АННЕТ САГАЛЬ
Вона створила резиденцію, що розкриває потенціал митців і змінює життя. У світі, де мистецтво часто сприймають як хобі, вона робить його інструментом сили, терапії й дії. В інтерв’ю — про гідність, колаж як політичний жест, відповідальність за голос і місто, яке дає простір дихати.
Київ
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилАся у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Я наважилася створити ком’юніті митців, які займаються мистецтвом колажу. Це було у 2021 році. Вже четвертий-п’ятий рік ми розвиваємо цю спільноту і просуваємо мистецтво колажу в Україні та за її межами.
Це кардинально змінило моє життя. Я завжди була у творчості, але довго шукала свою нішу. Пробувала себе в музиці, танцях, літературі, проте завжди була в цьому сама. Навчалась у школі з нахилом на точні науки та ІТ, але більшість часу проводила в актовому залі — танцюючи, співаючи, організовуючи концерти. В університеті вивчала міжнародні відносини й культурну дипломатію, оточення було більше пов’язане з політичними темами, а я знову шукала себе у творчості.
Усе життя мене тягнуло до ідей, проєктів, але наодинці важко щось реалізовувати — усе розпорошувалося, не складалося в систему. Коли почала робити колажі — для себе, без очікувань — я знайшла у цій техніці себе. Закохалась у неї. Створила сторінку в Instagram під назвою @kyivcollage — онлайн-галерею, де публікувала роботи інших митців з авторством. Простір для знайомства, обміну ідей, підтримки.
За перший тиждень сторінка зібрала понад 200 підписників — активних людей з України та світу, які займаються колажем. Усі почали писати: «А як потрапити?», «А що у вас можна зробити?» І я зрозуміла, що потрапила у правильний момент, у правильний потік.
ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?
Підтримка — це коли кожен на своєму місці. Коли ми починали, нас було троє організаторок. Ми не були знайомі до цього, тому перша зустріч була присвячена визначенню, хто що вміє і чим хоче займатися в проєкті. Я, наприклад, вмію будувати сайти, займаюся технічною частиною, фотографую, володію англійською. Катя — сильна у комунікаціях, вона знає, як залучати людей, домовлятися з просторами, знаходити партнерів. Саме завдяки їй ми змогли провести перший фестиваль у Музеї історії міста Києва та галереї «РА». Ольга вела соц мережі, розробляла дизайни. Зараз ми маємо міні команду помічниць, яким делегуємо завдання.
Коли з’явилася резиденція, наше ком’юніті почало розширюватися: хтось юрист, хтось бухгалтер, хтось живе за кордоном. І зараз, коли ми робимо виставки в інших країнах, знаємо, що, наприклад, у Берліні є три дівчини, які можуть бути присутніми на місці, якщо ми самі не можемо приїхати. Якщо потрібна юридична консультація — у нас є свої люди. Це справжня сила, коли кожен може поділитися досвідом, допомогти.
Окрім цього, надзвичайно цінною є зовнішня підтримка — від друзів. Коли ми починали, хтось допоміг донатом, хтось привіз колонки, хтось — дроти, хтось купив вино на відкриття. Це були дрібниці, але разом вони формували велику опору. Ми завжди раді, коли друзі приходять як гості, а іноді й долучаються до організації.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Я займаюся мистецтвом. Зараз я займаюся колажем, організовую виставки, проводжу воркшопи, створюю освітні проєкти, курую фестиваль сучасного колажу, розвиваю резиденцію для митців і миткинь, працюю як арттерапевтка. Це моя сфера, і вона займає все моє життя. Я пробувала дуже багато різних напрямів — працювала і в офісах, і в ресторанно-готельному бізнесі, і брала участь у різних практиках під час студентства.
Але я завжди поверталася до мистецтва. Це те, що мене драйвить. Я пробувала працювати в різних місцях, зокрема минулого року я рік працювала у бренді українського одягу «SIL’». Це бренд моїх друзів, я їх давно знаю, і одного разу вони написали мені: «Привіт, а що ти завтра робиш? Якщо вільна, хочеш позніматися?» Я сказала: «Так, вільна, давай». Мене запросили на зйомку — просто в повсякденному одязі, без спеціального макіяжу, на Подолі, просто на вулиці.
