ІННА ДАЦЕНКО
Це історія про те, як створюють не тільки агенції — а атмосферу безбар’єрності й поваги. Про роботу, яка щодня щось змінює. «Я пішла не від — я пішла до». Цей шлях — про щоденну гідність, людяність і сміливість бути собою в професії, яка вимагає довіри.
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Дозволила собі зміни в житті. Напевно, вийти із зони комфорту. Є дуже багато книжок, які закликають: «Виходьте, виходьте із зони комфорту», але насправді це важко. Це складно — вийти з того, до чого звик, і почати щось нове, те що тебе буде знову надихати та рухати вперед .
Що для тебе значить вийти з зони комфорту? Це як?
Це коли ти дуже сильно до чогось звикаєш – ти одного разу зупиняєшся. Але того, щоб жити повним життям ти не можеш зупинятися. Приходить час і ти робиш свій вибір, приймаєш своє рішення і береш на себе відповідальність за свій розвиток. Я довгий час дуже успішно працювала в офісі, простим працівником, на звичайній посаді. Мала багато щорічних досягнень, дипломів, сертифікатів…І просто так завершити свою роботу, сказавши: «Час не стоїть на місці, і я хочу іти далі, розвиватися та змінюватися» — це був для мене дуже складний крок. Я безмежно вдячна всім, за прожиті разом робочі роки … та мій час пройшов…вичерпався …одного дня я це відчула — і я пішла.
Чому ти пішла? Що тебе не влаштовувало?
Насправді, напевно, все влаштовувало, раз я там працювала. Я мала дуже хороші стосунки з усіма: і з колегами, і з власником. Ну, принаймні, мені так здавалося.
Тобто ти пішла до мрії?
Я, напевно, пішла до себе. До своїх внутрішніх орієнтирів. Коли ти працюєш на когось — ти працюєш на чужі мрії, чужі цілі, чужі досягнення. А коли працюєш на себе — працюєш на свої мрії,на свої досягнення, але вже згідно своїх цінностей. І десь оте внутрішнє клацнуло. Я зрозуміла, що життя коротке, і мені вже скоро 38, хоча ще має бути 37. І я маю це життя прожити так, як мені хотілося б.
У чому було страшно?
У невідомості. Просто робиш крок — а не знаєш, як буде далі. У тебе немає плану, але ти йдеш. Ти не знаєш, як усе складеться — але все одно йдеш.
А що було легко?
Я не знаю, що було легко.
Добре. Що тебе підштовхнуло?
Приймати рішення було важко. Але що мені полегшувало шлях — це сім’я. Це моя опора, мій чоловік, мої діти. Кожного разу — “ мама, мама, мама”, і ці оченята та рученята нагадують тобі, що справді важливо. Повертаєшся додому змучена після роботи, після стресів — а вдома діти, чоловік, підтримка. І це для мене дуже важливо. У будь-якій роботі, де б ти не працював, підтримка в сім’ї — це 50% твого успіху. Коли її немає — треба бути мегасильною, щоб іти вперед.
Тобто, ти пішла до себе, було страшно, бо була невідомість, але щось тобі давалося легко. Ну, як коли їдеш у відпустку…
Цікаве питання, так. Легко — бо я була впевнена в собі. Напевно, у цьому і була легкість: я вірила, що приймаю правильне рішення. Що я маю внутрішні сили.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Я займаюся нерухомістю. Вона прийшла в моє життя, напевно, з купівлею власного житла. Ми переїхали з чоловіком до цього міста, ми не були вінничанами — стали ними вже, коли народились діти. Було складно — не знаючи районів, не знаючи міста — вибрати житло. Ми тоді були дуже молоді, але ми це зробили.
І після того я зацікавилась цією справою. Почала шукати про неї інформацію, дивитися вакансії, читати. Я розповіла, як я туди ввійшла. А от чому я залишилася? Тому що я люблю людей. Не просто працювати з ними — а пізнавати їх життя.
Хтось йде в професію, щоб заробити на квартиру, на машину, на щось матеріальне. А мені було цікаво знайомитися та пізнавати життя людей, чути їх історії. Є така книжка Кейт Феррацці «Ніколи не їжте на одинці». Він пише про те, як важливо зрощувати свій сад знайомств та розширювати своє коло людьми, які надихають. Напевно, я йшла сюди саме за цим. Оточення має велике значення і ми всі взаємозалежні.
А чому саме нерухомість? Могла ж бути перукарем, учителькою, садівником…
Бо тут кожного разу — нова історія, нова людина, нове життя. Я викладач. І мені подобається навчати та навчатися. Кожного разу — нове пізнання. Знайомитися з людьми, їхнім життям, їхніми професіями, бізнесом , світоглядом — це дуже цікаво для мене. Я отримую від цього щире задоволення.
І ти відкрила свою агенцію. Як вона називається і яка в неї філософія?
Агенція називається HUBTRUST. Її філософія — у тому, що люди купують у людей. Кожна угода – це домовленість людини з людиною, це створення взаємних довірчих відносин. Світ кожного дня змінюється, а люди залишаються людьми, незважаючи на нові технології, чат боти і gPT чати.
