Юлія Анастасовна
Раніше вона створювала інтер’єри. Тепер — внутрішні зміни.
Раніше слухала, що “треба”. Тепер слухає, що “хочу”.
Це розмова про свободу. Про коучинг. І про те, як не зраджувати себе.
Київ – Харків – Донецьк
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Оце прям дуже влучне питання. Це якраз те, що трапилось зі мною буквально після Нового року. Я вирішила змінити професію, свій професійний напрямок. Я навчалась шість років і потім працювала вісім років як архітекторка і дизайнерка інтер’єрів. Вела проєкти. Але душа в мене лежала завжди до вивчення психології, до вивчення того, як влаштований наш мозок, як працює свідомість.
І протягом десь 10 років я вивчала і досліджувала сама себе. Дуже багато вивчала матеріалів, що були у вільному доступі. Починала з НЛП, заглиблювалась в психологію. Також купляла якісь матеріали та авторські програми від психологів.
Проходила особисту терапію 1,5 роки і коли відчула, що мені вже терапії вже достатньо, а амбіції зросли, то розпочала пошук інших інструментів для побудови структурованої системи досягнення цілей та реалізації бажаного лайфстайлу.
Так зі мною трапився коучинг. Я закохалася в коучинговий підхід і вирішила, що мені це потрібно. Я все тестую на собі, тому спробувала спочатку себе в ролі клієнта, а потім вже і в ролі коуча. І от, перед новим роком, пам’ятаю, що 30 грудня лежу в ліжку і щось до двох ночі я не могла заснути. Відчуття тотальної втоми та вигорання від роботи не покидало мене. В голові тоді крутилися питання: «І чому так сталося? “А чого я насправді хочу?” Я зрозуміла, що не отримую більше задоволення від самого процесу, а мені тільки подобається результат. Приходиш на об’єкт, дивишся: “О, класний проєкт вийшов, його реалізували”. Тобі це подобається. А от сам процес створення, реалізації, дуже стресовий та й ще й сфера архітектури та будівництва достатньо токсична сама по собі і не відповідає моїм цінностям.
Ну, і я зізналася собі перший раз за весь цей час, що, я хочу займатися коучингом, я хочу працювати з людьми. Я хочу допомагати людям так само, як колись я сама шукала цієї допомоги. І я хочу оцей досвід, який я отримала, також передавати людям і бути тою підтримкою іншим, якої мені самій не вистачало.
що є підтримкою?
А підтримка — це те, що насамперед можна відчути на собі — від іншої людини, але також і від себе. Це — відчуття. І саме в коучингу я це знайшла. Це те відчуття, якого мені не вистачало все життя.
Так склалося в моїй сім’ї, мабуть, та через певні життєві обставини — у школі, в університеті — мені щиро не вистачало підтримки від оточення, від батьків. Я завжди була як сама по собі, сама собі підтримка. Але ми розуміємо, що живе спілкування з однодумцями, з тими, хто нас підтримує має великий ресурс. Це надихає і підсилює, дає твоєму внутрішньому потенціалу проявитися назовні.
Для мене підтримка — це певний рівень довіри. Коли ти віриш у себе, а також коли є хтось поруч, хто вірить у тебе, можливо, навіть більше, ніж ти сам. Бо саме в моменти зневіри, коли щось не виходить, коли ти відчуваєш слабкість, поруч є людина, яка розділяє з тобою свою силу, твою енергію. І просто в процесі спілкування може передати тобі цей меседж навіть без слів: “Я в тебе вірю. Ти поки що не віриш — а я в тебе вірю”. І цього іноді вже достатньо, щоб з’явилась мотивація йти далі. Це надихає.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Я вирішила змінити професійний шлях в напрмямку коучинга, тому пішла навчатися до університету, який має акредитацію міжнародної коучінгової федерації ICF, яка має авторитет та довіру по всьому світу. Вже розпочала особисту практику і маю більше 100 годин роботи з клієнтами.
Зараз акивно займаюся просуванням в соцмережах. До цього моя практика обмежувалась лише друзями або знайомими, а також учасниками спільноти університету. Я також являюся волонтером проекту від університету де українцям можна отримати безкоштовну сесію та спробувати методи коучінгу на собі.
