ЮЛЯ
ШПИЛЬКА
Стиль — це не про моду, а про «ви». Юля Шпилька допомагає знайти саме той образ, у якому зручно жити, працювати і кайфувати від себе в дзеркалі. Вона не приміряє вам чужі ролі — тільки те, що підходить по духу тобі.
Київ
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
— Ми маємо те, на що ми наважились. На що наважилася ти і що це змінило у твоєму житті?
— Я б хотіла сказати, що наважилася залишитися в Україні але я навіть не думала про інші варіанти. Просто не було такої дилеми. Мабуть, найперше — ми наважилися розширити географію, і це дуже змінило мій горизонт.
— Це коли було?
— Ще до повномасштабки. З того часу я працюю онлайн у 15 країнах світу. І це ще до того, як люди почали масово виїжджати. Наважилася також і на співзаснування Асоціації стилістів України. Хоча зараз я не беру активної участі — там є дівчата, які реально круто ведуть цю всю історію.
— А щось зовсім радикальне?
— Регулярні шопінг-супроводи в Мілан на розпродажі. До війни їздила майже щороку двічі. А от цієї зими — вперше після повномасштабки. І це було реальне “наважилася”. У мене було відчуття, що щойно я виїжджаю, тут відбуватиметься щось жорстке. Все стискалося всередині.
— Тобто повернулася до практики?
— Так, буквально нещодавно працювала на Лазурці. Ніцца, Монако, Ментон. Там, знаєш, як Київ і Київська область все лазурове узбережжя. Одне місто в інше вливається. Якщо не шариш — не помітиш, що це вже інше місто.
— Що ще виявилось важливим?
— Наважилася на систематизацію бізнесу. Це років п’ять тому. Зробили чатбот — він зараз повністю веде комунікацію з клієнтами, бронювання, оплату. Просто одного разу сиділа в сльозах після чергової асистентки, порахувала, скільки це все коштує, і зрозуміла — треба змінювати. Так з’явився бот.
— І ще щось за час війни?
— Наважилася вести соцмережі активніше. Раніше якось Facebook ще працював, а Instagram — просто “аби бути”. А зараз там регулярно виходить контент: рілси, корисне, навчальне. І навіть рекламні інтеграції почали приходити. І це кайф.
— Боже, такий великий список… Живеш, живеш і не усвідомлюєш, скільки всього зробив. А як це все тебе змінило?
— Мені здається, я стала більш поміркованою. Я взагалі експресивна, емоційна. Це залишилось. Просто тепер, якщо щось змінюється — я не падаю в паніку. Я навчилась сприймати досвід як досвід. Навіть якщо це факап — це досвід. Просто заплатила за нього або грошима, або часом. І йдеш далі.
— А раніше як це було?
— Як маленька смерть. Якщо щось йшло не так — все, кінець світу. А зараз — ні. Це, мабуть, про зростання. Про те, як ти доростаєш до того, щоб називати себе підприємцем. Бо довгий час я думала про свою роботу як про хобі. Ну окей, я самозайнята особа, і що? А потім почала усвідомлювати масштаб. Коли почала систематизувати, автоматизувати. І зараз, чесно, розумію: мій бізнес за рівнем організації обганяє деякі великі українські компанії. CRM, чатбот, всі процеси налагоджені. І тоді така: “Блін, ну ти махійна”. І це відчуття, що ти реально щось побудувала — воно прийшло нещодавно. Потрібен був весь цей шлях, щоб сказати собі: “Да, ти молодець. Це круто”.
що для тебе є підтримкою?
Люди. Мій чоловік. Наша сім’я. Якщо би не його віра в мій талант — нічого б не було. Я пам’ятаю один момент більше 10 років тому. Ми ще тоді не були одружені. Я сижу в коридорі, в сльозах, в соплях, і кажу: “Може, я собі херню придумала. Це ж нестабільно, сезонно, важко”. А він мені каже: “Ти просто зрозумій — не так багато людей у твоєму віці вже знають, чого хочуть від життя. А ти — знаєш. І робиш це з кайфом”. І ця його віра тримає мене досі.
Бо періодично мене накриває — “діставати диплом вчительки початкових класів і йти в школу”, знаєш. Але ні. Його слова залишаються зі мною. — І твоя внутрішня опора? — Вона точно є. Я з тих, хто “як закалялась сталь”. Я можу бути стальною і незламною. Це, звісно, коштує дорого, але можу. І я вірю, що головна опора має бути в собі. Якщо її немає — тебе зламає будь-хто. Тебе нахилить перший же вітер.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Я працюю персональною стилісткою. А вибір… Коли я здобувала другу вищу освіту, був предмет — психотехнології іміджелогії. І він мене так зачепив. Мені хотілося це реалізовувати в реальності. Це був, здається, 2011 рік. Я закінчила ВУЗ і пішла собі жити. Якось все складалось важко, але з тою думкою я не розставалась.
