іринагубер
Вона будує життя між Мюнхеном і Рожищем, говорить з дитиною українською, навчає штучного інтелекту. Про вибір, підтримку, невдачі, які не лякають, і про те, як звучить гідність у щоденному житті.
Мюнхен
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Я психанула одинадцять років тому і переїхала до Німеччини. Склала свої дві валізи й просто поїхала. Довго не наважувалася. У мене є подруга, вона вже років п’ятнадцять живе в Німеччині, постійно казала мені: “Поїхали, поїхали”, а я відповідала: “Та ні, мені й в Україні добре”. А потім отак психанула. Не знаю, що мені тоді допомогло. Можливо, сама ситуація в Україні — це було якраз після Майдану, усе ще нестабільно. І от, плюс подруга — і в якийсь момент я просто склала валізи й поїхала.
Тепер уже одинадцять років, як я живу в Німеччині. Отримала німецьке громадянство. Тут мій другий дім. Я осіла, облаштувалася. Це моя друга домівка.
ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?
У першу чергу, це мій чоловік, мій син і моя мама. Також мої друзі. Це моя підтримка. Це коли я кажу: “Ой, все, капець, треба розслабитися”. Зазвичай він готує вечерю, наливає мені келих вина, садить мене, каже: “Окей, розслабляйся”. Або відправляє мене у ванну, щоб я розслабилася у ванній.
Якщо в нас є на кого залишити дитину, ми можемо удвох просто кудись поїхати — в кіно, у ресторан, погуляти, відпочити. Просто удвох розвіятися. Або він може мене з подругою кудись відправити. Це дуже по-різному. Він у мене дуже креативний.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
У мене багато напрямків. Основний зараз — це моя робота. Я працюю в ІТ уже понад десять років у німецькій компанії. Спочатку була в одній, зараз — в іншій.
Паралельно веду блог. Я займаюся штучним інтелектом — це мені дуже цікаво. До мене можна звертатися за контентом зі штучного інтелекту. Я навчаю цьому і створюю рішення. Також налаштовую автоворонки, чат-боти — теж навчаю і цьому. У мене є курси, де можна цьому навчитися, або готові рішення для тих, хто не хоче самостійно розбиратись.
До повномасштабного вторгнення, коли була в декреті, я почала в’язати. І написала книжку. Видала її тут, у Німеччині. Вона продається на Amazon. Після початку війни я почала шукати людей, які теж в’яжуть, і ми разом робили шкарпетки, шарфи для військових. Після цього я перестала займатися в’язанням.
Книга — для новачків. У ній близько п’ятнадцяти моделей. Я написала інструкції, як їх в’язати. Використовувала товсту пряжу й великі спиці — мені не подобається дрібна робота. І в книзі якраз показано, як можна працювати з товстою пряжею.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Я орієнтуюсь на те, як швидко все змінюється. Коли я починала займатися нейромережами, Chat GPT — це було два роки тому, коли вони тільки з’являлися. Усі дивилися на мене з подивом: що це таке, кому воно треба.
Я виступала на одному форумі як спікер. Люди казали: “Та він пише якусь дурню, що з нього взяти?”. А пройшов рік — і вже все змінилося. З’явилося дуже багато нового. Прогрес очевидний, і стало зрозуміло, що це справді потрібно.
Раніше ми теж скептично ставилися до Instagram, до інтернету загалом. Здавалося, навіщо це. А тепер ми без цього не уявляємо життя. І чим раніше люди почнуть розуміти, як це працює, тим вони будуть продуктивніші, розвиненіші. Можливо, навіть зможуть схопити ці можливості — для себе, для бізнесу.
Автоматизація — це вже не майбутнє, це реальність. Робити все вручну — це в минулому. Є безліч інструментів, які дозволяють створювати ті ж самі сайти, йти вперед, масштабуватися.
Я за оптимізацію і масштабування. Тому я бачу сенс у тому, що роблю.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Кожна з нас, кожен з нас — індивідуальний. Я за те, щоб показувати свої сильні сторони, не копіювати нікого, а фокусуватися на собі. Знайти ці сильні сторони в собі і дати їм проявитися.
Можна подивитися на когось, як він це робить, можливо, щось із цього взяти. Але копіювати — ні в якому разі.
