ЛІДІЯ ЛОМАКО
Вона відкриває в Чернігові «Хлібчик» — пекарню, де хліб на заквасці, як і гідність, не терпить компромісів. Це історія про внутрішню опору, про вибір бути вдома, і про справжній смак, за яким стоїть любов і безсонні ночі.
Чернігів
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Історія взагалі — про слово “наважитись”. Воно мені дуже близьке.
Я навіть з психологом колись це проговорювала. Знаєте, коли я бачу цю… умовно… скелю над морем — у мене не виникає питання: стрибати чи не стрибати.
Момент неповернення для мене — це вже коли я цю скелю побачила. От тільки я її побачила — все, питання зникли. Якщо я туди забралася — то однозначно стрибати. Інакше — навіщо лізти?
А якщо говорити про те, на що я наважилась, — це дуже просто: я наважилася перетворити своє хобі на справу життя. Піти зі сфери, в якій я була професіоналкою. В якій я була реалізована. Де мала купу класних відгуків. І перейти в щось зовсім інше.
В невідоме. Але таке, від чого в мене сяють очі.
ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?
З приводу підтримки… Я теж пропрацьовувала цей момент останні пів року, насправді. Тому що підтримка ззовні для мене не працює. Вона ніби є. І її, насправді, багато. Але дозволити їй увійти всередину і стати твоєю внутрішньою, ну, опорою, так би мовити… Ні, це не моя історія. Мені було досить складно перебороти ось цей якийсь синдром самозванця, якісь свої невпевненості, для того щоб встати, відчути опору всередині себе. Наразі я можу сказати, що мені це вдалося.
І так, звісно, я не кажу, що я тут сам у полі воїн. У мене є родина, яка мене підтримує. У мене є друзі. Є соціум, який підтримує мою ідею. Але поки ти сам всередині не відчуєш цей стрижень, цю опору — це все буде як милиці. Ти будеш на них спиратися, потім щось похитнеться — і ти знову кульгаєш. А коли ти відчув її всередині, то вже стоїш впевнено.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
А я зараз на найнапруженішому етапі — перед відкриттям закладу. У мене залишився місяць… навіть три тижні до відкриття моєї пекарні. Це буде пекарня-кав’ярня.
Її ще класно так назвали — пекарня третьої хвилі. Тому що ми говоримо про хліб на заквасці, ми говоримо про безкомпромісність в інгредієнтах, про справжні круасани. Коротше кажучи, це те, чого не вистачало в моєму місті. Ну так, на мій погляд… і, окей, не тільки на мій.
От і я цим займаюся. Крім того, що це буде мій заклад, я ще й бренд-пекар. Тобто я руками там працюватиму. Бо це — моя мрія. Але я довго на неї не наважувалася. Я кувала і розуміла: “Ні, ніфіга. Поки я як бізнес-модель це не змалюю… скільки того хліба я маю продати — не можу йти”.
Я в Чернігові. І знаєте, так співпало, що після початку повномасштабного вторгнення… Ну ні, я пекла завжди. Все життя пекла. Пироги, всяке таке. У мене троє дітей, я печу для них, для родини. Потім почала пекти стільки, що вже було «too much» — і я почала пригощати інших.
І для мене це теж терапія. Бо все, що ти робиш руками — це є терапія. Я завжди казала: коли я стресую — я йду на кухню.
А після вторгнення, коли ми з дітьми повернулися додому… Це було літо 2022 року. Я почала цікавитися хлібом. До того я пекла, але дріжджовий, швидкий. А тут — якось випадково натрапила на відео про те, як виростити закваску. Я до цього ніколи в житті не працювала з закваскою. Не чула, не куштувала, не мала жодного досвіду. І я почала. Почала її ростити. Виростила. Паралельно працювала. Бо я взагалі за освітою — філологиня, викладачка англійської. У мене була своя школа іноземних мов. І після початку повномасштабного — я продовжила працювати, але вже соло, онлайн.
Коротше кажучи, я поєднувала все. Почала пекти хліб — без досвіду, звісно, не виходило. Якісь цілі партії викидала. Бо, ну, щось там не вистояло, щось не те поклала — і все.
