Анастасія Шевцова - Амбітна пані

Анастасія
Шевцова

У 19 років створила бізнес, а в 23 — відпустила його, щоб стати ще сильнішою. Фізична терапевтка, тренерка, філософка руху. Говорить про тіло так, що хочеться розігнути спину й жити сміливо. У цій розмові — про гідність, Київ як марафон, і те, як фікус із новим листочком рятує світ.

Київ

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Найсильніше з останнього — я наважилася закрити власний бізнес. Це було дуже складне рішення, але воно мене звільнило і дало набагато більше можливостей. На момент рішення – студії було чотири роки. Я створила її в дев’ятнадцять, з нуля, у приміщенні в житловому комплексі, де тоді жила. Це був мій простір — зі скромним лофт – ремонтом, простими умовами, але з великою вірою.

Я виросла в цьому просторі – як тренерка, керівниця і власниця бізнесу, як людина та особистість. Виросли клієнти та команда. Проте, в певний момент зрозуміла, що дійшла стелі з якої не могла пробити шлях угору. Я відчувала, що більше створюю для інших, ніж для себе. Що починаю забувати, ким я є.

Рішення про закриття фізичного простору привело мене до точки, де я насолоджуюсь своїм життям і тим, що роблю. В мені кипить енергія та запал робити щось нове, краще, сильніше, масштабніше. Я відчуваю, що можу. Я відчуваю, що в мене є цей вогник, азарт, рух. І я не думаю про: “Блін, а що скажуть клієнти? А як вони відреагують?” – це було моїми внутрішніми «стопами». Коли в тебе є власний фізичний бізнес, ти дуже підлаштовуєшся під клієнтів. Ти стараєшся знайти в собі якусь таку жилку, риси, які найбільше подобаються людям. Намагаєшся створювати те, що подобається їм. І забуваєш про те, що подобається тобі. Я більше не боюсь, що скажуть клієнти, бо повернула собі голос. Я більше не створюю лише те, що «заходить». Я створюю те, що резонує мені.

Я наважилась послухати себе і свій внутрішній голос. Наважилась бути собою. Наважилась дозволити собі бажати і йти до СВОЇХ цілей.

І так, це рішення нетипове для бізнесмена. Але надзвичайно точне для мене як для людини.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Давай почнемо не з « що я роблю» а з «хто я є». Я фахівчиня з функціонального руху, за освітою — фізична терапевтка. Але за покликанням — людина, яка працює з тілом через рух, щоб повертати людину до себе. Так, моя діяльність — це поєднання фізичної терапії, анатомії, функціонального руху. Суть — не в техніках, а в підході.

За п’ять років практики я встигла побудувати бізнес, вийти на корпоративний сегмент, проводити онлайн-курси, індивідуальні консультації, групові заняття. Але зараз я на етапі наступного витка. Я формую власну методику — цілісну, живу, засновану на моєму досвіді, знаннях і філософії руху. Це не просто тренування — це процес відновлення, усвідомлення і трансформації рухових звичок. Рух – це життя, і через рух я допомагаю людям повертати відчуття легкості та гармонії у власному тілі. Ми щодня рухаємось. І якщо рух спричиняє біль — страждає не лише тіло, а й психіка. Я хочу, щоб тіло не заважало жити, а навпаки — допомагало відчувати свободу, силу й баланс.

Я постійно навчаюсь — не лише у фахових середовищах, а й у суміжних напрямках. Психологія, акторська майстерність,— усе це я інтегрую у свої тренування. Бо тіло — це не відокремлена частина. Тіло це людина.

Моя мета — не просто навчати, а передавати метод. Створити систему, яка працює — не лише для тіла, а для людини в цілому. Щоб кожен рух ставав кроком до себе.

Анастасія Шевцова - рух, мотивація, тренування, бізнес

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

Я бачу це по людях. У тому, як вони змінюються — навіть ті, хто приходить із повним неприйняттям спорту.

До мене часто звертаються люди, яким фізична активність ніколи не була близькою. Вони кажуть: “Я взагалі ненавиджу тренування. Це складно. Це каторга.” Але щось у тілі вже змушує шукати допомогу — біль у плечах, перекіс, скутість.

І от проходить кілька тижнів, і ця ж людина виходить після заняття з усмішкою: “Я дихаю. Мені легко. Я не знав, що можу так себе почувати.”

