Ганна Гошко - Амбітна пані

ГАННА
ГОШКО

З медицини — в бізнес. Із Києва — в Берн. Із стратегій — в психологію. Вона — про ту саму внутрішню опору, яку не зламати навіть війною. Чесно про втому, зміни, новий сенс — і глибоку любов до життя.

Берн

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Перше — це медичний університет. Я закінчила його за спеціальністю «медична психологія», бо так хотіла моя мама. Вона мріяла, щоб я була лікарем. І я випадково потрапила на факультет медичної психології — взагалі не розуміючи, що це, куди це і як з цим жити.

Я випустилась. І тато сказав щось типу: «Психологія — це взагалі не наука, забудь. Маєш бути нормальним лікарем, будеш як людина». Але тоді в мене вже народилася дитина, і не до зміни спеціальності було. Я пішла працювати лікарем. Спочатку — психологія, потім психіатрія, потім консультації пацієнтів в поліклініці. І, в принципі, у мене почало виходити.

До мене приходили медіа. Я подобалась журналістам. Вони передавали мої контакти одне одному, я писала статті в газети, мене постійно запрошували на місцеве телебачення. Потім — Перший національний. Я з’являлась у програмах, була в ефірах з Сумською — пам’ятаєш програму «Легко бути жінкою»? І це було легко, прекрасно — поки мої колеги в поліклініці не почали мене щемити. Типу як так — їй 24, а до неї журналісти. Мене почали буквально виганяти з кабінетів. Плюс — зарплата тисяча гривень.

А тут ще й мій чоловік втратив роботу. Треба було шукати додатковий дохід. Я виклала резюме на rabota.ua. Мене запросили в компанію Pfizer.

— Ти просто подалась і…?

— Так, і я потрапила туди. Я тоді сказала: «Я прийшла на пів року. Чоловік знайде роботу, я трохи зароблю, і піду кандидатську з медичної психології писати». Але мені дали підвищення. Потім ще одне. І я вже в Roche, у швейцарській компанії. Так я 14 років росла в кар’єрі.

Медицина залишилась десь там, позаду. Бо хороші гроші, хороша посада — я вже керівниця відділу, це ще до ковідного періоду. З чоловіком ми розлучились. Я думала: ну все, психологія — в минулому, медицина — теж. Життя якось іде. Але потім — війна.

— Що ти зробила у перший день?

— У нас із сином не було жодного плану. Йому було 14. Дзвонить подруга дитинства з Італії. Ми знайомі ще з програми «Діти Чорнобиля», нам було по 10 років. Вона каже: «Ти де?» — «Вдома, вибухи чую». — «А чого ти вдома? Бери дитину — і до мене». І вона була першою, хто це сказав. Я взагалі не розуміла, що робити. Але наступного дня ми зібрали речі на три дні, сіли в машину — і поїхали.

Через тиждень ми були в Італії. Я думала, що залишусь там. Я знала мову. Наша компанія має філію. Ну чому б і ні? Англійську знаю, італійську — теж. Навіть як офіціанткою, головне — мову знаю. Не страшно.

Але треба було подовжити паспорт синові. Їдемо в консульство. Це було другого березня, здається. Тобто війна лише почалась. Там мені кажуть: «Вам треба йти в табір, здати документи, жити два роки з біженцями, вивчати мову — і нікуди не виїжджати». Я так злякалась. Просто до паніки.

Я зрозуміла, що дуже багато в житті роблю зі страху. От лякаюсь — і біжу. Біжу — і щось знаходжу. Потім кажу Елізі: «Я не можу залишитись в Італії. У мене 90 днів — і все. Я не зможу жити в таборі, бо я можу працювати. Я знаю мову. Чому я маю залишатись?»

— А далі — Швейцарія?

— Так. Я поговорила з колегами з нашого італійського офісу. А я тоді була на кордоні зі Швейцарією — буквально 20 хвилин. І одна колега каже: «Ти знаєш, завтра мають прийняти закон — у Швейцарії біженцям не доведеться жити в таборах. Їм нададуть житло і право на роботу». Я така: «О, класно».

Бо я була в паніці. Я реально злякалась. І навіть подумала: «Та може, в Україні не все так і страшно?» Там ще по роботі хтось виходив на зв’язок, були якісь дзвінки. Все здавалося неочевидним: ти правильно зробив, що поїхав, чи ні?

Я думаю: «Добре, поїду в Швейцарію. Побуду там десь». Але якщо в Італії я їхала в конкретну точку на мапі, то тут… Швейцарія хоч і маленька, але все одно треба знати, куди саме. Я питаю ту колегу: «Може, підкажеш напрямок?» А вона — з розряду: «Шукай в Google». Пишу в Гуглі: Switzerland, Ukrainian refugees. Видає мені статтю на swissinfo.ch — така, як у нас УНІАН, тільки швейцарська. Журналістка дуже детально описує ситуацію — але жодного контакту. Я пишу їй листа: «Вибачте, підкажіть адресу — куди їхати?» Ніхто не відповідає.

