ІРИНА ГЛОБІНА
Як під час повномасшабного вторгнення вона стала волонтеркою для вагітних переселенців а потім відкрила блог, створила спільноту і стала голосом для сотень жінок.
Київ
Ми маємо те, на що наважилися. На що ти наважилася у своєму житті, і як це змінило тебе?
У мене два кардинальні етапи, які можу розповісти. Якщо почати здалека, то в 2010 році я прийняла присягу на вірність Україні, у прикордонній службі. Мені було 21 чи 22.
Піти на службу — це було дуже кардинальне рішення. Я дитина, грубо кажучи, з університету. Яка має хлопців, гульки, і тут на пів року я у казармі. Не всі до цього готові. Це як солдат колись, тільки приміщення вже більш адаптовані, чоловіки й жінки окремо.
Я пів року прожила в казармі, в берцях. Було дуже важко., але через три місяці я зрозуміла: це моя стихія. Я змогла. Із солдата виросла до офіцера. Це змінило моє ставлення до себе. Я стала твердішою, почала розуміти свої потреби. Навчилась говорити «ні». Бо в армії, якщо завжди кажеш «так» , на тебе сядуть і звісять ноги.
Але ж все таки є моменти, які в армії тебе деградують. Через це я пішла на одну освіту, потім на другу — щоби й знайомства мати, і навчитися новому. Тому, що армія — це великі рамки. Людині, яка не може жити в рамках, буде дуже важко. А я змогла.
Друге кардинальне рішення — це піти в онлайн професію.
14 років на службі, і я розуміла: що я можу про себе цінного сказати за 14 років, окрім того, що виконую накази? Я виконавець. Я маю виконувати, і все. Я зрозуміла, що втомилася. Бо я можу бути лідером, але не можу проявлятися.
І от декрет мені допоміг це усвідомити. Вийти із системи. В декреті я захотіла розвиватися далі. І пішла в онлайн.
Люди бачать, як у мене горять очі. Як я вмію. Я відкрила в собі стільки можливостей і цінностей, яких за 14 років не бачила. Зараз я провідник для тих, хто хоче так само, але не бачить себе зі сторони. Не вміє або не може. Немає людини, яка скаже: «Подивися на себе отак…».
Чим ти займаєшся і чому саме це стало твоїм вибором?
На сьогодні я позиціонуюсь, як експерт і наставник з розвитку особистого бренду через проявленість.
Мій блог – це мій шлях.
За три роки я створила свій образ, відкрила душу, продала перший продукт, отримала перших друзів.
Блог, завдяки якому я почала проявлятись офлайн, і мене помітили. Блог, завдяки якому я пішла на навчання, створила спільноту (їй пів року). Я її розвиваю, керую, організовую заходи.
Я наставник для тих, хто хоче розвиватися в блозі. Я засновниця спільноти, де допомагаю людям дати собі дозвіл мріяти, реалізовувати бажання.
І нещодавно я стала авторкою ”Іінсайдера” з продуктивності дня. Це блокнот, у якому ти відстежуєш, як прожив свій день. Що було важко, що легко, чому. Це твій трекер. Це щоденник, який можна всім показати. Маленький, щоб в сумці носити.
Ти записуєш усе: як було сьогодні, що відчувала. Це було спонтанно, але коли почала дарувати його людям, вони казали: «Я давно хотіла щось таке». І я зрозуміла, що те, що мені прийшло в потоці, виявилося потрібним людям.
Про те, чим ти займаєшся
Ти себе більше позиціонуєш як психолог? Як коуч? Хто ти зараз?
Ні, я не коуч і не психолог. Я засновниця спільноти, яка допомагає проявлятися офлайн. Людина, яка створила probis_community, організовує заходи, запрошує учасників. І я наставник з розвитку особистого бренду через проявленість у соціальній мережі Instagram.
Тобто ти допомагаєш проявляти людей в Instagram?
Так, проявлятись, вчитися продавати. Допомагаю себе «упакувати». Я працюю на власних прикладах, на своїх злетах і падіннях. Я вже знаю, що робити, чого не робити, які помилки не повторювати.