— А яка освіта?
— Факультет психології, університет Шевченка, Червоний корпус. Червоний диплом. Ну, бо якщо вже вчитись — то так. Мене запросили в аспірантуру, і я подумала: ну, не всіх же запрошують. Значить, треба йти. Не подумала, чи воно мені справді потрібно. Провчилась рік-півтора. Захищатись не вийшло — життя було складне тоді. Покинула аспірантуру. Були різні роботи — навіть у школі працювала. Але ця історія з одягом не відпускала.
— І ти вирішила піти у фешн?
— 2014 рік. Початок нової сторінки. Хоч усе було дуже невизначене — війна, країна в кризі. Ближнє коло казало, що я неадекватна: “Хто буде платити за це гроші?” Але знайшлися люди, які взяли мене на роботу. Працювала для однієї родини. Недовго — вони виїхали з України, і я лишилася на вільних хлібах. Але це був святий пендель. Момент, коли або ти затверджуєшся у своїх намірах, або звертаєш з дороги.
І тоді я вирішила: я Юля Шпилька.
— Мені було дуже страшно починати. А моя прапрабабуся — була модисткою в Харківській області, Богодухівському районі. Прізвище в неї було — Шпилька. Вона шила кутюрні речі для заможних людей. І я подумала: якщо візьму це ім’я — я не одна. За мною буде сила роду. Мені не буде так страшно. З цього все й почалося. Просто змінила ім’я в Facebook. Люди писали, що я, може, заміж вийшла. Особливо мій чоловік — він реально подумав, що провтикав момент. І якось усе закрутилось — робота, стосунки.
— Я проводила авторські офлайн-курси а також для різних шкіл з правильного харчування, для телеведучих. Працювала на fashion week, одягала артистів, співпрацювала з брендами . Це були перші мої прояви в професії. Так усе поступово формувалося. І ще на початках я почала працювала з компанією Oriflame. І зараз я в них — запрошений амбасадор. Але це не про структуру, не про мережу. Мене сама компанія запрошує. Тоді ми багато їздили по регіонах з майстер-класами. Вони організовували івенти для своїх лідерів і запрошували фахівців. І це був мій перший досвід масштабних подій. Завдяки їм я навчилась говорити про стиль на дуже велику аудиторію.
— Зараз я багато працюю онлайн. Створюю капсули, проводжу наставництво протягом місяця. Є підтримка, є розбір гардеробів — теж в онлайні. Це складно. Навіть важче, ніж фізично. Але я й досі їжджу офлайн: по Києву, Україні, за кордон.
— Так. Є штука, яку я ніяк не наважуся офіційно запустити. Але, може, зараз скажу — і зроблю. Я люблю організацію простору. Знаю, як зберігати речі, як доглядати за ними. Бо за 10 років навчалась, розбиралась. І ця послуга дуже зайшла на Лазурці — там маленькі квартири, треба все організувати так, щоб не жити на складі. Я організовувала простір та зберігання речей для клієнтів.
І от уже шість років консультую клієнтів, коли вони роблять ремонти або планують гардеробні. Я коригую схеми дизайнерів, бо знаю гардероб своїх клієнтів. І це реально економить гроші. Наприклад, одній моїй клієнтці хотіли продати систему зберігання для чобіт — величезна штука, яка їй взагалі не потрібна. У неї — дві пари. Але вона про це не подумала б.
— Оце все — як правильно поскладати, де що має лежати. Це головний біль. І я думаю: “Зроби ж курс, зроби гайд”. Бо клієнти знають, що я це вмію. А широкому колу я ще не заявила.
— Я хочу допомагати з цим. Бо це — не про одяг. Це про життя, яке стає простішим.
— Ти вже маєш досвід. Ти ж зробила україномовний курс.
— Так! Цього року вийшов базовий стилістичний курс. Всього 5 уроків з прикладний і практичний. І україномовний. І я реально ним пишаюсь. Бо там усе — математика, психологія, оптика. Я прямо розписувала: скільки чого має бути, формули. А цей новий про організацію, зберігання і догляд — він вже написаний, але я не можу вирішити: гайд? Чи Курс?
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Як жінка в різні життєві цикли… То лютеїнова фаза, то овуляція, то ПМС — і я думаю: “Блін, все пропало!” Але потім приходить розуміння, що має.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Колись казала просто: “Спробуй”. А зараз інакше. Не знаю, чи це вік, чи мудрість прийшла сама. Але я скажу: спочатку зрозумій, що ти вмієш це робити класно для когось, не тільки для себе.