І от у такому стані, не знаючи, що робити, я випадково пишу ще один лист. У свою компанію. Бо в Швейцарії штаб квартира компанії де я працювала. Я пишу керівнику, ставлю в копію свого директора, ще якесь високе керівництво. Пишу: «Я завтра буду в Швейцарії. Чи не буде у вас якоїсь тимчасової роботи? Поки війна…»

Ніхто не відповідає. А наступного дня дзвонить жінка — каже: «Добрий день. Мені з редакції переслали ваш лист. Я працюю в тому самому swissinfo. Приїжджайте до нас сьогодні в Берн». Я кажу: «Сьогодні вже не встигну фізично — три години їхати. Можна завтра?» Вона: «Так, приїжджайте. Ми з чоловіком живемо в будинку, дамо вам із сином дві кімнати. Без питань».

Так ми потрапили в Берн. Прожили з цією Родиною три місяці. Потім я знайшла квартиру.

Цікаве ще от що: той лист, який я надіслала в компанію, я випадково відправила не тій людині. Той, кому я адресувала, взагалі ніколи не відповів. А от чоловік із відділу конференцій — який, здавалося б, нічим не може допомогти — відповів. Дуже чемно: «Ой, сорі, що у вас така ситуація, але я не можу допомогти». І все. Я подумала: «Незручно вийшло… Ну, гаразд».

Але тут я зрозуміла, що таке насправді корпорації. Бо коли сталася війна (24 лютого), український філіал просто зібрав зібрання і… заборонив нам виїжджати і питати про позиції в різних країнах, навіть тимчасово. Просто отак. Без жодного плану. «Не виїжджайте, все скоро закінчиться».

І от той чоловік із відділу конференцій, хоч і сам нічого не міг, але переслав мій лист своїй керівниці, Анні. І вона мені написала величезного листа: «Боже, а ти взагалі маєш дах над головою? Ти в безпеці? В тебе є їжа, гроші?» Я просто розплакалась. Не знала, що їй відповідати. Поговорила з Хелен, у якої ми жили, сказала: «В нас усе добре, ми живемо в родині». І додала: «Ось моє мотиваційне есе і резюме, якщо почуєте, що десь шукають такого спеціаліста, як я — тримайте мене в думці».

Бо я вже розуміла: в Україні мене довго не триматимуть. За пів року до війни я отримала підвищення і почала займатись новим напрямком — дуже крутим. Я ним жила.

Ми спілкувались із МОЗ, з іншими корпораціями. Ідея була зробити обов’язкове медичне страхування. Почали з найважчих захворювань — онкології. Проєкт був pay for result: компанія платить тільки тоді, коли лікування дійсно допомагає. Ми хотіли довести державі: лікувати — це цінність. Життя — це цінність.

Це було дуже сильно. П’ять місяців — і стільки людей в Україні вірили в це. Ми всі розуміли: out of pocket не може бути єдиною моделлю. Люди не можуть усе платити самі.

Але я розуміла: у час війни — це питання часу, коли мені скажуть «бай». І треба шукати щось тут, у Швейцарії. Слава Богу, так і сталося. Я ходила на співбесіди. І через п’ять місяців почала працювати тут.

ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?

Підтримка — це не завжди хтось зовні. Часто — це точки опори всередині.

Мене тримає інтерес. Якщо я заряджена тим, що роблю — це вже підтримка. Якщо бачу, що мої пости коментують, що колишні колеги з бізнесу кажуть: «Так, ти права» — це дає силу. Це підтвердження: я не одна. Мене підтримує легкість. Не боротьба, не примус. А коли речі відбуваються природно, з натхнення — тоді я відчуваю потік.

Підтримка — це ще й ясність. Збір фактів, розуміння ситуації. Як, наприклад, тоді, коли я звернулась до центру зайнятості у Швейцарії, щоб зрозуміти, на що маю право. Це був акт підтримки себе.

Мене заспокоює внутрішня впевненість. Я знаю п’ять мов. І я знаю, що знайду роботу, навіть якщо все піде шкереберть. Це не про безстрашність. Це про опору на власний досвід.

Я часто згадую, як мене не взяли нянею. А за два місяці запросили в Pfizer. Це нагадує мені: ми ніколи не знаємо, що чекає за рогом. І це допомагає тримати спокій у хаосі.