Мені було дуже комфортно, дуже просто. Я згадала цей момент, коли шукала підробіток. Написала їм: «Слухайте, мені потрібна робота. Чи можу я з вами попрацювати?» І ми почали співпрацю. Я створювала контент, допомагала з маркетингом. Команда була класна, продукт чудовий, але я відчувала, що це не мій проєкт. Це не те, що я створила, не те, що йде від мене. Мені було важливо повернутися до того, що є моїм.
І я чітко усвідомила: творчість — це моє. Я впевнена, що хочу мати свій бренд, свій простір, свої проєкти. Підтримка моєї родини, мого партнера, друзів дуже допомагає мені у цьому. Але головне — я знаю, що це мій шлях, і я маю ним іти далі, щоб перетворити його на стабільну, самостійну, сталу діяльність. Можливо, через кілька років зміниться формат моєї роботи, але це точно буде пов’язано з мистецтвом, бо воно завжди було й буде частиною мого життя.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Мені важливі обидва аспекти — і особисте проявлення, і суспільне значення. Я за своєю натурою лідерка. Мені з дитинства подобалося організовувати. Ще у школі я брала на себе відповідальність за концерти, свята, різні події. Мені важливо, щоб мої ідеї були реалізовані, щоб вони не залишалися лише на рівні задуму, бо тоді вони затираються, забуваються. І залишається відчуття: «Я щось придумала, хотіла зробити, але не зробила». Це як тягар.
А коли поруч є люди, які підтримують, і разом ми реалізовуємо проєкт — це неймовірна цінність. Так само цінною для мене є реакція людей, те, що створюється навколо. Коли ми тільки починали, у нас не було досвіду в кураторстві чи організації виставок. Ми просто вирішили: «А давай щось зробимо». І нас підтримали — Музей історії міста Києва, Галерея “РА”. Митці подавали свої роботи на open call, дуже багато охочих. Ми навіть писали міжнародним митцям, хоча я тоді думала: «Хто захоче з нами працювати? Ми ж невідомі, нас ніхто не знає». Але з десяти запрошених — усі десятеро погодилися.
Це було відкриттям: люди хочуть долучатися. Міжнародна спільнота митців-колажистів виявилася дуже відкритою і підтримувальною. Зараз, коли хтось приходить і каже: «О, я вас знаю. Ви організовуєте виставки», — я розумію: це вже результат.
У нашій резиденції сьогодні близько двадцяти п’яти людей разом з організаторками. Люди змінюються: хтось іде, хтось повертається, приходять нові. Але кожен, хто був у цьому ком’юніті, лишається в нашому серці. Ми завжди говоримо: наші двері відкриті.
Багато хто з наших резидентів зізнається: «Ви змінили моє життя. Я не був упевнений у собі, не знав, чи буду колись виставлятися. А тепер у мене в резюме вже багато виставок — і в Україні, і за кордоном». Я бачу, як люди розкриваються, як ростуть. Я бачу, якими були їхні роботи до того, як вони приєдналися до нас, і якими вони стали зараз — глибшими, сильнішими. Їхній мистецький рівень росте разом із нами.
І це для мене означає, що моя справа має значення — як для інших, так і для мене самої.
Яку пораду Ти б далА тим, хто хоче "так як Ти"?
Я би порадила знайти людей, з якими комфортно і просто працювати. Це може зайняти багато років — у мене саме так і було, — але коли ти нарешті зустрічаєш таку людину або команду, все починає складатися.
Коли ми вперше сказали одне одному: «А давай зробимо», я пішла з тієї зустрічі й подумала: «Блін, а може і не вийде. Може, це знову буде просто чергове “давай” на вітер». Але в мене вже була сторінка @kyivcollage, вже було невелике комʼюніті, яке я сама створила. І я знала, що якщо тут не вийде — я продовжу з кимось іншим. Я вже була впевнена, що зможу йти далі. Бо мистецтво — це моє. Це те, що дає мені силу, драйв, зміст.
Я пробувала різні сфери — працювала в офісах, у ресторанно-готельному бізнесі, мала різні практики під час навчання, але жодна з них мене не запалювала так, як мистецтво. І я завжди знала: хочу створювати саме у творчості.