Це — момент, коли я точно знаю: те, що я роблю, важливо і корисно.

Бо справа не лише в поставі, а в тому, як тіло впливає на психіку. Як стрес і втома починають відступати, коли запускається рух. Коли м’язи активуються — включається і дофамін, і впевненість. Людина починає краще спати, інакше сидіти, інакше розмовляти. А головне — відчувати: “Я можу.”

Рух — це важлива складова життя. І як завдяки його покращенню можна реально змінювати не лише самопочуття, а й якість життя.

І ще один важливий індикатор — коли клієнти кажуть: “Хочу так, як ти.” Хтось мріє відкрити свою справу. Хтось — навпаки, зізнається, що вигорів, і просить підтримки, щоб чесно завершити те, що тягне вниз.

Я бачу, що моя робота — це більше, ніж тренування. Це контакт. Це точка змін. Це вплив, який залишається з людиною надовго.

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

Я б порадила одне: обирати себе. У кожному рішенні. У кожній ситуації.

Я добре пам’ятаю той момент, коли повідомила клієнтам, що закриваю студію. Це було боляче. Руйнуюче. Чотири роки я жила в образі: “Я — дівчина, яка відкрила бізнес у 19.” “Я — власниця студії.” І раптом — усе. Кінець. Порожнеча. І питання: а хто я тепер?

Я чесно сказала про це клієнтам. І натомість отримала не осуд, а ще більше довіри. Люди почали відкриватись. Виявилось, що багато хто живе в тому ж самому — у звичному, але не живому. У роботі, яка виснажує. У ролі, яка більше не відповідає. І вони казали мені: “Вау, я теж так хочу.”

Саме тоді я зрозуміла: вибрати себе — це найглибше, найчесніше рішення, яке тільки можна прийняти. Це не про кар’єру. Це про те, як ти живеш, із ким ти живеш, що ти вдягаєш, на що витрачаєш час. Це про те, чи справді це твоє життя — чи просто набір зручних “так склалося”.

Опинитися у в’язниці, яку сам побудував, — страшно. Але ще страшніше прожити в ній усе життя.

Так, вибирати себе — це важко. Це часто болить. Це про те, щоб відмовитися від знайомого, зламати очікування, вийти за межі образу “якою мене знають”. Але це вибір, який змінює якість всього.

Тому моя порада: Обирай себе. У малому. У великому. Завжди.

Бути українкою — про що це?

Це питання для мене дуже особисте. Я — з тих, хто на повному серйозі казав мамі: “Я піду в армію.” А мама відповідала: “Ні, пообіцяй, що це просто юнацький максималізм.” А я — “Ні. Це — мій вибір. Я хочу захищати.”

І водночас я розумію, що моя сила зараз — у моїй справі. Я потрібна тут. Мій вплив — щоденний, точковий, глибокий. Через тіло, через довіру, через присутність. Якщо я піду в армію — мене треба буде вчити з нуля, витрачати ресурси. А тут я вже можу щось змінювати. Я досі цікавлюсь військовою темою — ще з інституту хотіла на військову кафедру, але тоді не склалося. Та цей запал у мені є досі.

Для мене бути українкою — це поєднувати в собі силу і ніжність. Це — як Батьківщина-Мати зі щитом: вона і захищає, і береже. І я в цьому бачу себе. Це бути жінкою, яка здатна тримати тил — не лише фізично, а морально. Підтримувати, вести, працювати, впливати.

Я дуже хочу, щоб Україна розвивалась. Щоб мої діти росли тут, у вільній, живій, сильній країні. І я хочу вкладатись у це. І знаю, що таких, як я — багато. Сильних жінок, які щодня роблять свій внесок — не завжди гучний, але надзвичайно важливий.

Я не була в еміграції, не виїжджала з початку війни. І знаю, що українки за кордоном — це зовсім інша роль, інша історія. Але моя роль — бути тут. І це про поєднання сили, доброти, любові до свого народу й роду. І витримки — неймовірної витримки.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Часто ставлю собі запитання: “Чи я — хороша людина?” І зараз не можу дати однозначної відповіді, бо межі між “нормою”, “хорошим” і “поганим” дуже розмиті. Суспільство змінюється, і те, що раніше сприймалося як “нормальне”, сьогодні може трактуватись інакше. Людина, яка відстоює свої кордони, іноді сприймається грубою, а людина, як атурбується про інших – слабкою. . Це дуже тонкий баланс.