Хтось приходить до мене на наставництво і починає продавати свої послуги разом зі мною. Хтось хоче навчитися чомусь одному. Я допомагаю та навчаю.
Тобто твій основний продукт — це допомога людям зрозуміти, хто вони, правильно називати себе, позиціонувати, описувати?
Так. Позиціонувати себе і проявлятися. Я даю віру в себе жінкам, які до мене приходять.
Що для тебе є підтримкою? Хто тебе підтримує?
Мене дуже підтримують люди. Коли я знаходжусь у колективі — це вже підтримка. Я бачу, що люди мене розуміють, бачать мою цінність, їм цікаво зі мною, вони слухають.
Якщо говорити про сім’ю, то підтримка для мене, коли тебе хочуть слухати. Мій чоловік військовий. Коли ми обидва були військові — ми були на одному рівні. А зараз різні полюси. Він не завжди розуміє, що я роблю.
Мені важливо, щоб у сім’ї мене слухали, цікавилися. Бо підтримати грошима чи сказати: «Ну, молодець» — це не та підтримка. А от коли він сяде, послухає, розпитає, як було… Коли я плачу, бо щось не вийшло — а він слухає і каже: «Все буде добре. Розкажи ще…» Оце — підтримка.
Те, що ти робиш, має значення. По чому ти це ще бачиш, крім реакцій, охоплень? Є якийсь приклад, який тебе саму найбільше вразив?
Найяскравіший кейс, трансформаційний — це учениця, яка прийшла до мене на навчання по таргетованій рекламі. Бо я свій шлях у блозі починала саме з таргету. Тоді я ще була спеціалісткою, тільки потім вже навчилася вести сторінку, продавати, ділитися експертністю, стати наставницею.
То от вона прийшла без грошей. Ми довго спілкувалися в Zoom (вона рік за мною спостерігала). Потім вирішила, що буде йти навчатись. Взяла в кредит ноутбук, бо робота мала бути з ноутбуком. Вона навіть не вміла працювати в Excel, не знала, як скопіювати чи вставити. Просто не було досвіду, не було техніки, а ще дитина, декрет.
Пів року ми з нею працювали. Вона повністю упакувала сторінку. Від нуля до тисячі підписників. У неї пішли замовлення. Їй ніхто не вірив, що цій сторінці менше ніж пів року. Ми активно працювали чотири місяці — і вона вже запустила свій курс.
І найголовніше, що вона почала любити й чути себе. До того була виснажена емоційно, не вірила в себе, постійно хворіла, дитина хворіла. А тепер — виросла, розправила крила. Почала цінувати себе. І чоловік її пишається. Чоловік бачить, як вона змінилася. Каже: «Ти що, вже кілька місяців цим займаєшся! Як це здатися? Дивись, Іра тебе витягує». І ми з нею змінили не просто професію, ми змінили мислення.
Чому ти в таргеті не залишилась? Чому пішла у наставництво?
Мені таргет став затісним. Там ти з клієнтом обговорюєш стратегію, потім цілий день сидиш в ноутбуці, працюєш з цифрами, аналізуєш. А мені хотілося більше живого, більше спілкування.
Ось тому і виникла спільнота. Бо це заходи, офлайн проявленість. І коли я почала проявлятися в блозі, я зрозуміла: це моє. Тут я світюсь, мені це приносить задоволення.
Що би ти порадила тим, хто хоче стати наставником, створювати спільноти, допомагати людям у проявленості, особистому бренді?
Перше — дуже уважно вибирати наставників. Не брати друзів. Бо з друзями не спрацьовує. Вони біля тебе розслабляються. Як для себе, то я би радила заходити в нішу раціонально. Якщо ти хочеш проявлятись, працювати в блозі, то треба розуміти: буде багато часу витрачено.
З першого разу не буде результату. Продавати з нуля в перший місяць не почнеш. Ти працюєш на перспективу.
