Анна Степанова - Амбітна пані

АННА
СТЕПАНОВА

Про жінку, яка після 20 років у бухгалтерії пішла в психосоматику. Про маму, яка прийняла діагноз сина і почала лікування з себе. Про віру, яка не дає опустити руки. І про нову місію — створити інструкції поваги для нашого суспільства.

Холми

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Після більш як 20 років роботи в бухгалтерії та фінансах, в період першої декретної відпустки, сказала собі: «Все, я хочу чогось іншого». І я пішла в езотерику. Спочатку стала тарологом, потім — таронумерологом, аромапсихологом. Згодом — психосоматика. Зараз я — психосоматолог, психолог, регресолог. Це те, чим я живу. І я думаю, що правильно наважилася на цей крок.

Хоча фінанси мене досі не відпустили. Як кажуть, колишніх бухгалтерів не буває. Тепер у мене невеличка бухгалтерська фірма, в якій працюють декілька бухгалтерів та я як обличчя бренду. Люди , які мене знали ще як бухгалтера, досі звертаються по цих питаннях,консультуються. Кажу їм: «Я пас, але моя бухгалтерська компанія з радістю надасть вам консультацію чи візьме на обслуговування. Ведемо бухгалтерський облік всіх форм господарювання від ТОВ,БФ,БГ до ФОП.

Я ще мама особливої дитини. Мій старший син має діагноз — аутизм. Йому вже дев’ять років, дізналися про діагноз, коли йому було близько трьох. І, знаючи про діагноз, я все ж наважилася народити другу дитину в 40 років. Це абсолютно нормотипова дитина. Я навіть не думала, якою вона буде — просто знала, що хочу ще одну. І я рада, що в мене двоє синів.

Я ніколи не знала, як бути мамою хлопчиків. У моїй родині — лише дівчата. Але з дитинства я більше дружила з хлопцями, мені з чоловіками було легше. І, можливо, програмувала себе: казала, що в мене будуть хлопці, бо не хочу конкуренток у сім’ї. Так і сталося. Завжди кажу: мрійте обережно — воно справджується, хоч і не завжди так, як хочеться.

З самого народження старшого сина, я говорила «Це буде моя особлива дитина», я мала на увазі щось інше, але так і сталося — він справді особливий. І саме це дало поштовх моєму шляху — у психосоматику, психологію, регрес. Бо я шукала відповіді: чому саме мені дана така дитина, що я маю зробити? І я бачу, що це працює. Тепер хочу поділитися цим із іншими — особливо з мамами, у яких особливі діти.

Бо нас ніхто не вчить бути мамою. Дружиною, працівницею, — так. А як бути мамою, особливо мамою дитини з діагнозом — ніхто не показує. Я відчула, що це моя місія — нести це розуміння, ділитися досвідом.

Тому мені хочеться про це розповідати. Хоча спочатку, знаєш, як зараз кажуть, коли ставлять діагноз — іде стадія заперечення (неприйняття) потім гніву, торгу, депресії та, нарешті, прийняття. Так і я — десь рік приймала цей діагноз. Усе сподівалась, що, може, щось не так, що, можливо, помилка. Основною ознакою було те, що дитина не розмовляла. Фізично — розвивався нормально, ріс, але мовлення не було. Спочатку думали: ну, такий характер, не грається на майданчику — нічого страшного. Після 3-х років він пішов у садочок .У садочку нам сказали: «Щось трохи не те, але ми не спеціалісти». Добре, що зараз у садках часто є інклюзивні групи і державна програма, за якою приїздять фахівці, пояснюють вихователям, як виявляти особливих дітей, як із ними працювати. І ось одна спеціалістка, яка приїхала в наш садок, подивилася на сина й сказала: «Так, є певні дзвіночки». Після цього ми звернулися до лікарів, і діагноз підтвердили.

Відвідуючи реабілітаційні центри, бачила інших дітей. І зрозуміла, що це не класичний аутизм, а РАС — розлад аутичного спектру. Це легша форма, але все одно — в кожної дитини прояви різні, немає однакових.

І коли трохи відпустило, я прийняла діагноз і почала шукати інші шляхи, окрім звичайної медицини. Відвідували центри розвитку, займалися з різними спеціалістами (психолог, нейрокорекція, дефектолог та інші) маленькими кроками, але є результати працюємо далі. А коли я познайомилася з психосоматикою, то почула : «Відстань від дитини, працюй із собою». І я почала працювати з собою. І це хочу донести всім: навіть якщо в тебе нормотипова дитина, здорова ментально мама — це вже запорука здорових дітей.

