Елліс Мурр
Це розмова з психологинею, яка 17 років працює з тими, кого світ називає «важкими». Вона пише книги, що рятують, і будує опору там, де залишилась пустка. Її шлях — про вибір себе, силу без пафосу і сміливість бути реальною.
Луцьк
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
А я наважилася нарешті почати писати книги. Дуже довго носила в собі велику кількість інформації. У мене вже 17 років досвіду роботи в психології, клінічній психології. Яких тільки клієнтів у мене не було, яких тільки запитів… З часом я почала ловити себе на тому, що читаю лекції просто на сеансах. У голові — море знань, постійне навчання, постійний досвід. Його треба було кудись втілити.
До того ж я ще з дитинства щось писала — п’єси, сценки. Ми розігрували їх на новорічні свята. Описувала, як живуть тварини, люди, космічні істоти. Я завжди мріяла бути письменницею.
Це не було спонтанним рішенням. Ще в часи, коли всі дивилися «Секс і місто», я бачила Керрі Бредшоу і думала: от виросту — точно писатиму. У мене було дві головні героїні: Нікіта і Керрі. Або я стану агенткою, або письменницею. І я писала — все життя. Але ці тексти залишалися в ноутбуці. Завжди здавалося, що ще не доросла до того, щоб давати щось важливе світу.
Мені не хотілося писати про банальне. Хотілося дати те, чим я реально живу, з чим працюю з клієнтами. Але простою, доступною мовою. Бо знання в мене, скоріше, клінічні. І якщо я просто скину у книжку термінологію — мені це буде легко, а людям незрозуміло. Підручників з психології і так вистачає. А от пояснити все це так, «неначе мені п’ять» — от що мені хотілося.
У нас, у професійному середовищі, є такий момент: що більше термінів знаєш — тим ніби розумніший. А я хотіла навпаки — зробити так, щоб кожна людина могла це прочитати й зрозуміти. У мене навіть на сайті є фраза: «Мою книгу оцінить навіть твоя бабуся».
Моя перша книга — «Джинджер та хижаки, які її оточують». Вона про нарцисизм, аб’юз, психопатію. Чому саме ця тема? Бо я працювала з багатьма людьми — від звичайних родин, де був аб’юз, до складних випадків. І я бачила, як це насильство пронизує все: сім’ї, стосунки, колективи, внутрішні стани. Перша моя клієнтка — дівчина 17 років. Я досі пам’ятаю її. Можливо, саме вона стала тим першим поштовхом, коли я зрозуміла: треба говорити, треба писати.
— Ви згадали свою першу клієнтку. Це був той самий поштовх до написання?
— Так. Це була історія про психопатію і нарцисизм. Дівчина, якій тоді було сімнадцять. Вона мені дозволила розповідати її історію. Мала хлопця, якого дуже сильно кохала. Її батьки були категорично проти. Вони не визнавали цих стосунків, руйнували її, намагалися закрити від нього. І в неї не було виходу. Це був час, коли про психологів ще майже не знали. Не було гарячих ліній, не було до кого звернутися. У моєму місті, окрім мене, тоді працював лише один психолог. Ми практично починали разом. Я подалася в оголошення, і ця дівчина, сидячи під кущем у парку, шукала когось, хто міг би допомогти. У неї в сумці були таблетки. Вона планувала самогубство.
І раптом у ту мить з’явилася думка: «А раптом ще є хтось, хто зможе мені допомогти?» Вона знайшла мій номер. Я не знаю, як. Дуже рідко відповідала на дзвінки під час роботи, у мене не було вікон між сесіями. Але тоді я підняла слухавку. Ми домовилися про зустріч на той самий день. Я бачила її стан. Це була моя перша клієнтка з живим аб’юзом — батьківським.
Ми з нею пройшли цей шлях. Вона виїхала за кордон, живе з цим хлопцем. Її прийняли. Але для мене вона — та, що вижила.
Був інший випадок — коли сім’я змушувала дівчину зробити аборт, бо не хотіли «соромитися». Вони досі мені телефонують. Називають мене її хресною мамою. Я дуже багатьох людей витягнула з того світу — в різних сенсах.
— І саме це привело вас до ідеї книги?
