Кейт Біліченко
Вона — голос свого покоління в терапії: поєднує науковість із чуттям, меми з медитаціями, чесність із глибиною. Це розмова про свободу, сміливість, реальні ідеї, що народжуються під душем, і віру в те, що знання себе — це непохитна опора.
Історія фахівчині, яка вміє пояснити складне просто — і не боїться бути живою.
З Донбасу
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Я психолог. Закінчила бакалаврат і завжди відчувала, що маю хист будувати щось своє. Рік тому звільнилася з найму і почала працювати на себе. У мене ще немає компанії чи бізнесу — я просто консультую і розвиваюсь у цьому напрямку.
Багато хто романтизує цей шлях: ніби все буде легко й захопливо, коли починаєш працювати на себе. Але насправді — не так весело, як здається спочатку. Проте я вже бачу результати. Це цікавий процес, і відчуття, що це лише початок. Попереду ще багато.
Що для вас є підтримкою?
Підтримка — це турбота. Це слова, дії, все, що спрямоване на допомогу. Якщо говорити про те, що потрібно мені.
Якщо про людей навколо — моя місія полягає в тому, щоб допомогти людині побачити її силу й розкрити її.
Ми дуже часто зациклюємось на недоліках: що не виходить, що не так. І рідко дивимось у бік того, що в нас вдається. Тому підтримка — це нагадування про власну силу. Показати її, навіть якщо вона маленька. Навіть якщо її забули.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Приходять із різними запитами. Зазвичай — тими, через які я сама проходила. Це тривожність — зараз топ-тема. Майже з кожним другим ми торкаємось її на сесіях. Самооцінка, впевненість, страхи.
Я дуже люблю працювати зі страхами — це цікава й глибока тема.
Також — робота, стосунки: з партнерами, батьками, друзями. Теми дуже різні.
Я не класичний психолог. Поєдную роботу з елементами духовності. На консультаціях можу використовувати медитації, уявні практики — я працюю з підсвідомістю. Хтось називає це езотерикою або магією, але насправді багато речей можна пояснити науково. Просто не всі хочуть у це заглиблюватися.
Усе, що я роблю — спрямоване на одне: допомогти людині розкрити себе. Як би це не називалося.
На консультаціях у мене можуть бути меми як приклад. Я можу матюкатись — і не приховую цього. Часто люди приходять після моїх рілсів зі словами: “Ми побачили, що ви матюкаєтесь — і зрозуміли, що ви наш спеціаліст.”
Я руйную образ класичного психолога з кабінету, де всі плачуть на кушетці. Я — перехідне покоління: між суворою класикою і повною езотерикою. Але з фокусом на результат. На силу. На людину.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
З мого внутрішнього бачення — це точно важливо. Мені цікаво знаходити причинно-наслідкові зв’язки, розплутувати головоломки. Цікаво бачити, як це працює в житті, як — у психіці. Бо все має причини, має наслідки. І важливо розуміти потреби, виявляти їх.
Я дуже тішусь, коли люди кажуть, що я вмію пояснювати складне простими словами. Коли після сесії людина виходить із відчуттям: “О, блін, то ось як воно працює. А я думав інакше…” — це безцінно.
Моя особиста місія — допомогти людині знайти ці “ключики”, це розуміння. Щоб вона могла впроваджувати це у своє життя самостійно. Не бути залежною від терапії. Бо суть глобальної психотерапії — не в тому, щоб постійно приходити за допомогою, а в тому, щоб навчитися справлятись самостійно. Жити своє життя.
Так, часто до психологів звертаються, коли вже “припекло”. Коли все погано. І тоді — це про зміну стану, про те, щоб стало легше. Це важливо.
Але є й інший бік — зростання. І я більше про нього. Мені цікаво працювати не лише з кризою, а з тими, хто хоче більше. Хоче вирости, змінити рівень, розкрити нові шари себе. Це теж терапія. І вона — про силу, про ріст, про усвідомлення.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Мабуть, я відповідаю чесно: це непросто. Це не про готові рецепти чи чарівні кнопки. Це про шлях — дуже особистий, дуже глибокий. Якщо справді хочеш “як я”, то варто спершу зрозуміти: а що саме ти в цьому бачиш? Свободу? Гнучкість? Сенс? Вплив? Чи просто красиву картинку?
Бо за цим стоїть багато роботи. Усвідомлення себе, розгортання сили, чесності. Це не просто робота — це стиль життя. І якщо відгукується — то йди. Малими кроками. Без поспіху.
І хай це буде твоє “як ти”. Не моє. А своє, особисте.
Точно спиратись на свої внутрішні відчуття. Бо сила зчитується — коли ти чітко знаєш: чому я це роблю, чому хочу саме так, чому мені важливо оте.