Порада така: знайдіть своє коло. Людей, які не бояться відповідальності, які не бояться проявлятися. Є ті, хто хоче бути поруч, але боїться — боїться робити перший крок, боїться бути куратором чи організатором. Їм треба допомогти, підтримати, провести. І це теж нормально — не всі мають бути лідерами.
Головне — щоб було комфортно працювати разом. І якщо з часом ваші шляхи розходяться — це теж нормально. Важливо вміти розійтися екологічно, без сварок і претензій, без поділу напрацьованого. Просто зрозуміти: зараз час працювати по-іншому. Але комунікація має зберігатися.
Ми всі втомлюємося. Є зовнішні фактори, на які ми не можемо впливати, і тому важливо вміти проговорити: «Я зараз не можу виконати свою частину. Дайте мені пару днів, я прийду в себе». Це нормально. Комунікація — дуже важлива. І люди — дуже важливі.
Бути українкою — про що це?
Для мене це — повернення до себе. Я все життя розмовляла російською. У 2014 році, щойно закінчила школу, поїхала на навчання за кордон. І тоді я не дуже ототожнювала себе з Україною. Я вже бачила себе в Європі. Коли приїжджала додому, не відчувала дому. Було якось далеко. Я була налаштована на те, що моє життя буде в Європі або Америці.
П’ять років я жила за кордоном. І зрозуміла — у мене немає там близьких друзів. Є знайомі, які зʼявляються, коли їм щось потрібно. Але якщо тобі самій потрібно побути поруч із кимось, просто помовчати в компанії, таких людей не було. Я почувалася самотньою. Була мовна, культурна відстань. Було важко.
У 2019 році я повернулась в Україну. Спочатку не дуже хотіла. Все здавалося чужим. Але я вирішила: раз уже так склалося, потрібно шукати позитивні моменти. Не можна постійно плакати, що все погано. Бо якщо так — то так і буде. І я почала звертати увагу: архітектура, Поділ. Подумала: «Який класний Поділ».
Я швидко знайшла своє коло. Долучилась до проєкту Plasticwood — короткометражного мультфільму, де все було зроблено з пластику: трубочки, чашки, ложки, пляшки. Із цього сміття ми створювали сцену, робили інтерактивну виставку по сценарію мультика. Там я вперше знайшла спільноту, де мене прийняли. Із волонтерки я згодом увійшла в основну команду: займалася соцмережами, фотографією, контентом.
Це був мій перший крок до себе. Я почала любити Київ. Переосмислювати його. І коли почалась повномасштабна війна у 2022 році, ми з сестрою вирішили — більше не розмовляємо російською. Ми перейшли на українську. Почали агітувати рідних, друзів. Мій партнер також підтримав: сказав, що хоче перероджуватися.
На жаль, це усвідомлення прийшло дуже страшною, кривавою ціною. Але я рада, що воно відбулося. Я відчула, як навіть мій голос, мій тембр змінився. Партнер сказав: «Я став мʼякший, чуттєвіший». Я почала вивчати історію, плести силянки, створювати прикраси, захоплюватись українським візуальним кодом. Це допомагає мені відволікатися, тримати баланс.
Для мене бути українкою — це бути собою. Це бути на своєму місці. Донести світові, хто ми є. Бо про нас довго не знали. Після початку повномасштабного вторгнення я усвідомила, що всі мої міжнародні знайомі — у Європі, Америці, навіть у Кореї — знають мене з 2014 року, а отже, вже у час війни. Але я сама цього не усвідомлювала тоді. Коли мене питали: «Що у вас?», я відповідала: «Ну, десь там війна».
Сьогодні я чітко знаю, хто я. І я транслюю це — через свої соцмережі, через спілкування з міжнародними колегами. Вони починають цікавитися нашою культурою, історією. І для мене важливо, щоб нас бачили як окрему, незалежну країну. Щоб цінували нас, нашу ідентичність. А не думали, що ми — просто щось десь поруч з Росією.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Для мене гідність — це, передусім, повага. Я намагаюся бути ввічливою. Це — мінімум, який ми можемо робити щодня: вітатися з сусідами, дякувати, бути уважними одне до одного. Я помічаю, що багато людей не вітаються. Коли я кажу: «Добрий день» — часто у відповідь лише здивування або ігнор. Але я все одно продовжую це робити.