Моя мета — працювати з клієнтами на довгостроковій основі: на три місяці або на пів року. Чому це важливо? Тому що саме за цей період можна вийти на значно кращий рівень життя. Навіть за місяць роботи з коучем клієнт зможе опрацювати турбуючи питання, той життєвий багаж, який накопичувався роками але заважає зараз жити.
За три місяці – якісно змінити звички, мислення, установоки та поведінку. А за пів року — пройти глобальну трансформацію, яка вплине на всі сфери життя: і роботу, і стосунки, і здоров’я, і реалізацію в творчості чи хобі. Якщо говорити мовою “колеса балансу” з восьми секторів, то коучинг працює саме з глобальним підходом до змін. І я працюю на глибиному рівні використовуючи комплексний підхід.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Я відчуваю це як покликання. У мене була така думка, коли я вела внутрішній діалог із собою: у коучингу є ті самі цінності, які мені дуже відгукуються. І найважливіша з них — це пошук істини. Так я це для себе назвала. А також — сама концепція допомоги людям. Це спілкування, пошук справжності людини та підтримка у тому, щоб вона змогла віднайти те, що вже є всередині. Адже в кожної з нас існує цей зв’язок з тою мудрою частиною, з вищим “Я”. І от той момент, коли людина під час сесії знаходить відповіді — саме ті, які їй були необхідні… Це для мене щось магічне. Це конект свідомого з безсвідомим.Це та сама точка переходу і трансформацій.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Я б запитала: “А чи насправді ти цього хочеш? Чому хочеш змінити напрямок або професію? Чому хочеш піти в коучинг? Яка твоя ціль? Що тебе кличе?”
Чи ти відчуваєш, що не можеш займатись нічим іншим, бо інакша робота не приносить задоволення? Чи, можливо, тебе просто захопили тренди або реклама? Адже зараз дуже активно продають навчання, інфобізнес пропонує будь-яку професію зі словами: “Ви зароблятимете мільйони”. Але насправді це лише маркетинг. Бути коучем це обрати шлях.
На мою думку, люди, які по-справжньому відчувають поклик до цієї професії, — це ті, хто має любов до людей, щиру емпатію, справжнє бажання допомагати. Це ті, хто хоче вислухати людину, заглибитися в її історію, в її потреби і докопатися до правди.
Якщо ви відчуваєте в собі всі ці якості, але не розумієте, де їх застосувати — скажімо, працюючи на звичайній офісній роботі з дев’ятої до шостої, де спілкуєтеся лише з монітором, — і через це відчуваєте апатію, як це було зі мною, тоді спробуйте себе в коучингу.
І навіть якщо ви просто цікавитесь саморозвитком, коучинг буде корисним. Не обов’язково працювати з людьми — достатньо навчитися коучити саму себе.
Бути українкою — про що це?
Мм… такий стоп у голові. Ніколи не задавалася таким питанням, насправді. Що це для мене означає? Це — відчуття. Це точно — відчуття.
Найбільше я його відчула — це відчуття єдності, доєднаності до якогось культурного контексту — на початку війни. Це було дуже потужно. Попри всю жахливість подій, це настільки зблизило людей, що ти ніби… ніби перебуваєш у колективному полі. Відчуваєш, що маєш допомогти, віддати останнє, скинутися в той обшак — аби тільки сталося щось добре, аби це страшне якнайшвидше закінчилося.
І після цього… це стало ніби в повітрі. В Україні це дуже підтримується. Ти дійсно відчуваєш себе частиною великого ком’юніті, яке ми називаємо нацією.
Навіть коли я виїжджала за кордон під час війни — якщо раніше мені було все одно, кого я зустріну, українці — ну, відпочивають, добре, — то тоді, побачивши щось пов’язане з Україною, відчувала внутрішній зв’язок. Це — якась невидима підтримка. І немає бар’єру. Ти можеш просто підійти до людини й обійняти її лише за те, що в неї на одязі написано, наприклад, “Ukrainian brave” чи щось подібне.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
А в контексті сьогодення, коли проявляється гідність — саме в коучинг я покращила ті самі soft skills. Цей метод настільки змінює мислення, що у тебе зникає поділ на чорне й біле. Ти починаєш дивитися ширше.