— Так. Я розуміла, що хочу допомагати більшій кількості людей. Моя методика називалася «Втримай на краю». Я працювала з тими, хто вже за межею. Це були онкохворі на останній стадії, люди з залежностями, героїнові наркомани.
Я почала писати книги. Їх шість. Кожна про щось важливе — про когось, про певний стан. Але я відклала всі й зосередилася на одній — «Джинджер та хижаки, які її оточують».
Чому? Бо навколо мене надто багато людей, які страждають від психопатів і нарцисів. А вони — дуже схожі. В них однаково працює лімбічна система. Вони діють за однаковими схемами. Це не просто егоїзм. Це патології мозку, які роблять з людини хижака.
— Ви називаєте нарциса хижаком?
— Саме так. Він полює. Відчуває жертву інтуїтивно — по запаху тіла, по рухах, по тому, як вона говорить, що відчуває. Він вибирає жертву, щоб закрити свої внутрішні діри. Грається — і викидає. Потім шукає нову.
— Що ще ви бачите у практиці, коли йдеться про нарцисизм?
— Можуть підключатися коморбідності. Може з’являтися психопатологія — і тоді буде ще гірше. Бо є побутовий нарцисизм, побутові побої, діти, які народжуються в сім’ях, де один із батьків — нарцис. І дитина може народитися абсолютно здоровою. Це передається генетично. Але її зламають. Її знищать.
Загалом, виділяють 10 типів розладів особистості і кожен із них може вчиняти абʼюз.
Інколи батьки несуть далі виховання, яке їм передали попередні покоління. Вони самі можуть не усвідомлювати, що виховують дитину або як нарциса, або — у постійній травмі нарцисизму.
У нашому сьогоденні ніби стало дуже популярно говорити про аб’юз, газлайтинг, нарцисизм. Наче це модно. Але я вже 17 років з цим працюю. І працювала не тільки зі звичайними людьми, а й з політиками, з Верховною Радою. У мене були і є високопосадові клієнти. І повірте — психопатії, аб’юзи є і в них. Це не «доля бідних».
— Ви маєте на увазі, що проблема не в статусі чи доходах?
— Саме так. Це не про гроші. Це — про внутрішні викривлення. Саме тому я зараз працюю над другою книгою — вона називається «Мільйонер, не твій кумир». Планую її випустити до Нового року.
Ця книга — про психологічні патології людей, які прагнуть бути мільйонерами. Що не так із цим прагненням? Чому такі люди часто використовують інших, чому вони знущаються? Там є побої, приниження, контроль. Це дуже широка тема. Можна годинами розбирати клінічні випадки. Але я вирішила дати доступну форму. Написала не наукову монографію, а детективно-художню історію.
У книзі — живі діалоги. Люди розмовляють, розповідають, що з ними сталося. Інший герой відповідає, інтерпретує. І читач, читаючи, раптом впізнає себе. Думає: «Оце про мене. Це я. Це точно моє. А це я бачила в своєї подруги». Я хотіла, щоб це торкалося.
Бо нарцисизм — не хайп. Це не модна хвороба. Це — біда. Ще п’ять років тому лише 4,6% чоловіків на планеті мали розлади нарцисичного спектра. Сьогодні — вже 7,8%. А це ж люди, які не здатні любити. Вони не відчувають. Вони лише симулюють. За вирахованими даними, розладом страждає 1% планети. Це 80 мільйонів людей. У Україні 400 тис. Окрім цього інші психопати ні розлади особистості мають місце у 75% населення.
— Симулюють любов?
— Так. Вони асимілюються під людину. Знайомляться — і починають слухати, вивчати. Вони здаються ідеальними. Розуміючими. М’якими. Вони копіюють вас. Ви навіть не помітите, як він стане частиною вашого життя. А потім — як хижак — почне використовувати кожну деталь, яку витягнув з розмов. Маленькі ниточки — перетворяться на зброю. Він буде знищувати віру в себе, самоцінність. Людина втратить опори.
А після аб’юзу… Жінкам — дуже важко. Та й чоловікам, хоч рідше. Бо жінок із нарцисичним розладом у світі — лише 1,4%.
— Ви згадали, що нарцисизм — не жіноче захворювання.
— Це справді більше чоловічий розлад. Жінки — 1,4%. Нарцисизм — це не сварка, не конфлікт. Це глибока, руйнівна патологія.