Коли заїжджала у квартиру, заходила в ліфт з сусідами й казала: «О, ми сусіди. Мене звати Аня. А вас як?» Люди були трохи розгублені. Але зараз, наприклад, у нас на поверсі живе жінка, яка прикрашає простір квітами. Я завжди дякую їй. Кажу: «Якщо потрібно полити квіти, коли вас немає — можете на мене розраховувати». У магазині — теж. Маленький жарт, комплімент, усмішка — і день уже світліший і для мене, і для когось іншого.
В інтернеті мені складніше. Я дуже емоційна. Коли бачу конфлікти, хейтерські коментарі — стараюся не втягуватися, просто закриваю. Але буває, що щось зачепить — і тоді можу вибухнути. Потім жалкую. Працюю над цим. Працюю над тим, щоб не коментувати зовнішність інших людей, не критикувати, не поширювати негатив. Якщо мені щось не подобається — проходжу повз. Навіщо людині знати мою субʼєктивну думку? А якщо подобається — кажу про це: «Ви дуже гарно виглядаєте».
У соцмережах я створюю простір, у якому хочеться залишатися. Не показую лише «глянцеву» картинку. Ділюся і факапами, і складними моментами організації проєктів. Хочу, щоб люди бачили реальне життя і відчували: тут можна бути собою.
Я постійно вчуся стримувати себе — і в інтернеті, і в реальному житті. Бути гідною — це, зокрема, бути врівноваженою, реагувати з повагою, навіть коли тебе не поважають. Бо коли людина бачить, що її агресія не розбиває тебе — вона змінює тактику.
Це непроста внутрішня робота. Але вона потрібна. Я вже маю досвід у мистецтві, кураторстві, організації проєктів. І я знаю, що це результат великої, щоденної праці — моєї, нашої спільної. Тому коли хтось намагається знецінити мою роботу — я не мовчу. Я ставлю людину на місце. Бо знаю, що я це зробила. І я цього варта.
Про безбар’єрність і доступність
Якщо говорити про фізичну доступність — я, на жаль, не маю можливості її повністю забезпечити в нашому просторі. Наша майстерня знаходиться в промисловій зоні, на п’ятому поверсі. Ліфта немає — є тільки вантажний, яким не можна користуватися гостям. І це для мене болісно. Коли ми організовуємо події чи воркшопи, я змушена попереджати, що, на жаль, ця локація недоступна для людей, які не можуть самостійно підніматися сходами.
Але якщо зʼявляється запит — я готова перенести воркшоп на іншу локацію. Я завжди кажу: я можу привезти матеріали, інструменти будь-куди. Головне — щоб це було зручно для всіх. Я дуже хочу змінити нашу локацію на більш доступну, щоб до нас могли приєднуватися всі, без обмежень.
У виставковій роботі — ми завжди відкриті. Коли оголошуємо open call, ми не відсіюємо людей через відсутність мистецького бекграунду. Нещодавно закінчився набір на фестиваль, і багато людей писали: «У мене немає резюме. Я ніколи не виставлявся. Я просто почав щось робити». І я відповідаю: «Це окей. Надішліть те резюме, яке маєте». Один учасник, наприклад, був спортивним тренером — і це прекрасно. Його робота сильна, емоційна. Для мене це навіть цікавіше, ніж типовий CV з переліком виставок і грантів.
Я сертифікована арттерапевтка. І для мене важливо створювати простір для проявлення, особливо — для ветеранів, військових, їхніх родин. Колаж — надзвичайно потужний інструмент. Часто ми не можемо виразити емоції словами. Але коли ми створюємо — воно виходить, полегшує, зцілює. І я завжди наголошую: простір, у якому ми працюємо, — безпечний. Тут не оцінюють. Тут не змагаються. Тут не засуджують.
Моя мета — щоб кожна людина могла проявитися. Навіть якщо фізично я не завжди можу забезпечити доступність, я роблю все, щоб вона була в сенсі прийняття, довіри, відкритості. І якщо моя діяльність може якось сприяти розголосу, зміні ставлення, підтримці інклюзивності — я завжди це підтримую.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Наші ідеї найчастіше виникають як відповідь на реакцію людей або зовнішні обставини. І ми не боїмося їх реалізовувати. Слава Богу, маємо підтримку. А далі — багато обговорень у спільноті, багато діалогу. Ми слухаємо одне одного, радимося, іноді переписуємо концепцію кілька разів — до того моменту, поки вона стане зрозумілою всім: і в Україні, і за кордоном.