До мене звертаються дуже різні клієнти: з різним статусом, з різними запитами — хтось хоче недорогу нерухомість, хтось дорогу. Але для мене це ніколи не мало значення. Важливо — допомогти людині. Допомогти продати чи купити — неважливо, яка вартість угоди і скільки я отримаю в результаті.
Для мене головне — задоволення клієнта. Щоб він пішов із відчуттям, що до нього поставились з повагою, турботою, що його почули. Щоб він захотів повернутися ще. Щоб зрозумів: тут про людей. Люди купують у людей. От мені це справді подобається.
Мене питали: чому я відкрила HUBTRUST? Ну, по-перше — я хотіла допомагати людям. По-друге — мені хотілося показати, що є така компанія, є такі люди, на яких можна покластися. Бо в нашій сфері багато непрофесіоналів, які приходять і працюють абияк, щоб заробити гроші.
Мені хочеться навчити людей працювати правильно. Щоб була взаємна користь — не просто заробити за купівлю-продаж, а справді пропрацювати кожен кейс з максимальною віддачею. Моє завдання в тому, щоб навчити людей працювати гідно , чесно і професійно допомагати іншим здійснювати свої бажання у сфері нерухомості. Тому, мій фокус не лише на клієнтів, а й на команду. Я справді хочу сформувати команду. Бо є багато людей, які до мене звертаються, а я фізично не можу працювати з усіма.А якщо людина звертається по рекомендації — вона хоче саме такого ставлення, саме такої роботи. Тому мені треба навчити команду працювати з тими самими принципами, з якими працюю я. Я хочу, щоб це було не про мене одну, а про спільноту професіоналів.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
До мене приходило багато людей. І для кожного продаж чи купівля нерухомості — це не просто угода. Це подія. Сімейна. Раз або два за життя. І люди переживають, хвилюються, питають: «А як? А що далі?» Для них це величезний крок.
І ти береш цю людину наче за руку, і ведеш далі. Оце і є відповідальність. Бути людиною, якій довірили важливе рішення.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче займатися тим самим, що й Ти?
Якщо хочете бути агентом з нерухомості — налаштовуйтесь на щоденну працю. Тут усе про дисципліну. Про те, щоб прокидатись і працювати з людьми, вивчати закони, нові правила, ринок. Постійне самовдосконалення. Або працюєш — і досягаєш. Або не працюєш — і нічого не вийде.
Бути українкою — про що це?
Це… взяти автомАт і вистріляти русню. (сміється)
А якщо серйозно?
Кожного ранку страшно відкривати новини. Бо не знаєш, яка біда знову. В якому місті. І це серце, яке постійно розбите — воно вже як символ розбитої України. Але водночас — це серце бʼється. І буде битися – бо ми українці маємо багатовіковий незламний дух і неймовірну свою силу. Головне бути і жити на своїй землі.
Я , як і вся моя сімʼя та родина – залишилася в Україні. Не виїхала. І мені важливо, щоб наші люди теж залишалися тут, створювали, розвивалися саме в Україні. Бо нас за кордоном ніхто не чекає. Там важко себе реалізувати. А тут — твоя земля, твоє коріння. І саме тут, зерно, яке ти кинеш в ґрунт – обовʼязково проросте та розквітне.
Я , звичайно, підтримую українське: купую українське, обираю українських виробників, слухаю українське. І мене дуже радує, той факт, що у нас збільшується кількість всього українського. В моїй шафі тепер набагато більше речей від українських брендів, своїх вінницьких в тому числі. І в домі — українські продукти, українська музика, українське кіно.
Мова — теж принципово. Я не відповідаю російською. На роботі — тільки українська. І коли до мене звертаються, навіть ті, хто нею ще не володіє, я бачу, як вони стараються перейти на українську. І це надихає.
Війна — страшна. Але вона зробила нас ближчими до себе. До мови. До пісні. До українського борщу, вишиванки і весільних суконь з українськими орнаментами. Ми нарешті згадали, хто ми є.
І хоч шкода, що так болісно— але я вірю, що ми вже не забудемо.
Давай поговоримо про те, що і як ми розповідаємо про себе. І чи робимо це взагалі.
Напевно, про мене більше люди один одному розповідають, чим я про себе. Є переконання: якщо людина з тобою працює, вона бачить, як ти працюєш, аналізує твою роботу і тоді тебе далі рекомендує. І коли вони тебе рекомендують — це і є розповідь про тебе.
Мені завжди здавалося, що хвалити себе — це якось незручно. Хай краще інші хвалять. Але коли ти кажеш: «Я це ось роблю…», — нова людина швидше до тебе звернеться. І, можливо, справді треба не мовчати. Бо якщо не говорити, хтось інший розкаже — і не факт, що правильно.
Є різниця між хвалитися і розповідати. Розповідаєш — ти просто ділишся фактами. А якщо додаєш емоцій — воно може звучати як хвастощі. Але якщо говорити щиро й просто, це буде просто розповідь.
