Христина Малітовська
Жінка, яка встигає все і трохи більше.
Психологія, івенти, розробка — її день розділений між людьми й технологіями.
Це історія про нову багатогранність.
Київ
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Загалом, я багато років життя свого робила різні івенти. Багато років з них ішла. Багато разів ішла, гупаючи дверима, говорячи про те, що більше ніколи, ніколи я нічого не організую. Ну, тому що, знаєш… зазвичай, якщо концерт чи вечірка пройшли класно, то музиканти молодці, всі молодці. А якщо погано — організатори погані. От.
І я ніколи не вчилась бути організаторкою. Тому, якщо я лажала — це нормально. І були моменти, коли мені було важко це вивезти. Плюс я ніколи не сприймала організацію івентів як, знаєш, якусь повноцінну роботу. Повноцінною роботою в мене була розробка мобільних додатків.
У своєму житті я випустила близько 30 мобільних додатків — для таксі, для різних країн і так далі. Зараз я більше викладаю. Я зараз теж працюю як розробниця мобільних додатків, але все ж таки я більше викладаю розробку. Тобто в мене є приватні студенти, і в GoIT, в Neoersity я викладаю мобільну розробку.
І от, власне, я в програмування пішла, щоб подорожувати, щоб пожити в різних містах. От я пожила, повертаюсь у Київ. А минуло три роки з моменту, як я почала кататися світом, і мені нема особливо з ким ходити на каву чи в бар. Типу за три роки мої друзі — хто в кого сім’ї, в кого робота, хтось виїхав, ще щось…. І я така стою і не розумію, що мені робити. Я так прагла повернутись у Київ. Я дуже хочу з кимось десь ходити — і не виходить.
Знаєш, десь рочків 30 тобі – і вже хочеться саме з жінками спілкуватися. Я почала ходити по різних жіночих клубах — і розуміти, що… ну, це не то. Мене то збирають на якийсь там чайок, і говорять про щось високе… А я — я не про високе. От так походила-походила — і згадала, що я ще й івент-менеджерка. І вирішила: мені треба зробити свій івент. І перший івент, який я зробила, був трошки стандартизованого формату, такого, як я бачила в інтернеті – бранч з коучем.
І це був провальний івент для мене. Багато хто сказав: «Ну, прикольно було». Але для мене — провальний. Бо в мене коуч трошки посварилась із дівчинкою-гостею. Якось вони там щось дуже багато сперечались. Для мене це було неприпустимо. Жахливо просто. Я прям дуже страждала. Сказала, що знову більше ніколи.
На ранок я прокинулась дуже розбитою, вийшла купити собі морозиво. Розказала продавцю морозива, яка я нещасна. Він мені … налив… Отакий от продавець морозива. Клієнтоорієнтований, да.
І я пішла додому — та мені почали писати дівчата з того івенту: «А коли наступний?» І я така: «Ви мазохістки? Нащо? Що? Куди?» Потім ще з однією дівчинкою зустрілась, яка була на тому івенті, ми там познайомилися. Вона каже: «Диви, дарую тобі ідею. Бачила “Секс і місто”?» А я не бачила. Вона каже: «Дивись, вони там ходили на бранчі, з подружками збирались у гарних кафешках і їли. От роби!»
А ця дівчинка — вона теж івент-менеджерка. Я кажу: «Так а чому я?» Вона: «У тебе виїде краще. Все, я тобі дарую цю ідею. Іди, іди роби».
І я сиджу, не можу зрозуміти, що відбувається. Бо для мене все провалилось — а люди просять. Думаю: ладно. Але я вже не буду робити так, як всі… Я зроблю так, як мені подобається — і вони відстануть.
І я зробила просто вечірки. Просто вечірки для жінок, які приїхали в Київ, які переселенки, які не мають свого оточення. Бо коли тобі 30, коли ти займалась кар’єрою дуже довго, або коли ти розлучилась — і ти не маєш можливості… ну, в 30 завести друзів — це тобі не в 15, коли ти вийшов там десь і познайомився під двором.
І от саме для тих жінок, які втратили якимось чином своє оточення — з переїздом, з роботою, ще з чимось, чи просто шукають нового оточення, бо часто в нас таке буває — я зробила отакий клуб.