Для мене гідність — це насамперед повага до інших. У нашому суспільстві багато людей із пережитими травмами. І важливо вміти розуміти, що за агресією або незлагодою стоять глибші емоції й переживання. Коли хтось реагує гостро, я перш за все питаю себе: “Що переживає ця людина? Чому саме так вона себе веде?” Дуже важливо зберігати в собі людяність.

Другий аспект гідності — це допомога. будь-які конкретні дії. Наприклад, на початку повномасштабного вторгнення ми заснували гуманітарний штаб у моєму залі і плели сітки для захисників. П’ять місяців працювали, а потім нас безкоштовно прихистили в іншому приміщенні, щоб ми могли продовжувати допомагати. Це — прояв гідності у дії.

На питання гідності дуже добре відповідають ваші вчинки. Чи можете ви обернутись назад і сказати: “Я робив абл робила ла те, що відчувала правильним. Те, що треба”. Це не про “правильність”, як за шаблоном, а за покликом серця і розуму.

Я вважаю негідними тих, хто скаржиться, але нічого не робить. Наприклад, людина нарікає на сміття, а сама кидає обгортку повз урну. Якщо хочеш змін — починай із себе. Порожні слова — нічого не значать.

Гідність — відповідальність за свої слова і відповідність вчинків до цих слів. Ось так я це бачу

Про безбар’єрність і доступність

Чесно кажучи, зараз я не можу сказати, що активно роблю щось конкретне у цьому напрямку, і це трохи болить. Знаю, що поруч із нами є “Титанові Rehab” — Спортивно-реабілітаційний центр для ветеранів.Вони, здається, навіть підписані на мене, і я думаю: “Потрібно піти, поспілкуватися, можливо, зможу бути корисною.” Але поки що не зробила цього. Відчуваю себе ніби недопрацьовую в цьому питанні.

В мені постійно живе “черв’ячок” — мовляв, “Настя, треба ще щось робити, щось важливе, щось корисне”. І я дійсно хочу, просто ще не реалізувала. Особливо цікавими мені виглядають про тренування для хлопців і дівчат, які втратили кінцівки. Моя методика — робота з патернами руху, відновлення зв’язків між частинами тіла, повернення функціональності — саме те, що може їм дійсно допомогти. Зараз подумала, що потрібно це записати і нарешті почати.

До мене вже неодноразово приходили військові — їхні дружини приводили на тренування, щоб розвантажити голову і тіло. Це було дуже цінно і надихаюче Також тренувала хлопців, які готувалися до армії — і я розумію, наскільки важливо підготувати тіло, щоб воно витримало навантаження. Це теж моя маленька, але важлива частина внеску.

У майбутньому хотіла б проводити лекції, консультації, допомагати у поверненні військових до звичного життя, у відновленні. Бо коли в публічний простір заходить ветеран із протезом чи на візку, багато хто губиться — не знає, як поводитися.

Я бігаю і бачу, як у нашій спільноті з’являється все більше ветеранів з протезами або на кріслах колісних. Наприклад, на Київському марафоні в жовтні ми бігли разом із хлопцем, який біг разомз побратимом на кріслі колісному.. Це була шалена енергія! Я бігла і думала: “Ви неймовірні, тримайтесь, ви — сила.” І відчувала гордість, що я поряд, що я є частиною цієї спільноти.

Мені шкода, що я поки що не долучилася до цього активніше. Але мені дуже важливо бути поруч із тими, хто робить. І я впевнена: це тільки початок. Я точно буду діяти. Не просто бути свідком, а бути частиною змін.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Важливо зрозуміти: іноді ідеї просто не мають де зʼявитися. Коли ти затурканий, втомлений, заглиблений у рутину та нескінченні справи — вони не народжуються. У мене так само. Якщо я виснажена — жодна ідея не приходить.

Щоб смілива, амбітна ідея виникла, потрібні певні умови. Наприклад, я маю швидко задовольняти свої маленькі бажання. Часто це дрібниці: йду вулицею, думаю — “Боже, як хочу гранат”, і просто йду й купую. Або знаю, що сьогодні буде класний шопінг — даю собі на це дозвіл. Це може здатися буденним, але мозок так запам’ятовує: “Я захотіла — і зробила. Значить, можу хотіти більше.” І тоді народжуються глибші, сміливіші ідеї.