Бути українкою — про що це?
У мене є друге громадянство, німецьке. Але я взяла його тільки тому, що так простіше подорожувати. Від українського я не відмовлялася. І якщо доведеться обирати, яке залишити — я залишу українське громадянство. Відмовлюсь від німецького, навіть якщо доведеться знову подаватися на візи. Але я залишу своє.
Бути українкою зараз для мене — це коли ти вибудовуєш свій осередок у Німеччині, але даєш інтерв’ю українському виданню. Коли говориш красивою українською мовою. Є люди, які виїхали на рік-два, і вже спілкуються з домішками іншої мови, насичують мову іноземними словами. А в мене цього немає. У мене мова — чисто українська. Я навіть думаю українською. І це теж про українськість.
Бути вразливою — це теж про українськість. У мене чоловік німець. І я з сином говорю українською. Він мене не розуміє, але вже деякі слова вивчив. Він навіть сам ходив на курси української мови. Я його не змушувала. Він сам. Правда, мало що з цього взяв, але ходив. І це також про те, як бути українкою.
Син говорить українською. Йому дуже важко, але він намагається і говорить.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Я цього не соромлюсь. Я знаю, що багато хто — чи дехто — боїться сказати, що він іноземець, коли живе за кордоном. Для мене це не проблема. Я відкрито говорю, що я не звідси. І ніколи не буду. Я цього і не прагну — щоб мене тут приймали за свою.
У мене навіть чоловік каже: “Ні, ти німкеня”. А я кажу: “Я ніяка не німкеня. Я — українка”. Те, що в мене є німецьке громадянство, — це нічого не означає.
Я намагаюся підтримувати наших — ЗСУ. І коли можу, я донатю. Ще до повномасштабної війни я хотіла презентувати українські бренди одягу в Європі. Хотіла створити тут шоурум, магазин. Але це виявилось дуже затратним — і фінансово, і організаційно. Багато хто з брендів не хотів працювати під реалізацію — тільки продажем. Тому ця ідея згасла, і нічого з того не вийшло. А шкода. Українські бренди одягу — вони просто супер. Тут такого немає. І мені цього дуже бракувало.
Ще такий момент. Я починала вести свій блог німецькою, потім перейшла на російську. Я тоді думала, що українцям не до блогів, не до курсів. Але потім зрозуміла, що помилялася — і перейшла на українську. Тепер мій блог буде тільки українською.
Про безбар’єрність і доступність
Я часто проводжу безкоштовні ефіри, даю уроки, ділюся інформацією. Люди можуть самі спробувати, зрозуміти, чи це їм підходить, чи цікаво, чи хочуть вони далі вчитися. Це теж про доступність.
На основній роботі мені дуже подобається одне: кожен може висловити свою думку. І вона буде сприйнята. Я можу сказати щось своє, навіть шефу — і це нормально. Не так, як буває в Україні: “О Боже, це ж шеф, я маю мовчати”. Ні. Тут це працює інакше. Є доступність висловлювати думки, бути собою.
Оце — для мене справжня доступність: можливість говорити те, що ти думаєш, і поводитися так, як тобі пасує. Не виходячи за межі норм, звісно. Але — проявити себе.
У мене зараз на роботі проєкт, який мені не зовсім подобається. Я сказала про це шефу: “Мені не подобається, хочу щось інше”. І він мені зараз шукає інший. Це — теж про доступність. Про вибір. Про право на свою думку. Про простір для себе.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Ідей у мене дуже багато. Я би сказала, я авантюристка. Буває, кажу чоловікові: “В мене є ідея”. Він такий: “Окей, зараз я сяду”, бо знає — якщо я кажу про ідею, то треба сідати.
Так само було з книгою. Це просто була ідея. Я хотіла тоді зв’язати щось для дитини. Не могла знайти нічого, що мені подобалося. Можливо, погано шукала. Але тоді з’явилася думка: якщо я нічого не знаходжу — значить, маю зробити це сама. Можливо, інші мають ті самі труднощі, що й я. То чому б не вирішити це — створивши своє?
Чоловік сказав: “Окей, звичайно, можна написати книгу, але подумай — тобі це дійсно треба?” Я відповіла: “Не знаю, чи треба. Але я хочу”. Це моя ідея.