Бо в персональному стилі важливо не те, як ти вдягаєш себе. Це — третє за важливістю. Я знаю стилістів, які мають скажений талант, але вони не працюють з людьми. Вони — для зйомок, для креативу. Їхні особисті образи — “обнять і плакать”, бо вони відпочивають на собі. Ти маєш бути готова створювати для інших. І щоб це тебе не виснажувало.
Я часто кажу: по-перше, зрозумій, яким саме стилістом ти хочеш бути — нас багато і ми різні. А по-друге, те, що ти вмієш вдягати себе — ще не професія. Твоя робота має бути про інших. І якщо це твоє — ти не вигориш. Бо справжнє вигоряння — це коли ти з самого початку була не в своїй професії. Іноді ти просто втомилась. Треба в позі зірки полежати тиждень — і повертаєшся.
Бути українкою — про що це?
На Лазурці мене нещодавно про це питали в інтерв’ю. Я не думала раніше. І от вона питає — і в мене сльози течуть. Бо патріотизм — це не флагом помахати, не вивчити гімн, не просто розмовляти українською. Це щось всередині.
Я за своє життя — переїжджала 30 разів. Змінила країни. Народилась у Києві. І для мене патріотизм — це не коли ти на День Незалежності вдягаєш вишиванку. Справжній патріотизм — коли мені болить, навіть якщо я не знаю особисто цю людину. Коли повертаєшся в Ірпінь, де жила мама, і не розумієш, чи твій будинок ще є. Коли бачиш, що сталося в Бучі — і просто розриває зсередини. Це — про те, що ти завжди будеш українкою. Навіть коли світ навколо змінюється. Мені здається, що патріотизм — він у болю за своїх.
Бути в Україні зараз — це щоранку вставати через силу, починати нове життя і дякувати, що воно в тебе є. Це коли ти знаєш новинну повістку, але все одно посміхаєшся сусідам у ліфті. Це неймовірний подвиг — але це те, що ми маємо робити. Обов’язково.
Бо патріотизм — не тільки про донати, волонтерство, матеріальні речі. Це — про щось всередині. Я особливо це відчула, коли повернулась з поїздок. Побула за кордоном — і потім шкірою відчула, скільки агресії між нами самими тут. І мені болить. Бо хочеться доброти.
Я розумію, всім важко. Мені теж важко. Але давайте будемо добріші. До себе. До інших. Менше придирайся. Більше поважай. Ти не зобов’язаний любити весь світ. Але полюби свого сусіда з дому. Просто скажи йому “доброго дня”. Я ще дуже відчула свою ідентичність, коли працювала за кордоном. Це було на Пасху. Поряд — московська церква. Але українці пішли святити яйця через українсько-французьку асоціацію. Це було дуже промовисто. І знаєш, що ще дивно? У мене лагідна українізація відбувається більше за кордоном. Тут я говорю, як виходить — українською, російською, змішую. Але там — ні. Там я принципово не хочу говорити російською. Хоч мовчати, хоч довго підбирати слова — але тільки українською. І багато моїх клієнтів так само — або англійською, або українською.
Моя одна клієнтка взагалі, коли до неї звернулись російською, сказала: “Вам здалось. Я не розумію.” От така максимальна сепарація. І я чесно скажу — ще 10 років тому я би не повірила, що так буде. Хоч я і тоді вже включалась. У 2014-му я якраз почала займатись системною благодійністю, ми закуповували броніки. Усе перевалювало через мою квартиру. Було багато хлопців з Донбасу, які йшли на АТО. Всі вони говорили російською — і тоді в мене не було внутрішньої потреби розділятися мовно. А зараз — є. Хоча, повторюсь, найбільше — коли я за кордоном.
Тут у мене — як думка йде, так і йде. А там я краще мовчатиму і довго перекладатиму в голові, ніж скажу російською. У мене ще одне спостереження. Не хочу ділити на “хороших” і “поганих” руських, але в Монако я побачила цікаву історію. Люди з реально високим достатком — і я це бачу візуально, бо це моя професія — розмовляють англійською. Між собою, з дітьми, всюди. І я думаю, можливо, це сором. Можливо, сором за приналежність до цієї нації. І я це розумію. Бо в мені теж щось змінилось. Раніше — ні. А тепер — так.
Ми маємо вчитися розрізняти. Не по мові. По суті. Є така історія, що зараз у нас у всіх розірвані соціальні зв’язки. Ті, що роками напрацьовувалися. Тепер вони нові. Плюс — нова ідентичність. У кожного з нас змінилися цінності. Я не істина в останній інстанції. Але мені здається, що це частково штучно створена історія. Щоб нас, знаєш, типу розкидати в різні боки. Бо ж можна, так? Ну, чому не можна говорити російською?