Підтримка — це ще й здатність бути чутливою до себе. Побути на дні, якщо треба. Дозволити собі відпочити. Вимкнути «треба» і почути: «А що я насправді хочу?» І дуже тримає вдячність. Просто за те, що я маю. За це озеро. За гори. За те, що зараз — отак.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Я пропрацювала майже два роки тут, у Базелі. Спочатку їздила, адаптувалась. Але, знаєш, я думаю, в мене була посттравма. Просто вона настала пізніше. Бо я — активна. Я весь час бігла, щось робила. Це мій спосіб виживання. Але…

Ще під час ковіду я почала додатково вчитись — знову в психології. Просто так склалося. І почала думати: мабуть, з бізнесом я потрошку прощатимусь. Вийду на якийсь рівень — і далі вже щось інше.

Бо корпоративна культура, яка раніше мене так тішила — хороша зарплата, класний службовий автомобіль, міжнародні відрядження — вже просто почала душити. Я подорожувала, здійснила мрію. Але в якийсь момент зрозуміла: мене це більше не тримає.

У Швейцарії було особливо важко. Бо якщо в Україні я в страхуванні бачила ціль, щось значуще, що реально змінює життя людей, то тут — прогнозування продажів на 10 років уперед. Продукт, якого ще навіть не існує. І це були тільки цифри. Excel-таблиці.

Я зненавиділа це все.

Хоч це й давало мені стабільність, можливість нормально жити в Швейцарії, не обмежуючи себе, але я більше не могла. У мене був лімітований контракт: спочатку рік, потім його подовжили двічі. І після третього — я вирішила піти. Не знаючи, як виживу без бізнесу. За 14 років я не уявляла життя без цього.

Але я дуже вдячна Швейцарії. Бо якщо ти тут офіційно працюєш і платиш усі податки, то центр зайнятості надає підтримку певний час. Я подумала: Блін, я візьму собі нарешті gap year. У мене не було жодного декрету, жодної паузи. І я вирішила взяти рік відпочинку.

У березні минув рік, як я не працювала. Я подавалася на вакансії, ще не зовсім розуміла, чого хочу. Але продовжила вчитись — гештальт-підхід. І все більше думала: я, мабуть, повертаюсь у психологію.

Але як? В Україні — зрозуміло: розкручуєш себе, набираєш клієнтів, працюєш. А тут, у Швейцарії, я мала лише англійську. Німецьку вчила так, мляво — бо працювала англійською. Думаю: Ладно, виклик прийнято. І взялася за німецьку. Вчу її досі. Зараз уже С1. Але цього ще недостатньо, щоб практикувати як психолог.

І от… знайшла роботу в центрі для експатів. Англійською. Я ніколи не думала, що буду працювати психологом англійською. Але я почала — і кайфую. Розумію, як це: виходити з роботи не виснаженою, а втомленою, але на драйві, в емоціях. Тому що там дуже круті люди.

Це експати — ті, хто приїздить у Швейцарію після роботи в Сінгапурі, Африці, Австралії. Для них це вершина кар’єри. Це дуже інтелігентні, дуже освічені люди. Їхній інтелект, їхній рівень самосвідомості — це просто космос. І мені безмежно цікаво з ними працювати.

Паралельно ми зі стилісткою започаткували проєкт для жінок. Називається Fashion-терапія.

Психолог І Лікар | Бізнес експерт | Терапія змін

— І це вже було не просто про психологію. Це був ще один — третій — початок?

— Так. І про фешн, і про психологію.

Вона — стилістка з Мілану. Я познайомилась із нею минулого року. Вона була моєю стилісткою — зробила мені гардероб, капсули, ми разом ходили на шопінг. Це був неймовірний досвід. Ми почали спілкуватись. А через рік вже подорожували разом до Венеції.

І вона каже: «Це так круто. Дивися, як жінки змінюються». Я кажу: «Так! І от якраз цими змінами треба вміти керувати. Розуміти, у якому стані жінка приходить, чого вона хоче, навіщо їй ця зміна. І потім — фоллоу-ап. Ще крутіше було б створити групу. Щоб її слова «прошліфувались» через досвід інших жінок. Щоб кожна проживала трансформацію і через себе, і через інших».

Так зародився наш проєкт — Fashion-терапія. Ми його ще робимо. Скоро запускаємо сайт. Програма вже готова. Є фотограф. На позаминулих вихідних ми самі пройшли всю програму: кава з видом, шопінг, стратегія, яку вона прописує, інсайт-сесія, фотосесія. Ми зробили контент для Інстаграму.

І так… я змінила своє життя втретє. Просто з ніг на голову. В іншій країні.

Ще чотири роки тому я була впевнена: бізнес — це forever. Стабільність. Навіть якщо щось не любиш — але тримає. А тоді… щось у мені зламалось.

Пам’ятаю момент: трохи більше року тому я не могла встати з ліжка. Просто фізично не могла. Я знала, що це — посттравма. Депресивний синдром. Як спеціаліст я все розуміла. Але не могла нічого з собою зробити. І це було найважче. Коли просто не можеш піднятись з ліжка.