Людина, яка вийшла з таких стосунків, може увійти в ремісію, може пробувати жити далі. Але нарцис настільки руйнує її, що вона потребує постійної допомоги, підтримки, контактів. Якщо вона не працює з собою — вона знову і знову буде попадати на таких людей. Вона для них — як лакмусовий папірець. Їм цікаво гратися.
Це як у кота з мишкою. Кіт не вбиває одразу. Він грається. І так само — нарцис або психопат. Грають, поки жертва не вмре всередині.
— Сучасна культура часто підмінює поняття нарцисизму.
— Так. Конфлікт — це ще не нарцисизм. Це щось набагато глибше. І я довго не наважувалася писати про це. Не думала, що вже достатньо готова. Бо ця книга — понад 400 сторінок. Я мусила дати в ній знання: як це розвивається, як батьки впливають, що таке зламане его, нарцисична травма.
Я створила героїв, ввела їх у діалог, у життя. Показала, як вони думають, як живуть. Показала не тільки жертв, як це часто буває. А й нарцисів. Як вони мислять. Що відчувають. Я знаю це — бо вони до мене приходять. Хоч загалом у терапію нарциси не йдуть.
Вони не йдуть, щоб змінитися. Вони йдуть, щоб зламати мене. Перевірити. Але їм не вдається. Бо я дуже чітко їх відчуваю. У мене — супремпатія. Я бачу їх ще з порога. По рухах, по тому, як відкривають двері, з якого боку повертають голову. Я виділяю 12 типажів людей. І будь-кого можна вписати в ці 12. Немає унікальних запитів чи хвороб. Усе повторюється.
— І серед нарцисів були ті, хто хотів змінитися?
— Так. Був такий випадок. Жінка. Вона прийшла і сказала: «Я нарцис. Я зламала свою старшу дитину. Я не хочу знищити молодшу». Вона захотіла навчитись жити так, щоб не шкодити. Ми не зробимо з неї ту, яка вміє любити. Але я можу навчити її не шкодити іншим.
І вона теж стала героїнею моєї книги. Бо мені важливо було показати не лише жертв, а й тих, хто завдає болю. Показати, як вони вибирають жертву, як мислять перед тим, як підступитися.
— Це було складно писати?
— Людина повинна ходити, плакати, бути згорблена. Це може бути надзвичайно впливова, дуже красива жінка. І в нарциса виникає бажання її зруйнувати. От йому хочеться так. От в нього є такі почуття.
А потім далі я показую в цій книзі, як вийти з нарцистичних стосунків, як заліковувати себе, як допомагати собі, як виростити в собі опору, як змогти далі жити. Тому що після аб’юзу, справжнього, непопулярного — дуже важко жити далі.
І в мене після цієї книги буде наступна — «Вирости мене щасливою». Там я вже буду розповідати про те, як виростити дітей з дитинства, щоб вони ніколи не потрапили в аб’юз. Щоб ніколи не опинилися ані біля нарцисів, ані біля психопатів, ані біля інших людей, які можуть знищити їхню психіку.
І це непросто було писати. Саме до цього я мала бути готова. Бо я починала писати цю книгу ще з 2011 року. І кожного разу відкладала, розуміючи: зараз ще не готова. Недостатньо можу пояснити так, щоб люди зрозуміли.
Я не знаю, чи вона сподобається. Чи вона викликатиме якісь різні емоції. Сто відсотків — вона не сподобається чоловікам. От 100%. Я не є ненависницею чоловіків. Я там не кажу, що всі чоловіки погані. Але сьогодні, коли ми говоримо щось, що стосується чоловіків… Ви могли помітити в мережі: варто вийти треду — і приходить дуже багато їх. І всі починають казати, що ми всі погані, всі нічого не можемо, всі ні на що не здатні, тільки вони можуть, що було би без них, як би ми жили без них — і таке інше.
То я 100% знаю: найбільше хейту до моєї книги буде саме від них. Я до цього готова.
Був такий момент, що я обдумувала: а чи не буде це якась така дешева бульварщина? Що я не буду використовувати там стільки термінології, як мої колеги. Що я її не зроблю суто науковою. Але я цей момент проговорила сама з собою: для мене важливо допомогти людям. Я не хочу змагатися, козиряти своїми знаннями. І казати: я така класна, бо стільки знаю термінів — ні.