Дивись, я на 50% татарка. Ну чому не можна? Можна. Більше того — мій чоловік вдома з 25 лютого говорить виключно українською. І ще до того казав мені: “А давай ми з тобою будемо говорити українською”. А я йому казала: “Слухай, я тільки за”. У нього вся родина українською — батьки, бабусі, дідусі, всі. А в мене родина російськомовна. І мама теж. Просто… я до цього відношусь як до материнської мови. І точно, коли я говорю про свої почуття, мені простіше російською. Це про душу. Про маму. Про щось дуже інтимне. Я за те, щоб ми були добрішими один до одного.
Якщо ти говориш російською — не будь, бидлом.** От і все. Просто будь вихований. Я всіх прошу не переходити для мене на російську. Я вчуся з усіма з ким спілкуюся. Мені насправді дуже важливо, щоби люди говорили красиво. Бо я до себе прискіпуюсь. Мені здається, що я ще недосконало говорю, могла би краще. Але мені трошки непросто дається. Хоча, он бачиш — ми з тобою говоримо, і я говорю. Ну, деякі фрази вставляю.
— Ти дуже гарно говориш українською.
А мені здається, що я підторможую. І всі це бачать. І я просто про те, що — якщо лагідно, як з дітьми… від того, що ти його на гречку поставив і віддубасив, сильніше він тебе не полюбить. Моя позиція така: немає нічого поганого в тому, щоби людина поступово переходила. Хоча, з іншого боку, мене дуже тригерить. От вчора йду додому, з гаража машину поставила, йду — і чую… блін, не згадаю, якісь пісні з юності. “Блєстящіє”, щось таке… Із вікна валять. І мене прям… я чую, як мене тригерить.
Бо не те, щоби я собі не дозволяю. Але я скоріше свідомо перемикаю це все. Хоча ж це про моє, так? По факту. Яку історію з нами зробили ці зазаборні — крім того, що почали війну — виходить, я маю сама з себе вирізати шматок свого життя. Ти зразу — оп — і включаєшся, і пам’ятаєш, згадуєш якийсь двір, дискотеку. А тобі просто треба це викорінити з себе. Бо ти не хочеш мати з цим нічого спільного. Немає нічого поганого в тому, щоби ти сам із собою це слухав. Але я просто відчуваю, як мене, бляха, тригерить. Я прям… я прям — у мене сльози, знаєш. Типу: “Люди, йолки-палки… ну вже ж є багато інших, класних пісень.
Будь ласка.” Окей — ще в квартирі, ще більш-менш. Але вікна закрийте, будь ласка. В мене озеро під вікнами — і там шашлики-машлики, знаєш. І коли я чую російські пісні під гітару — бляха, чесно — мені самій періодично хочеться викликати поліцію.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Таке важке видається це питання … Ну, я думаю, що це про те, що я теж буваю у фіговому настрої, так? Але я намагаюся все ж таки — з позитивом спілкуватися, якомусь позитивному ключі. І якщо роблю зауваження, чи щось такого плану — то якось так спокійно, щоби не боляче. Я правда намагаюся говорити через свої почуття. Типу: “Мені так боляче це слухати”. Якщо в мене є така можливість — я б сказала. А гідність, ну, можливо, якраз тоді, коли ти радієш… От я вчора їхала в машині — і мені трапилась пісня, яку колись співали “НеАнгели” російською, а тут її співає якийсь чувак українською. Я була така щаслива! Бо вона мені, по-перше, більше сподобалася. Вона більш мелодійна. І це ж теж про свою особисту гідність, про себе.
Бо я раніше не могла б уявити, що мене будуть включати українські пісні , а російські дратувати. Я просто не звертала на це увагу. Про гідність. Це коли в тебе є можливість дивитися фільм на Netflix українською — і ти дивишся. А якщо немає — то дивишся англійською, а не російською. Це, мені здається, теж про неї. Мабуть, що для мене гідність — це вибір бути в більш позитивному, конструктивному ключі. Це не значить, що треба забороняти комусь виражатися так, як він хоче. Але не створювати війну в тому оточенні, де я є.