Я дивилась на комп’ютер і від думки, що треба його відкрити, працювати з таблицями — в мене був рефлекс відрази. І от зараз, коли треба встати о п’ятій, бо перший клієнт о дев’ятій, я думаю: Боже, яке озеро, які гори, які корови… Все наче те саме — я так само їду на роботу. Але це інше.

Я ще не маю шаленої завантаженості. Але є час на проєкт. Є простір. Я взяла ще навчання з сімейної терапії, оновлюю знання. Продовжую гештальт. Навчилася тестувати РДУГ у дорослих і розробляти ефективні стратегії як з ним якісно жити. І це просто… це така глибина.

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

Я не знаю, як в Україні, бо там я з цим не працювала. Але тут це — шалено затребувано. Останній мій клієнт — зі Швейцарії, запит на тестування РДУГ. Я завжди питаю, з якої країни, щоб розуміти культурний контекст. Бо емоційне життя у, скажімо, іспанців і британців — це два світи. І він каже: «Я зі Швейцарії». І я думаю: «А чого ти тут? Можеш піти до франкомовного чи німецькомовного спеціаліста». А він прийшов до мене — англійською.

Бо їм непросто отримати направлення на тестування. Це приватний центр. Записався — і прийшов.

Це дуже цікаво. Бо люди з РДУГ це люди — з суперздібностями. Вони приходять із симптомами розладу уваги як з «небажаними явищами», які їм заважають жити. Вони не вміють цим управляти. В них 150 ідей одночасно, і вони не можуть сконцентруватися. Або навпаки — в гіперфокусі, коли нічого не існує, крім їхнього захоплення.

Паралельно в них — вибуховий рівень творчості. Це обдаровані, фантазійні люди. Їм просто треба інструменти. Як структурувати день. Як зробити так, щоб це стало автоматично — і не виснажувало. Бо інакше навіть їхні стратегії їх же і виснажують.

На роботі вони ще якось тримаються. Це, зазвичай, люди з дуже високими посадами, з шаленою кар’єрою. Але якою ціною…

І коли ти даєш їм хоча б трохи — хоч якісь інструменти, — щоб лишалась енергія ще й на особисте життя… Це саме туди, куди їм треба прийти. Бо це не виліковується. Це те, з чим вони житимуть завжди. Я радію коли нові підходи покращують життя клієнтам.

Я бачу очі цих людей, коли кажу: «От у вас є ці результати, діагноз підтверджується. Але я можу запропонувати вам отаку стратегію». І ці очі: «Серйозно? У мене ще й таланти є? То не все так погано?»

От у мене буде ефір. Я знайшла дівчину в Польщі, яка займається організацією дня. Це просто знахідка для таких людей. Їм потрібен коуч по тайм-менеджменту. Або організатор простору. І я знаю: я на своєму місці.

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

— Прислухайтеся до себе та своїх відчуттів. Один з побічних ефектів терапії — це підвищена чутливість до себе. Якщо щось помітили — ви вже не зможете цього “розбачити”. Слухайте серце, довіряйте інтуїції. Перше відчуття — часто найвлучніше.

— Не бійтеся змін. Вони приходять, коли ви голодні до них — або коли страх змушує бігти вперед. Дозвольте собі бути різною. Навіть якщо це «стюардеса замість топ-менеджера» — чому б ні?

— Використовуйте весь свій досвід. Навіть той, що не має сертифікату. Навіть маркетинг. Навіть бізнес-провали. Усе це — ваша сила. Усе це допомагає розуміти «болі» інших.

— Не зраджуйте себе. Якщо вас «мутить» — вам туди не треба. Це теж сигнал. Гідність — це не пафос. Це здатність сказати «ні» — навіть у тиші.

— Дозволяйте собі бути «на дні». Це теж життя. Якщо немає сил — не треба «тягнути себе за шкіру». Побудьте в безсиллі. Поспіть. Це — не слабкість, це чутливість.

— Живіть тут і зараз. Не в минулому, не в уявному завтра. Озеро, кава, шлях до клієнта — це вже достатньо. Іноді навіть більше, ніж треба.

— Інтерес — рушій. Коли є драйв, коли є люди, з якими ти рости — ти не вигоряєш. Ти втомлюєшся, але по-чесному.

— Шукайте опору в собі. У своїх знаннях. У своїй здатності вижити. І пам’ятайте: те, що сьогодні не вийшло — може привести до чогось набагато більшого. За рогом — завжди щось є.

— Просіть. Питайте. Шукайте контакти. Іноді поміч приходить у відповідь на лист. Іноді — у вигляді ефіру. Іноді — через ChatGPT.

— Будьте свідомими. Поважайте країну, яка вас прийняла. Мову. Людей. Чесність — це не позиція. Це поведінка.