У нас немає коучів. У нас немає навчань. У нас немає нічого. Ми просто за щире спілкування. Ми збираємось із дівчатами, їздимо в інші країни. Ми їздимо в інші міста. Ми ходимо ввечері в п’ятницю в бар. Ми збираємося на вихідних, знімаємо дім із басейном, зависаємо собі таким чином.
І все, що я чекаю від дівчат — це просто щире спілкування. Без якоїсь конкуренції. Просто отака щира жіноча підтримка. От те, чого я дуже шукала.
І таких клубів у Києві я не знаходила більше. У нас взагалі немає жодної тематики. Я за те, щоб люди навпаки зійшлись і не відволікались на свічки і букетики, якісь такі штуки. Ми просто — за спілкування.
— А не потрапляють до тебе токсичні люди?
— В мене є чорний список. В мене є сірий список. Нашому ком’юніті трошки більше року. Я вже вивела певні правила для цього. Бо так, не всі дівчата приходять просто подружитись. Є дівчата, які приходять повипендрюватись, якось самоствердитись — це все є.
У мене перша освіта — психолога. І я постійно займаюсь тим, що перших три івенти я дівчинку споглядаю. Дивлюсь, як вона реагує, слухаю тихенько. Це все в рамках івенту. І є дівчата, які просто нам не підходять.
Я знаю середній портрет своєї жінки. І «Кіпішні» — так називається наше ком’юніті — воно дуже точно відповідає тому, хто тут потрібен. Це жінки, які не бояться бути собою. Які можуть і поприкалуватись, і голосно поржати, і про наболіле поговорити. Ми неформатні, ми не для всіх — і я це прекрасно розумію.
Я постійно щиро повторюю: «Ми — не для всіх». Я просто зібрала ком’юніті жінок, які хочуть мати підтримку. Мати можливість написати в чатік увечері: «Слухайте, день просто срака. Мені треба сьогодні випити. Пішли в бар» — і хтось піде з тобою. Оце і є про щиру жіночу підтримку.
— А якщо токсичність така… непомітна, прихована?
Був випадок: одна дівчина знала, що я проти токсичності. Я перша, хто може зробити зауваження, якщо хтось говорить щось болюче. Наприклад, у мене РХП — розлади харчової поведінки. І якщо мені хтось скаже: «Ой, та ти багато з’їла» або «Я потім тиждень на вагах стоятиму», — для мене це тригер. Але людина, яка з цим не стикалась, цього не знає.
Тому я завжди кажу: ми можемо ржати, можемо прикалуватись, але треба бути обережними. Бо можна неакуратно зачепити. І от була дівчинка, яка це знала — і робила, коли мене не було. Ми поїхали в будиночок із басейном. Я не тусуюсь постійно з усіма — хтось у басейні, хтось за столом. А зранку мені розповіли, що вона абсолютно до кожної причепилась. Одній — токсичний коментар, другій, третій. Я не могла зрозуміти: ми зазвичай ледве в шостій ранку дівчат вкладаємо спати — пісні з молодості, посиденьки. А тут — у дев’ятій вечора всі лягли. Думаю: Боже, що трапилось? Чи то я їх так ушатала тим басейном, чи що?
А на ранок мені розказали, що вона… Ну, типу, підходила по одній, щось говорила, настрій псувався, але дівчата не хотіли псувати настрій всім, щось пояснювати — і так половина «потухла».
— І от такі дівчата бувають. Як ти пояснюєш, коли хтось не підходить до твого формату?
— Я дійсно мушу сама брати на себе цю штуку — пояснювати: «Вибач, будь ласка, але ти не підходиш». Є дівчата, які я знаю, що підходять певному формату. Вони більш скромні або їм комфортніше на наших спокійніших бранчах. Ми, звичайно, теж регочемо, як лосі, але типу спокійніше, не такі двіжові.
Є ті, хто підходить саме під цей формат. Є ті, хто ні. І я про це говорю щиро.
Що для тебе є підтримкою?
Насправді — просто добре слово. Це — підтримка.
Знову ж таки, коли ми збираємось, у нас офігезні дівчата. Переважно їм близько 30 — плюс-мінус п’ять років. Вони побудували кар’єру, красиві, круті, але іноді не вірять у себе. Хтось каже: «Я недостатньо класна, щоб висовуватись на роботі», або: «Я в токсичних стосунках, бо думаю, що не заслуговую на краще». І ми просто підтримуємо одна одну. Кажемо: «Блін, ну ти офігезна! Подивись на себе!»