І важливо не мати мету, а мати ціль. Бо мета розмазана. Ми можемо все життя до неї йти. Я, наприклад, заходила з ціллю: не повернутись на службу, бути вдома з дитиною, робити, коли хочу. Бути вільною, коли захотіла – поїхала, куди захотіла – пішла. Не прив’язуватись до буднів і режиму.
Я настільки хотіла розвитку, що взяла кредит на 12 тисяч гривень, щоби вивчитися на таргетолога. Мені пообіцяли, що буду заробляти від тисячі доларів на місяць. Але ніхто не сказав, що, – “Іра, ЄБШити тобі треба”. І що не все вийде з першого разу, і що можливо, зароблятимеш тільки через півроку.
А я першого клієнта отримала через півроку. До того просто розвивала сторінку, вкладала сили на ентузіазмі. Але я розуміла, що не заради грошей я сюди йшла. Бо як заходити на грошах — то швидко згориш.
А оці пів року, без клієнтів, як ти не зірвалася з цілі? Як витримала?
Я розуміла, що якщо я зараз зупинюсья, я зненавиджу себе за те, що провалилася. Як я ж це почала, я собі поставила ціль, і я до неї не дійду?
У мене була дитина на грудному вигодовуванні. Зоряна мала бути постійно біля мене. Тому вдень я не могла вчитися. Вона лягала спати о 22:00 і з десятої вечора до третьої – четвертої ночі я вчилася. Дивилася відео, робила домашки, здавала. Я просто… ну, настільки сильно цього хотіла. Я сказала собі: – «Я не спатиму, але я все зроблю, щоби тут розвиватися».
Були якісь ритуали? Те, що допомагало тримати себе в ресурсі?
Мені було легко. У мене не було ніяких особливих ритуалів. От зараз ми з тобою бачимося вперше, але спілкування йде легко. Так само було й у блозі мені не було важко розповідати про себе, свої цілі, мрії. Я бачила, що люди мене слухають, дивляться. Так, ніхто не купує — але реакції є. Сторінка розвивається. Мені це подобалося.
Можливо, завдяки цьому я не зірвалася. Бо деяким людям важко навіть просто записати сторіс. Просто глянути на себе в камеру і вже складно. А мені легко.
Я відкрита. Я така, – “«гей-гей», давай знайомитися, давай до мене”. От мені це просто.
Завдяки тому, що ти це зробила — що ти досягла?
Перше, — я запустила три потоки навчання по таргету. Не знаючи ще, як правильно продавати, я зібрала людей, просто на особистості. І це було моє перше досягнення. Тоді я й зрозуміла, що хочу навчати. Бо так я зароблятиму більше, ніж просто працюючи з одним клієнтом.
Далі я заснувала спільноту. Зараз у ній десь 150 людей. Я організовую і проводжу заходи. Люди йдуть на мене, бо знають, яка в мене буде цінність.
Я не мільйонник, не популярна. Але ті, хто мене знає. йдуть на мою особистість. А значить я транслюю те, що потрібно.
Я авторка ”Інсайдера”. І зараз мене запрошують бути спікером, допомагати іншим.
Я стала, грубо кажучи, провідником. З духовного я, може менш провідник, а більше матеріальний. Від «я не знаю, хто я і що я», – до «яка я крута». І я допомагаю людям це побачити в собі.
А ще цього року мене нагородили у номінації “TOP mentor of personal brand”, кращою із розвитку особистого бренду.
Бути українкою — про що це?
Раніше я б сказала: любити Україну, жити в Україні, популяризувати мову. А зараз — це важко. Коли всі виїжджали на початку війни, багато знайомих жінок виїхали (мене хотіли вивезти), а я не хотіла.
У мене навіть думки не було. Бо мені треба було підтримувати чоловіка. Як я його залишу в країні?
Для мене бути українкою сьогодні — це підтримувати тих, хто воює. Я волонтерила на початку повномасштабного. Допомагала жінкам, які народили, які вагітні. Збирала пакунки, шукала людей, бо в лікарнях усього не вистачало.
А ще, бути українкою — це вночі прокидатися з переляку, падати на свою дитину всім тілом, щоби її не зачепило уламками. Це — не спати ночами, дивитися, чи все нормально, чи дитина не злякалася.