Коли ми створювали перший фестиваль у 2021 році, мистецтво колажу в Україні було практично непопулярним. Багато людей з мистецького середовища казали: «Олійний живопис — це вічно, а що таке колаж? Наклеїли папірці — і що? Це ж не збережеться. Вода, вогонь — і все зникне».
І тоді ми придумали тему фестивалю: «Мистецтво не вічне». Ми сказали: нам не потрібно, щоб воно було вічне. Колаж — це момент, це реліз емоції. Ти створюєш і полегшуєшся. І цього достатньо.
Результатом була виставка з балансом. Одна учасниця досліджувала тему самогубства, поруч — абстракція, далі — роботи про домашнє насильство. Але все це було не суцільно темним. Ми балансували: після важкої теми — легша, візуально або концептуально. Це допомагало не перевантажувати глядача.
Після виставки до нас підійшов один хлопець і сказав: «Все цікаво, але було б краще, якби всі працювали на одну чітку тему». І я відповіла: якщо всі 50 робіт будуть про самогубство чи насильство — глядач вийде пригнічений. А так — є місце для дихання, для емоційної паузи. Це теж важливо.
У 2022 році ми співпрацювали з Музеєм Голодомору. Вони звернулися з пропозицією створити колажі для сайту. Я сказала: «А давайте зробимо виставку». Вони підтримали. Нам надали таблицю паралелей між злочинами, вчиненими під час Голодомору у 1932–1933 роках, і тим, що відбувається зараз. Ми працювали з архівами, отримали лекцію від співробітників музею. І хоча тема була важкою, вдалося зробити проєкт візуально сильним, естетичним.
Виставку відкривали під час блекауту. Планували використовувати кругову проєкцію, але залишили тільки один проєктор. Було темно, але емоційно — дуже сильно. І керівництво музею потім сказало: завдяки вам до нас прийшло набагато більше людей, ніж зазвичай.
Незабаром в жовтні починається наш великий проєкт — третій Фестиваль Колажу CUTOUT. Його тема — «Код Ідентичності: Нація, Культура, Політика».Ця ідея виникла у відповідь на ситуації, коли на міжнародних конкурсах перемагали російські митці. Дехто з них досі живе в росії, платить податки. Інші виїхали, але створюють проросійські мурали.
Ми зверталися до організацій з питанням: чи етично це? Відповідь була: якщо мистецтво не політичне за змістом — значить, воно не політичне. Але ми з цим не погоджуємося. Мистецтво не може бути поза політикою. Навіть квіточки — це вже висловлювання, це вже сенс.
І саме з цього народилася тема: мистецтво не є нейтральним. Ідентичність, контекст, позиція — усе має значення.
У 2025 році фестиваль CUTOUT матиме три виставки:
Париж, Франція — галерея Le Bonheur Est Dans L’Instant, 10–17 жовтня 2025 Токіо, Японія — галерея Between Gallery, 25–31 жовтня 2025 Київ, Україна – Національний музей «Київська картинна галерея», (листопад – грудень 2025)
Наші ідеї — завжди живі. Вони виникають не з абстрактної фантазії, а як реакція. І завдяки відкритості, комунікації, підтримці ми можемо їх реалізовувати. Разом.
Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально
Шукаємо рішення. А якщо не виходить зовсім — відпускаємо. У нашій команді ми вже вивели для себе таку формулу: коли щось іде — воно йде. Коли не йде — значить, не час. Якщо ти постійно відкладаєш і не повертаєшся — отже, ця ідея не твоя або не на зараз.
Ми віримо в енергію процесу. Якщо є відчуття, що ідея живе, що вона підтримується — вона буде реалізована. А якщо вона енергетично «не йде», якщо немає відгуку, ресурсу, внутрішнього руху — ми відкладаємо. Іноді — просто на паузу, іноді — назавжди.
Коли фізично щось не складається, наприклад, з простором — шукаємо іншу локацію. Якщо не виходить організаційно — переплановуємо. Але якщо ми всі відчуваємо, що зараз не час — краще не тиснути, а дати відлежатися.