Так, я можу розповідати. Хвалитися — не люблю, але розповідати про те, що роблю — так.
Про безбар’єрність і доступність
Якщо говорити про мою роботу, то я вважаю, що ми повинні вільно спілкуватися один з одним. Багато хто боїться заговорити, зав’язати знайомство, до когось підійти чи щось запитати. Для мене це ніколи не було викликом. Для мене це природно: я легко можу познайомитися на вулиці, розказати, хто я, чим займаюсь, запитати: “А ви не знаєте, що тут будується чи продається?»
Дуже багато моїх знайомств саме так і зав’язувалося.
Коли говорять про безбар’єрність і доступність у сучасному розумінні, зазвичай мають на увазі людей з інвалідністю або тимчасовими обмеженнями — наприклад, хтось зламав ногу чи має проблеми із зором. З таким досвідом у мене було небагато контактів. Але зараз я працюю з одним чоловіком, який не може говорити. У нього є хвороба, через яку мовлення дуже затягнуте. Але ми все таки працюємо разом. І він звертається знову з проханням допомогти продати чи орендувати те чи інше. Я запитую: «Як у вас справи з бізнесом?» Він відповідає: «Бізнесу вже немає. Дуже важко працювати з такою хворобою». Але деяка нерухомість у нього залишилась, і ми співпрацюємо. Він звертається до мене, бо знає — я ставлюся до нього без упереджень, без бар’єрів.
Що для ТЕБЕ означає Вінниця?
Моя любов.
Це місто має особливу частинку в моєму серці. Мені дуже воно подобається. Я його дуже люблю. Воно нас обійняло. Прийняло. Стало рідним. Своїм.
Як це місто вплинуло на ТВІЙ шлях?
Направду сказати – стало моїм місцем сили, направило на правильний вектор. У мене тут є затишний офіс у старій будівлі фабрики “Вінничанка”. До речі, теж символічно — Вінниця і я у “Вінничанці”. Зараз вона реконструйована, ревіталізована. У відродженій “Вінничанці” я відкрила свій Хабтраст.
Що для мене Вінниця? Це затишні вулиці. Захід сонця на Південному Бузі. Коли ти йдеш через міст. І саме коли ти ходиш пішки, ти по-справжньому дізнаєшся про місто, відчуваєш його глибше. Бачиш його красу. Можеш пройтися по мосту, не проїхати його швидко, а саме пройти, зупинити погляд на якихось частинках живї природи чи фрагментах архітектури.
Якщо я скажу “класні люди”, то, мабуть, буду банальною? Вінничани — вони свої. Відкриті, теплі, приємні, здебільшого дуже світлі.
Люди, які приїжджали з Києва, Одеси, Сходу ще до війни, часто ставилися до нас скептично і зверхньо. Шукали тут бізнес-можливості, локації, бізнес-центри, земельні ділянки для логістики. І часто питали: “Чому у вас тут все так дорого? Чому такі завищені ціни? Ви що тут собі великий центр уявляєте?”
Так, ми справді великий центр, що успішно розвивається. Вінниця була маленьким містечком, але зараз, навіть у воєнний час, вона дуже виросла потенціально.
Дуже багато людей приїжджають і розвивають тут свій бізнес. Але люди, які приїжджали до війни, ставилися холодніше до міста. Іноді було неприємно працювати, коли чула: “У вас усе дорого, у нас у Києві краще…” А тепер ситуація змінилася.
Що варто знати про Вінницю тим, хто тут ніколи не був?
Я, мабуть, мало відпочиваю, щоб розповідати про туристичні маршрути. Але тут справа не тільки у місцях. В тебе, напевно, є своя історія. Ти казала про міст і прогулянки мостом. І знаєш, я сьогодні, можливо, справді пройдуся мостом — так давно не гуляла там повільно. А це особливе задоволення.
Батьки дуже люблять, коли ми привозимо їм наші цукерки — для них це Вінниця. Діти люблять ходити в зоопарк та на Вишенське озеро — для них це Вінниця . Для чоловіка, напевно, Вінниця — це затишний ресторанчик, де можна смачно повечеряти та по спілкуватися з друзями. А для мене — це все разом.
питання невідомій жінці
Що ти залишаєш після себе? Не в сенсі спадку чи досягнень. А в сенсі сліду в серцях інших.
“Dum spiro, spero” — Поки дихаю — сподіваюсь. Сподіваюсь , що в серцях людей залишиться від мене віра в те, що ми в цьому світі для того щоб зробити те, що можемо тільки ми. Кожна людина унікальна і має щось ціннісне. Тому завжди варто вірити – навіть тоді, коли ніхто не вірить, ніколи нічого не боятися, і знати, що те що маєте бути Вашим – відійде в Ваше життя і залишиться там назавжди. І після найсильнішої бурі – завжди вийде сонце!
Тепер уявімо: після тебе буде ще одна жінка на інтерв’ю. Яке питання ти їй задала б? Нехай буде таке: “Яка книжка українською мовою її надихнула?” Я дуже люблю книжки і люблю запитувати в людей, що саме їх надихає, які книжки залишають слід у їхній душі.
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
