Я думала, як би правильно відповісти на це питання, але насправді, мені здається, що найбільше, на що я наважилася — це просто жити.  Так. Діло в тому, що в 22-му році… Якби я тоді писала вам, то сказала б: «Мені поставили діагноз — рак». Рак молочної залози. І це було єдине, що перевернуло моє життя просто кардинально. І реально я наче прокинулася від якогось сну і така: «Я хочу жити». На той момент я була заміжня. І 2022 рік у мене був дуже-дуже інтенсивний. Це був період масштабних випробувань. Дуже складний. 

У мене рідний брат, менший за мене. Він якраз навчався на офіцера в Харкові, коли почалась війна. Був на практиці. Це було все дуже страшно. Я капець як переживала. Мені здається, що навіть під час АТО, коли він теж брав участь, я не так переживала. А коли вже почалась повномасштабна війна — саме слово «війна» — це вже масштаб страху. І над нами теж літали літаки. Я сама з Полтавської області. Тому ми все це бачили, відчували, і це було дуже страшно. Це була війна.
Друге — у мене була в процесі опіка над молодшою сестрою і братом. І це теж було дуже складно. Мені довелося позбавити рідну матір батьківських прав, бо в неї так склалося життя, що вона зійшла з правильного шляху і потонула в алкоголі. І мені довелося це все діло брати в свої руки.

От, виходить, 2022 рік: у лютому — війна, у березні — суд, опіка, оця вся заворуха. Все воно на купу. Папери, перевірки. У нас ще якось, мені здається, в Україні з цим складно, бо всі від тебе вимагають того, чого ти не знаєш. Ти маєш слідувати і бути відповідним кожному цьому пункту.

Як я брала опіку, наді мною постійно був нагляд. Мені здавалося, що вони контролюють усе, що я роблю — навіть коли я ходжу в туалет. Бо я на той час ще вчилася. І вчилась на ветеринара. І мені сказали: кидай навчання, якщо хочеш опіку — ти маєш іти на роботу. 
І мені довелося… тоді ж якраз ще й карантин був… я перевелась не на заочне, а просто дистанційно — і пішла працювати. Теж з переляку такого, бо… ну, якби… можливо, це мені так звучало, як погрози: «Ти маєш». А в мене ще такий був період, що мені треба було перед усіма вислужитися, для всіх бути хорошою дівчинкою. І вони сказали: «Ти маєш». І я побігла. Як я вчилась на ветлікаря, у нас у селі була ферма. І я побігла туди на ферму працювати.
Працювала по 16 годин майже без вихідних, дояркою, і це капець як важко. Це так важко було, що ну просто жесть. В мене немає слів виразити, як це було важко. І коли я зараз озираюся назад, яке в мене було життя — у мене просто шок. І в той же час я не здивована, що так у мене стався рак. Бо якби не він, я б там реально загнулася.
Ну і виходить, у березні я оформляю опіку вже офіційно, в серпні я святкую свої 28 років, і у вересні мені кажуть, що в мене рак. І це було дуже важко, дуже страшно. І взагалі — купа питань, нема відповідей. Що робити, куди бігти, як далі? І я розуміла: я була заміжня, але від чоловіка підтримки не було. Для нього все щось змінилося, типу, що просто якийсь певний час я була… ну, якби, не те що в депресії, але важко було. Було важко, бо це рак, бо, блін, з цим треба якось боротися, але ,.. його це напрягало сильно.

Ну і єдина підтримка і мотивація, яка була моя — це оці ж мої сестра і брат, тому що я дивилась на них і розуміла: якщо я зараз відкину коні… у них більше нікого немає. Кому вони – нікому не потрібні. У нас родичів багато, але вони нікому не потрібні. Ну, я була єдина, хто цікавився їхнім життям і кому вони були небайдужі. І я не могла просто по-іншому. Здатися, сказати: «Ну, окей, все, рак, помираю». Типу, ні. Мені довелось… реально, моя вся істерика закінчилась буквально в один день. Я проревілася, бо купа питань, а відповідей немає. І потім дивлюся на цих дітей — і як мені їм сказати, що –  капець, тут все, пожили трошки і хватить?

І у той же день я зрозуміла: «Ні, все. Я не хочу так. Мені так не подобається. Я не хочу, щоб у них було таке життя, і в мене таке життя».
І я почала одразу шукати всі можливі варіанти. Всі, хто мені допоможе, хто щось знає, яку інформацію, яких лікарів радять. Ну все. Я буквально, не знаю, за тиждень часу все і всіх підняла на ноги. Шукала собі лікарів, і дуже було страшно, бо це ж теж війна. Усі рекомендовані лікарі, до яких я їздила на консультації, вони всі були в Києві. І ми їздили — під обстріли, щоб проконсультуватися: що, хто там, що мені скаже, які прогнози взагалі, які шанси, що можемо зробити в такій ситуації.
І ми їздили, і знайшли лікаря, мене прооперували. Гроші просила теж у людей, бо своїх грошей у мене не було. Таких сум узагалі не було. Просто це суми такі, що… ну, не те що там до цього — просто ніхто ніколи не готовий. Це така хвороба, від якої ніхто не застрахований, і в той час ніхто до неї не може бути готовий. Бо ти не знаєш, скільки це може бути грошей, скільки це обійдеться, який час це займе і все інше.

— А як змінилось ваше життя?
—Ну, саме в оцей день, коли … я просто плачу, зі своїм чоловіком говорю і кажу: «Ну, я плачу, в мене шок, я не знаю, що робити далі. Я, типу, думаю про цих дітей, ну що, що далі?..» А він мені каже: «Та успокойся ти вже, та успокойся, та все буде хорошо». І так — успокойся! І він мене тріпає.