Моя задача була — зробити так, щоб моя чотирирічна донька не відчула стрес. Вона знає, що таке укриття, але в неї немає паніки. Сьогодні мами-українки, які змогли морально тримати своїх дітей — це дуже сильні особистості.
Паніка нічого не дає. Українки навчилися не панікувати. Навчилися вночі справлятися з вибухами. Сидіти в окопах. Допомагати. Для мене сьогодні бути українкою — це не просто патріотизм.
З якого ти міста?
Я з міста Черкаси. Але вже півтора року живу в Києві.
Я все життя жила в Черкасах. І не планувала в Київ. Але чоловіка перевели — і довелося переїхати.
Це був стрес. Я не уявляла, що тут робитиму. Ще нічого не було. Ні спільноти, ні блогу. А зараз, половина з того, що є, з’явилась саме в Києві. Київ допоміг мені стартувати, реалізуватися офлайн. І я його вже полюбила.
Київ — це те місто, яке мене змінило. Удома я знала, чого хочу. А в Києві — отримала можливості.
Що для тебе означає проявляти свою гідність у щоденному житті?
Для мене гідність — це не принижувати. Навіть коли ти маєш рацію. Навіть коли хочеться натиснути, зламати. А ще гідність — це коли бачиш несправедливість і вмієш про неї сказати. Не відмовчатися, бо в чому тоді наша особливість? У чому сила, якщо не можемо людям сказати правду? Питання в тому — як ти це скажеш. Отут і є гідність. Як ти доносиш інформацію.
Якщо я наставниця, експертка, я просто не маю права принижувати когось. Ні своєю силою, ні експертністю, ні зверхністю. Не можна знижувати цінність іншої людини. Тут треба, як психолог, підходити обережно. Показати людині цінність її дій. Те, чого вона до тебе прийшла. Навіщо ця розмова. Поважати себе. Любити і говорити про це людям.
Якщо ти хочеш нести людям цінність, ти сама маєш її в собі мати. Якщо ти коуч, у якого проблеми з самооцінкою, – який ти коуч? Якщо ти наставник, який боїться проявлятися в блозі, – який ти наставник?
А як з балансом між роботою і родиною?
Тут найважче. Бо коли ходиш на роботу, є вихідні. А коли працюєш на себе, ти бізнесмен, блогер чи інфлюенсер, і робочий день ненормований. І тут у багатьох великі проблеми. Тут усім треба працювати, і мені теж. Я не боюсь у цьому зізнаватися. Бо ми говорим про правду.
Я така ж, як і всі. Просто в мене була ціль. Було велике бажання. І я маю те, що сьогодні багатьом здається недосяжним. Мені кажуть: «Іра, ти така класна, я так тобою пишаюся, надихаюсь». Навіть люди, в яких свій бізнес. Є подруга, Марина, у неї свій бренд, ТМ “Varenyk Time”, у Києві. Успішна, реалізована, і вона мною пишається. Це так цінно.
Про безбар’єрність і доступність
Я сама з цим ще напряму не стикалась. Але якщо йду вулицею і бачу людину з інвалідністю або старенького, я не проходжу повз. Я зупинюсь, допоможу, куплю булочку, піднесу сумку. Я емпат. У мене немає відрази. Я не тікаю. Бо знаю: якщо тікатиму — життя мені це поверне.
Як формувати навколо себе емпатичне суспільство?
Мені здається, це глобальна проблема. Нас цьому не вчать. Нас не вчать фінансовій грамотності, нас не вчать як будувати стосунки, нас не вчать емпатії і як поводитися з людьми з інвалідністю. Це треба вводити зі школи. Починаючи з 5-6 класу, бо до того дитина навчається у сім’ї, на прикладах батьків. А потім потрібно вчити у закладах.
Як ти реалізовуєш свої ідеї? Як робиш так, що «ух» — і вони стаються?