Якщо повернутися до вашого запитання: коли бачиш людину, якій, на твою думку, потрібна допомога, або коли відчуваєш якісь емоції — негатив чи, навпаки, жаль — саме тоді ти можеш зупинитися й усвідомлено запитати себе: “Навіщо я хочу це зробити? Яка моя мета? Що я насправді відчуваю до цієї людини?”
Якщо виникає жаль або навіть почуття провини… Це досить поширено — відчувати провину, що ти не на місці цієї людини. Але саме саморефлексія допомагає бути свідомою у моменті. Коли ти тут і зараз, і розумієш себе, розумієш контекст — ти дієш з гідністю.
Наприклад, якщо людина на милицях намагається відкрити двері, ти можеш допомогти. Але якщо бачиш,як чоловік на протезах займається спортом наприклад, ти не втручаєшся, а натомість відчуваєш силу й натхнення: вау,ця людина, втративши кінцівки, продовжує жити повним життям.
І тоді — чому я маю жаліти? Чому маю відчувати провину або скаржитись на своє життя, коли зі мною все гаразд? Я жива, і в мене є мільйон можливостей.
Такі люди стають натхненням до життя.
Про безбар’єрність і доступність
І от — доступність і безбар’єрність. Можливо, я вже певним чином сприяю створенню доступного середовища, хоча від архітектури я відійшла. Але коли у людини змінюється погляд на життя через роботу з коучем…
Наприклад, людина приходить із робочим запитом — хоче підвищення або вирішити певну життєву проблему, спланувати щось, досягнути цілі. Та в процесі довгострокової роботи змінюється також погляд на життя в цілому.
Коли ти живеш в суспільстві і починаєш бачити, що саме зараз найнеобхідніше, які цінності можеш привнести, — тоді такий майндсет допомагає відчути себе повноцінним громадянином. І ти починаєш відчувати силу та вагу свого голосу — ти здатна впливати.
Наприклад, у громадянина України є право підписувати петиції, голосувати. Я живу в Києві — у нас є додаток “Київ цифровий”, де публікують голосування, опитування. І коли людина відчуває силу свого голосу, має внутрішній ресурс — вона не боїться висловлюватися. Навпаки, вона хоче вносити свій вклад та бути частиною суспільства.
Коучинг змінює розуміння: усе, що ти робиш для когось, ти насправді робиш для себе. Навіть коли ти платиш гроші за послугу або товар — ти інвестуєш у себе. Коли ти щось змінюєш для когось — змінюється і твоє середовище, а відтак — і твій власний стан.
І коли ти сама починаєш почуватися краще — люди поруч із тобою також починають відчувати себе краще. Це працює як синергія.
Бо безбар’єрність і доступність — це не лише про пандуси чи архітектуру. Це про універсальний дизайн життя. А справжні бар’єри — ми зводимо собі в голові.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Я вважаю, що це для кожного індивідуально. І найважливіше — віднайти свій власний механізм реалізації ідей. Зробити ретроспективу, подивитися, як це виходило в тебе раніше, і знайти свою унікальну стратегію, завдяки якої вдавалося реалізовувати задумане на такому рівні, що ти була задоволений на 100%.
Так само — проаналізувати, чому раніше щось не вдавалося. І саме в цьому коуч дуже добре допомагає розібратися.
Я, наприклад, знайшла, що для мене зараз працює — це орієнтація на внутрішні відчуття. Я довго працювала над тим, щоб налагодити контакт із собою, навчитися довіряти собі.
Раніше в мене була з цим проблема. Я щось відчувала, якісь ідеї приходили, але я їх знецінювала. Орієнтувалася не на себе, не на внутрішній компас, а на зовнішні очікування: що скажуть люди, як це сприймуть, чи буде це комусь цікаво. Особливо болючим був страх осуду.
Відчуття сорому, провини — це дуже токсичні речі, які сильно впливають на життя. Їх складно відслідковувати, бо це автоматизми, які будувалися поколіннями й досі передаються та мають вплив на рівні підсвідомості.
Перше, що мені допомогло, — це саме налагодити цей контакт із собою. Я працювала з психологом у терапії, займалася спортом із тренером, практикувала медитації, дихальні вправи — щоб краще відчувати своє тіло. Бо саме тіло найбільше знає, як нам насправді краще.