Це був складний шлях — шлях проб і помилок. Я пройшла його весь. І коли в мене вже почало виходити пекти хліб такий, від якого я сама отримувала насолоду, яким насолоджувалась моя родина… Далі я почала його роздавати своїм знайомим.
І паралельно так вийшло, що я купила прості крафтові пакети, і на першому пакеті, який подарувала знайомій, просто від руки написала “Хлібчик”. Своєю рукою. Просто слово. І навіть маю фото того першого пакета, з яким я передавала хліб.
А потім стало якось незручно: мої знайомі почали соромитися брати хліб у подарунок. Казали: “Ну, давай ти вже його продаватимеш”. А я їм: “Це ж не робота, це моє хобі. Я це роблю для задоволення”. А вони: “Так от. Ти ж усе одно це робиш. Ну давай”.
І так почався шлях “хлібчика”.
Зараз пекарня, яку я відкриваю, теж називається “Хлібчик”. Цей напис, який я робила від руки на кожному пакеті, ми перенесли у логотип — прямо з мого почерку. Потім я його вже штампувала на пакетах. І зараз цей же напис буде всюди в пекарні. Отакий цікавий шлях.
Потім я створила Instagram для “Хлібчика”, звернулася до графічної дизайнерки, вона розробила айдентику бренду. І воно почало набирати обертів. Але я залишалась затиснена в домашніх умовах — ну, в тому, що ти можеш зробити вдома. І потім до мене почали звертатися місцеві заклади. Казали: “О, у тебе такий класний хліб. Давай продаватимеш нам — ми будемо робити з ним сендвічі, або подавати до страв”. А я розумію, що не витягую. Не витягую по потужностях. І я ж мріяла про відкриття пекарні давно. Навіть до історії із закваскою.
Я пам’ятаю, коли була вагітна третьою дитиною, ми з подружкою поїхали у відпустку вдвох. Ну, втрьох — я, вона і живіт. І вона мене питає: “Слухай, чим би ти в житті мріяла займатися? От так, щиро. Що б ти хотіла, але не наважуєшся?” І я відповідаю: “Слухай, я мрію відкрити пекарню. Свій заклад. Тому що я отримую кайф, коли бачу, як люди їдять мою їжу”.
Я серйозно. Я кайфую. Коли до мене приходять гості — я можу бігати, накривати, подавати, щось вигадувати… А потім просто сідаю і дивлюсь, як вони кайфують від того, що я приготувала, що я спекла. І для мене це — найвища насолода.
Коротше, ця “скеля”, з якої треба було стрибнути, намалювалася в уяві давно. Але обриси вона окреслила вже після початку повномасштабного вторгнення — коли я почала пекти хліб. І народився “Хлібчик”.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Я насправді ще не знаю. Я ще тільки побачу — чи справді має значення мій продукт у контексті мого закладу. Я дуже сподіваюся, що має.Але щодо самого хліба як продукту — в мене, слава Богу, був цей період хобі. І я розглядала його як холодний старт. Це було моє MVP — мінімально життєздатний продукт. Я тестувала ідею: чи потрібно це комусь, окрім мене? Чи подобається це комусь, окрім мене? І коли люди, які куштували мій хліб, казали: “Блін, я тепер не можу їсти жоден інший”, — це було для мене маркером. Або коли я вже припинила пекти, бо почала будувати кафе, і подруга написала: “Слухай, я би так хотіла ще замовити. Бо той хліб, що був, я порізала, заморозила по шматочку — і оцей останній щойно доїла”. І я така: “… ну це просто в саме серденько”.
Були відгуки. І зрозуміло: хліб на заквасці, крафтовий, ручної роботи — не може бути дешевим. Взагалі, апріорі.Мені з бізнесової точки зору було важливо зрозуміти: чи є в Чернігові зараз люди, які готові купувати хліб за таку ціну. І коли я пекла вже на межі своїх потужностей, а мені писали: “А ще є? А коли буде? А можна тоді на наступний раз три штуки?” — я така: “Ну, треба робити”.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Бути як я?