Я ще час від часу роблю фотодні. Затягую силою тих, кому це потрібно. От зараз буде фотодень у воді. Я беру дівчат, тягну їх під воду в сорочках, і приїжджає дуже класна фотографка. Бо багатьом просто потрібно подивитися на себе збоку.
Пригадую, як одна прийшла після розлучення. Вона була трохи пригнічена. Я її заманила на фотосет хитрощами — сказала, що просто посидить з нами. А потім: «Ось тобі сорочка — і йдеш». Вона вийшла, подивилася на фото й каже: «Я така гарна, так?» Ось такі штуки я дуже люблю. Потім дивлюсь, як вона розквітла. Вона стала така гарна — я просто кайфую з цього.
Часто приходять у кризі — бо якщо ти шукаєш нове оточення, значить у тебе, найімовірніше, криза. І як вони розкриваються! Була одна — тихенька, тиха-претиха. Дуже невпевнена. А зараз — ми йдемо в бар, і вона перша привертає увагу. Вона просто світиться. Всі погляди — на неї. Є в нас один бар у Києві, улюблений, майже домашній. Там ми спілкуємось, ржем, нам весело.
А вона дуже цікава. Не форматної зовнішності, але така харизматична. Я завжди кажу дівчатам: усім байдуже, як ти виглядаєш — важливо, як світяться твої очі.
Бо навіть найкрасивіша дівчина, якщо сидить із опущеними очима… У нас була одна — просто модельної зовнішності: висока, з волоссям до пояса, струнка, дуже гарна. І каже мені: «Тобі щастить — на тебе всі дивляться, а на мене — ні». Я їй кажу: «Підніми очі — і все зміниться». І потім вона приходить і каже: «Я зробила, як ти сказала. Дивлюсь не в підлогу — і всі теж на мене дивляться!»
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
У мене є клієнти, які знають мене як розробницю, можуть запросити на проєкт. Колись я запустила таксі в Хмельницькому. Воно ще працювало у Львові, у Тернополі. Це був такий самий додаток, як Bolt — просто тоді, коли Bolt ще не зайшов як агрегатор усюди.
Працювала також над додатками для Америки — наприклад, з камерами: коли камера у тебе в телефоні, й ти можеш усе відстежувати. Писала додаток для Британії і кілька — для українських стартапів.
Знаєш, що цікаво? В українських компаніях така політика конфіденційності — ти підписуєш і реально боїшся зайвий раз згадати назву компанії. Тому просто скажу: кілька українських стартапів. От.
А зараз я викладаю. Мені ця штука подобається, просто не на фултайм, тому я маю кілька напрямів діяльності. Люблю викладати. Люблю, коли в людини горять очі. Особливо — у жінок. Я жінок дуже люблю. У мене були студентки, які ставали класними програмістками. Але були й ті, кого я з ІТ професійно виводила, бо це було не їхнє.
— Круто. То це одна частина твоєї діяльності?
— Так. І я стараюсь робити її собі в задоволення. Бо коли працювала фултайм — вигорала жорстко. Бо я така, що мені ще й поговорити треба, і динаміку відчути. Тому зараз тримаю баланс: 30% часу — це програмування, решта — інше.
Друга частина — жіноче ком’юніті, всі ці івенти, поїздки, зустрічі.
Третя — змішані івенти, балагани. Там формат такий, що я задаю тематику, наприклад, «сільське весілля». Готую повністю ресторан, декор — усе.
— Розкажи про балагани. Як це працює?
— Отже, тематика балагану. Наприклад, “сільське весілля” або зараз от буде “випускний”. Ресторан, все готово, банкет. Ти заходиш і на вході отримуєш роль: хто ти сьогодні — сват, кум, брат і так далі. Є люди, які вже заздалегідь знають свої ролі, вони допомагають тримати атмосферу. А є ті, хто просто заходить і починає грати. І слухай, люди так відіграють! Їм просто треба відволіктись на кілька годин. Забути про все. Бути не Анею, яка керує великою компанією, а бабою Галею з села, яка борщі має варити на свадьбу.
І вони відволікаються — і пів дня просто кайф. Всі настільки органічно входять у ролі. Сміються, беруть участь у конкурсах, їдять, п’ють, знайомляться. Це дуже прикольний формат. Він не тільки жіночий — змішаний, і дівчата, і хлопці приходять.