Жінка — берегиня, і від нас дуже багато залежить. Я бачу, що це справді так. Наші українки — справжні багатогранні жінки: стежать за собою, розвиваються, працюють, виховують дітей, підтримують чоловіків. Це — супер.

ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?

Чоловік — однозначно. Коли ми дізналися про діагноз, він виявився психологічно сильнішим. Я — емоційна: сльози, переживання. А він — спокійний: «Заспокойся, все буде добре». Це підтримка. Плюс — родина. Моя мама, хоч і дуже релігійна, спочатку насторожено ставилась до мого захоплення таро, але згодом прийняла: «Не хочеш — не буду лізти, займайся». І це важливо.

Ми — сім’я вегетаріанців, не вживаємо м’яса, не п’ємо алкоголь. Для нашої родини це табу. Спочатку мама дивувалась: «А чим я вас буду годувати?» Бо ж котлетки, голубці… А потім звикли всі. Рибу їмо — ми не суворі вегани. Тобто, що б я не задумала — рідні підтримують. І це для мене великий плюс у будь-яких починаннях.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

У моєму житті склалося так, що я поєдную два напрямки діяльності — фінансовий та психологічний. Обидва мені близькі, обидва — частина мого досвіду і мого теперішнього.

Бухгалтерський напрямок

Я понад 20 років працювала в бухгалтерії, починала з касира в лісгоспі, пройшла шлях до фінансового директора, навчалася самостійно, оплачувала інститут. Пам’ятаю ще ті часи, коли проводки малювали вручну — «самольотики», дебет-кредит — усе це я робила, і це залишилось у пам’яті на все життя.

Зараз у мене невелика, але надійна команда — дві дівчини, з якими ми обслуговуємо клієнтів. Ми працюємо з різними формами: ФОПи, громадські організації, благодійні фонди. Особливо зараз активно веду ФОПів — підприємців, які надають послуги як викладачі, психологи, нумерологи, астрологи. Мене навіть називають «бухгалтером езотериків».

Моя мета — не лише вести звітність, а й навчати. У мене була власна онлайн-школа «Крок вперед», де я вчила основам бухгалтерії підприємців і керівників. Це важливо — розуміти, як працює фінансова частина бізнесу. У планах — відновити цей напрямок: створити онлайн-уроки, навчальні курси для тих, хто хоче самостійно розібратись у фінансах.

Психологічно-психосоматичний напрямок

Паралельно я розвиваюсь у психології, психосоматиці, регресії. Все почалося з особистого — з мого шляху прийняття діагнозу у старшого сина. Я шукала відповіді, почала глибоко працювати з собою — і це стало новим фахом. Зараз я працюю як психосоматолог, психолог, регресолог. До мене звертаються мами особливих дітей, жінки в пошуку, люди з психоемоційними запитами.

Я проводжу індивідуальні консультації, супровід, іноді — навчальні заходи. Моє завдання — не просто дати відповідь, а допомогти людині знайти свою внутрішню опору.

Ці два напрямки — бухгалтерія і психологія — дуже різні, але для мене вони логічно поєднуються: в одному я допомагаю впорядкувати цифри, в іншому — внутрішній світ. І в обох — моя сила, мій досвід і моя місія.

ПСИХОСОМАТИКА💫 СИСТЕМНІ РОЗСТАНОВКИ💫РЕГРЕС

Психологія — шлях через особисте до професійного

Мій психологічний шлях почався з особистого досвіду — з народження особливої дитини. Прийняття діагнозу, пошук відповідей, робота над собою — усе це привело мене до психосоматики, регресії, психології. І сьогодні це вже не просто захоплення, а повноцінний напрямок моєї діяльності.

Я пройшла курси з психосоматики, зараз вивчаю психологію, напрямок символ-драма, а цього року вирішила здобути другу вищу освіту за спеціальністю «психолог». Це — свідоме рішення, адже в Україні вже ухвалено закон про обов’язкову сертифікацію психологів, яка стане чинною впродовж найближчих трьох років. Але для мене це не лише про формальності — я дійсно хочу стати кваліфікованим фахівцем, офіційно й глибоко працювати з людьми.

З чим до мене звертаються:

індивідуальні консультації з питань психосоматики, психоемоційного стану;
робота з батьками особливих дітей;
супровід у складних життєвих ситуаціях;
допомога у пошуку внутрішніх ресурсів, опори;
підтримка жінок у материнстві, у період змін, емоційного вигорання.