І в першу чергу — це знайомство з собою. Глибинне. Внутрішнє. Зі всіма чесними сторонами й відвертими розмовами.
Я вірю, що людину не можна зламати, коли вона знає себе. Коли знає: це вмію добре, це — не дуже. І чесно зізнається в цьому. Може відповісти, коли їй кажуть: “Ти отут робиш погано”, — “Так, я не ідеальна”. І це знання — дає неймовірну опору.
— І коли приходить ідея?
— Її треба втілювати. Бо якщо прийшла ідея — значить, вона комусь потрібна. І коли ми її не реалізовуємо, ми ніби забираємо у людей можливість повзаємодіяти з нами, взяти щось цінне. Навіть якщо дивитись не зі своєї точки зору, а через інших — уявити цих людей, які чекають. І не можуть дочекатися.
Є навіть така теорія: коли є потреба — ідея приходить одразу до семи людей, дотичних до тієї людини. Але реалізовують її лише один-два. І тоді ми часто бачимо: “Ой, я ж теж це придумувала, чого я не зробила?”
Це ще одна причина — не тримати, не ховати. Втілювати.
Бути українкою — про що це?
Передусім — це визначені цінності. Розуміння, що для мене важливо: як для людини, як для громадянки. Це — тверда позиція. Що я роблю для своєї країни, як підтримую в нинішніх умовах.
Я бачу свій внесок через психологічну підтримку: є реабілітаційні центри, банки, які відкривають для ветеранів, щоб вони могли працювати з психологами, психотерапевтами. Це робота, і вона має бути оплачувана.
Я бачу, як організовують збори на психологічну підтримку — це важливо. Це — теж про підтримку.
Ми знаємо, як легко сьогодні бути жорсткими в коментарях. Але куди важливіше — бути підтримкою. Україна — ніби велика країна, і водночас — маленька. І тому хтось вирішив, що ми не вистоїмо.
Але ми — це поєднання рис сильних, незалежних, цілеспрямованих людей. І я вірю, що кожен має робити свою частину, у своїй точці відповідальності.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Гідність — це коли ми усвідомлюємо, хто ми є. Називаємо це вголос. І тоді інші читають і теж впізнають себе: “Ого, я теж так роблю. Я теж можу.”
Це — прояв. Це — закріплення. Це — ріст.
Це момент, коли ти кажеш собі: “Я гідна. Я — українка. Я — людина. Я — фахівчиня. Подруга. Жива. Справжня.”
Для мене гідність — це про чесність. Насамперед — перед собою, потім — перед людьми. Я дуже не сприймаю лицемірства. Коли з однією людиною говоримо одне, а робимо інше, або з різними людьми говоримо по-різному — це вже не про гідність. Це хамелеонство.
Гідність — це визначити свої цінності, свої пріоритети. І нести їх. Бути в цьому принциповим.
І, звісно, перша асоціація — Революція Гідності. Стояти за важливі для себе речі, за те, що не продається, що не зраджується. Бути собою. Підтримувати таких самих.
І це — про коло. Про своє середовище. Про тих, хто розуміє, з ким можна рухатись далі.
Про безбар’єрність і доступність
Це правда. Часто ми не звертаємо уваги, поки нас особисто не торкнеться. І є такий момент — коли люди просто не знають, як реагувати. Не вміють.
Але важливо навчитись. Не жаліти. Не вмикати покерфейс. А сприймати — рівно, толерантно, з повагою.
Була історія: мама дитини з інвалідністю каже — “У мене особлива дитина.” А я питаю: “А яка у вас є потреба?” Вона трохи розгубилась. Почала щось говорити, закашлялась, психосоматика включилась. І тоді я сказала: “Це вам домашнє завдання.”
Бо часто ми перекладаємо відповідальність: хай психологи все порішають. Але це не їхній обов’язок — навчити, як правильно поводитись. Це — спільна робота. І особливо це стане важливим після перемоги.
Бо повернуться не лише хлопці з фронту. Вже зараз на вулицях більше людей на кріслах колісних. Вони мають право бути видимими, присутніми, вільними. І вже з’являються карти безбар’єрності — де можна пройти, де знайти туалет. Це рух. Це важливо.
І ще — навчитись питати. Як у Сашка Терена в “Холостяку”, який каже: “Мені не ок, коли дівчата навіть не питають, чи в мене не болять ноги, коли я на протезах цілий день. Але й коли хтось починає натирати мені той протез без дозволу — це теж не треба.”
Тобто — не мовчати, але й не вирішувати замість. Запитати. Бути поруч.
Оце і є — людяність.
Так, я бачу, що пандусів стає більше. З’являються якісь механічні рішення, елементи доступності. Але, наприклад, у Києві — спуски в метро, круті пагорби… Це реальний екстрим. Навіть якщо уявити маму з коляскою чи велосипедиста — це вже складно. А якщо людина на кріслі колісному? Я навіть не уявляю, як вона має зупинитись після такого спуску.