Моя задача була написати таку роботу, яку прочитала б кожна людина. Чи то 15-річний підліток — і вона прочитала б, і зрозуміла: щось у стосунках із її батьками не так. Що, можливо, чи мати, чи батько мають психічний розлад. І це не вона якась не така. Не вона щось не так робить, не так живе, не так рухається, не так вчиться. А що саме з її батьками щось не так — і потрібно шукати допомогу в інших, виходити з тих стосунків. Або жінка, яка не може вийти з аб’юзу — вона просто бере цю книгу і читає.
Я її назвала «Джинджер та хижаки, які оточують» саме через те, що кожен нарцис, з яким жінка в стосунках — її контролює. Він дивиться, куди вона дзвонить, з ким вона спілкується, куди вона ходить, що читає. Чи є в її полі десь люди, які можуть якось на неї вплинути. Бо він відбиває її від рідних, від друзів. Замикає тільки коло себе, у своєму коконі — й контролює.
І ось цю книгу, коли будь-яка жінка купить, вона її навіть покладе біля себе. І він не зрозуміє, що це — книга, в якій є ключ до виходу з аб’юзу. Ключ до того, щоб жертва зрозуміла: він її знищує. Щоб вона прочитала цю книгу — і змогла зібратись і піти. Він не побачить у ній загрози. Бо якби я її назвала інакше — про психопатії, нарцисизм — ясно, він глянув би: лежить така книга. І все. І ця книга — в смітник. І жінка — в синцях. На цьому був би кінець.
Так само батьки, які читатимуть книгу, зможуть зрозуміти: чи їхній партнер руйнує дитину, чи ні. Не обов’язково мати нарцисизм або психопатологію, щоби шкодити своїй дитині. Але коли вони почитають — побачать моменти, в яких впливають на неї негативно. Що роблять не так, щоб вона виросла здоровою.
У мене є така фраза: «Не вирости зі своєї дитини жертву для аб’юзера».
— І після цієї книги — що далі? Що зможуть побачити й зрозуміти ті, хто її прочитає?
— Прочитавши, вони зрозуміють, як потрібно виховувати. Що не можна робити зі своїми дітьми, щоб вони ніколи не потрапили до лап цих хижаків. Тому що після них дуже важко відновитися. Дуже важко жити далі. У дитину потрібно закладати стільки любові, стільки підтримки, стільки почуттів… Не виховувати її з почуттям провини. Не з відчуттям, що вона комусь щось винна. Що вона неправильна.
Не виховувати її з почуттям сорому — щоб нею не міг маніпулювати жоден, хто захоче її зруйнувати. Чому я так часто використовую слово «зруйнувати»? Тому що нарцис — він руйнує внутрішній каркас. Руйнує опору. Тобто ламає повністю хребет, кістомашки — усе, на чому ми тримаємося. І потім зліпити це назад — дуже важко.
Є дуже мало спеціалістів, які вміють із цим працювати. Бо психіка — це не вигадане щось. Не якась абстракція. Вона має нервові закінчення. Має системи.
Її можна побачити. На МРТ. Побачити мозок. Побачити наші реакції. І коли нарцис або психопат руйнує людину — змінюється мозок. У мозку можуть почати відмирати частини. Може виникнути дуже важка клінічна або неврологічна депресія. Така, в якій у потиличній зоні мозку відмирають ділянки, що відповідають за базові функції.
Ті частини, які допомагають жити. Функціонувати фізично. Людина може стати — буквально, фізичною калікою. Її може паралізувати. Вона може перестати рухатись. Може статися параліч лицьового нерва. Вона може перестати спати. Самогубства.
Це дуже обширна тема. І сьогодні — надзвичайно важка, об’ємна. Особливо якщо ми говоримо про війну. Про те, що буде відбуватися далі.
У нас буде дуже багато аб’юзу. Дуже багато знущання в сім’ях. І жінкам потрібно буде вчитися — рятувати себе. І рятувати дітей.
Що є підтримкою?
Я — сама собі підтримка. Я виховувала в собі це роками. Вчилася бути опорою, вчилася розмовляти з собою так, щоб не ламати себе, не сварити, не кричати всередині. Я — свій найкращий друг. Як би я не впала, навіть на коліна — я себе підніму, я себе не залишу.
