І ти можеш просто собою… гордитися. Так, що ти сама в цьому житті чогось варта. Без чиєїсь допомоги. Без чиєїсь протекції. Просто ти. І твоя праця.
КСЕНІЯ БОГАЧОВА
Українка з Харкова, яка після болючого розриву переїхала до Варшави й за вісім років піднялася “з посудомийки до фінансової директорки” у відомому караоке‑закладі. Вона розповідає про свій шлях: вивчила польську, здобула магістратуру, зібрала гуманітарну допомогу для України, а тепер веде блог про гастрономію, самореалізацію і важливість цілісності. Коли працюєш з пізнанням кожної сходинки — розумієш людей і будуєш справді якісні системи. Запрошує обговорити: як не зупинятись навіть у найскладніші моменти.
Варшава
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Я жила в Харкові. У мене був хлопець, з яким у нас усе було дуже серйозно. Все йшло до весілля. Але на своє двадцятип’ятиріччя я дізналась, що він мені зраджував. І це була переломна ситуація.І в якийсь момент я зрозуміла, що мені тяжко, що я хочу змін. І через місяць я опинилася у Варшаві.
Тоді думала, що їду на пів року, ну як усі — підзаробити, щось змінити. Але так сталося, що залишилась жити. І вже тут вісім років.
ЩО ДЛЯ ТЕБЕ Є ПІДТРИМКОЮ?
Для мене підтримка — це мої друзі. Вони завжди підтримують мої ідеї, вірять у них і завжди поруч у будь-яку складну хвилину. Бо за пів року я втратила дуже дорогих мені людей — свого дідуся і бабусю, які мене виховали, які дали мені дуже багато в житті.
Мій досвід, моє навчання у двох країнах… В Україні я закінчила університет у Харкові, а три роки тому — магістратуру у Варшаві. І дідусь мені в цьому дуже допоміг. І морально, і фінансово — бо навчання за кордоном, ну, це недешева справа.
А ще — мої найближчі друзі. Вони були моєю підтримкою в той період, коли мені було складно. І вони ж мене підтримують, коли я чогось досягаю. Це для мене — найважливіше.
– Дідуся з бабусею ви втратили через війну чи просто вже по віку?
– Вони вже були старенькі. Моєму дідусеві було 75. Але він хворів. І так сталося, що в один момент його просто не стало. А буквально через пів року померла і бабуся. Але війна… Я думаю, війна теж зіграла свою роль. Бо бачу, як люди дуже виснажені. Бо завжди жити в такому світі — де тривога, де не знаєш, що буде завтра, де ціни ростуть щодня… Це важко. Людям в Україні справді тяжко.
Але я дуже вдячна нашим воїнам, правда. Нашим хлопцям, які пішли добровільно, які нас захищають.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Зараз я працюю в одному з дуже відомих закладів Варшави — це караоке. І я там фінансова директорка.
Уже два роки там працюю. Але моє життя тут, у Варшаві, починалось дуже важко. Я не знала мови. Приїхала й навіть не вміла, як запитати, як пройти чи доїхати до якоїсь станції чи адреси. Було тяжко. Моя перша робота — мила посуд у закладі.
Але потім зрозуміла: треба швидко вчити мову. Бо тяжко, коли ти її не знаєш. Поляки тоді не хотіли з тобою говорити, якщо ти українською спілкуєшся.
За пів року вивчила мову. Мені дуже пощастило, бо я мала дуже гарну менеджерку на роботі. Вона мені тоді сказала: «Ксенія, ти така гарна, молода дівчина. Тобі не треба мити посуд». І перевела мене на іншу позицію — видавати їжу.
Потім я вивчила мову, сама стала на касу, почала вчитись бути помічницею менеджера. І в мене якось усе пішло-поїхало.