Іноді потрібно просто лягти, поспати, зробити зарядку, пройтися, провітрити голову. Ми всі дуже відповідальні, але й дуже емоційні. І якщо я відчуваю, що вже не витримую — я це озвучую. Можу сказати: «Мені потрібно кілька днів полежати. Я зараз не можу виконати свою частину. Дайте мені простір». І це нормально.
Продовжувати — це не завжди про те, щоб іти напролом. Іноді — це про те, щоб зупинитися вчасно. Подивитися з іншого ракурсу. Перебудувати маршрут. Дати собі час і далі йти — вже новою дорогою, вже з новою силою.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Я відчуваю це щоразу, коли беру відповідальність. І кожного разу — це страшно. Але водночас — це і драйв. Особливо у проєктах. Коли ми починаємо щось нове, кожна з нас у команді знає: відповідальність — на мені. Якщо я цього не зроблю — цього не зробить ніхто.
Ми домовилися, що якщо хтось не може виконати свою частину — він просто про це говорить. Ми не сваримося, не тиснемо. Але тоді хтось інший підхоплює. Бо відповідальність — це спільна домовленість.
Коли вирішую я — я відчуваю силу. Навіть якщо спочатку страшно. Навіть якщо немає гарантій, що вийде. Зате є чітке розуміння: це мій вибір, моя дія, мій ризик. І якщо буде помилка — це теж мій досвід.
Мені не подобається, коли інші вирішують за мене. Це позбавляє не лише свободи, а й зростання. Коли я беру рішення у свої руки — я дорослішаю. Я знаю, навіщо це роблю. Я знаю, що мені це потрібно. І навіть коли втома, коли все валиться — я розумію: я не жертва. Це я обрала цей шлях. І я продовжую ним іти.
розкажи про своє місто
О, Київ для мене — різноманітний. Він великий, і я завжди знаходжу в ньому щось нове. От буквально два дні тому їздила на Хрещатик по справах — потрібно було на площу Івана Франка, майже в урядовий квартал. Це трохи вгору від Хрещатика. І поки йшла від метро, зловила себе на думці: я заглядаю у дворики й думаю — блін, я тут ніколи не була. Це центр, знайомі вулиці, але зазвичай усі йдуть головною, а сюди — ні. А я от заглянула й побачила: тут так класно.
Я дуже люблю бувати в майстернях, у когось вдома, дивитися на простір, на вид з вікна, на якісь дрібниці. Для мене ці візуальні зміни дуже важливі.
Коли навчалася в університеті, я чотири роки жила у Кракові. Обожнюю це місто — гарне, зручне, затишне. Але на четвертий рік я зрозуміла: я бачила вже все. Основні естетичні місця — пройдені. І тоді я відчула: мені час їхати. Бо якщо залишуся — воно мені остаточно приїсться, і я перестану його любити. Тому я поїхала.
Через кілька років повернулася туди — і зловила кайф. Я все пам’ятаю, орієнтуюсь без навігатора, знаю, як усе працює. Це вже мій другий дім. І я була дуже рада, що свого часу вчасно поїхала. Не залишилася, не встигла пересититися.
А от Київ мені не набридає. Бо він величезний. Тут постійно щось змінюється. Навіть у центрі — ті самі Золоті ворота, здавалося б, знайомі до дрібниць, але з’являються нові заклади. І ти заходиш у якийсь новий простір — і це вже інший Київ, інше відчуття. Мені подобається, що місто має простір. Так, людей багато, але вулиці широкі — не відчуваєш замкненості.
Для порівняння — у Львові. Місто вузьке саме по собі, а зараз туди багато хто вимушено переїхав. І от коли я була там у 2023 році, мені було некомфортно: мало простору, багато людей, складно пройти. Я не люблю відчуття стисненості. А в Києві я можу дихати.
Київ для мене — зелений. Київ — піший. Тут зручно гуляти. Буває, піднімаєшся з Подолу, проходиш центр, Золоті ворота, спускаєшся до Цирку — і кайф. А вже коли сідаєш у транспорт, розумієш: пройшла стільки — і без втоми. Тобі добре. Бо це твоє місто. Тут мої друзі. Тут моє ком’юніті.