Насправді — дуже просто. І водночас дуже складно.
Бути як я — це дослідити себе настільки, щоб зрозуміти: від чого у тебе сяють очі, від чого тебе палить. І що би ти робила, навіть якби тобі за це не платили. Навіть якби взагалі не було матеріального зиску.
Дослідити себе, зрозуміти це — і йти туди.
А це… страшно. Це страшно капець як.
Наважитися — страшно.
Порахувати — дуже страшно.
Почати вкладати щось — ще страшніше.
Але… замружуємось і робимо.
Бути українкою — про що це?
Дивіться, я відповім зі своєї позиції. Але трохи зайду з іншого боку. З моєї позиції — я тут живу. Я україномовна.
Чернігів довгий час не був україномовним містом. Я перейшла на українську ще з 2014-го. І навіть тоді, коли я спілкувалася українською — в закладах, на вулиці, в родині — мені могли сказати: “А ви звідки взагалі?” Я кажу: “З Чернігова”. А мені: “Ні, в Чернігові так українською не говорять”.
Бути українкою — це ростити тут дітей.
Це, скажу чесно, болюче. Бо це — жити в постійному стресі. Чому? Бо ти несеш відповідальність не лише за себе. А й за своїх дітей. І ти обрала тут бути. Бо це твоя батьківщина. І ти не можеш — просто не можеш — бути десь, крім як вдома. Всією родиною. І це щоденний виклик. Бо ти розумієш: сьогодні прилетіло кудись, а завтра може сюди. І ти постійно балансуєш — між реаліями війни і реаліями повсякденного життя.
І це… складно.
Бо ти все одно читаєш новини. Ти все одно в темі. Ти не сидиш така: “Я — квіточка, мене ніч не чіпала. Навколо сонце, райдуги, а ви там що хочете”.Це складно. Це дуже складно.
Але я зараз, до речі, вчуся не порівнювати свій біль із болем інших. Не знецінювати себе. Бо це теж важливо. Наприклад, у мене є подруга — дружина військового. Він постійно на фронті. І я кажу таким дівчатам: “Ви теж герої. Не тільки ваші чоловіки — і ви”. Бо витримати це — дуже складно.
Бути українкою — це жити тут. Будувати бізнес тут. Обирати бути тут. Виховувати дітей разом із чоловіком на своїх цінностях. Україномовних дітей. І при цьому усвідомлювати, що є дівчата, яким ще складніше. І бачити їх. І розуміти.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Для мене — це бути чесною. В першу чергу — з собою. З собою, з найближчим колом. І бути чесною, чемною. І з повагою ставитися до всіх людей навколо. Це може бути незнайомець, якому ти просто притримала двері. Це може бути касир у магазині — з яким ти просто чемно спілкуєшся.
І ще дуже класна штука — дотримуватись обіцянок. Це теж про гідність. Я цьому вчу дітей. Хоча сама часто на це “попадаю”. Бо я завжди виконую те, що їм обіцяла. Це іноді складно. Бо обставини змінюються. А вони кажуть: “Але ж ти сказала…” Але вони знають: якщо мама або тато щось пообіцяли — значить, ми це зробимо. І так само — з людьми, з якими працюєш. Або якимось чином перетинаєшся. Теж — дотримуватись обіцянок. Це дуже важливо.
Про безбар’єрність і доступність
Ми якраз зараз на етапі будівництва. І ми стараємось — уже на рівні ремонту — зробити простір максимально зручним. У нас спеціально зроблений широкий дверний отвір. Дуже широкі двері. Коли ми їх замовляли, нам навіть сказали: “Та ніхто такі широкі не ставить”. А я кажу: “Ну, а як ви собі уявляєте?”Щоб, наприклад, у санвузол можна було безперешкодно заїхати, ми переміщували дверну коробку. Робили усе можливе, щоб із того, що від нас залежить — зробити максимально доступним. Я шукала приміщення півтора року. І я бачила дуже багато об’єктів, де взагалі неможливо нічого зробити. Там сходи, там пандус не поставиш, або поставлений, але весь заставлений столиками інших закладів. І людина не заїде. Ні мама з коляскою, ні людина на кріслі колісному. А в мене троє дітей. Я маю досвід. Я розумію, що це таке — коли ти не можеш кудись заїхати. І ти не будеш тягнути на собі візочок. Це про повагу. Про людяність. І це — наш вибір.