Цього літа в мене буде випускний, потім табір, потім знову сільське весілля. Бо дуже людям заходить. Навіть вкрали цей формат у Миколаєві. Мені написали: «Дивись, твою ідею вкрали». І реально — ідея, фішки, тематика, опис, ролі — все. Я пів року носилася з цим форматом, всім розказувала, придумувала. Провела два івенти — і тут: «А тепер у нас українське весілля». Я їм пишу, а вони: «Ні-ні, ми самі таке придумали». Ну, понятно. Що ти зробиш? Авторських прав на формат нема.
— А ще одна твоя діяльність?
— Я їжджу в притулок до тварин. Допомагаю. Вигулюю, стараюсь прилаштовувати, щось трохи допомагаю.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Це коли я бачу, як змінюються мої дівчата. Коли бачу, як вони розкриваються. Коли розумію, що їм це потрібно.
І якщо питати з точки зору фінансів — є два формати кіпіш-івентів. Є з оплатою одразу за все: якщо ми йдемо, наприклад, у ресторан, я називаю суму, замовляю на всіх. Є оплата за участь: ми йдемо в бар, люди платять за сам факт участі, а далі — як хочуть.
Мене часто питають ті, хто не в темі: «А що за оплата за участь? За що тобі платять, якщо ви просто пішли в бар, і ти нічого не навчала?» Я відповідаю: «Я організовую тобі вечір п’ятниці». Бо інакше — ти сама обдзвонюєш подруг, хтось не може, хтось змінить плани, хтось скаже «ні», і ви не забронюєте столик, не зберетесь. А тут усе вже зроблено за тебе. Є компанія. Ти приходиш — і точно знаєш: твоя п’ятниця буде класною.
Але для мене це не про гроші. Це — про підтримку. Про жіноче ком’юніті, у якому всі розквітають. У якому розкриваються. У якому між собою починають дружити. Був період, коли кілька дівчат подружилися і потім вийшли з ком’юніті — бо знайшли одна одну. Це нормально. Це прекрасно.
У мене очі горять від того, як я бачу, що їм це подобається. От ми їздили минулого року до Португалії й Мілана. І дівчинка, яка вперше летіла літаком, йде поруч і каже: «Блін, я вперше літала. Я вперше за кордоном. Це дуже круто».
— А балагани — вони ж теж про це?
— Балагани — це коли люди приходять і просто відключаються. Вони класно проводять час, відволікаються, знайомляться. У нас є закритий чатик. Раніше він був публічним. Але після кількох івентів там пішла така внутрішня двіжуха, що новий, хто зайде, може подумати, що потрапив у секту. Або що пора викликати екзорциста (сміється). У нас на «сільських свадьбах» були батюшки — ну, ролі. І всякі жарти. Тому я прибрала посилання з публічного простору. Бо балаган живе й далі. Вони несуть його в собі.
— І з ІТ? Що тебе там найбільше тішить?
— Я щиро тішусь, коли мої студенти знаходять роботу. Я прям вболіваю, як за себе. Наче я сама її знайшла.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Робіть те, що відгукується саме вам. Не копіюйте мене. У мене бувають дівчата, які пишуть: «Я так хочу бути на тебе схожою». А я їм пояснюю: не робіть, як я — робіть по-своєму.
Бо якщо вам відгукується робити квіточки — зробіть майстер-клас по квіточках. Не треба повторювати формат сільського весілля й просто поміняти назву на «українське». Бо ти, коли зверху зріз зробив — ти не прожив це, ти не зможеш його відтворити. А я ту ідею носила в собі пів року. Я її виношувала. Я знала, якою вона має бути.
Я робила багато всього, що мені не подобалось. І це відчувалось. Мене одного разу покликали в заклад біля церкви — гарний, стильний, у центрі Києва. Але я знала: це не мій простір. Я сіла там — і мені весь час боліла голова. Бо я переживала: зараз щось скажемо — й нас анафемі віддадуть. Ні, дівчата, ну не треба біля церкви.
Робіть тільки те, що вам заходить. Тільки тоді, коли я почала працювати за своїми правилами, я почала кайфувати. Бо були часи, коли я впускала всіх — думала, що не всі мають мені подобатись. І потім лежала день, виснажена. Я це робила нібито для наповнення, а в результаті — сама спустошена. А зараз — я виходжу із заходу заряджена, й дівчата — теж.