У 2022 році ми з родиною виїхали й опинилися в Мадриді. Дуже гарне місто. І ритмом, і масштабом нагадує Київ. Але мене нестерпно тягнуло додому. До свого. До Києва. Я пожила там кілька місяців і повернулася. І зрозуміла: для мене Київ — це дім. І я не бачу себе зараз ніде більше. Я знаю, що я тут. І дуже сподіваюся, що ми залишимося тут жити.
Що розказати про вінницю?
— А ми говоримо ще про міста. Чи були ви у Вінниці?
— Ні, не була. Розкажіть щось цікаве.
Вінниця — це містечко посередині України, трохи нижче від Києва. Ми досить характерні. Ми маємо свою айдентику, свій шрифт, свій ритм. Ми не такі швидкі, як у Києві, але досить автономні. Ми самі задаємо собі ритм.
Ми зелені. Маємо Південний Буг. Маємо район Вишенька — такий типовий спальний район. Маємо Мури. Є Єрусалимка. Є водонапірна вежа — вона архітектурна пам’ятка, з якої звучить Щедрик. У нас чотири Макдональдси, три KFC. А всередині — велика кількість вінницьких ресторанів, які відкрили цілі мережі власних закладів. І деякі з них вже пробились у Київ. Отакі ми.
питання невідомій жінці
— Що б могли ви змінити в своєму житті, щоб бути найщасливішою жінкою в світі?
Мені би хотілося, щоб у дітей було більше доступу до сексуальної освіти, до якихось більш практичних навичок, які можна потім застосувати в житті. Сексуальна освіта — це зараз така тема, про яку багато говорять. Є прихильники, є ті, хто категорично проти. Мовляв, це табу, не можна про це говорити.
Але для мене сексуальна освіта — це не про статеві відносини. Це про дорослішання, про жіноче здоров’я, менструації. І щоб про це знали не тільки дівчата, а й хлопці. Щоб вони вміли навігувати своє життя відповідно до цих знань.
Бо в мене цього не було взагалі. Ні вдома ніхто нічого не розповідав, ні в школі. І потім банально приходиш до гінеколога, вона питає: “Який день циклу?” А я не знаю, як рахувати. І вона сміється: “Як це ви не знаєте в 16 років?” А я: “Мене ніхто цьому не вчив. Де я мала це дізнатись? Чому мене ніхто цьому не навчив, а тепер ви з мене смієтеся, що я цього не знаю? Це ж не моя провина”.
Ці моменти справді можуть покращити життя підлітків, життя молодих людей. Більше практичності. Не вивчати математичні формули, а розуміти, як рахувати бюджети, як прораховувати ризики, як рахувати свої гроші, податки. Бо я зараз вчу це з нуля.
Я і цифри, і математика — це дві різні речі. Але зараз я працюю як ФОП, маю свій бізнес і розумію: мені треба це знати. Дуже часто я неправильно рахую, через це стресую, вигадую собі: “Ой, все, борги”. А потім сиджу, думаю: “Боже, я ж усе неправильно порахувала”.
І от ці базові штуки — якби вони були в мене в школі — точно допомогли б мені справлятися з дорослим життям.
А ще — розуміння того, що ми всі люди. Расові відмінності, відмінності сексуальної орієнтації, гендеру. Я не розумію, чому люди настільки не приймають інших тільки тому, що вони трохи відрізняються. Це для мене дуже дивно.
Я стараюся підтримувати таких людей і в соцмережах, і в реальному житті — ЛГБТ-ком’юніті, людей інших національностей, інших рас. Мені навпаки цікаво: що це за люди, яка в них культура, який у них досвід. Якщо це інша раса — мені дуже цікаво доторкнутися, побачити, відчути це.
Хотілося б, щоб і наших дітей більше вчили це приймати. Щоб вони бачили: ми різні, ми завжди будемо різні. Ніхто нікуди не дінеться, всі будуть тут. І треба навчитися існувати разом.
Це би, напевно, зробило мене щасливішою. Було би просто легше знаходитися в соціумі.
— А що запитаєте невідому вам жінку?
— Якби ви могли збудувати якусь культову споруду… Що би це було? Чи це культурна установа, чи якийсь будинок? Для людей з інвалідністю, наприклад. Щось таке, щоб це було культово зовні — як архітектурна пам’ятка — і водночас мало важливу функцію в суспільстві.
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