І я в оцей момент… ну, якби… у нас дуже важкі були стосунки, дуже складні. Це, як зараз модно казати, токсично співзалежні стосунки. Отак вони були. Що я не можу сказати, що там він поганий, а я хороша. Ми обоє були рівні. Але, ну, дуже складні стосунки були. 
І я, коли мене теліпає, я розумію, що мені це — не ок. Мені не подобається. Я не хочу, щоб мене так «заспокоювали». Все, що мені було потрібно, — щоб ти просто сидів мовчки коло мене, а не в істериках зі мною.

Ну, якби так. І я в той момент наче реально прокинулася. І все. Я шукаю, я шукаю вихід, я шукаю можливості, я шукаю все. Я поборолася з хворобою, можна сказати, за пів року. Мені зробили операцію з видалення молочних залоз з обох сторін з одномоментною заміною. У мене тепер замість своїх грудей стоять імпланти.

А з чоловіком розійшлися. Бо я, знову ж таки, — це не та людина, з якою б я прожила ще кілька років. Ми жили в селі, і було дуже важко. У нас був свій будинок, своя ділянка, вже було спільне майно. Ми там просто жили. Не можу сказати, що щасливо — було всяке. І я від нього пішла. Точніше, спершу попросила його піти, бо ж будинок був спільний. Йому це не дуже подобалося. А ще він іноді гуляв. У прямому сенсі.  І я не хотіла це все терпіти. Було дуже важко — він наче є, і водночас його немає. Я була після операції, мені нічого не можна було робити. А так як я людина сільська, жила й мала відповідати всім сільським вимогам. Господарство — свині, гуси, качки, барани. Реально, тільки корови не було. Була коза. І ніхто не допомагав. Єдина допомога — це сестра і брат. Ті, над якими я взяла опіку. Своїх дітей у нас не було. І було дуже важко. Я думала: навіщо воно мені треба?

Лишилася сама з дітьми в селі. Без роботи. Бо справді було важко. Потім настав такий момент: а що далі? Роботи там не було. Професійної освіти теж не мала. І я вирішила їхати до Польщі. Приїхала без грошей, без фінансової подушки. Буквально щойно з боргів вилізла — повіддавала за лікування. Приїхала з надією знайти якусь посильну роботу. Щоб забезпечити дітей — тобто сестру і брата. І своє лікування. Бо після операції ще п’ять років терапії. Це теж було страшно.

Самій у чужу країну — одне. А з дітьми — зовсім інше. Вони обидва підлітки, десять і тринадцять. Дуже велика відповідальність. А ще ж під опікою. Служба у справах дітей постійно тримає зв’язок: як там, що там, чи є що їсти. В Україні все було дуже жорстко, а як виїхала — стало трохи легше. Бо онлайн зв’язуються. Ну, вони такі… напружені люди. Але зараз я вже можу відслідковувати, що мене напружує, а що — ні. І я їм кажу: я не збираюся бути для вас «хорошою дівчинкою». Мені набридло. Я хочу бути такою, яка я є. Я знаю свої права, знаю відповідальність. І вже не дозволю вам залякувати мене. Бо колись: «ми їх відберемо», «віддамо в інтернат» — і це лякало. А зараз — та йдіть гуляйте. Я знаю, що тут зможу дати їм більше.

— І почалася біла смуга?
— Так. Було страшно, але буквально за три місяці я познайомилася з чоловіком. Все було романтично, гарно. Він чемний, вихований. І от реально — він мене навчив не просто кохати, а бути коханою. Мені було важко прийняти, що я можу не нести відповідальність за все. Бо він може. Я можу не думати, де взяти гроші — бо він про це подбає. Не те, щоб обсипає подарунками, ні, але я відчуваю за ним захист, опору, безпеку. Я знаю: якщо будуть проблеми — він буде поруч. Підтримає. І це для мене дуже цінно.

Він прийняв дітей. Хай не мої, але він допомагає виховувати. Він дуже мудрий. Я дозволяю йому це. Він підтримує мене і дітей. Любить, дбає. Бо, наприклад, мій колишній чоловік — про любов не можу нічого сказати. Але постійно дорікав: не слухаються, не такі, не те, не це. Постійно щось не так. А ці діти ще до офіційної опіки два роки зі мною жили. 

І, по суті, більшість наших скандалів були саме через дітей. Тому що вони постійно були для нього “не такі”. А я, як та мати-героїня, трималась за своїх, стояла за них, як стіною. І сварки, чесно кажучи, були здебільшого безпричинні. Він весь час щось вигадував, шукав якісь зачіпки, постійно до них чіплявся. Просто дратувався.

А тут все змінилось. Юра — це мій хлопець. Він справді навчив мене, що таке бути коханою. Навчив, як це — бути за чоловіком. Бо знову ж таки, в попередніх стосунках усе було навпаки — я відповідала за все: за фінанси, за всі витрати, борги. А чоловік мій був такий, що постійно влізав у якісь проблеми, позики, і до останнього їх приховував. А потім, коли вже зовсім “пече”, тоді приходив і казав: “У мене проблеми”.

І доводилось мені думати, де щось продати, де щось знайти, щоб ті борги закрити. Бо ми ж у селі жили, і там завжди щось треба було “мутити”, десь якісь гроші віддати, бо знову якась проблема виникла. І так по колу.

А тут — я вперше за все своє життя не відповідаю за більшість речей, за які завжди відповідала. Я просто живу. І насолоджуюся цим.