Зараз я створюю окрему сторінку в Instagram, присвячену лише психологічному напрямку. Моя мета — ділитися знаннями, підтримувати тих, кому це потрібно, особливо батьків, жінок, військових, людей у кризі.

Розширення діяльності: психологічна підтримка військових і їхніх родин

З огляду на воєнну ситуацію в Україні, я активно готуюсь до нового етапу — роботи з ветеранами та їхніми сім’ями. Уже з червня розпочинаю спеціалізоване навчання з психологічної допомоги військовим, людям, які втратили близьких, і тим, хто повертається з фронту. Це — новий виклик, але я бачу в цьому свій обов’язок.

Також планую розробити прості, доступні інструкції-комунікатори — як цивільним спілкуватися з військовими, ветеранами, з людьми з інвалідністю, з мамами особливих дітей. Бо часто ми не знаємо, як правильно себе поводити, чим можемо підтримати, а що може образити. Ці матеріали мають стати частиною культури поваги та емпатії, якої так бракує в суспільстві.

Я вірю, що психологія — це не про поради, а про присутність, чутливість і готовність бути поруч. І я хочу бути цією підтримкою для тих, хто шукає.

Я досі в терапії, працюю з терапевтом і знаю, наскільки важливо мати підтримку. І ми часто чуємо, що люди відвертаються від батьків особливих дітей не тому, що байдужі чи жорстокі, а тому що не знають, як реагувати. Вони розгублені. Є дві типові реакції: зробити вигляд, що нічого не сталось — покерфейс, або навпаки — кинутись із жалістю, допомогою, співчуттям, яке теж може ранити.

А ми, мами, ми вже себе нажаліли. Ми не хочемо жалю — ми хочемо рівності, адекватності, нормального людського ставлення. І тому справді потрібні інструкції — як з нами говорити, як підтримати, що можна, а що недоречно. Це як у маркетингу, коли досліджують клієнта через глибинні інтерв’ю — так і тут: цивільні не знають, як говорити з військовими, з батьками дітей з інвалідністю, з ветеранами. І це нормально, поки ми не пояснимо.

Я вже думаю про це не як про особисту історію, а як про проект. Бо в нашому діалозі чітко видно: є запит. Це не тільки моя потреба. Це потреба часу, суспільства. Є речі, які ми робимо комерційно, а є ті, що потрібні світу. І я дуже відгукуюсь на такі проєкти. Коли я буду готова, я скажу: «Маріно, я готова». І ми зробимо це. Ми створимо інструкції — як поводитися з мамою дитини з інвалідністю, з ветераном, з людиною, яка пережила травму. Це буде справжній етичний гід для тих, хто хоче, але не знає, як підтримати.

Колись мені було страшно зізнатись, що моя дитина — з особливостями. Я думала: щось я зробила не так, щось не так ізі мною. І це дуже важко — прийняти. Але сьогодні я можу про це говорити вголос. І якщо ці інструкції допоможуть іншим мамам не замикатися, не ховатися — значить, усе було не дарма.

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

Я бачу, що те, що я роблю — справді має значення. У бухгалтерії — коли до мене приходять ФОПи, ті ж психологи, які хочуть працювати офіційно, але кажуть: «Я нічого не розумію в звітності». І я беру все на себе — вони видихають: «Фух, я можу спокійно займатись своєю справою». Це і є моя користь: я допомагаю їм не витрачати енергію на те, що їм не близьке. Вони займаються стратегією — я підтримкою. Вони — голова, а я — шия.

У психології — це відгуки, це люди, які приходять, бо їх хтось порекомендував. Я майже не рекламуюсь, але мене знають — і це головне підтвердження, що я на своєму місці. Таке «сарафанне радіо» говорить голосніше за будь-які маркетингові кампанії.

Щодо порад… Коли мене запитують, як стати бухгалтером, психологом чи сміливою мамою, я завжди відповідаю: не рівняйтеся ні на кого. Слухайте себе. Якщо ви чимось горите — це і є шлях. Мені 45, і я йду вчитися на другу вищу — на психолога. Бо це моє, і я хочу в цьому рости.

У мене є знайома — все життя працювала економістом, але мріяла малювати. І от у 40 років вона пішла в інститут — на художника. Бо це її. І це найкращий приклад: будь-яка справа, якою ти гориш — закладена на успіх. І тоді все вийде.

Бути українкою — про що це?

Українкою… Навіть не думала, так, не думала, що значить бути українкою.
Ну, в принципі, дивись, я думаю: бути українкою — це бути мамою, яка своїм дітям розповідає про Україну,про історію, про звичаї. Що вони — українці. Оце для мене зараз про Україну.