Мене цьому ніхто не вчив. Я з радянського союзу, де нас виховували через сором, вину, страх. Але я змінювала це в собі. Я навчилася не підживлювати внутрішнього критика, не повторювати голоси батьків, які колись казали: “Ти нічого не зможеш”.
Я розробила техніки, які допомогли мені навчитись бути собі другом. Тому в будь-якій ситуації я знаю: я на себе можу опертись. І це — моя головна підтримка.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Я — психолог. Клінічний. Працюю з тими, хто вже стоїть на краю. З тими, кого ніхто не почув. З тими, кого хочуть зламати — або вже зламали. Моя методика називається «Втримаю на краю». Бо саме це я і роблю.
Це стало моїм вибором не тому, що було модно. А тому, що я бачила біль. І не могла пройти повз. Я ще з 17 років допомагала тим, хто не мав до кого звернутись. До мене приходили підлітки з думками про самогубство, жінки після побоїв, люди після психотравм. І я не могла просто відвести очі.
Я обрала психологію, бо хотіла, щоб ніхто не залишився наодинці в темряві. І тепер я знаю — я на своєму місці. Бо саме тут я можу тримати. І витягувати. І давати шанс на життя там, де здавалося — вже порожнеча.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Коли мені пишуть ті, кого я колись втримала — на самому краю. Коли через десять років телефонують і кажуть: «Дякую. Я жива». Коли жінка читає мою книгу й уперше розуміє: це не вона винна. Це він — хижак. І вона йде.
Я відчуваю це, коли мої знання не просто лежать в голові, а стають словами, які рятують. Коли складне стає простим. Коли людина читає — і впізнає себе. І в цей момент у неї з’являється вибір. А отже — і сила.
Моя справа має значення, бо я не пишу з висоти. Я пишу зсередини. З того болю, який знаю. І якщо хоч одна людина після цього перестане мовчати, зламає коло, вийде з темряви — значить, я не дарма живу.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
— Ви часто наголошуєте на тому, що психологія — це не просто модна сфера. Що саме викликає у вас спротив у сучасних тенденціях?
— Мені навіть певною мірою не хочеться давати якихось особливих порад. Тому що для професійних психологів, які багато років займаються цією професією, люди, які прийшли сюди з мотивацією, що це популярно, доступно, що тут можна заробити… Я можу навіть сказати: для нас, професійних психологів, психотерапевтів, вони стали обузою.
— Чому саме?
— Зараз поясню. Довіри до психології й так було небагато. Коли я починала працювати, потрібно було докладати багато зусиль, щоб мене визнавали. Щоб визнавали, що я можу допомогти, що я можу «пролікувати» людину. Бо я — клінічний психолог, медичний. Можу працювати з різними захворюваннями. І тоді не довіряли.
Психологія як наука пройшла дуже великий шлях. Вона ще молода. І тільки-но почали вірити, що насправді душа, психіка — хворіє так само, як і тіло. Тільки почали розуміти й бачити, що це не псевдонаука, що це справжня наука, яка допомагає людям — виздоровіти від болю. І тут — нова тенденція: змішати в психологію все, що тільки можна.
— Ви маєте на увазі певні ненаукові підходи?
— Так. Езотерика, карти, астрологія, таро, гвіздки, різні регресивні гіпнози… Це — не наукове. Я — людина-науковець. І, дійсно, людям, які є науковцями, на це дуже боляче дивитися.
— Що ви спостерігаєте сьогодні у тих, хто заходить у професію ззовні?
— Люди, які зараз ідуть у психологію з думкою, що це дуже легко — заробити гроші, бо вона популярна… Вони калічать людей.
У той період, коли ще тільки треба було становити психологію, до нас приходило багато клієнтів, яких скалічили інші психологи. І з ними було дуже важко працювати. Чому важко? Бо коли людина приходить один, другий, третій раз до психолога й розповідає одну й ту саму історію — це ретравматизація. Вона щоразу травмує себе тим самим досвідом. Вона щоразу, як їжак, голками всередину — закидає. І тоді — дуже важко дати людині довіру.
Вона приходить уже налаштована скептично: “Я пройшла десять спеціалістів, мені ніхто не допоміг. А зараз до кого йти?”
— Ви кажете про відповідальність. А як це виглядає у вашому досвіді навчання?