— І не зупиняйтесь. Навчання — це не підвищення кваліфікації. Це спосіб бути живим.

Бути українкою — про що це?

Ну, я говоритиму про себе. Я відчуваю гордість, що я — українка. І, знаєш, це не з розряду пафосу. Це дуже внутрішнє.

В дитинстві я чула багато проросійських наративів: “В росії найкращі розуми, всі в москві, всі артисти, все краще там”. І в 2020 році мені пропонували високу посаду в москві, в рамках компанії. Я сумнівалась. Але там була керівниця з Бразилії — дуже сильна, і моя тодішня бос казала: “Два роки — і в тебе міжнародний досвід, відкриється будь-яка країна”. Я навіть поїхала на співбесіду. І от вони мені в результаті не запропонували ту посаду — дали нижчу. І я сказала: “Ні, дякую. Мені добре в Україні. Буду шукати сама”. Я памʼятаю, як мама така: “Аня, ну це ж москва… Усі б вже в москві жили!” І це було дуже неприємно.А потім — війна. І я згадую той 2020-й і думаю: Боже, як добре, що я тоді не поїхала. Якби я була в москві… Це був би жах. Просто жах.

І знову ж — я тоді не засмутилась. Була така: “Окей, не вийшло — значить, не моє.” Хоча все вже було практично вирішено — мене знайомили з командою, здавалось все вирішено.

— І ти зараз чітко транслюєш свою позицію.

Завжди. Мене питають: “Яка твоя найбільша мрія?” Я кажу: “Я хочу, щоб в Україні закінчилась війна.”

Я шукаю можливості розповісти про себе — про те, що мене справді болить. І я дуже категорична. Коли мені кажуть: “Це ж не всі такі” — я відповідаю: “Ви не маєте права судити. Ви не з України. А я з України. Я маю право сказати — всі винні, бо всі дозволили цій владі бути”.Це моя позиція. Я не хочу подобатись усім. І мені з нею комфортно.

— Але це не зменшує любов, правда?

Ні. Це і є любов. Чесна. Я люблю свою країну — і я роблю, що можу. Це — моє.

Я не хочу закривати очі. І не закриватиму. Гідність — це коли ми не йдемо проти себе. Навіть якщо складно. Навіть якщо боляче. Але — по-своєму.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Не зраджувати себе. Це і про кордони, зокрема. Тому що я дуже багато себе знецінювала. Моє оточення сильно змінювалося. І не один раз. Кожного разу, коли я змінювала роботу, напрям, розлучалася з чоловіком — мабуть, це й були ті моменти, коли я себе зраджувала.

Я памʼятаю, як сказала своїм друзям: «Це не нейтралітет. Або ви на його боці, або на моєму. Бо він вчинив отак, і для мене це неприйнятно. Якщо ви хочете бути там і тут — будь ласка, дружіть із ним. До побачення». І я зрозуміла: моя категоричність у певних речах — вона добре мені служить. Іноді я б хотіла бути ще більш категоричною. Бо я дивлюся на людей, які чітко тримають свої кордони, — і думаю: «От як гарно». А я ще дуже гнучка. Але я приймаю це як корисний скіл. Бо, як казав Дарвін, виживає не найсильніший, не найрозумніший — а той, хто пристосовується. Я вмію пристосовуватись. Але зараз усе більше розумію, як важливо мати кордони. І починаю прощатися з тими, хто поводиться зі мною не так, як мені потрібно. Хто не чує. Я кажу: «Все. Допобачення. Давай тут зупинимось». І дивлюсь, що лізе з людини під час цього.

Я вірю в енергії. В інтуїцію. У багато речей. І коли мені кажуть: «Ти ж лікар, як ти можеш у це вірити?» — я питаю: «А де тут суперечність?»

Якщо ти почуваєшся виснаженою — треба зрозуміти, що забирає твою енергію. Це логічно. У Швейцарії мені подобається, що це інтегровано. Аюрведична медицина — частина офіційної системи. Її покриває страхова. Тут не знецінюють інтуїтивне і природне. Вони розуміють: це частини одного.

Я вважаю, що не можна ігнорувати перше відчуття. Якщо щось відчуваєш тілом або серцем — зупинись, прислухайся. Подивись, як тобі з цим. Бо потім часто виявляється: твоє перше враження про людину було правильним.

Усе для мене починається з дрібниць. Якось син мене питає: «А навіщо це робити? Ніхто ж не дізнається». А я йому кажу: «Ну блін, ну ти ж будеш знати». От як із папірцем поза мною. Це про внутрішню угоду з собою.

Якось мені кажуть: «Ой, ну впадло платити за трамвай. Тут же трамвай не перевіряють». А я кажу: «Слухай, ти як хочеш, а я заплачу». Бо це про мене.