Ідеї часто приходять під час фізичної активності, розмов з людьми, читання книг. Але дуже важливо їх відслідковувати і не відкладати на потім. Бо коли ми втомлені й не реалізуємо задумане, енергія просто падає вниз. Я була на лекції психолога, який говорив про “кладовище бажань”: коли мозок накопичує невтілені бажання, ми з часом перестаємо бажати зовсім, бо думаємо — “Навіщо це?” Тому важливо реалізувати хоча б щось із того, що приходить в голову.

Коли я зменшила навантаження — раніше було по 8 тренувань на день плюс 4–5 годин адміністративної роботи — я відчула: нарешті у мене з’явилась своя голова. Я можу думати своїми думками, а не просто пливти у вирі завдань. І тоді починається магія: “А що буде, якщо так? А якщо ось так?” Це творчий процес, який дуже надихає.

Щодо сміливості — важливо, щоб ідея справді драйвила. Щоб ти не міг без неї жити. Якщо думаєш: “Окей, без цього теж можна” — це ще не твоя ідея. Але коли вона починає тебе будоражити, ти не можеш про неї забути — це знак. Так, це страшно, але це потужно. Бо відчуваєш: “Оце — моє. Це треба робити.”

Я часто сама ставлю перед собою маленькі виклики. Наприклад, давно хотіла, щоб мене запрошували на інтерв’ю чи лекції. Але думала: “Хто мене покличе, якщо мене ніхто не знає?” І просто брала ініціативу — писала у різні організації: “Давайте, я проведу лекцію.” Потім хвилювалась, готувалась, сумнівалась… А коли виходила до аудиторії — розуміла: “Так, це моє. Як я могла сумніватися?”

Отже, для втілення ідеї найважливіший перший крок — просто зробити. А далі — нічого не зупинить.

І так, буває, що робиш багато — а результату немає. Є фраза: “Ідеї теж потребують часу, щоб прорости.” Ми часто хочемо швидких результатів і починаємо “тягти” їх, як рослину за стебло. Але так не буде. Потрібен час і довіра до процесу.

Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально

Зараз я даю собі свободу подумати. Коли мені здається, що щось не так, що ідея не працює або не “лягає”, я її відпускаю. Просто дозволяю їй побути в голові — без тиску, без спроб витиснути з себе результат будь-якою ціною. Я дозволяю собі роздивитися навколо: можливо, в моєму середовищі вже є підказки, натяки, які допоможуть мені краще зрозуміти, як діяти далі.

Наприклад, коли я готувалася до лекції для підлітків на тему пошуку себе. , я написала першу частину — хвилин на 15–20 — і все, зупинилась. Не йшло. І я вирішила: добре, я це відкладаю. І пішла робити те, що мені подобається. Ванна, прогулянка, щось приємне. Я не змушувала себе — “мені треба це зробити, бо інакше нічого не буде”. Я відпустила — і з часом воно само почало повертатися у вигляді нових сенсів. Іноді ідею потрібно переосмислити. Вона з’явилася в одному форматі, ми почали її розвивати — а вона не “чіпляє”. І тоді варто дати їй ще трохи пожити, дозріти. Дозволити собі не чіпати її певний час. Можливо, вона повернеться у зовсім іншій формі — і це буде саме те.

Про емоційний стан. Так, ти права — я прийняла свідоме рішення, наприклад, про закриття фізичного бізнесу. І з цього моменту я почала давати собі більше простору: для ідеї, для помилки, для паузи. Я дозволяю собі спробувати, не вийде — окей, відпочити, не думати, знову спробувати. Це не про пасивність, а про відповідальність перед собою. Я сама відповідаю за свої дії, і я сама створюю собі той простір, у якому мені легше рости. Це дуже цінне — не тиснути на себе, а дозволяти собі бути в моменті. Прожити ідею. Помилитися. Повторити. І знову вийти на рівень, де ти відчуваєш: “Я роблю те, що мені потрібно. Я роблю це свідомо. І я є автором свого процесу”.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Це дуже класне і водночас нелегке відчуття — відповідальності за своє життя.