І це не про те, що неможливо. Це про те, що треба цим займатись. Переосмислювати. Впроваджувати.
Але якщо говорити про психологічний вимір — то найперше, це цікавитись. Бо ми не зобов’язані все знати наперед. Але можемо вчитись.
Я і сама часом можу йти, замислитись, десь зупинитись, ніби заклякнути. Але потім — поставити собі запитання: що я можу зробити?
Наприклад, бачиш ветерана. І хочеш подякувати. Я знаю жест — рука на серце. Але довго не могла наважитись. Дивлюсь — хочеться зробити, але стою в ступорі.
І це нормально. Але потім — робиш. Пробуєш. І це вже зміна.
Зараз є військові спільноти, організації, які працюють з ветеранами. Проводять лекції — як правильно взаємодіяти, що варто питати, як допомагати. І найголовніше — завжди питати. Не вирішувати за людину. Бо перш за все — це людина. І її стан, її потреби можуть бути зовсім не такими, як ми собі уявляємо.
Ми часто хочемо або жаліти, або уникати. Але між цим є повага. Спокійне, рівне ставлення.
Я бачила в метро, як ветеран емоційно вдарив по ручці у вагоні. Люди злякались, підлітки сміялись, дехто відійшов. Ми, як суспільство, ще не звикли. Ми не інтегровані в цю реальність. Але ми вже в ній. І час вчитись бути поруч, не створюючи нову прірву між “нами” і “ними”.
Не знати — нормально. Але ховатися за цим — ні.
Є ресурси, методички, офлайн-лекції, все більше відкритих просторів, де про це говорять. Варто цікавитись.
І пробувати бути опорою хоча б для себе. Бо якщо ми відчуваємо страх — це помітно. Можливо не зовні, але емоційно. І якщо боїмось — варто запитати себе: чого саме? І що я можу зробити, щоб не боятись. Щоб бути поруч.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Останні пів року я свідомо практикую шлях: “Ідея — реалізація за 24 години”.
Тобто, якщо з’являється думка, я пропускаю її через внутрішній фільтр: цікаво — не цікаво, моє — не моє. Якщо “ні” — відпускаю. Якщо “так” — шукаю, як можу реалізувати. Не глобально. Не ідеально. А прямо зараз. Маленьким кроком.
Це може бути що завгодно — записати, придумати варіант реалізації, написати комусь, зробити сторіс. Це і є “заземлення”. Бо якщо ідея не проявляється фізично, вона залишається фантазією.
Я навіть тестую ідеї через сторіс: пишу — і дивлюсь на реакцію. Є відгук — розвиваю. Немає — окей, значить не зараз.
Чим довше ми носимо ідею в голові, тим важчою вона стає. Бо мозок починає придумувати причини, чому не треба. “Я ще не готова”, “немає часу”, “немає грошей”, “немає досвіду”. І тоді ми втомлені, знесилені, нічого не зробили — і ходимо з цією ідеєю, як із тінню.
Тому я завжди кажу: подумала — зроби. Запиши. Втіль. А далі вже побачимо.
— Бо інакше вони перестають приходити…
— Саме так. Якщо ми постійно ігноруємо ідеї, не реалізовуємо, не фіксуємо — вони перестають з’являтися. Бо насправді дуже багато енергії йде не на втілення, а на уникання. І тоді ми ходимо, як вижаті лимони, ще й незадоволені.
Я навіть челендж колись робила: 30 днів — 30 ідей. Спочатку здається, що нема про що, а потім — душ, ніч, спокій — і от три ідеї за раз. І якщо не записати — зранку вже немає. Тому записувати — важливо. Інакше втрачається імпульс.
Є дослідження: ідея приходить недарма. Це імпульс. Його треба спіймати. Це може бути навіть не “твоя” ідея — але ти маєш шанс бути тим, хто її втілить.
Є ще одна теорія: якщо ідея прийшла і зникла — значить, ви поки не готові. А якщо вона — ваша, якщо не нав’язана соцмережами чи трендами, якщо вона не “Балі”, коли вам насправді хочеться “на дачу до мами” — тоді вона залишається з вами. Волочиться місяцями. Роками. І тоді не треба навіть фіксувати — її пам’ятає тіло. Душа. І вона не зникає.
Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально
Має бути точка Б. Чітке розуміння: для чого я це роблю.
Дуже часто ми починаємо щось і кидаємо, бо не знаємо, навіщо. До мене приходять люди й кажуть: “Не виходить ходити в зал… Вивчити англійську…” Я питаю: “А для чого?” І якщо відповідь — “Бо всі вчать, бо це треба”, — тоді кажу: “Коли знайдеш свою причину — поговоримо.”