У мене є— чесність і порядність. Не напоказ. Не для галочки. Це — як частина мене.

Головне — не втрачати себе. Не губити себе в цьому потоці. Не зраджувати. Навіть у дрібницях. Навіть тоді, коли «ніхто не дізнається». Ти ж дізнаєшся. І цього достатньо.

Про безбар’єрність і доступність

Зараз, мабуть, для мене це питання складне. Тому що я тут не дуже сильно інтегрована. У мене немає взагалі спілкування з місцевими, окрім роботи і родини.

Але я підмічаю те, що мені тут подобається, і я про це говорю. Можливо, в цьому зараз і є моя роль. Наприклад, у мене в спортзалі є електричний пандус, який відкидається — щоб люди з обмеженими можливостями могли піднятися на другий поверх, до тренажерів. І я дивлюсь на це й думаю: «Блін, я ніколи не бачила, щоб ним користувались, але навіть сам факт, що така можливість є — це вже багато чого варте». Вона існує. І для мене оця думка про наявність можливості — дуже важлива.

І я про це говорю. Я це показую. Бо Швейцарія дійсно про це дбає.

Мені дуже подобається, що тут люди просто живуть життя. Вони в кріслах — і це не викликає питань. Людина під’їжджає до автобуса — водій виходить, відкидає перехідник. Людина заїжджає, є спеціальне місце, фіксація, кнопка — для сигналу, якщо потрібна допомога. Це працює. І це не виглядає як щось «особливе». Це виглядає як частина звичного, організованого середовища. Усі автобуси, тролейбуси тут такі. Це правило, а не виняток.

Я особисто зараз не стикаюсь постійно з людьми з інвалідністю. У мене немає близьких знайомих у цьому контексті, окрім однієї подруги з сином. Але колись, коли я ще працювала з пацієнтськими організаціями — це було інакше. Особливо з онкопацієнтами, у яких після лікування були обмеження в пересуванні, у роботі, в побуті.

Якщо навіть одна людина це прочитає або почує — і скаже: «А чому б і нам не зробити так?» — це вже змінює.

Бо, можливо, ця інформація потрапить у правильні вуха. І хтось імплементує це в Україні. І для мене це буде вже багато. Бо це ж і є внесок. Маленький, тихий — але справжній.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Зараз я реалізовую їх краще.

Я не відмахуюсь. Якщо щось прийшло в мою голову і воно там сидить — значить, я це зроблю. Але без насилля. От, як зараз — треба кожен день щось публікувати. Але у мене були вихідні, мені було не до цього. І я не примушую себе. Я обираю подбати про себе. Тому що для мене — це ресурс.

Якщо я не хочу чогось — не хочу з кимось спілкуватись, не хочу себе збирати до купи — я це лишаю. Це — велика розкіш. І я собі її дозволяю. Хоча раніше — я ніколи не дозволяла. Було багато: “не можу, не хочу, але я себе заставлю це зробити”.

Це з дитинства. Нас вчили: “Не хочеш, а треба”. І я довго жила з цим.

А зараз — я слухаю себе. Ідеї, які народжуються з енергії, з захоплення, з ресурсу — це найкращі ідеї. Вони живі. Вони не з примусу.

Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально

Я, якщо я на дні — я там залишаюсь. Це звучить просто, але це неочевидно. Є люди, які пишуть: «Треба, треба, треба». А я думаю — якщо в мене немає сил, значить, треба побути в безсиллі. І дати цьому статися.

Бо винести собі мозок, зробити над собою насилля — можна. Але нащо? Якщо я не можу — значить, у мене десь витратився ресурс. І це — сигнал. Це — дзвінок. Треба не йти проти себе, а зрозуміти: що відбувається?
Для мене це було відкриттям. Бо я дуже сильний «досягатор». Вісім посад у корпоративному житті — вертикальний ріст, завжди вгору. І для мене «побути в безсиллі» — це було як смерть.

А зараз я така: «Окей. Сьогодні я не хочу нічого робити». І я не змушую себе. Я аналізую: болить у мене щось? Є якась ситуація, яка мене вибила? Як я себе почуваю? Що забрало мій ресурс?

І я повертаюсь до теми чутливості до себе. Бо це — суперважливо.

— Бути на дні — це не поразка?
—Ні. Для когось — бути на дні — це неприйнятно. А для мене — це така ж частина життя, як і бути на вершині. Як бути радісною. Як бути сумною.

Бо якщо ти весь час будеш тільки радісною — ти не будеш це цінувати. Не буде цього переходу: сум → радість. І це теж було пропрацювання. Це не прийшло просто так. Це був мій шлях — три роки терапії.