Особливо коли ти підприємець і розумієш: ти сам обрав цей шлях. Ти сам себе загнав у ці графіки. Ти сам найняв людей, які тепер від тебе залежать. Це подвійне відчуття: воно дає впевненість, але й вимагає великої сили. Я з дитинства знала, що не хочу працювати “на когось”. Я дуже люблю планувати, в мене була така продуктивна юність: психологічні книжки, риторика, саморозвиток. У мене ще з 11 класу були плани, цілі,— я точно знала: у мене буде свій бізнес. Я не знала який саме, але точно знала, що буду керувати чимось своїм, не працювати за чиїмось правилами. Так, у мене був період, коли я працювала найманим працівником. Але щойно я зрозуміла, що можу щось змінити — я змінила. Я відчула крила за плечима.

Звісно, не всі мене розуміють. У мене свій стиль життя — якщо щось не влаштовує, я одразу дію, щоб це змінити. Це моя стратегія — не терпіти дискомфорт.

Я це ж кажу й подругам,з приводу їх невдоволень по життю) ну хто ж не хоче трошки пожалітись подружці)

від мене разом з підтримкою, вони завжди отримують поштовх до змін. Ось є проблема — є рішення — бери й дій. Це про настирливість, про впертість, яка, безумовно, іноді заважає, але частіше — допомагає. У мене така життєва позиція: усе, що я хочу — я можу. Якщо не роблю — значить, не так сильно хочу. І це дуже круто, бо я знаю, що можу мріяти про будь-що. У мене немає “стелі”, яка обмежує — “оце можеш, а оце ні”. Якщо я собі щось поставила за мету, я точно до неї дійду. І зроблю це по-своєму. Мені здається, це і формує сильних людей. Тих, які знають, куди ведуть їхні дії. І не бояться брати за це відповідальність.

розкажи про своє місто

Київ… Зараз я живу в передмісті, у будинку. Весь цей час до того жила в квартирі. І от Київ для мене — дуже суматошний. Швидкий. Місто темпу. Як тільки ти в’їжджаєш, входиш у місто, заходиш у кав’ярню — тебе накриває хвилею: невтомна генерація ідей, класні бізнеси, успіх, розвиток.Київ тебе буквально штовхає вперед, заряджає енергією. Усе навколо — люди, які живуть активно, бізнеси, атмосфера — ніби транслює: “Рухайся! Досягай! Не зупиняйся!”

Це не місто, де ти просто милуєшся архітектурою. Київ дуже красивий, так. Але він про інше. Для мене Київ —спринтер. Швидко побіг, досягнув, втомився — і на дачу. Бо більшість киян так і живуть: тиждень “пашеш” — потім втікаєш за місто або в іншу область) Львів, Франківськ, Карпати, ліс, будиночок, затишок. Бо ти знаєш, чого ти хочеш, і гаруєш заради цього. В Києві живуть дуже круті люди. Насправді, вся Україна — це просто скарбниця сильних, класних, самостійних людей. Я нещодавно їздила в Америку й у Відень — і там зовсім інше. Люди неспішні. Все за них зроблено. Цибуля уже порізана — кубиками чи кільцями, гуакамоле — готове, часник — почищений. І це ніби зручно, але… не про життя, не про сенси.

Я навіть жартувала: “Якщо мені хтось дасть почищений часник — я його їсти не зможу. Я хочу сама його почистити”. Бо в дрібницях — наш характер, наше ставлення до життя. У Києві всі одночасно самостійні й згуртовані. Якщо ти щось запитаєш — тобі допоможуть. Скажуть: “О, у мене є друг, який це зробить”, “Йдемо туди”. І я іноді цим захоплююся. Пам’ятаю, сиділа в кав’ярні, чую, що позаду спілкуються сммники,.

Мені треба було щось дізнатись про студії. І я така: “Настя, ну давай, розвернись і запитай”. І от розвертаюсь: “Привіт! Мені потрібна порада”. А вони: “О, клас! Давайте вас у чат”. І пішло-поїхало. Оце і є Київ. Такий прямий, відкритий, дієвий. Мені подобається Київ. Але мені подобається в ньому працювати. А жити — за містом. Ми якийсь час жили в центрі.

Це було круто: ранкова пробіжка пейзажною алеєю, до Хрещатика, вечори на Контрактовій — і повертатися пішки. Романтика. А зараз — я виходжу на свій зелений газон і думаю: “Боже, тиша, пташки співають, слава Богу”. І це — теж кайф. Просто інший. Київ не для всіх. Але ті, кому він підходить, — дуже його люблять.