І, якщо чесно, от ще одне моє проявлення гідності — це якесь таке трепетне ставлення до інших людей. Воно зараз полягає в тому, що я всіх сприймаю як… не зовсім здорових. Серйозно. Мені стало простіше, коли була купа якихось подій — з клієнтами, чи просто з людьми. Реально неадекватна реакція. Я спочатку хотіла так само по-хамськи відповісти. А потім зупинилася і думаю: “Юля, блін, ну ти ж реально не знаєш, що там у людини в житті відбувається”. Ну, мінімум — він, як і ти, не спав усю ніч, бо в нього там, не знаю, балістика впала на сусідній вулиці. А максимум — ну, коротше, так. Тому просто стався до нього як до психічно… ну, нестабільного. Бо я така сама зараз. Ти три роки живеш у війні, де літає над головою, а тут — літає, йолки-палки. Я не можу бути повністю адекватною. Значить, і всі інші, скоріше за все, теж не можуть.
А якщо вони в еміграції — у них теж дохрена всяких складнощів. І в них там тоже чердак подтікає. Коли ти це приймаєш, тоді простіше. Ти менш вимогливий до людей. — От раніше я могла там, знаєш, підрізали на дорозі — і я зразу: “Псіхи!”, там “фа-фа”… А зараз мені простіше. Коли я до всіх — до нас — ставлюсь як до трошки нездорових. І в першу чергу — до себе. І тоді тобі легше, як ти кажеш, із гідністю ставитись до людей. Бо блін, ну якщо він трошки хворіє зараз, то як до нього ставитися? З підтримкою. Ну от як у пледик завернути.
Про безбар’єрність і доступність
Я про інклюзивність знаю овер дофіга. Тому що реально у нас — ну дуже, дуже, дуже проблематично було завжди. Зараз трошки краще стало. Ну от з одягом — якщо в тебе є якісь специфічні запити. І я тобі скажу, що це може стосуватись не лише інвалідності чи фізичних обмежень. А просто — от з тим, що в голову понасирали з тими всіма типами фігури. Ти хоч… ну коротше.
Ти виходиш у масмаркет — і тобі нема одягу. І ти думаєш, що ти якась не така. Чи що вони не такого щось там шиють. І ти постійно стикаєшся з якимись обмеженнями. А насправді часто стається так, що бар’єрність створюється саме через те, що ти не аналізуєш, що з тобою відбувається. Ти не ставиш собі — як ти кажеш про гостей — питання: “А я про це думаю взагалі?” І от з одягом — та сама історія. Всі йдуть, як корови на водопій — на один і той самий. А там на тебе не працює. Просто тому, що людина не зупинилася і не подумала: “Може, це не винний магазин , чи виробник… Може, я просто ходжу кудись не туди?” Бо ведусь на тренди, бренди. Бо Галя носить отакий модний український бренд. А на мене воно сідає, так, ніби я “миша в сарафані”. І я не думаю: “Може, воно просто не моє?” Його ж не на мене шили.
Коротше — перша причина: дуже часто ми бар’єри створюємо собі в голові. Із-за того, що шаблонно мислимо. Так, як тобі запропонували в якомусь г* TikTok’у — от ти й навіть не думаєш.** Стадний такий інстинкт. Друга історія — про те, що, так, я згодна: є дефіцити в певних “одягальних” штуках. Ну, от, наприклад… Десь років вісім тому я вперше зіткнулась із тим, що до мене прийшла жінка після мастектомії — у неї не було однієї груді. І спочатку це для мене був шок. Просто тому, що я про це не думала. Ти ж не стикаєшся з цим — і не думаєш. А потім я почала шукати рішення. І знайшла. І виявилося, що це — дуже розвинена сфера в Україні. Є спеціальні бусти, вони спеціально робляться і вшиваються в бюсти. І все. Працює. І знову ж — ми повертаємося до першого: я шаблонно мислила. Думала, що всім треба пуш-ап. А навіщо їй пуш-ап, якщо в неї одна грудь — причому четвертого розміру — а другої немає? От набіса їй пуш-ап? А виявилось — це просто моє незнання. І небажання бачити цю історію.
Але рішення — є. І так само зараз дуже всі говорять про адаптивний одяг. Я сама почала цю тему дуже серйозно вивчати. Чи є у нас виробники адаптивного одягу? І для хлопців, і для тих, у кого є інвалідність. Чи є якась специфіка? От для мене було питання: якщо в тебе протези — чи має значення, якого розміру в тебе будуть кросівки? Звучить дебільно, правда? А з іншого боку. Ступня — це ж опора всього тіла. І якщо це протез — чи має значення, якого розміру кросівок? Це просто бутафорія чи він має тримати? Коротше, я чесно — по крупицях намагаюся сама собі на це відповіді знаходити. Я не можу сказати, що я вийшла в загал з цим: “Люди, розкажіть!” Бо десь це впирається в мої страхи.