— А якщо людина ще не знає, що їй хочеться? Як тоді знайти оце “своє”?
— Я не знала, що я хочу. Коли починала «кіпішні» формати — я не мала поняття. Робила з коучами, а мені не подобалось. І я почала питати: «А що б вам ще хотілося?» — «А поїхали в Ужгород?» — «А давайте!» Я організувала поїздку — і така: «О, прикольно! Возити дівчат мені заходить». Це весело. Це моє.
Коли ми їдемо кудись далі — за кордон, наприклад, — я дуже вибираю людей. Бо це перельоти, стреси, близький контакт. І не можна змішувати незмішуване. Першого року, коли ми їхали в Італію і Португалію, я навіть проводила такі міні-співбесіди: просто йшла з людиною в заклад, говорили, сміялись, і я дивилась — вона підходить за вайбом чи ні. Тоді ще не було стільки «кіпішних», щоби я просто взяла своїх і поїхала. А от одна дівчина не вписалась — і я їй відмовила. Хоч місце було одне.
Бути українкою — про що це?
У нас завжди є збори. У балаганах, у закріпленому профілі, разом із сайтом — дві баночки: одна на ЗСУ, інша — на притулок. Бо я дуже переживаю за тварин. Їх багато покинутих. Багато таких, які втратили своїх — і не з власної вини.
Наприклад, моя алабайка — їй вісім років — її здали в притулок, бо сім’я мусила виїхати. І спочатку я злилась: як можна покинути собаку? А потім перечитала чат притулку. Директорка написала, що вперше бачила, як чоловік так плакав. Коли вели собаку на стерилізацію й вона засинала від уколу — він став перед нею на коліна й вибачався. І я зрозуміла, наскільки важким це було рішенням.
Тому в нас завжди дві банки: на ЗСУ і на тварин. За тварин відповідаю я. Я завжди звітую: куди пішли гроші, що купили, кому допомогли. А за ЗСУ відповідають дівчата, у яких чоловіки на фронті. І ми збираємо на їхні збори.
Цей притулок, до речі, на початку повномасштабного вторгнення пережив два влучання авіабомб. Майже весь був знищений. Я бачила відео — хтось із волонтерів зняв велике, красиве відео про те, що було.
Вони досі відновлюються. Бо насправді в нас величезна проблема — не вистачає вольєрів. А директорка притулку… їй, коли телефонують військові й кажуть: «У нас евакуація з Покровська», вона не може сказати «ні». Вона каже: «Заберіть у мене телефон. Я не можу їм відмовити. Але я не знаю, куди їх класти. У нас немає місць. У нас немає вольєрів».
І от я для себе обрала. Я не розуміюся у військовій справі. Але тварини завжди боліли мені. Тому я обрала саме цю зону відповідальності. Це мій внесок у цю країну.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
У мене є ще одна сторона — я зі шляхетного роду. В нас є родинний герб. І в неділю я їду на з’їзд шляхтичів. Там переважно старші люди: ректори, доктори. І нам завжди повторюють: шляхтич має вказувати шлях.
Мені це говорили з дитинства. Що ти маєш обрати свою зону відповідальності — і нести її. Я обрала жінок і тварин.
І щодо гідності — це про те, що коли я приїду на той з’їзд і мене запитають, що я роблю, мені не буде соромно. Я не скажу, що нічого. Бо я роблю те, що можу. І я знаю, що це потрібно.
Зараз багато хто каже: «Війна. Які ще івенти? Яке веселощі? Треба бути серйозними». Але давайте чесно — ми ж уже давно кукухою поїхали всією країною. Немає серед нас здорових. І я просто намагаюсь допомогти людям цю кукуху втримати.
Я намагаюся допомогти жінкам. У мене є дівчата, в яких чоловіки на фронті. У когось чоловік загинув. Хтось виїхав, залишив усе. І їм треба відволіктись. Їм треба оточення, де вони свої. Де можна забути все хоча б на пару годин і трохи пожити.
Я колись читала, що для того, щоб твоє життя здавалося веселим і щасливим, у тебе має бути хоча б дві події на місяць, які ти чекаєш.
— Тобто два концерти, зустрічі з подругами — це вже формує життя?
— Так. І я дівчатам кажу: «Я вам організовую як мінімум дві події на місяць, де ви прямо можете жити».