Тіло підказує, що тобі зараз варто зробити, а що — ні. Що справді твоє, а що — нав’язане ззовні. Можливо, це чиясь мета, яка потрапила в тебе через маніпуляцію.
Зараз я дію так: якщо “канал відкритий”, думки йдуть — я відразу їх записую. Якщо приходить ідея — намагаюся її якнайшвидше реалізувати. Якщо ж зволікаю — енергія, яка з’явилась для реалізації, зникає. Потім настає відчуття блокування, втрата натхнення, тривожність та навіть апатія.
Для мене це як сигнал: “Ось тобі ресурс — дій!” А я починаю себе обманювати: “Не на часі”, “Я втомилась”, “Що подумають інші”… І якщо не роблю — почуваюся зрадженою сама собою. Зникає синхронізація між внутрішнім і тим, що прагне проявитись у зовнішньому світі.
І тоді в системі виникає дисбаланс.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Насправді, коли я пішла в коучинг — в мене з’явились крила. Це було відчуття свободи. Для мене головна цінність — це свобода. Це постійне дослідження світу. А в наймі я відчувала рамки: певні обставини, одне й те саме коло спілкування, певний шлях — або визначений, або умовно відкритий у вигляді кар’єрного зростання. Але не було розширення, не було тієї свободи та прояву творчості, яких я завжди прагнула.
Для мене дуже важливо — самостійно приймати рішення. Так склалося, що саме ті рішення, які я приймаю сама, і виявляються правильними. Не ті, які мені радять чи нав’язують. А в наймі ти все ж орієнтуєшся на керівництво, на цілі компанії.
Звісно, якщо у тебе сильна команда, якщо вас об’єднують спільні цінності — це ідеально. У такому колективі можна зростати, реалізовувати себе, навіть стати партнером і паралельно мати свою справу. Особливо на керівних позиціях.
Але я вірю, що люди, які прагнуть до свободи й самостійності, рано чи пізно виходять з найму й створюють щось власне.
Командна робота — це чудово. Але з мого досвіду, корпоративна культура в нас поки на ранньому етапі. Так, ІТ-компанії 10–15 років тому принесли на ринок західну корпоративну культуру. В ІТ це прижилось. А от у будівельному секторі прогрес мінімальний.
Я стикалася з токсичним середовищем в офісах: конкуренція, експлуатація, овертайми. Люди працюють багато, але винагорода не відповідає зусиллям.
І саме тому мене так привабив коучинг. Він повністю відгукується з моїми цінностями.
Коуч працює за етичним кодексом ICF — Міжнародної Федерації Коучингу. Один із головних принципів цього кодексу — це партнерські стосунки. Те, чого так не вистачає в наймі.
У коучингу це — рівність, повага до клієнта, створення екологічного простору для розвитку. Але не просто розвитку, а розкриття того найкращого, що є в людині. Потенціалу, який вона ще не усвідомила. І саме коуч допомагає прискорити цей процес.
розкажи про своє місто
Рідне моє місто — я народилася в Донецьку. У 2011 році поїхала на навчання до Харкова, вступила до університету. Скажу відверто — Донецьк мені ніколи не подобався так сильно, як, наприклад, Харків.
Мене тягнуло до творчої тусовки, до культури. А в Донецьку немає такого архітектурного спадку, як у Харкові чи Києві. У Харкові я прожила вісім років — шість навчалася, а після навчання залишилася працювати. У мене були друзі в Києві, і кожного літа я приїжджала до них у гості.
З часом я почала відчувати, що мені стає тісно в Харкові. І так сталося, що мені запропонували роботу в офісі в Києві. Я переїхала, не вагаючись.
Перші пів року в Києві мені було трохи тривожно — від масштабу. У порівнянні з Харковом, Київ значно більше місто. Було незручно, доводилося звикати. Наприклад, могла перейти на світлофорі й усвідомити, що йду зовсім не в тому напрямку, часто кружляла вулицями.
Але десь через вісім місяців я поїхала до Харкова, щоб вирішити справи, побачитися з друзями — і зрозуміла: все. Харків більше не в моєму серці. Ми з ним попрощалися.
Тепер Київ — моє улюблене місто. Моє рідне. Тут дуже сильна енергетика. Мені подобається, що є Дніпро, багато парків. Тут можна водночас відчути себе і в мегаполісі, і на природі. Тут — життя. Навіть під час війни — воно кипить. Люди працюють, підтримують економіку, намагаються рухатися далі.