— Хай мене кидають тапками, хай плюються, хай кажуть, що я говорю неправду — але це так. Ми вчилися п’ять-шість років на основній базовій психологічній освіті. Після того кожен спеціаліст сертифікувався в одному, двох, трьох напрямках. Ще п’ять років. Це — десять років навчання.
Окрім того, у психотерапевта, у психолога навчання не закінчується ніколи. Ми вчимося постійно. Нові галузі, нові предмети, нові техніки, нові методики.
— І в той самий час у професію можуть зайти люди без освіти?
— Так. Людина, яка ніколи не мала нічого спільного з психологією, приходить сюди й хоче займатися клінічними речами — як обсесивно-компульсивні синдроми, біполярно-афективні розлади, клінічні депресії, шизофренії… Тому що на цьому можна заробити. Бо людям болить — і вони будуть ходити.
Вона нічого доброго не зробить. Якщо людина хоче прийти в психологію — вона повинна вчитися п’ять років. І тільки тоді, під наглядом іншого спеціаліста, під супервізією, інтровізією — приступати до роботи з людьми. Бо без цього вона людину зруйнує. Зробить їй ще гірше. І тоді буде важче скласти людину назад. Її треба буде хоч якось повернути до того першого стану, з яким вона прийшла.
— У чому, на вашу думку, найбільша небезпека непрофесійного підходу?
— Людина, яка не працювала з цим роками, яка не вчилася працювати з цим роками — не помічає дрібниць. Наприклад, приходить клієнт. Він дає перший запит: “Мене турбує конфлікт на роботі”. Але в 99% — це не його реальний запит. Це турбує, так. Але справжній запит — значно глибший.
Професійний психолог, який має освіту, має досвід — це бачить. І він ніколи не піде за ту межу, за яку не можна заходити.
Він дивитиметься: «Ось тут є проблема, але я туди не піду. Вона може розчавити людину. Вона якось жила з цим — хоч слово “жила” тут звучить не надто вдало, — але їй було комфортно, це її не турбувало». Відповідно, він не зачіпатиме межу, а працюватиме з тим, що не поранить. Як не-професійний психолог, який трохи побував у терапії й вирішив, що тепер у всьому розбирається, — не може. Для цього потрібні роки навчання, роки практики.
У мене таке траплялося неодноразово. Десять років тому приходила клієнтка з шизотипічним розладом, а потім я бачила в мережі, як вона створює сторінки, де видає себе за психолога й працює з людьми. Людина з шизофренією — працює з людьми. Тому, певною мірою, той контроль у сфері психології, який ми маємо зараз, — дуже доречний. Законопроєкт, який підписали, можливо, працює не ідеально, але без нього було неможливо залишатися в цій професії. Кожна друга людина приходила не лікуватися — вона приходила руйнувати інших.
Моя єдина порада: навчатися, навчатися, навчатися. Практикувати з наставниками, з іншими спеціалістами, мати супервізора, інтервізора, пропрацювати себе наскільки можливо — і тільки після цього йти до людей. Бо психіка — це ювелірна робота. Як хірург може порізати людину й залишити її калікою — так і психіка. Ми досі до кінця не усвідомлюємо, наскільки вона впливає на якість нашого життя. Слово може людину як зробити щасливою, так і знищити. Це дуже важливий інструмент. І ним потрібно вміти користуватися.
Це — наша ахіллесова п’ята. І мені сумно. Бо ми багато років боролися за те, щоб психологія стала справжньою допоміжною професією. А зараз, через її популяризацію, хлинула хвиля тих, хто просто хоче заробити. Вони думають, що це легко. Але легко лише тоді, коли ти не працюєш на результат. Якщо ж працюєш — то це не буде легко ні людині, ні спеціалісту.
Бути українкою — про що це?
На сьогоднішній день — це рости. Ми довго були дітьми. Нас називали «меншими». Бути українкою зараз, у період війни — це вирости і взяти відповідальність. За себе. За своїх рідних. Щоб ми не забували те, що відбувається. Бо наші недруги нас не відпускають. Вони нападають. А ми — забуваємо і прощаємо. Як інфантильні дорослі діти, які забувають болі та страждання.
Народитися в Україні і бути українкою сьогодні — це великий ріст. Змінюючи себе, виборюючи свободу, право існувати як нація, ми стаємо величним народом цього світу.