— Слухай, а родинний герб? Це дуже цікаво. Я вперше таке чую. Як це? Як давно? Як створився?
— Герб САС. Я тобі потім скину, він є в Вікіпедії. Я знала, що в мене шляхетне походження — так у селі казали. Але я — донька від першого шлюбу, і про батьковий рід знала мало. Завжди було цікаво. Я колись мріяла бути археологом, мені історія завжди заходила.
Я почала трошки питати, трохи гуглити. Потім зрозуміла, що шляхта на тих теренах була польська. Почала гуглити польською — навіть польську вивчила для цього. І знайшла, що Малітовські відносяться до гербу САС.
У нас цей рід маленький. Не як, наприклад, Височанські — їх багато. А Малітовських — от що є, то всі мої. І якось я приїжджаю в ресторан у Трускавці. Дивлюсь — логотип той самий, що герб. Я до власника й кажу: «Мені здається, я ваша». Показала родинне дерево, все, що знайшла. Він такий: «Наше, наше. Давай!» І ми з ним сіли, поговорили.
Він розказав, що вони раз на рік збираються. Є з’їзди. Багато хто з них — історики. Пишуть наукові роботи, досліджують, іноді спонсорують вишколи. Я так і не стала істориком. Але я — та, що каже: «Давайте зробимо суботник. Давайте поїдемо в притулок». Я — дуже молода для тієї тусовки.
Мене там люблять, поважають, оберігають. Але дивляться на мої ідеї як на щось інноваційне. Я для них — як ШІ-шка. Ну, тільки в людському вигляді (сміється).
Про безбар’єрність і доступність
Це про ставлення. Про те, щоб навчитися реагувати. Щоб включатися. І навіть у таких речах, як наші балагани чи притулки — це теж про доступність. Про спільність. Про те, щоб кожному було місце.
— У вас на івентах бувають військові?
— Так. Боже, у нас на першому «весіллі» була пара військових. Вони розписалися в Сумах — і приїхали до нас у Київ. І просто повеселилися разом з усіма на балагані. Вони не хотіли виділятися, не хотіли, щоб ми щось публічно казали. Дуже скромні, дуже класні. Вони просто прийшли, побули з нами, і пішли далі — займатись своїми справами. Це було неймовірно.
— Ти згадувала про притулок. Як це пов’язано з військовими?
— Я мрію затягнути військових у притулок. Бо ми всі знаємо — в армії котів видають. І мені здається, для них було б кайфово просто побути з собаками, вигуляти когось. Це простий, але живий спосіб відчути зв’язок, тепло.
— Серед твоїх дівчат є військові?
— Є. І я завжди намагаюсь для них зробити знижки, якісь бонуси, акції. Але вони не хочуть, щоб це озвучувалось публічно. Вони не хочуть статусу. Не хочуть пільг. Вони хочуть бути як усі.
Нещодавно в мене в балаганах спитали в приватних: «Чи є знижки для військових?» Я така: «Господи, да, приходьте! Скажіть, скільки треба — я зроблю. Ви тільки прийдіть».
Бо мені розповіла одна дружина військового — колись у нас був бранч, так зорі зійшли, зібралися тільки дружини військових — і вона сказала: «Я була на концерті для жінок військових. Виклала сторіс. А мені пишуть: у тебе чоловік на фронті, а ти танцюєш». А вона відповіла: «А хто, як не я, має танцювати? Ви знаєте, як я живу? Ви знаєте, як це — кожен вечір перевіряти, чи заходив, чи ні?..»
І коли вона це сказала, я така: «Да, я для цього це й роблю». Щоб ви хоча б на одну мить забули, в якому часі ми живемо. Щоб відчули: ви живете. Ви маєте право на своє попереднє життя, до якого всі ми так прагнемо повернутись.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
О, та синдром самозванця — в мене до сих пір. Я дивлюсь на статистику продажів, аналізую результати — і в мене одразу вимоги до себе: шалені. Я заборонила собі фільтри в Інстаграмі, бо хочу нести оце — що ми маємо себе приймати. Не перефотошоплювати життя.
Але все одно: я маю бути худа. Я маю бути технарка. Івенти мають бути забиті. Борщ у мене має бути найсмачніший. Ну, ти ж знаєш — нас же з дитинства вчили, що жінка має вміти все. І все — ідеально. А я від того дурію.
І тоді я згадую одне правило: “Сміливі створюють. Розумних можна найняти.”