А коли почався коронавірус — роботи взагалі не було. Вся гастрономія в Польщі була закрита. Я пішла працювати нянею в польську сім’ю. Хто мене тоді візьме з моїм зламаним польським? Але взяла. Була така добра жіночка, вона мала добру посаду тут, закінчила університет в Америці, гарно знала англійську. Я завжди дивилась на неї і думала: «Боже, яка вона молодець».
І вона мені тоді сказала: «Іди, закінчи магістратуру, добивайся цілей, якщо вже вирішила залишитись у Варшаві». І я пішла.
Зараз мої друзі сміються: «Ксенія — з посудомийки до директорки».
І перед війною я почала вести свій Instagram. Писала про заклади: куди варто ходити, а куди — ні. Але коли почалась війна, я дуже включилась у допомогу. Збирала гуманітарну допомогу, великі машини з речами відправляли в Харків, у Суми.
А потім у мене просто вкрали сторінку. Я не змогла її відновити. Все було прив’язано до українського номера, української пошти, до яких я вже не мала доступу. Паролів не пам’ятала. І я просто закинула Instagram.
Але десь пів року тому зрозуміла — треба повертатись. Мені хочеться. Я завжди казала, що, коли приїхала сюди, то працювала в гастрономії. І тепер я про гастрономію знаю все — направду.
Коли ти побував на всіх позиціях — ти знаєш, як воно має бути. Як має бути чисто в закладі. Яке має бути обслуговування. І коли ти можеш об’єктивно оцінити смаки. Не просто: «ой, ну, тут ніби смачно — скажу, що смачно». Ні. Якщо смачно — то смачно. Якщо несмачно — то не смачно. Смачніше не стане. Все просто. Я знову почала вести блог. Дуже активно. Пишу про заклади. І транслюю своє життя: як змінюватися, як дівчина може сама заробити на телефон, на подорож. Не розраховувати ні на кого. Щоб тобі потім не сказали: «А тобі хтось подарував» чи «ти в когось вимагала». Ні. Ти сама. Своїм трудом. Непосильним, але своїм.
UGC Creator | Ревізор | Огляд закладів | Lifestyle Warszawa
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
У мене це теж скоріше — від себе. Для мене дуже важливо, що я можу зробити щось правильно, якісно, до кінця. Я от за ці два роки, відколи прийшла на цю роботу… Перший місяць хіба не щодня до одинадцятої вечора плакала. Бо мені залишили заклад — не в фінансовому, а в документальному плані — в жахливому стані. Не було зроблено навіть елементарного — книжок санепідемстанції. А це ж найголовніше, що має бути в закладі.
Я зробила дуже велику роботу. Налагодила, щоб у всіх були медичні книжечки. Щоб усі таблички були заповнені — температури, чистота, графік змін. Усе.
І зараз я бачу: ще є, що контролювати. Але от якщо б я завтра пішла з цієї роботи — я знала б, що людина, яка прийде на моє місце, не скаже: «О, тут щось не зроблено», або «Вона щось залишила недоглянутим».
Бо для мене репутація — дуже важлива.
Я така людина, яка в роботу вкладається на мільйон відсотків. Щоб я сама від себе кайфувала. Я люблю свою роботу. Буває важко, бувають нестандартні ситуації, які треба швидко вирішувати — але вона приносить мені задоволення.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Насправді, я би всім, хто хоче працювати на високих посадах — не обов’язково саме фінансовим директором, це може бути керівник закладу, вищий менеджер — я би радила спершу здобути освіту. Піти вчитись до університету.
Бо це справді фундамент. Те, з чого все починається. Багато хто думає, що не треба вміти правильно формулювати думки, не треба стримувати емоції. Але ж треба.
Коли ти займаєш високу посаду — у першу чергу ти маєш тримати свій візерунок. Ти не можеш показувати емоції працівникам. Ти приклад. Приклад, як можна культурно розмовляти, не переходячи на особисте. Як зробити зауваження так, щоб не образити.
Це — фундамент.