Мені правда страшно поговорити з такими людьми. Я спочатку ніби проявила ініціативу, а потім стопнулась. Бо не була впевнена, що моя психіка це вивезе. Але — сама собі, тихенько — я цікавлюсь цією темою. Бо розумію: у цьому буде потреба. В мене — як в експертки. І поки я це вивчаю, бачу, що вже є чимало брендів, які виокремили лінійки одягу. Або створили окремі адаптивні бренди. Дуже багато всього відбувається. І я тут не бачу для себе бар’єрів.
Єдине, що… друга історія, яка мене дуже… Я не знаю, чи ти чула цю новину. Але, якийсь російський бренд. Мені здається, що вони з ініціативою виступили… Блін, я була така зла, що забула, куди вони це подали. Але якщо погуглити — знайдеш. Вони подали ініціативу про те, що в світі дуже мало адаптивного одягу. І, якщо шукати — то знаходиш переважно американські бренди. І, коротше, вони закликали до створення міжнародної конференції — для легкої промисловості, щоби ділитися досвідом про адаптивний одяг.
І все би нічого, Маріно… але це російський бренд. Бляха. Я коли це прочитала — в мене впало все. І я навіть у якийсь момент подумала: блін, але ж ти сама — представник індустрії. Чому мовчиш? Чому не говориш, що є проблема? З іншого боку — ну, я правда, за час війни… Прям от з серйозними фізичними вадами — не мала клієнтів. Хоча я ж бачу людей. Все бачу. Все відбувається.
А ще — якщо про безбар’єрність. Я ж тобі на початку казала: у мене дислексія і Дисграфія. Дисграфія — це, типу, я можу написати слово з переставленими літерами. Або взагалі без першої літери. Слава тобі, Господи, що зараз ти пишеш повідомлення, а воно розпізнає, виправляє — в принципі. А дислексія — це коли я читаю текст, і то мені треба час, щоби “в’їхати”, що там написано. І про це я дізналася тільки у 21 рік. А до того все життя я відчувала себе трошки… приторможеною. І мені всі вчителі казали: “Ну, добре, що ти красива. Головне — вдало вийти заміж. А те, що ти трошки тормозиш коли читаєш — то таке, нормально, може навіть і плюс для одруження .” Це точно сформувало в мені дуже багато моментів.
Я реально розумію, що в аспірантуру поперлась саме з цього комплексу — щоби всім довести, що я не дурна. Мене дуже тішить, коли на онлайн-журналах є опція аудіо. Бо для мене це — 100%, що я це “прочитаю”. Власне, так я й створювала свій Telegram-канал. На самому початку — це були прям підкасти. І коли я його відродила на початку повномасштабки, я почала записувати підкасти українською. І в одному з перших я навіть говорила, що в мене тут є вторинна вигода — я хочу поповнювати словниковий запас. Говорити.
А сама з собою я ж не буду говорити. А тут ви є. І от я для вас наговорюю контент, корисний вам — але українською. Але в аудіо. Бо писати — це трошки історія для мене. А ще це теж про безбар’єрність. Бо круто, що дуже багато платформ зараз дають можливість слухати — дублюють у підкастах чи подкастах (я не знаю, як правильно). І так, я згодна з тобою. Історія про безбар’єрність — це не про пандуси. Тут дуже багато складових. От, наприклад, я не дуже люблю 8 березня — в тому вигляді, в якому воно сприймається в Україні. Ромашки раз на рік — я цього не розумію. Бо для мене це — про суфражистський рух. Про доступ — не як до “слабкої статі”, а як до людини. Доступ до освіти. До професій. До можливостей. І при цьому я не є великою фанаткою фемінізму в тому прояві, який є зараз у суспільстві. Це не про “подобається — не подобається”.
Воно мені просто не відгукується. Я все ж таки за суфражизм. Не за фемінізм. І це ж теж про безбар’єрність. Про доступ. Я пам’ятаю, як 8 березня ми з одним другом “парамсились” на цю тему. Я кажу: “От дивись…” А він: “Ну що ти починаєш? У вас же все є. У вас такий самий доступ до всього. Чого ти випендрюєшся?” Я кажу: “Ну який такий самий? Зарплати досі часто нижчі — просто тому, що ти жінка. Ти сам мені казав: якщо бачиш баришню, яка прийшла влаштовуватись, і вона щойно вийшла заміж — більше шансів, що ти її не візьмеш.
Бо потім — декрет, і всі діла. І це ми говоримо про рівний з рівним. Де він, той рівень? Або от дивись. Я не те щоби пропагую професію “шпалаукладчиця” — але її навіть у кадастрі нема. Бо це — типу професія тільки для чоловіків. А якщо я жила все життя й мріяла? Мене завжди тригерить оце: я хочу мати доступ. Це не означає, що я ним скористаюсь. Але я маю мати таке саме право. Таку саму можливість. Так, я потім для себе сама вирішу: це для мене важко, це для мене шкідливо, чи як. Я ж не мавпа — я людина. У мене є відчуття, почуття. Я зрозумію, що це не моє — і піду іншим шляхом. Але чому мені зразу якийсь “гасудар” так вирішує? Дає рамку — і не пускає?