Хоча, знаєш, ми ж у Києві жили й розмовляли російською. І в мене старша дитина — він тільки почав говорити — говорив російськими словами. І буває таке, що я з ним говорю російською, і молодший це підхоплює. Але я кажу: “Наша мова — українська”. Я пояснюю меншому, що іноді говорю російською, щоби старшому було легше. Але він пішов до школи, він тут навчається — і я бачу, що він уже розмовляє українською.

Тобто для мене — бути українкою — це вчити своїх дітей бути українськими. Що вони — нашої нації, української.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Щоб те, що я зробила, — мені за це не було соромно. Ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра.
Оце для мене гідність. Щоб жити по совісті.

Про безбар’єрність і доступність

Що я сказала б дитині чи дітям, які перебувають на одному дитячому майданчику або в якомусь спільному місці з моїм сином, у якого діагноз РАС.

По-перше, сама назва діагнозу мало про що говорить, та й однакової поведінки в таких дітей не буває, тож я говоритиму саме про поведінку та реакції мого сина.

Це Всеволод, йому вже 9 років, проте він майже не розмовляє, хоча прекрасно чує і розуміє тебе. Не лякайся його незвичних реакцій: він уникає зорового контакту й може не відповідати на твої слова. Звертаючись до нього, використовуй короткі речення, не став складних запитань і дай йому час спробувати відповісти — не тисни.

Він чутливий до дотиків і різких звуків, тому не роби різких рухів і не хапай його за руку.
Якщо йому щось не подобається, він каже: «Не хочу» — це знак, що так робити не слід. Якщо він здається збудженим або перевантаженим, краще відійти й дати йому простір.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Це про те, що подумала — і роблю.

Ми з чоловіком протилежності: я — швидка, все бігом, а він — навпаки, трохи спокійніший. Йому, щоб щось зробити, треба підготуватися. А я — ні. Надумала — і роблю. От зразу. Є така практика: якщо ти чомусь навчився, щось послухав — і протягом 24 годин нічого з цього не зробив — усе, це пропало. І я стараюся. Маєш ідею — роби.

Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально

— Ти — з сильних жінок. А сильна жінка — це та, що долає. Була в тебе така перешкода, коли думала: «Усе. Я не зможу»?

— Так. І не раз. Знаєш, просто є якась віра, віра в чудо. От втомилась, дуже втомилась — і все, здається, нема сили. А перед очима стоїть малюнок: як землекоп під землею копає, копає, і йому лишається зовсім трішечки до діамантів, але він махнув рукою — і пішов. І в мене завжди ця картинка. Думаю: «А якщо я зроблю ще один крок — і це воно?»

І мене це підганяє. Бо стільки вже зроблено. Як це — опустити руки?

З дитиною так само. Завжди думаю може, я ще не все зробила. Я з 2021 року в постійній терапії. І не з ним — із собою. Буквально сьогодні, перед інтерв’ю, була моя сесія о 10 десятій годині . Наревілася… Бо знову знайшла щось своє — і зрозуміла, як це впливає на сина.

І не можеш здатись. Бо скільки вже пройдено?

Є віра, що ми тут не просто так. Є щось більше. Я вірю у Всесвіт. Хтось каже — Бог, хтось — Аллах, хтось — Енергія, але це є. І я є для чогось. І навіть одне моє слово може комусь допомогти змінити щось.

От приклад із життя :на прийомі у масажиста порадила йому книжку почитати — автор Свіяш. І він з неї почав свій духовний шлях. Пройшло кілька років — каже: «Слухай, дякую тобі». І я бачу, що навіть слово — може. І це дає сили.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Слухай, от буквально сьогодні на терапії була ця тема. Ці «відголоски» з радянського: «Ти ще малий», «Що ти можеш сказати?» — і ці фрази в мені сиділи також.

Я довго не розуміла, що відчуваю, що хочу. І от зараз потроху вчуся — фільтрувати, називати. Це не прийде само. З цим треба працювати.

Бо є багато жінок, які не можуть брати відповідальність. От подруга моя каже: «Все життя мріяла про другу дитину, а чоловік не хотів». І от — не народила.

А хочеться сказати: «Йди в терапію». Бо це не про дитину. Це про тебе. Про право сказати, чого ти хочеш.

Вирішувати самій– коли ти береш життя у свої руки. От прям тоді стається чудо. Ну от реально — ти розумієш: «Я чогось хочу, я це запланувала — і це відбувається зі мною». Тобто, як двері відкриваються. Оце і є момент, коли береш життя у свої руки. Реально — ти плануєш, і це тобі дається. Як то кажуть: постукай — і тобі відкриють. І це справді працює.