Так само, якщо ви не знаєте чогось — санітарії, наприклад — підіть на курси. Це справді важливо. Бо багато закладів не дотримуються елементарних санітарних норм. А це ж — їжа. Це наш організм. Це дуже важливо.
І ще я завжди раджу проходити щороку бодай якісь курси — мотиваційні, з керівництва, з обслуговування. Щоб розуміти, що зараз актуально. Як треба обслуговувати клієнта, як знайти підхід. Бо ти маєш навчати свій персонал.
Чесно кажучи, щороку з’являються нові тренди. І якщо хтось навчився в 2010-му і досі працює за тією самою схемою — то ця стратегія у 2025-му вже не працює. Шкода, але це факт.
Світ став медійним. Я цього не приховую. Зараз багато чого транслюється, продається, перепродається через Instagram, TikTok. І треба за цим стежити.
Бути українкою — про що це?
-Ви спілкуєтесь українською?
Українською я спілкуюсь, так, але не завжди. Бо говорю і польською, але бувають ситуації, коли доводиться говорити російською.
— Як ви переживаєте події в Україні?
— Я не підтримую все те, що зараз відбувається. Бо це жахливо. У мене там мама живе. І багато друзів — у Харкові, в Києві. Я знаю, що там коїться. Я приїжджаю і бачу це. Для мене бути українкою — це велика честь. Бо українці — найпрацьовитіші й найвідданіші своїй країні люди.
— Ви вірите в перемогу?
— Дуже хочеться, щоб ця війна вже закінчилась. Дуже хочеться, щоб її не було. Але реальність така, яка є. І треба розуміти: від нас, маленьких людей, не все залежить. Так, ми можемо говорити, так, нас можуть почути. Але там, угорі, вирішують по-своєму. Треба допомагати, донатити, підтримувати українців, які зараз залишаються в Україні, щоби вони відчували, що в них є підтримка, що в них вірять. Що це все скоро закінчиться.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Ми, дійсно, маленькі люди, але навіть мурашка, така манюнька, може дуже багато, коли вона це усвідомлює. І я хочу, щоб жінки підіймали в собі цю силу. Бо, як на мене, передусім жінки повинні вірити в себе.
— І тоді з’являється сила?
— Так. Я не кажу, що всі чоловіки погані, але бувають ті, що знецінюють жінку. Для них — приготувати їжу, поприбирати, попрати, доглянути дитину — це ніби “просто”. А якщо ще й жінка працює, він може сказати: “А що ти зробила за день? Ти втомилась? Це я втомився — я з роботи прийшов”.
Але жінки — дуже сильні. Морально. Вони роблять усе. І я вважаю, що жінка має вірити в себе й любити себе. Щоб могла сказати: “А ти що? А скільки я можу?” Бо я теж утомлююся. І буває, що я не хочу прибирати, не хочу готувати. Я хочу, щоб мене запросили кудись на вечерю. Щоб я одягнулася гарно, вийшла, відпочила. Відчула себе просто жінкою.
Бо жінка — це не “хазяйка вдома”. Незалежно від того, народила вона чи ні — вона повинна піклуватися про себе, виглядати гарно, тримати себе у формі. І я вважаю, що кожна жінка має мати своє хобі…
Про безбар’єрність і доступність
Безбар’єрність і доступність — це дуже гострі питання. Бо всі ми різні. І всі маємо — незалежно від статі, соціального статусу чи фізичних можливостей — мати рівний доступ до всього.
Я завжди щира. Я не вмію підбирати слова. Як щось відчуваю — так і кажу. Та правда, вона може бути болючою, але я за життя зрозуміла: інакше не працює. Бо багато людей живуть за масками, у своєму рожевому уявленні про світ. А такого не буває.
Для мене всі люди рівні. Не має значення, який у когось статус чи скільки в нього грошей. Немає сенсу думати: “Що сказати, аби не образити?” Це ж не про щирість. А будь-яка людина з інвалідністю — вона не хоче, щоби її сприймали як “інваліда”. Вона хоче, щоби до неї ставились як до звичайної людини. Не жаліли.