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Ну, ти почула, що я — “пташка-мозкоклюйка”. Я можу філігранно до себе доколупатися. Але насправді — я людина, яка, якщо розуміє, що це треба робити — я приймаю рішення дуже швидко. А от уже в процесі творення у мене можуть вилазити якісь штуки.
— Але ж ти все одно доводиш. У тебе ж є реалізовані продукти.
– Ну, тобто до якогось кінця — доводжу. Написала текст — і він лежить файліком. Щось закінчене, так? Або записала курс — і він є, фізично. Але правда в тому, що в мене немає проблеми генерувати ідеї. Вони легко виникають. Їх так багато.
У мене є проблема — що не на все вистачає ресурсу реалізовувати. Часу. Терпіння. Сил. Бо, інколи, моя професія не така легка, як може здаватись збоку. І просто ти в тій операційній роботі загрузаєш — і вже фізично не вистачає сил на творчість. От я кожного разу думаю… Насправді так і є. Просто літо — досить застійний період для стилістів. Бо менше запитів. І я намагаюсь у цей період робити творчі штуки. Типу — писанина, от це все.
Як виникають ідеї? Зазвичай — із запитів клієнтів. Із болю, який я спостерігаю збоку. От як ця історія: у мене є знання про організацію простору, про догляд за речами. І мені кажуть: “Боже, це ж так корисно!” А я: “Так, дофіга цього контенту в Тіктоку.”І вони: “Але я не буду дивитись все підряд. Можеш дати вижимку?” Отак воно і виникає.
Так само, як і з послугою “місячний абонемент”. Вона народилась із слів моєї клієнтки: “Юля, часто буває, що я хочу щось у тебе спитати. Коротке питання. Але мені незручно — бо це ж не оплачена послуга. А це твій час, твоя експертність, твій досвід у 10 років і купа клієнтів, окрім мене. Я би хотіла, щоб я могла це оплатити — наприклад, на місяць. І писати тобі тоді, коли виникає запит.” От з її болю народилась ця послуга. І це — теж про доступність.
Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально
Я просто упората, якщо чесно. Ну, типу, я можу зібратись і робити, навіть якщо в мене вже немає сил. У мене є така історія: я можу довго розкачуватись, щоби почати. Рішення приймаю швидко. Що це треба — так, треба.
А от почати — отут уже починається прокрастинація: вся хатня робота перероблена, з собакою п’ять разів погуляно — наярюю круги. Але якщо я вже почала — то, можливо, це займе більше часу, більше страждань… але я дороблю. Поки пацієнт, типу, “скоріше жив, ніж мертв” — я буду робити.
Якщо вже в процесі розумію, що це якась фігня, і “бобік здох” — тоді зупиняюсь. Але загалом я — Зодіакальний Козеріг. І цим багато сказано. Один із найпрацездатніших знаків. Якщо треба пахать — значить, будемо. Посміхаємося і пашемо!
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Якщо чесно — дуже сильну гордість за себе. Тому що все, чого я досягла — це дійсно мої рішення. І я точно за них відповідальна. І точно — я не шкодую ні за одним. Це для мене дивна історія — шкодувати за рішенням.
Може, у когось так є. Але в мене — ніколи не було. Бо всі рішення достатньо виважені. Довгий час у мене був сором — що я “дівчинка з комуналки”. А зараз, коли я дивлюся на свою історію — думаю: “Фіга собі, ти даєш!” Цей рік я прямо сильно відчуваю, що даю місце своїм заслугам. Раніше я це знецінювала.
А зараз — я сильно пишаюсь собою. За все, що я маю, що пройшла, який шлях. Колись, у ностальгічних почуттях, я не дуже любила згадувати, що було. Бо там — багато драми. Воно в мені підіймалося. А зараз — було і було. Але я дуже пишаюсь, звідки почала. І ким є зараз. Бо, по факту, в першу чергу — це була опора на себе.
Я піпєц як в себе вірила. І від того — рухалась далі. І от що я відчуваю зараз — це точно сатисфакція. Можливо, я би могла мати ще більше… Можливо, десь лінувалась, десь відмовлялась від відповідальності… Можливо. Але я сприймаю життя як шлях. Не як “пункт призначення”. Не як: “доїхали — заколотили — хрест поставили”.