Але якщо ми не змінимося, якщо не засвоїмо уроки, які проходимо зараз, ці процеси повторюватимуться знову й знову. Що для мене означає бути українкою? Це — побачити на власні очі, як великі структури маніпулюють, впливають на інших, змінюють реальність. Тут можна розповісти дуже багато. Просто не всі це сприймуть.
Це — змінити всіх навколо. Змінити світ. Змінити ставлення. Показати, що в той час, коли нас знищують, коли не дають спати, коли стільки болю — ми щодня встаємо й намагаємося допомогти іншим. Тримати людей на плаву.
Хто ще, крім українців — це може звучати голосно — створює стільки нового під час війни? Я багато читала про інші війни. Люди здавалися. А в нас — ніхто. Наш народ дуже сильний. Ми не здаємося. Ми приїжджаємо за кордон — і як би хто не казав, що ми хочемо підлаштувати все під себе — ми маємо світлі голови, сильний інтелект.
Бути українкою — це не просто змінити свою країну. Це — змінити світові устої. Ми зараз, у цю війну, змінюємо світ. Показуємо, яка ми сильна нація. Це й є відповідь: бути українкою — це бути голосом, який кричить, що ми живі, сильні, унікальні, здатні рухати планету.
Ще кілька років тому про нас майже не знали. Ми були ніби «третім світом». Але подивіться на наші технології. У нас усе на кнопках. У нас є «Дія». Нам не треба стояти в чергах, чекати місяцями. Ми — дуже сильна країна. Якби тільки правильні люди прийшли до влади…
Для мене бути українкою завжди було гордістю. Я з родини, яка воювала за Україну. У мені змішані крові, але з дитинства — вся історія: бандерівці, визвольна боротьба, національні символи. І я ніколи не цуралася, що я українка. Ми — інша нація. Ми не СНД. Ми не пострадянські. Ми — нові.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Розуміти інших. Якщо навколо агресія, погані настрої — це не тому, що люди злі. Їм просто боляче. Емпатія — ключ. Гідність — це розвивати емпатію. Не ображати, не клювати. Це не означає бути пасивним — треба відстоювати свої кордони. Але з розумінням, чому інший поводиться саме так.
Гідність — це залишатися людиною. Ми відрізняємось від тварин тим, що можемо відчувати. Можемо розуміти. Людина без емпатії — не жива. Гідність — це повага. До себе. До інших. Не руйнувати. Не заздрити. Будувати своє життя, щоб у ньому було душевно, спокійно, лагідно.
Про безбар’єрність і доступність
І знову я повертаюся до емпатії. І до лідерства — через емпатію. Ми повинні навчитися відчувати емоції інших людей. Розвиватися. Дивитися — як людина себе почуває. Що її турбує. Що їй потрібно. Як вона себе почуває. І тільки тоді — ми зможемо мати до неї доступ.
Як поводитися з нею правильно. Як правильно їй допомогти. Як працювати разом у колективі. Все це базується на емоційному сприйнятті. На емпатичному розумінні іншої людини.
Це — найосновніше. Якщо говорити навіть про книжки — емпатійне лідерство, емоційне лідерство. Сенс нашого співжиття з іншими людьми — у розумінні. І в прийнятті. Не бажаючи переналаштувати когось під себе. Приймати іншого — як він є.
Ви зараз поставили питання, в яке я дуже глибоко занурилася. І розумію, що в трьох словах не пояснити. Це базові речі. Вони формуються ще з дитинства. Нам треба вводити уроки з емпатії в школах. З дитячого віку. Щоб ми вчилися взаємодіяти.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Я не чекаю, поки хтось дозволить. Не міряю ідею по тому, чи вона зручна, популярна, чи впишеться в тренди. Я міряю її по болю. Якщо воно болить — значить, треба говорити. Якщо роками мовчала — значить, пора писати.
Я дуже довго тримала в собі все, що знала, проживала, бачила в кабінеті. Але одного дня просто вирішила: досить. Почала писати. Не для того, щоб вразити колег, а щоб врятувати хоч одну людину.
Мої книги — не про літературу. Вони — про тих, кого аб’юзять. Про тих, хто вже стоїть на краю. І я пишу так, щоб зрозуміла навіть бабуся. Без термінів. Без зарозумілості. Щиро і просто.