Я хочу про це розповідати. Ну дивись, блін, це ж чудо, що в мене з тобою інтерв’ю! Подивись, скільки всього в нас є. Я вважаю, це чудо. А завдяки чому? Бо я хочу про це говорити. Я шукаю, думаю, як себе просунути, як розповісти. Я стукаю — і мені відкривають. І з’являються ті люди, ті події, які саме зараз потрібні.

розкажи про своє місто

Я сама з Чернігівської області. Корюківський район. У нас 40 км — кордон із Росією, 80 км — із Білоруссю. І недалеко від нас є селище, де сходяться ці три кордони. Раніше ми цим пишалися, мовляв, от яке унікальне місце. А зараз — це вже зовсім не бінго. Але там живе моя мама.

І знаєш, наше селище — селище партизанської слави. У нас ліси, і в часи війни це був край партизанів. Про наше селище навіть є книжка — про людей, які там жили, воювали.

– А як називається селище, бо ти не сказала?
– А, Холми. У нас дуже унікальний діалект. І навіть тут, на Хмельниччині, де, здавалося б, також українська, але трохи інша — я це відчуваю. Бо таких місць, де б говорили щирою літературною, не так багато. А у нас — особливо, з огляду на сусідство з трьома країнами — своя мова. І от я сюди приїжджаю, вживаю якісь слова, а мені кажуть: «Жіночко, ви наче пробуєте говорити українською, але не зовсім виходить». Я тоді кажу: «А давайте я вам на чернігівському діалекті розповім». Люди слухають і дивуються. Кажу: «Якщо ви не подорожували Україною, то, звісно, складно це сприйняти».

Я вчилася в Полтавській області. Їздила потягами. І от тільки перетинаєш межу з Чернігівською областю — і одразу чуєш наш говір. Це одразу впізнається. Мій чоловік із Києва — і багато слів для нього нові. І от коли я хочу щось емоційно сказати, особливо коли злюсь — переходжу на наш діалект. Бо це мова серця.

Я думаю на своїй холменській мові. Думаю, а потім перекладаю. Це ж мова матері. Якою мама з дитиною говорить — тією я й думаю. Я часто їжджу по Хмельниччині, когось підвожу, хтось питає: «А якою ви мовою думаєте?» — я відповідаю: «На своєму говорі. А потім думаю, як сказати українською».

У нас, наприклад, «адиди» — це «відійди». «Кузік» — це гудзик. І ти ніде такого не почуєш. І мені це дуже подобається. Раніше я соромилась — бо Київ, бо робота, бо «мова має бути правильною». А зараз — думаю: Боже, як же це гарно! Дзвоню мамі, сестрі (вона зараз живе в Сумській області, в Конотопі) — і ми говоримо нашою. І коли щодня говориш із мамою, то легко перемикатись, але той діалект живе в тобі.

Що розказати про вінницю?

Вінницю не знаю. Ми ж жили в Києві , а в 22-му році переїхали під Хмельницький. І кожен раз, коли я їду в Київ, ми проїжджаємо Вінницю. І от я зараз вибираю інститут — хочу вступити на психолога. Розглядаю Хмельницький, Кам’янець-Подільський і Вінницю. Думаю: «Блін, наче й далеко Вінниця, але, може, спробувати?» Був у мене такий варіант — з’їздити туди, у педагогічний Там ще й медичний є, і теж є психологія. Тож Вінницю я проїжджаю часто, коли їду з Хмельниччини до Києва. Ми зараз тут, бо чоловік звідси, тут його бабуся і дідусь, тому поки живемо тут.

питання невідомій жінці

Як ти все вивозиш?
Ти знаєш, я ще ж працюю в системних розстановках і точно знаю — поле працює. Мені дуже подобається групова терапія. Збираються начебто різні жінки, а потім одна починає говорити — і ти чуєш: «Слухай, і в мене так», «І в мене теж». Я завжди кажу — люди зустрічаються не просто так.

От як я все вивожу? Я вже трохи відповідала. Мені здається, я тут не просто так. Моє життя — це якась місія. Я не просто живу для себе, я для когось — хоч маленька, але частинка. І тому вивожу.

Що ти хочеш спитати іншу жінку?Хочу запитати: коли вона зрозуміла, що вона — жінка? Що вона вкладає в це слово? Коли прийшло це усвідомлення?

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.