Бо жаль — це найгірше, що можна дати людині. Це як полин у меді. І ти тоді забуваєш, що живеш у зовсім інших реаліях. А чесність і відкритість — це перше, що повинно бути. Там немає місця бар’єрам.
У моєму колі лише ті, хто також зі мною щирий. Бо, як кажуть, усе рано чи пізно спливає. І тоді може бути дуже боляче. Я транслюю це у своєму житті. І в блозі також — цю відвертість, яка, я вірю, має бути нормою.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Я ще з дитинства була такою дівчинкою, як то кажуть: бачу ціль — не бачу перешкод. Я довго себе шукала. Думала: ким би я могла бути? Але десь років у двадцять зрозуміла: треба пробувати все. Навіть якщо я захочу бути фотографом, піду на курси, спробую — і не вийде. То що? Це досвід. І це важливо.
Ідеї в мене завжди народжуються з життя. От у мене є подруга, я вже її називаю своєю сестрою. Ми з нею дружимо роками. Було різне: і сварки, і підтримка. Але саме з нею я починала свій перший блог. І зараз вона — моє натхнення. Ми зустрічаємось, говоримо — і тут у мене: “Танюха, в мене ідея! Все, треба робити!” Вона мене підтримує в усьому.
І мені здається, що в кожного має бути така людина. Яка надихає. Яка не просто поруч, а додає тобі сміливості втілювати те, що народжується десь усередині.
Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально
А-а… Я думаю, що перш за все — я цю ситуацію перекручую в своїй голові сто разів. І думаю: де я допустила помилку? Де щось пішло не так? І що мені треба полагодити в цій системі, щоб вона запрацювала?
Часом я дуже емоційна. Дуже емоційна. І мої емоції часом беруть гору. Але то я хіба що показую найближчим друзям. Бо перед працівниками — всі мене знають як таку строгу, але справедливу. І тут у мене є одна така проблема: я завжди вірю в людей. Я думаю, що вони добрі, що вони не можуть зробити щось погане. І мені завжди хочеться, щоб вони відносились до мене так само, як і я до них. Але ж всі ми люди різні.
Я зрозуміла за останні півтора року — так, півтора роки — що люди не можуть відноситись так, як я хочу. Бо ми всі різні. І це треба прийняти. Були в мене ситуації, коли я дружила з подругою. І ти їй допомагаєш, вона до тебе приїжджає, коли в неї немає грошей, немає де жити. Ти її годуєш і поїш, приймаєш. А потім вона з тобою негарно поводиться. І ти сидиш, думаєш: “А що ж я зробила не так?” Я ж так щиро допомагала. Це все було безкорисно. А потім я сіла і думаю: “Ну а чому я її засуджую?” Ну от вона така. Вона так зрозуміла, що їй треба зробити. Добре. Бог їй суддя. Хай живе, хай буде щаслива. Але я маю надію, що наші шляхи більше не переплетуться.
Я навчилася відпускати всі ці ситуації. Навіть найгірше, що може статися — треба просто це пережити, попрацювати над собою і зрозуміти, що життя є таким коротким, таким гарним. І треба його проживати кожного дня як свято.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Емоційно я кайфую. Я кайфую від цього життя. Від того, що я дуже вільна людина. Яка не відчуває тиску від людей, не відчуває засудження. Я можу сидіти вдома і думати: “Боже, чого я сиджу сама? Піду я в гарне місце, повечеряю, вип’ю келишок вина, подивлюсь на гарних людей”. І насправді — коли ти приходиш отак, навіть у просте кафе, бачиш, як дідусь з бабусею вечеряють, тримаються за руки, і на їхніх обличчях — посмішка… І ти думаєш: “Та життя — прекрасне. Є те кохання, яке може тобі зустрітись. Ти можеш бути найщасливішою”.