Я завжди хотіла бути розумною. А потім почала просто робити. Без гарантій. Без ідеального плану. Просто — робити. І воно ніфіга не просто. Бо коли ти дивишся мій Інстаграм — здається: “О, вона створила ком’юніті, в неї по 10 івентів”. Але ніхто не бачить, що я вкладала свою айтішну зарплату в рекламу. Все, що заробляла — туди ж.
Так само з балаганами. В мене зараз тільки третій івент. Його важко пояснити. Я не маркетолог. Я б із радістю когось найняла — але всі гроші вже в рекламі. Тому я просто роблю. Бо в мене в Гостомелі був будинок. І його знищило ракетою.
Мама каже: “Боже, я тільки вікна поміняла…” І я думаю: “Я так довго все відкладала. А куди ракета прилетить наступного разу? І чи буду я вдома?” І я почала робити. Не вийде — фіг з ним. Але якщо мене завтра знесе ракетою — я знатиму: я зробила оце, і оце, і ще оте.
Ми переїхали трохи далі, в інший будинок — по сертифікату. Робимо ремонти. Компенсації малі, усе повільно. І здавалось би: “Заспокойся. Перестань витрачати гроші на рекламу. Іди в айтішку, пиши додатки, роби ремонт”. Але я собі думаю: “А раптом завтра… А я весілля не організувала. Те саме сільське, яке дуже хотіла”. Тому я й кажу: “Психуй і роби. Бо х*й його знає, де та ракета літає.”
Як продовжувати навіть крли здається, що все нереально
Бувало. Івенти — це не про хліб і воду. Це не перша потреба. Це ризик. Це нестабільність. Це емоції. Це великі очікування і ще більші розчарування. Але я завжди собі кажу: “Не виходить так — зайди з іншого боку. Не йде зараз — поспи, поплач, випий вина, але не зупиняйся.”
— Буває, що нічого не продається? Що все — стоп?
— Та буває. Ну, от переговори, обстріли, загострення — і тиждень у мене не продається взагалі нічого. Абсолютно. І я сиджу, і думаю: “Мені ж ще підрядникам платити. Про себе — мовчу.” І буває, кажу собі: “Все. Я більше це не роблю.”
Перше, що мене витягує — це друзі. Друге — я просто уявляю: яке моє життя буде без цього? Я ж уже пробувала інше. Я в айтішці працювала, я в різних сферах себе пробувала — і ніде не було отак, як тут. Тут я можу бути собою. Я можу бути потрібною. Я можу давати людям щось живе.
І я собі кажу: “Ну от, давай. Що ти будеш робити? Куди підеш? Знову писати додатки? Кидатись комп’ютером у стіну? Знову бухати, як тоді, коли вигоріла в айтішці?” А зараз — я іноді вип’ю коктейль. Але то не те. Бо зараз — живу.
І я думаю: “Окей. Якщо все кину — яке в мене буде життя? Сіре. Порожнє. А зараз я можу робити щось класне. Яскраве. Своє. І ще й для інших. Бо я бачу, як це їм потрібно.” Я бачу, як дівчата виходять з івентів щасливі. З очима, що світяться. І я така: “Ось заради цього — я і роблю.”
Це важко. Дуже важко. Робити івенти під час війни — це як іти по мінному полю. І сказати, що я на них заробляю? Ну такоє. Є ті, що в плюс, є ті, що в нуль. Є ті, що я дотую з інших. Але я знаю — воно росте. І я знаю — воно потрібне.
От, наприклад, весілля, яке ми робили навесні. Ресторан, український стиль, все класно. Поруч другий зал — відкритий для гостей. Зайшли американці. Дивляться на наші “тьощі ноги миють”, і “яйце перекочується через штанину” — і ховаються назад. А потім адміністраторка каже: “Вони злякались. Але… замовили горілку на всю вашу весільну тусу”. І от офіціантка виходить із двома тацями горілки — і ми такі: “Та йдіть сюди!” І вони прийшли. І ми їм пояснили, що це весілля — зі збором. Що дівчина-ведуча — дружина військового. І ми якраз збираємо на Третю штурмову.
Пояснили їм, що таке Третя. Навчили їх пити через “Будьмо, гей!” У нас навіть є відео. І вони нам задонатили. І в нас вийшла баночка на 10 000. Ми її одразу кинули на збір. І потім мені пише дівчина, яка вела той збір: “Боже, дякую, я зранку ридала, бо все зупинилось. І тут — ваша сума. Як знак.”