Перший рік — психоаналітичний підхід. Потім два роки — терапія в гештальт підході. І я пам’ятаю, як казала терапевтці: «Я сьогодні сумна. Я хочу плакати». І вона мені відповіла: «Сьогодні — так». І для мене це було шоком. Бо я ж звикла: «Ну треба щось робити. Треба якось підбадьоритись. Треба включитись, зібратись». А вона каже: «Хочеш підбадьоритись — купи собі морозиво. Не хочеш — ляж. У тебе є така можливість».І я дійшла до того, що в офісі, де я працювала, був цілий поверх — поверх сну. На якомусь там 30-му поверсі. І одного разу я пішла — і поспала. І так, мене мучила совість. Бо я була ще в корпоративному стресі. Але потім я подумала: якщо хочеться поспати — дай собі поспати півтори години. Це краще, ніж мучити себе цілий день.

Це — теж любов до себе. І це теж про силу. Не тиснути. Не ламати. Дати собі простір. І пройти.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Те, що я можу жити так — це розкіш. Я собі це дозволяю. А раніше — ні. Раніше було багато «не можу», «не хочу, але треба». Бо нас так вчили з дитинства: «Не хочеш — а треба».

А зараз — я дозволяю собі іти за собою. За своїм «так». І за своїм «ні».
Я знаю, що свобода починається з «я хочу». З наміру. А не з погодження всіх навколо. Не з чужих рішень.

Мені важливо бути тут і зараз. Бо якщо я живу вчора — я втрачаю. Якщо я живу в завтра — я в напрузі. І в тривожності. А от коли я повертаюсь у теперішній момент, коли запитую себе: «Що в мене є прямо зараз?» — це змінює все.

Бо це — життя. Це — мій дім. Моя реальність. Моя шкіра. Мій день.

— І що в тебе є прямо зараз?

—У мене є я. Є мій вибір. Мій голос. Мій досвід. Мої рішення. Моя тиша. І моя дія.

Так, я не важу зараз свої бажані 60 кг. Але це — не трагедія. Я бачу, де я є. І що хочу. І починаю діяти. Бо я живу не в жалю і не в мріях. Я — тут.

І я вчуся цінувати те, що маю. Це не завжди легко. Але це — шлях. Це — сила.

розкажи про своє місто

Давай так. У мене зараз їх два. Це Київ. Бо я в Києві народилась, виросла. А потім ми вже переїхали у Вишневе. Це два кілометри від Києва. Але для мене Київ…

Я народилась у 80-х. І Київ — це про консерваторію щонеділі. Мама мене туди водила. У нас тоді було дуже скрутно з грошима, але якийсь родич працював у консерваторії, і ми могли туди ходити. І я щонеділі сиділа на «Сказці о царе Салтане», на «Буратіно», на операх, на балетах. Для мене це була атмосфера.

Консерваторія була на Хрещатику. Я пам’ятаю той Хрещатик. Каскадні фонтани — там, де зараз жінка з калиною стоїть. І для мене це було щось таке… серце планети. Я любила осінь у Києві, любила весну, фунікулер, трамваї, старі тролейбуси. Усе.

Потім, коли я вступила до медичного ліцею й знову почала їздити в Київ — я була в шоці. Бо Київ уже був іншим.

Коли ми переїхали у Вишневе, мені було десь десять. І в мене була істерика. Люди садили картоплю під домом. Я кричала: «Боже, що це за село?! Всі розмовляють українською. Я з Києва!» Бо тоді, у 90-х, у Києві було соромно говорити українською. Після літа у бабусі, коли я приїжджала й говорила «фіранка», «лісопет», «фіртка» — то вислуховувала, що я «село, неосвічене, всі нормальні люди говорять російською». А у Вишневому був суржик. Це була основна мова. І я, спочатку протестуючи, згодом якось… сповільнилася там. Містечко, по суті, смт. Спокійне.

І от тоді я побачила, що Київ дуже змінився. Його просто забудували. Не завжди красиво. І я кожного разу, коли приїжджаю, відчуваю розчарування. Я памʼятаю Поділ, памʼятаю Річпорт… І мені шкода, що цього вже немає.

Бо я дивлюсь, як у Швейцарії — от тільки тріщинка, і вони вже шліфують, ремонтують, зберігають. А в Києві цього відчуття бережності — нема. І я за цим дуже сумую.

Київ — це було про культуру. Про справжність. Про ті походи на Лук’янівський ринок, де ще метро не було. Все було якесь щире, не метушливе. І я тоді дуже любила це місто. Зараз, коли я приїжджаю на тиждень — я бачу, що люди вже зовсім інші.

Київ дуже змінив своє обличчя. І я за цим сумую. Хоча… все одно люблю його. Бо це моє місто. Але сказати, що я прям шалено сумую? Ні.

Бо я дуже люблю місце, де живу зараз. Хоч я сюди й потрапила абсолютно випадково. І всі кажуть: «Берн — це дуже нудне місто». The most boring place, як кажуть. Як це буде українською? Найнудніше? Не знаю. Мені іноді буває нудно — але не сумно. Але точно — зараз це теж мій дім.