Перша ідея була – це створити спільноту. А ще раніше, бажання стати спікером. Я дуже хотіла виступати. Хотіла нести людям цінності. Але… хто мене знає? Хто мене покличе? І всі ці події коштують по 1500$ за 10 хвилин.
Після одного із навчань я зібралася з дівчатами. Кажу: «Давайте зробимо свій захід. “Бранч”. Всі: «Давай». І мовчать два тижні. Я така: «Ага, треба збирати».
Ми зібрали перший бранч на 15 людей. Потім — другий бранч на 25 чоловік. І я така: «Я просто хотіла бути спікером, а організовую заходи! Значить я можу».
Так народилася спільнота. Я створила сторінку, групу. Всі, хто був на бранчах долучились. Пішли подкасти, афірмації, платні й безкоштовні зустрічі.
Що змінилося ?
З’явилася самоцінність. Впевненість. Реалізація. Там я не бачила свої можливості, а тут я їх відчуваю.
Якщо ти впевнена людина, хіба є бар’єри? Люди будуть тягнутись. Бо їм потрібна ця енергія.
Що тобі розповісти про Вінницю?
– Мене цікавить, чи є якісь особливі місця і особлива історія у Вінниці, яку має знати кожен у світі. І якісь традиції особливі, яких немає в інших містах.
– Вінниця — це цілий всесвіт на березі Південного Бугу.
Вінниця — тричі столиця України. Так, не жартую. У 1919 році вона була столицею УНР, а ще двічі — тимчасовим урядовим центром під час буремних часів. Не кожне місто може похвалитися таким резюме .
Заснована у 1363 році. Історія почалася з дерев’яної фортеці на Замковій горі, яку звів Федір Коріятович. Відтоді місто пережило все: від татарських набігів до сучасних фестивалів .
Місця, які варто побачити
- Водонапірна вежа Артинова. Побудована в 1912 році, ця 28-метрова красуня спочатку постачала воду, потім служила пожежною каланчею, а тепер — музей і символ міста. Якби вона могла говорити, то розповіла б більше історій, ніж бабуся на кухні .
- Мури. Фортифікаційний комплекс XVII століття, де поєднуються ієзуїтський монастир і православний собор. Тут навіть каміння має свою думку про історію.
З традицій: у місті проводиться Всеукраїнське свято, де майстри з усієї країни демонструють свої писанки. Тут навіть посвячують у писанкарі. Вінницький джазовий фестиваль – джаз і атмосфера, яка змушує забути про буденні турботи.
А ще ми маємо свій шрифт Vinnytsia – літери мають характер. Цим шрифтом прописані всі статті на сайті Амбітної теж. У 2019 році креативна агенція Fedoriv створила для Вінниці унікальну айдентику, яка включає систему шрифтів Vinnytsia City. Її розробив шрифтовий дизайнер Дмитро Растворцев. Цей шрифт поєднує кириличні та латинські форми, що робить його універсальним і впізнаваним.
питання ти від іншої жінки
Тут я можу сказати, що я собою пишаюся, бо я дозволяю собі мріяти.
Я знаю багато жінок, які цього не роблять, бо є якісь градації, нав’язування цінностей, сімейні установки: «не можна», «не на часі», «не те»…
А я мрію. Я мрію і матеріально, і духовно.
І вчу своїх людей, тих, хто мене оточує, мріяти, виконувати свої мрії, знаходити ці лазейки. Бо мрії — це посмішка на обличчі, мета, велике бажання, легкість.Мрії допомагають пережити негаразди.
Мрії — це як дитинство.
Бо дитина каже: «Мамо, я мрію про оту жовту машину». Вона її ніколи не бачила, але мріє. І я дозволяю їй мріяти: «Ходімо подивимось у магазині». Це обов’язково треба.
— “А ти десь записуєш ці мрії? Як це в тебе відбувається?”
— “Я не записую. Я намагаюся найближчим часом їх реалізовувати.”
Що б ти хотіла спитати у наступної жінки?
“Що ти готова зробити вже сьогодні, щоб отримати бажане?”
“Чи готова ти взяти відповідальність за своє життя на себе?”
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