Я навіть не знала, кому саме ми тоді допомогли. Але воно так склалось. Так, як мало бути.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Я відчуваю, що я жива.
Просто таке враження, знаєш, що до того — день бабака. Ти спиш, приходиш з роботи, готуєш їсти, гуляєш сама з собою. Життя — після роботи. Ти щось там робиш, і… мені подобалась моя робота. Наприклад, коли я писала додаток для таксі, я ходила в офіс, бо компанія була — дуже класна. Шефиня — шикарна. Все було прекрасно. Але я все одно чекала вихідних, бо саме тоді починалося життя. Або вечора.
А зараз я відчуваю, що я живу.
(Перепрошую, Тіна… Тіна влізла мені в троянди, бо вона теж квіточка. Сучецько мале. – ред., Христина свариться на домашню трварину, які впірнула в клумбу, поки ми розмовляли)
От зараз, коли я щось роблю — я живу. Йду на свій івент — кайфую. Йду після івенту — кайфую. Йду шукати локацію — тащусь, бо створюю щось класне. Не знаю, чиї це слова, я колись їх прочитала, але вони мені дуже відгукнулись: сенс життя не у володінні, а у створенні.
І коли ти дивишся на це збоку, то справді: кожен день — це можливість. Ти не женешся за чимось, а просто живеш.
розкажи про своє місто
Я киянка. Народилася в Києві. Моє дитинство пройшло в одному районі. Як у тебе, тільки це Солом’янка. Біля дому був парк, лісопарк — дуже класний.
Я виросла там. І коли повернулась до Києва — повернулась саме туди. Це було принципово. Бо я дуже люблю той район. Але зараз, у цих умовах — війна, шум — я переїхала за місто. Мої батьки ще в старшій школі переїхали в Ірпінь. Тоді це було модно — всі їхали з Києва в Ірпінь.
Я не можу сказати, що мені це дуже близьке. Бо не так багато часу там жила. Хоча спогади гарні. Молодість, панк-рок, війна…
Але Київ — це щось моє. Дуже моє.
Ще я, як шляхтянка, мрію колись заплатити багато грошей і дослідити свій родовід. Знайти свої історичні місця. Щось сакральне саме для мого роду. Можливо, колись це вийде. Тернопільщина для мене якась… правильна.
Що розказати про вінницю?
У Вінниці я, до речі, була кілька разів. Мені дуже подобається. Їздила в Сокілець Немирівського району — ми тоді організовували фестиваль Млиноманія.
Я кілька років допомагала з його організацією. Приїжджала через Вінницю. І ще, коли жила в Хмельницькому, коли писала там додаток… До Вінниці — дві години. І ми іноді зранку просто: “Поїхали в Вінницю. Поїхали.”
Тому ваше місто мені дуже подобається. Сокілець мені, правда, дуже відгукується. Там неймовірна природа. Не знаю, чи ти була, чи ні — але вона там справді така… глибока.
Хоч я така киянка-киянка. Але зараз, в умовах постійного неспокою, мені важко бути в місті. Плюс — я жила майже в центрі. Соломка — це майже центр. І от був приліт у будинок навпроти мого. І… ну, коротше, навколо було забагато цього. І мені стало спокійніше виїхати за місто. Тут — водичка, лісочок. Я сиджу собі. Собака щаслива.
питання невідомій жінці
Яка книга тобі найбільш пам’ятна? Що порекомендуєш?
— Я книжкова повія. (сміється) Читаю кілька книжок одночасно. Мені так нормально, мені так подобається.
Колись мені страшенно відгукнулась Дика енергія Марини й Сергія Дяченків і Мідний король. Але я не читала їх як фентезі. Для мене це було щось глибше — про цінності. Особливо Мідний король. Там ідеться про те, чим ти готовий пожертвувати заради своєї мрії. І це тоді дуже відгукнулось.
Ще я обожнюю Германа Гессе. Наприклад, Степовий вовк.
А ще я люблю Карпу. Обожнюю. Вона — дуже. Я російськомовна, і моя українська — частково з Карпи. Вона мені дуже зайшла.
— Окей. Круто. А яке твоє питання до іншої жінки?
— Що змусить тебе піднятися у найтемніший час?
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