Бо в тебе є робота. Гарні друзі. В тебе є хобі, ти чимось займаєшся, ти розвиваєшся. А що ще потрібно? Життя — гарне. Насправді так.
розкажи про своє місто
Харків — це місто… Я навіть не можу його описати, не можу передати — це тільки емоції. Я пам’ятаю, коли в мене був вибір: залишатися в Харкові жити чи поїхати до університету в Київ. Бо, наприклад, моя найліпша подруга зі школи поїхала до Києва. І тут був такий дисонанс якийсь: що відбувається?
Але Харків… Харківські люди, харківський вайб… Я не знаю. Хто не був у Харкові — той, хіба, не бачив життя. Скажу так. Е-е… Харків відбудував наш Кернес. Так, царство йому небесне, вже його немає. Але він зробив із цього міста — місто. Які там парки… Ти просто приїжджаєш до парку — і гуляєш там. І мені здається зараз, коли я живу в Європі, що він створив маленьку Європу в Харкові.
Де ти проходиш тими маленькими вулицями, де з’явилися новобудови, але залишилися і ті старенькі будиночки з цегли в центрі… Все настільки гарне. І в будь-який заклад, куди б ти не зайшов — люди настільки привітні, завжди щирі і завжди готові з тобою розмовляти. І стараються говорити різними мовами — неважливо, чи то російська, українська, стараються навіть англійською — щоби зробити максимум комфорту для всіх, хто приїжджає.
Що розказати про вінницю?
— І ми ж своєю присутністю впливаємо на міста, в яких ми живемо. Вони нас відчувають.
— Саме так. Тому я в «Амбітній» і запровадила цю традицію. Я сама з Вінниці. І я хочу про неї говорити. Я хочу питати своїх гостей, чи були вони у Вінниці. А ви були у Вінниці?
— Ні, не була. Але я зараз частіше приїжджаю в Україну. І кожного разу стараюсь, якщо дозволяє час, поїхати в якесь нове місце. Бо я завжди так думала: Україна — дуже гарна. І місця гарні, і люди. І такий вайб… Я не можу того передати. Але коли ти зустрічаєшся з українцями у якому-небудь українському місті — той вайб не можна передати словами.
— Запрошую. От коли будете у Вінниці — напишіть мені. Я вам проведу екскурсію. Не буду спойлерити зараз, нічого не розповідатиму. Бо я завжди в кожній історії з гостями «Амбітної» розказую якийсь шматочок Вінниці. Але цього разу — щоби вас так простимулювати, щоби ми з вами зустрілися — ви мені напишете: “Маріно, я буду”, і я вам покажу Вінницю такою, як я її відчуваю. Бо ми ж міста не просто бачимо — ми їх відчуваємо.
питання невідомій жінці
Питання летить із Сум. Зараз вона живе у Львові. Вона — customer support менеджер в ІТ-компанії, якраз збирає всі ці запити, які до неї прилітають. І в неї дуже до вас звучить українське питання: “Ти як?”
— А-а… Скажу чесно. Хіба за останній місяць моє моральне… трошечки, е-е… становище підірване, так? Бо так сталось, що в мене померла бабуся. І так само — те, що бачиш щодня, так? Коли летять ракети в якісь міста в Україні — дуже страшно. Бо там живуть рідні, друзі. У мене багато друзів воюють на війні. Хлопці. І тяжко, коли, наприклад, ти пишеш, а тобі два дні ніхто не відповідає — і в тебе вже думки: “А що сталося?” І що найгірше — ці реалії зараз віддають не тільки по тих, хто в Україні, але й по тих, хто за кордоном, хто має частинку своєї історії, своїх близьких людей там. Для них це теж дуже тяжко. Як би ми не були щасливі, як би не проживали своє життя, як би не займались тим, що ми робимо щодня — морально це важко.
Що запитаєте невідому жінку, яка буде після вас у розмові?
— Я би хотіла в неї запитати: що б вона змінила у своєму житті щоб бути найщасливішою жінкою?
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