І як би не було важко, з часом звикаєш. Розумієш: ніхто не знає, коли все це закінчиться. Але якщо не зараз — то коли? У будь-який момент може статися що завгодно. То навіщо відкладати життя на потім?
Ми з друзями часто говорили про це. У багатьох з’явилося усвідомлення: треба жити тут і зараз. Бо завтра вже минуло. А яким буде майбутнє — ніхто не знає.
Що розказати про вінницю?
Я була в Вінниці… ще у 2018 році. Місто справді затишне, мені сподобалось.
Ми приїхали туди на один день — це була наша точка збору перед поїздкою на Букський каньйон. Я їхала туди досліджувати місцевість. А у Вінниці ми провели близько восьми годин, просто гуляючи містом.
Дуже сподобалась архітектура. На той момент я жила в Харкові, і якраз їхала звідти. І хоча Вінниця — місто невелике, але там дуже відчувався вайб європейської архітектури.
Пам’ятаю, був там один грузинський ресторан — у мене навіть збереглася позначка в Instagram. Дуже смачно було, і ціни приємно здивували — значно нижчі, ніж у багатьох інших містах.
Також ми потрапили на шоу фонтанів. Згадала, здається, це була вистава про “Маленького принца”. Такого я ще ніколи не бачила — була дуже вражена. Я взагалі люблю водойми, відкриті простори з водою. Контакт із цією стихією для мене — заспокійливий. А тут ще під музику, зі світловими ефектами — це було надзвичайно.
Вразив і масштаб. Було дуже багато людей — здається, це був якийсь вихідний день. Люди збирались на двох берегах набережної, тож виникало враження великої, масштабної події. Було цікаво все це спостерігати.
Пам’ятаю своє відчуття після шоу: “Вау!” Це ніби повернення в дитинство, коли читаєш ту казку. А тут, через фонтани, музику й світло, у твоїй уяві оживає ця історія. І ти замислюєшся: “А що ж хотів передати автор?”
питання невідомій жінці
Що вам говорить про те, що ви в тілі жінки? Як ви це відчуваєте?
— Ну, от для мене — це коли я рухаюсь у танці. Я люблю танцювати. І коли я рухаюсь — можу записати на камеру або побачити себе в дзеркалі. Оця плавність рухів — це те, що чоловікам складно дається.
І коли ти відчуваєш музику, відпускаєш контроль, думки — дозволяєш своєму тілу рухатись, як йому хочеться — то це максимально наближає до усвідомлення жіночої природи.
Ще — коли я сповільнююсь. Коли я в контакті з собою, зі своїми думками, зі своїми емоціями. Це важливо — дозволяти собі весь спектр емоцій. У нас, у жінок, він дуже широкий. Це пов’язано з циклами, місячними фазами. Я вірю, що місяць впливає на жіночий організм та активність.
І коли ти дозволяєш собі жити не тільки в ритмі “робити-робити”, а дозволяєш і смуток, і злість, і щиру радість — ти себе відчуваєш живою людиною.
Навіть просто йду по вулиці, бачу гарну жінку — і можу посміхнутися. Без упереджень. Без “а що вона подумає?” Це про свободу бути собою.
— Ви зараз посміхаєтесь. Як працює наша свідомість?
— Якщо подумати про щастя — 10 секунд — мозок згадає моменти, пов’язані з цим станом. І тіло також відреагує. З’являється посмішка. Трохи легше. Це можна використовувати — коли не можеш розслабитися, коли відчуваєш багато напруження.
Просто згадати бажаний стан. Наприклад: “спокій”. Заплющити очі на 10 секунд. І це вже заспокоює. Змінюється патерн дихання. Тіло розслаблюється.
Це — саморефлексія. Маленька магія. Коли можеш перепрограмувати себе просто згадкою. І що більше тренувати цей контакт із собою — то легше потім буде орієнтуватися в будь-якій ситуації.
— Що запитаєте іншу жінку?
— Я з коуч-сесій люблю одне питання. Моє улюблене:
“Якщо б для тебе було все можливе — то що б ти робила? Яка була б твоя ціль тоді?”
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