Я на кожному етапі намагаюсь відчути — чи мені кайфово в процесі. І якщо воно мені уже натирає і кров із п’ятки — я не буду страждати в цих туфлях.
розкажи про своє місто
Ой… Він дуже змінився за час війни. От по відчуттях — точно. Я пам’ятаю, перші два місяці ми не були в Києві. А потім у нас з чоловіком річниця — у квітні. І ми на цю дату, 28 квітня, приїхали — і йшли по місту, по Золотих Воротах. І я дивилася на люки… У нас у Києві є люки з тисненням, там такі — засновників, знаєш. І я пам’ятаю, як я ридала. Бо я раніше навіть не помічала, що у нас на люках є такі речі. Ти ж просто живеш — ну, дім і дім. Асфальт — асфальт. А тут — точно.
Це моє рідне місто. Я завжди це відчуваю. Мені боляче, коли проїжджаєш якісь місця, де вже сталися руйнування. І ти бачиш — і прямо боляче. Але… як у тій пісні — “Київ — то є вдома”. Для мене це так. Навіть якби я змінила країну… У моїй родині ми маємо цей досвід. З мамою. І я розумію: є це відчуття. Я тоді, в дитинстві, не розуміла, чого ми кожен раз приїжджаємо на вокзал, а вона — реве.
Мама… Тепер, знаєш, я плюс-мінус у тому віці, як вона тоді — я її прекрасно розумію. Мені тут часто не вистачає — нагулятись по ньому. По Києву. Інколи, в час війни, я собі думаю: “треба прям виділяти час — і ходити по ньому пішки”. Ну, щоби в пам’яті залишити. Бо він змінюється. Щось добудовується, щось перебудовується. У мене до цього є своє ставлення.
Але хочеться його “зафільмувати” в голові — таким, яким він є зараз. Бо я нещодавно усвідомила: навіть за моє життя, той самий Хрещатик — помінявся просто кардинально. Я люблю дивитися хроніки, фільми, де показують Київ у 90-х, 00-х. Просто відео на ютубчику. Мені так ностальгічно…
Що розказати про вінницю?
Я Вінницю бачила не один раз. Але от за час війни — ні. Я думаю, що місто змінилося. Бо, знаєш, крім того, що ти очима бачиш — отут фонтан, тут його нема — ти ще відчуваєш, чи ти би жив у цьому місті. От у мене так. Міста України, де я бувала — я їх так і відчуваю: я би жила тут чи ні? Вінниця точно у моєму переліку тих, у яких я би жила.
Якщо б моє життя якось змінилося — я би жила в Вінниці. Бо по відчуттях — прикольно. Плюс, от станом на зараз, я така собі думаю: “Там же п’ять хвилин — і ти, ну, вже всюди”. Ну, в сенсі — не сорок. У Києві теж зараз все швидше, бо людей менше. Але все одно. Для мене Вінниця — затишне місто. Точно.
А потім я згадала: може, в мене там якийсь зов крові? Бо моя прабабуся жила в Вінниці. Я її не знала. Я не бачила навіть її фотографії. Я просто знаю, як вона виглядала — і про неї багато таких історій. Що вона була аристократична така — панянка, яка з мундштуком курила сигаретки, у дєдовій піжамі ходила по квартирі. А ще кажуть, що я на неї дуже схожа — зі своїми інтелігентними приколами. Може, ще й через це в мене така романтизація Вінниці.
питання невідомій жінці
— Що змусить тебе піднятись у найтемніший час?
Я маю відповідь. Бо темні часи були. Я пам’ятаю, коли проходила свій перший особистий темний час — я сама собі в щоденник написала: “На ешафот потрібно йти з гідністю.” Тобто — навіть якщо тобі світить повішення, треба йти, як жінка аристократичного роду.
З високо піднятою головою. Навіть якщо всередині в тебе вже — вижжене поле. Мене в темні часи тримає не тільки виховання. Мабуть, це якийсь зов генів. В тому числі — бабусі з Вінниці. Тих людей, які… ну, от якщо взяти аристократію ще до того, як Шарикови стали “всюди”, і як Сталін винищив їх — можна побачити, як вони справлялись із життям. Навіть на фізичних портретах, або в історичних замітках — видно, як вони стримували емоції. Їм теж було боляче. Але це — про гідність.
Про те, що навіть у найсумніші часи ти можеш тримати удар із гідністю. Це моя мотивація. Може, звучить пафосно, але ця фраза… вона мене тоді випихала в люди. Працювати. Не зупинятись. Навіть якщо ти вирішила, що вийдеш у вікно — то треба спочатку, знаєш, зробити передсмертне прибирання. Повирішувати свої питання. А не залишати це все за собою. У темні часи мене тримає думка, що справи мають бути завершені.
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