Що розказати про вінницю?

Ти у Вінниці вперше?
Ні, вдруге. І мені дуже подобається Вінниця. Я була тут десь два роки тому — приїжджала на лекцію з фітнесу. Пам’ятаю, їду в таксі до фітнес-клубу, бачу красиву будівлю, питаю: “Що це за будівля?” А там усе мішками загороджено. По-моєму, це була держадміністрація. Потім ще щось питаю, а водій такий: “А ви звідки? А ви хто? Що ви тут робите?” Я кажу: “Та все нормально, не переживайте — я не тепер, я своя”, — жартую. Поляницю вимовляю.

Дуже сподобалась центральна вулиця, тоді була зима — і там усе у вогниках. Зараз ми щойно приїхали, припаркувалися, після розмови ще підемо в центр — і вже відчувається інше місто. Інший ритм, інший настрій. Тут спокійніше. Люди по діагоналі дорогу переходять — і ти така: “О, клас! Прикольно!” Це трохи інакше — не те що вільніше, але менше напруги, менше постійного порівняння. У Києві ж усі такі: “Як я виглядаю?”, “Чи гарно я йду?”, “Треба селфі”, “Хтось щось скаже у коментарях”. А тут — просто йдеш. Тебе ніхто не чіпає. Хоч, певно, всі тут знають одне одного — але відчувається легкість. І мені це подобається.

Ти от їдеш вулицею — і бачиш будівлі, які ніби “вийняли з іншого міста і поставили тут”. Наприклад, ми вже бачили одну таку — справді, вона зовсім не вписується. Але всередині — клас: з одного боку вхід у торговий центр, з іншого — “Розетка”, ще трохи далі — “Окейк Кондитерська”, а ще далі — “Перфетто”.

питання невідомій жінці

Насправді зараз я відчуваю себе досить тривожною — така збуджена, схвильована
Не можу сказати, що є можливість довго перебувати у стабільному спокої. Іноді бувають короткі проблиски тиші всередині, але загалом цей спокій поки що не утримується. Я не приймаю жодних ліків чи заспокійливих, зараз, але дуже хочеться відчути ту безтурботність, ту легкість, яка була до війни — ту довоєнну безпеку.

Мені було 20, коли все почалося. Виходить, що моє активне доросле життя почалося одночасно з війною. Той спокій, якого я тільки починала торкатись, одразу зник. Пам’ятаю, тоді життя мало інший ритм, іншу вагу — таку легкість, ніби можна було нічого не боятись.

Але є речі, які мене заземлюють — може, це краще слово, ніж “заспокоюють”. Наприклад, прибирання вдома або догляд за рослинами. У мене великий фікус — десь 1,5–2 метри. Коли бачу, що в нього з’явився новий листочок, думаю: “О, клас! Мій фікус росте, я хороша господиня, усе в порядку”. Це дрібниці, але вони повертають у момент — нагадують, що я тут, вдома, і життя триває.

Такі прості побутові речі створюють відчуття стабільності, сенсу. Вони допомагають тримати себе.

Ще мене заспокоює фізична активність, але саме та, де можна не думати: коли я бігаю або їжджу на велосипеді. Голова ніби відключається, і це перетворюється на медитацію — нога, рука, нога, рука… Права, ліва, права, ліва. У ці моменти можу трохи розслабитися.

Інколи стараюся медитувати, але в мене під час медитації виникає так багато думок, що це перетворюється не на розслаблення, а на брейншторм. Тоді доводиться все записувати.

Ще люблю насолоджуватися смачною їжею — от коли їм круасан і відчуваю, як він хрумтить, смак і текстуру. Їжа мене теж заспокоює. Люблю почитати книжку або полежати у ванні. Це мій простір для себе — тиша, вода, сторінки.

Питання наступній жінці, яка буде після тебе:
Що для вас щастя, радість і задоволення?
Це запитання я почула на лекції засновника “Нової пошти”, і воно мені настільки запало в голову, що потім я їхала і питала його у свого хлопця, у себе: “А що для мене щастя? А що таке радість? А як я це розрізняю? А що таке задоволення? Від чого я можу отримати радість, а від чого — задоволення?”

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.