але ми всі втомлюємось один від одного.
І часом навіть від найближчих треба відпочити. І це — нормально.
Єдине, що мене мотивувало — це просто бажання жити. Все. Я просто хочу жити. І це було головне.
У мене є авторські медитації. Я сідаю й просто сканую усе своє тіло. І розмовляю з собою. Питаю: “Що тобі зараз? Де тобі болить? Де тебе тисне? Що тобі неприємно? Що тебе турбує?” І відповіді самі приходять у голову. Тіло говорить: “Оце мені неприємно. Тут болить. А тут — я вже втомилась”.
Я вже навчилися відслідковувати, що коли мені тисне на плечі — значить, я знову на себе щось забагато взяла. І я така: “Стоп. Підождіть. Я нічого зараз не беру — ні роботи, ні домашніх справ, ні навіть творчих проєктів чи якихось тусовок. Вибачте. Мені зараз це важко. Я дороблю тут — і тоді повернуся”. Отак я це вирішую.
І це — просто бажання жити. Воно мене веде.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Це було як… як спалах. Як розуміння. Як пробудження, що я не готова просто зникнути. Я не готова просто піти. Бо я хочу бачити, що буде далі. Хочу дихати. Хочу прожити ще стільки всього. Це бажання жити — воно як корінь, який не дає впасти.
Навіть у найгірші моменти — я тримаюся за нього. Навіть коли сил уже нема — я відчуваю: всередині все одно є щось, що хоче залишатися. Жити.
Я відчуваю гордість за себе. Прямо такий захват. Я справді цим пишаюся.
Так, можливо, це звучить просто — “я хочу жити”, — але насправді для цього треба бути дуже усвідомленим. Щоб не просто сказати це, а по-справжньому відчути. Усвідомити. Свідомо вголос вимовити: “Я хочу жити”. І не тому, що “так треба”, а з глибоким розумінням — що ти обираєш життя.
І це не просто слова. Це вже дія. Це вже рух. І воно відчувається у тілі — оцей приплив енергії, як хвиля, як світло, як ривок зсередини. Я цим дуже пишаюся. Я справді відчуваю гордість за себе.
розкажи про своє місто
Добре. Якщо брати місце в Україні, де я жила, — то це село Бориси, Кременчуцький район, Полтавська область. Я сама з містечка, але коли вийшла заміж, ми переїхали в село. І хоч воно досить віддалене, не проїзне, ніби забуте Богом — там є одна неймовірна людина, фермер, який змінює це село буквально самотужки.
Він — специфічний, але дуже дієвий. У нього було бачення, і він реалізував його. У селі з’явився екопарк: там є олені, безліч різних птахів — кури, гуси, китайські породи, африканські, павичі. Була навіть пара страусів, але їм важко далося перезимування. Дуже багато папуг. Реально — як в міні-зоопарку. І все це — його руками, його коштом.
Він зробив парк відпочинку в центрі села, оновив сільський клуб, облаштував там кімнату спорту — нехай і невелику, але з тренажерами. Постійно щось організовує. Насадив безліч молодих дерев — берези, ялинки, троянди. Коли заїжджаєш у село — видно клумби в старих колесах, усе цвіте. Він навіть викуповує занедбані хати, реставрує їх і поселяє туди людей, наприклад, переселенців. Вони живуть, відпрацьовують ціну житла — хтось частиною зарплати, хтось іншим способом. Але головне — він дає можливість. Дає гідні умови.
Ще він відкрив млин. Роблять борошно, випікають власний хліб. Наскільки знаю, він розвозиться в навколишні міста. Булочки, батони — усе зі своєї пшениці, свого виробництва. І я вже там не жила, коли це почалося, але знаю: все працює. І я дуже цим пишаюся. Бо він не чекає від держави. Він сам, своїми руками, із власного бажання робить так, щоб село жило. Не просто виживало — а жило.
— Це звучить дуже світло. А як щодо міста, де ви зараз живете?
Я живу в Польщі. І сказати, що тут легко — не можу. Українцям тут складно. Але є ті, хто тримаються, створюють.
Моя знайома відкрила салон — там стрижуть, фарбують, роблять макіяж. Є дівчата, які працюють у сфері б’юті: хтось із макіяжем, хтось із доглядом. Всі якось пробують себе.
Я мрію про власну кав’ярню. Не прямо “вишиванка на стіні”, але з українською естетикою, стилем, теплом. Зараз я до цього ще не готова. Але ця мрія жива. Особливо тут, бо у нашому місті з населенням понад 110 тисяч — лише одна кав’ярня, в яку хочеться ходити.
А от із природою тут усе добре. Є величезний ліс, парк, зони для відпочинку. Польща загалом дуже зелена. І наше місто — не виняток. Тут можна відпочити тілом. Але душі… закладів, які б тішили око і серце, дуже мало. Атмосфери не вистачає. По крайній мірі, в моєму місті.
— То це ж очевидно: у вас перед очима ніша.
Так. Є. Просто поки ще я не відчуваю готовності. Бо поляки — різні. Комусь це потрібно, комусь байдуже. Є такі, що скажуть: “О, є журек у меню? І добре”. І на тому все.

Що розказати про вінницю?
— Я б хотіла дізнатися, де можна провести вихідні з родиною.
У Вінниці є десятки способів провести вихідні з родиною так, щоб кожному було тепло, цікаво й по-справжньому добре. Візьміть дітей — і гайда в Лісопарк на трамваї №2: дорогою — квіти від бабусь, свіже повітря, доріжки для самокатів і білки між деревами. А потім — морозиво на набережній і світлове шоу біля фонтану Roshen, що перетворює вечір на казку.
А якщо хочеться душевного тепла — обирайте філармонію чи театр Садовського. Там можна зануритись у музику чи казку, і знову побачити, як у дитини блищать очі. А після — солодке в кафе, де какао й тістечка, і довгі розмови з тими, хто найрідніші. Вінниця — це місто для родини. Просто дайте собі час на ніжність.
питання невідомій жінці
Яке питання ви б хотіли, щоб вам поставили?
Вау… Прямо так. Це неочікувано. Яке б я хотіла питання?.. Напевно, таке, на яке змогла б відповісти. Я б хотіла, щоб мене спитали: “Що потрібно для того, щоб жити щасливо?” І я б сказала: треба просто любити себе і своє життя.
— Супер. А яке питання ви б самі поставили жінці, яку не знаєте, але відчуваєте з нею зв’язок?
Чи зробила вона все можливе для того, щоб бути щасливою?
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.