Так само з магазином — я деякий товар все ж купила, намагалася тут продавати. Усі мої ідеї підтримує мій чоловік. І зараз у мене вже є наступна, нова ідея, чим я хочу зайнятися паралельно. Він теж підтримує. Тому мені простіше реалізовувати ідеї — бо в мене завжди є підтримка.
Фільтрація теж відбувається — коли я обговорюю ці ідеї з чоловіком. Він може щось підказати, скоригувати, направити. Але ідеї — мої. І я дію.
Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально
Це мене не зупиняє. Я вже неодноразово пробувала різні речі. Відкривала свої магазини в Україні — і в торгових центрах, і онлайн. І в Україні, і тут, у Німеччині. Якщо щось не виходить — я не зупиняюся.
Окей, я взяла з цього досвід. Подивилася, що робила не так. Наступного разу роблю інакше. Не вийшло? Добре. Ці двері закриті — я йду до інших.
Я не зупиняюсь. Я йду далі.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Ну, це не насолода. Це сила. Я відчуваю силу, що я можу.
Тобто я не звикла, що за мене хтось приймає рішення. Інколи так, так. Але в основному я відповідаю за своє життя, і я його роблю так, як я хочу.
Особливо переїзд до Німеччини — це теж дуже змінило. Я ще більше стала приймати рішення за себе і брати відповідальність за своє життя. Тому що на початку важко було всім. Я думаю, ті, хто приїжджають в іншу країну, починають все з нуля — важко всім.
І якщо ти це не зробиш — ти залишишся десь там, будеш що-небудь робити. І ти не зможеш вирости, не зможеш добитися чогось, бо будеш чекати, коли за тебе хтось щось зробить. А так не працює, мені здається.
розкажи про своє місто
У мене наразі три такі локації. Три міста.
Перше — це там, де я виросла. Маленьке місто біля Луцька — Рожище. Там пройшло моє дитинство, школа. Це одне. З цим містом пов’язані початки.
Потім був Київ. Я жила там понад десять років — навчання, робота. Це зовсім інше. Там я розвивалася, росла, вже без батьків, інша ситуація, інше життя.
А зараз — Німеччина. Живу біля Мюнхена. Спочатку жила в самому Мюнхені кілька років, а тепер — у маленькому селі. Раніше в нас навіть косулі приходили просто в сад. Спали в нас на газоні. Тут дуже тихо. Немає шуму. Мені подобається ця тиша.
Інколи, звичайно, не вистачає того хаосу, великого міста. Але Мюнхен мені теж дуже подобається. Там усе культурно, мило, виважено, спокійно. Старовинне місто. Немає хмарочосів. По-домашньому.
Архітектура. Люди — старенькі, як вони одягаються, як виходять у кафе, п’ють чай, каву. Все дуже гармонійно. Бо коли ти їдеш у Берлін чи інше велике місто — це зовсім інше. А тут — спокій. Місто, яке дихає спокоєм.
Що розказати про вінницю?
У Вінниці я ще не була.
Але одна з моїх однокурсниць, з якою ми жили в одній кімнаті в гуртожитку, — з Немирова. Це зовсім поруч. І ще маю одного друга з Вінниці.
Тож трохи дотична до міста — через людей.
питання невідомій жінці
– Що ти ще не встигла зробити? Є щось, що давно плануєш, але досі не реалізувала? Чи збираєшся це втілити? І яка емоція буде, коли воно нарешті здійсниться?
Так, проєктів у мене багато. Але є один, який я тримаю як ціль у найближчому майбутньому. Я хочу будинок.
Я ще точно не знаю де, але дуже розглядаю Балі. Або Італію. Хочу мати там нерухомість.
І коли я це реалізую, я хочу просто лягти в тому будинку і кайфанути. Кайфанути від самого відчуття, що: “Окей. Я це зробила. Я хотіла. В мене була ціль. І я її досягла”.
Питання наступній жінці:
Що тобі заважає досягнути поставленої цілі?
Не просто якоїсь побутової. А справжньої, тієї внутрішньої. Такої, яку ти довго носиш у собі, виношуєш, і ніяк не зробиш.Бо часто відповідь проста — ти ще не “психанула”. Не наважилась.
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