— Але ти кажеш, що потрапила туди випадково. А тепер звучить, що це дім. Що зробило Берн — твоїм?

— Це настільки красиве місто. Тут неймовірна річка. Вона — бірюзова. Взимку і влітку. Уяви — бірюзова річка. Природний аквапарк. Вона огинає старе місто півколом. І ти просто йдеш — і стрибаєш у воду.

Потік такий сильний, що якщо пройти по берегу два кілометри догори за течією — і стрибнути у воду — через десять хвилин ти вже назад, у тій самій точці, з якої починав. Це дуже прикольне місто. Я навіть потім дізналась, що це — столиця Швейцарії. Бо коли я переїжджала — я не знала. Це неофіційна столиця, бо у Швейцарії такий устрій, що в кожному кантоні є своя «столиця», але десь мають бути парламент і президент — і це Берн.

І ще — було дослідження від страхових компаній, яке показало: в Берні люди ходять повільніше за середньостатистичний темп. Уяви! Хоча це вважається велике місто — тут щось біля 100 тисяч людей живе. Але воно неймовірно комфортне для життя. Розв’язка — фантастична. Сів на потяг — за три години ти в Мілані. Або за дві — в Женеві. Сів на літак — за годину ти в Парижі. Все поруч.

У мене найкраща подруга живе в Баден-Бадені, в Німеччині. Я просто сідаю на потяг — і за дві години я в неї. І от за це я дуже люблю це місто. Я — людина, яка любить мандрувати. А тут — неймовірна доступність.

І, звісно, в мене є велика вдячність до цього міста. Бо я приїхала сюди з війни. Ми виїжджали — і зустрілись із танками. І коли я сюди доїхала, памʼятаю, моя швейцарська родина сказала: «Все, все, все. Заспокойся. Ти зараз у найбезпечнішому місці світу».

І оце відчуття: красиво, продумано, правильно. Тут усе правильно. А я ж — дуже правильна. Я така, що правила — це моя стихія. І тут мені комфортно. Отак воно стало моїм. Берн. Випадково — але назавжди.

Що розказати про вінницю?

Знаєш, мабуть, найяскравіший спогад — я була на концерті Вівьєн Морт у театрі. Вона тоді тільки починала виступати, в Києві ще не було концертів, були в інших містах. Я знайшла афішу у Вінниці — і ми поїхали з подругою та сином.

А ще ми потрапили в музей Roshen для дітей — мій син тоді ще був зовсім маленький. Я пам’ятаю, йшов дощ із снігом, був грудень. Така погода, що здається, ну не можна гуляти містом — а ми гуляли. І нам було класно. Ми зайшли в якийсь маленький ресторанчик, пішли в музей Пирогова — чи то він був закритий, чи то побачили тільки одну хатинку… Але спогад залишився.

І, знаєш, я дуже люблю Вівьєн Морт — її музику, її позицію. Вона для мене така… щира, чесна. І ці спогади про Вінницю теж такі — чесні, домашні.

У мене було багато конференцій у Вінниці. Пам’ятаю, проводили одну біля “Книжки”. І ще один рік онкодиспансер під нашу конференцію включив фонтанне шоу — ті самі фонтани, що завжди не працювали, а от саме для нас їх увімкнули. Це було щось особливе.

— Це так приємно чути. Дуже. А є улюблене місце?

Так! Не знаю, чи ще працює… Моє улюблене кафе-готель — здається, “Дача Апрель”, біля залізниці. Я там зупинялась останні рази. Які в них були чізкейки… Яка кухня! Дуже класне місце.

питання невідомій жінці

Ти щаслива сьогодні? І що тобі потрібно, щоб бути ще щасливішою?

— Я щаслива сьогодні.
Щоб бути ще щасливішою — хіба що трохи більше стабільності.
Але загалом я відчуваю себе абсолютно щасливою.
Так, є якісь виклики, є щось, чого ще нема. Але, може, буде завтра. А якщо й не буде — теж буде добре.
Я дуже вдячна за все, що маю. І за все, що зі мною трапилось. Навіть якщо не завжди розумію, як саме це відбулося — я це ціную.

— І яке питання ти хочеш передати наступній?
— Я б хотіла спитати: чи вважає ця прекрасна жінка, що всі цілі фемінізму вже досягнуті?

Я дуже люблю дослідження на цю тему. Мені цікаво, як вона це бачить. Бо між цими питаннями завжди виникає щось особливе. Є певне поле, і в ньому завжди з’являється те, що має з’явитися. Я дуже в це вірю. Усе, що з’являється, — не випадкове. Навіть якщо зараз це має менший енергетичний заряд — воно все одно важливе.

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.