Я не вигадую сміливих ідей. Я проживаю їх. А потім — беру і виводжу на папір. Через діалог, через приклад, через життя. Ідея стає сміливою не тоді, коли її схвалюють. А тоді, коли вона працює — і хтось після неї встає і йде. Виходить. Виживає. Живе.
Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально
Коли здається, що все нереально — важливо не шукати опору зовні. Вона має бути всередині. Ти сама для себе маєш стати другом, опорою і свідком свого руху. Не сварити себе. Не тиснути. А говорити: «Я з тобою. Ми з цього виберемося».
Реальність — не завжди про те, що легко. Це про те, що має сенс. І якщо сенс — у дітях, у майбутньому, у тих, кого хочеш захистити, або в тому, щоб не зрадити себе — значить, ти маєш за що триматися. Навіть коли темно.
Продовжувати — це не про надлюдську силу. Це про внутрішню домовленість: я йтиму. Навіть повільно. Навіть зі сльозами. Але не здамся.
розкажи про своє місто
Луцьк — дуже зелений. Те, що мене одразу вразило, — це широкі дороги. Коли поверталася з Києва, завжди дивувалася, наскільки тут просторо. За останні рік-два місто дуже змінилося: приїжджають люди, які його розвивають і змінюють. Відкрилися магазини з брендовим одягом, які раніше були лише в Києві. З’явилися нові ресторани, атракціони, парки. І дуже чисто. Коли до мене приїжджали друзі з інших міст, вони дивувалися: як у Луцьку може бути настільки охайно? Тут і справді складається враження, що все миють щодня.
Місто розширюється, росте. Я живу через дорогу від лісу — фактично в самому лісі. Дорога від мого будинку до міста асфальтована, нею часто їздять туристи фотографуватися, знімати весілля. Там гарно, як у казці: звивиста дорога, квіти, птахи, дерева з обох боків. Я часто викладаю відео в профіль, як ми їдемо цією дорогою.
Для мене Луцьк — це ліси, природа, контактні зоопарки, чистота. Хоч місто й мале, але саме це мені в ньому й подобається. А ще — свіжість. Раніше я замовляла багато речей онлайн, а зараз більшість з того, що було лише в Києві, з’явилося й тут. Магазини, сервіси — усе поруч.
Я живу в передмісті, у своєму островку життя: навколо ліс, озера, річки. Абсолютна природа. З одного боку — хвойний ліс, з іншого — листяний. Це моя реальність.
Мої друзі колись жартували з мене й наводили два дуже влучні порівняння. Є така книга — Монах, який продав свій Ferrari.
Я жила в місті, мені подобались усі ці активності: постійні презентації, відвідування майстер-класів, проведення івентів. А потім в якийсь момент я захотіла просто жити в лісі. І я здійснила цю мрію — буквально виїхала жити в ліс.
Матеріальні блага відійшли на другий план. Друзі сміялися з мене: «Ти бігаєш у брендах по лісу». Але що поробиш — залишилися бренди з міста, бо це було нормально там, а іншого нічого не було. А навколо — лише ліс, собаки, коні, з якими я бігала.
Що розказати про вінницю?
Вінниця — це місто, яке дихає зеленню. Тут Південний Буг не просто річка — це жива артерія, що обіймає місто і заспокоює краще за будь-яку медитацію. Літом ти можеш загубитися серед лавандових полів поблизу міста, або спостерігати, як сонце тоне в озері біля Вишенського парку. Тутешні лісопосадки восени перетворюються на золоту казку, а навесні місто вибухає цвітом — сакури, магнолії, бузку. Навіть якщо просто вийти в центр — сквери і квітники всюди. У Вінниці природа не на окраїні життя — вона його серце.
питання невідомій жінці
Якби вам дали чарівну паличку, що б ви зробили?
Я би хотіла, щоб кожна людина у світі змогла знайти своє щастя, щоб вона відчувала себе щасливою, щоб могла допомогти собі й не хворіти. Не руйнуватись. І найголовніше — нам у цьому житті бракує саме щастя. Я би хотіла змахнути паличкою так, щоб усі були щасливі.
І що запитаєте жінку?
А що їй потрібно для того, щоб вона могла реалізувати свої мрії?
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