Бо якщо мозок не має відповіді в перші секунди, значить, немає глибинної мотивації. А без неї — усе розсипається.
І є ще той момент, який називають “долиною смерті”. Коли ти вже робиш, докладаєш зусиль, а нічого не відбувається. Результату — нуль.
І саме тут більшість здається. Це як на тій картинці з чоловіком і кіркою: лишилось 2 см — і він зупиняється.
У цей момент тримає тільки ідея. Віра в неї. Якщо вона твоя — ти йдеш далі. Пробуєш інший шлях. Перевіряєш свій ресурс.
Бо можливо, ти щось робиш не тому, що хочеш, а тому що “модно”, “круто”, “усі роблять”. Але тобі це насправді не потрібно. І тоді ця ідея тільки забирає енергію. Виснажує. І не дає навіть того результату, заради якого все починалось.
Тому важливо звірятись. Зі своєю внутрішньою точкою. Своїм відчуттям. Іноді ціль змінюється. Стає неактуальною. А ми все одно продовжуємо — і не виходить. Бо серце вже не горить. І тоді треба зупинитись. І чесно спитати: “Для чого я зараз це роблю?”
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Це відчувається як свобода. Колись у TikTok був тренд: “Раптово усвідомив, що ти дорослий і можеш робити все, що хочеш”. Люди сідали на стіл, читали книжку у ванні, їли піцу на підлозі. Речі, які в дитинстві здавалися забороненими, а тепер — твої.
Це — вихід за рамки. Іноді відчувається як “поломка”. Бо ми ніби виросли в коробках: що можна, що не можна. А потім раптом — ти вільний. І лячно. І цікаво.
Але в цьому — дуже багато сили. Особливо, коли ти розумієш, куди хочеш прийти. Навіть якщо бачення розмите, але воно є.
І коли прибираєш усі “а що скажуть”, “а як подумають” — відчуваєш справжню свободу.
розкажи про своє місто
Я з Донбасу. Народилась у Світлодарську, виросла в Краматорську. І довго казала, що я з Краматорська. Але нещодавно зрозуміла: я з обох. І почала говорити: я — дівчинка з Донбасу.
Краматорськ для мене — це не лише місце. Це природа. Я дуже любила там гуляти, бігати, бути в тиші. Хоч місто промислове, з понад 70 заводами, але я завжди знаходила куточки, де були пташки, дерева, відкрите небо.
А Світлодарськ — ще менше, ще спокійніше, там водойма, літо, дитинство.
Я багато їздила — була у 16 чи 18 областях. Львів, Харків, Франківськ. І все одно Донецька область — особлива. Її не сплутаєш. Люди інші. Їхній вайб. Їх відчуваєш одразу. І зараз дуже часто я помічаю: знайомлюсь із кимось — і виявляється, що в них теж є зв’язок із Донеччиною. Це по-особливому тепло.
У 2022-му в мене була велика криза. Здавалось, що ми вже ніколи не повернемось. Що більше нема куди вертатись. Було боляче. Порожньо.
А потім я прийняла, що дім — це там, де я є.
І почала називати домом ті місця, де живу зараз. І це — теж свобода.
— Ви згадували про дім. Що це для вас сьогодні?
— Навіть коли я жила в гуртожитку, дзвонила мамі й казала: “Я йду додому.”
І для мене це не про конкретне місце. Не тільки про те, де квартира, ліжко, речі. Це більше — про затишок. Про внутрішній спокій. Про відчуття, що я більш-менш у безпеці. Наскільки це можливо.
І якщо я це відчуваю — я можу назвати це місце домом.
Що розказати про вінницю?
Була один раз, взимку. Це було щось дуже незвичне для мого уявлення. Я пам’ятаю той Skyпарк, де вулиця проходить через торговий центр — я така: “О, це щось цікаве.”
Місто здалось трохи хаотичним. Річка, потічок, музей, торгові вулиці, люди — все водночас. Мурашник. І я як туристка — трошки губилась. “Куди йти? Як ходити?”
Але це досвід. І цікаво було б повернутись влітку, коли працюють фонтани. Побачити Вінницю інакше.
питання невідомій жінці
Як виглядав і чим пах найщасливіший день вашого життя?
— Ох, яке глибоке питання. У мене одразу пішли картинки. Я не часто орієнтуюсь на запахи, не часто навіть використовую парфуми. Але перше, що згадала — це море. Крим.
Солоний вітер. Трохи обпечене сонцем обличчя. Щось із дитинства. Безтурботність.
Можливо, це був Казантип. Можливо — Ялта. Можливо, ми просто гуляли горами з батьками. Але це точно був момент, коли нічого не тривожить.
Море. Гори. Тепло. Свобода. І спокій.
Що б ви зробили, якби мали абсолютно всі ресурси, без жодних ‘але’?
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