От. А плюс — з приводу безбар’єрності. Ми будемо позначати алергени. Ну, якщо це теж стосується цієї історії, так? І загалом — це про здоровий продукт. Здоровий.
— Чому ви такі свідомі? Побільше би таких людей, таких бізнесів в Україні.
— Якщо чесно… Ми в Україні. Ми живемо тут. Ми працюємо тут. Ми тут обрали бути. Я обрала бути тут зі своїми дітьми. Я повернулася. У мене чоловік був тут увесь цей час. Не виїжджав, хоча теж мав можливість. У нас троє дітей. Але… ми живемо в цих реаліях. Ми обрали тут жити. Ми розуміємо ситуацію з війною. Ми розуміємо ситуацію з ветеранами. З людьми, які втратили кінцівки. І Чернігів… він не був в окупації, але був у кільці. Його брали в осаду. Але не взяли. Слава Богу. І це всюди. В мене купа знайомих. Друзі служили. Діти служать. Хтось, на жаль, загинув. Коротше кажучи, воно — повсюди.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Я розглядаю свій заклад ще й як майданчик для реалізації творчих задумів. Бо вони в мене народжуються швидко — і я швидко можу щось вигадати. Типу: “Ага, все! Треба — запускаємо, робимо”. Реалізація цих ідей — це теж частина задоволення.
Загалом, “Хлібчик” — про тепло, про затишок, про смачну випічку. І мені дуже-дуже хочеться… От наразі у нас дуже гостро стоїть питання з командою. Ми набираємо. І мені справді важливо, щоб люди, які зі мною працюють, поділяли мої цінності. Цінності щодо якості продукту, щодо підходу до гостей, до самої концепції. Хочеться, щоб це була реальна дружня атмосфера. У мене завжди в будь-якому бізнесі є потреба зробити так, щоб, коли ти йдеш, ніхто тобі в спину не шипів і не плював. Щоб нікому не хотілося це зробити. Бо насправді — все дуже просто. Все — до людей, як до людей. А не інакше.
Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально
По-перше, я дуже не люблю, коли люди кажуть: “Це неможливо”.
Якщо я чую це, наприклад, від підрядника — я більше не хочу з ним працювати. Мені важливий підхід: “Людина може все”. Бо вийти можна з будь-якої ситуації. Знайти вихід. Навіть коли думаєш: “Ну все, виходу нема”. Він є. Бо ти вже почала. Ти вже пішла.
А що тепер? Назад?
Ні. Хочеш — не хочеш, а мусиш. Бо вже відповідальність. Бо вже багато чого залежить від тебе.
І от ця ідея: “Здатися” — вона мені просто не підходить. Це не про мене. Точно не про мене.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Якщо чесно… я ніколи не працювала на когось.
Я завжди працювала в команді, але все одно — на себе. І завжди сама будувала свій графік, свою адженду. І скажу вам — більш суворого роботодавця, ніж я сама, у мене ще не було.
А після того, як я наважилась на цей крок — мені стало легше. Легше прощатися з людьми, які не поділяють моїх цінностей. Легше казати “ні” ситуаціям, які не мої.
Бо до того я могла бути чемною. Надто чемною. У реверансах. Але насправді — залишалась у рамці, яка мені не підходила.
А тепер — я просто кажу: “Дякую, але ні”.
І мені стало це легше робити. Значно.
розкажи про своє місто
Я от Чернігів знаю його устами. Багато хто каже, що це найкраще місто для життя. І справді — дуже комфортне. Компактне, зелене. У нас дуже багато парків, дуже багато дерев. А ще — дві річки. Десна — велика, широка. І Стрижень. Вона, на жаль, не в найкращому стані, але проходить крізь усе місто і все одно — це окраса.
— Ви відчуваєте Чернігів своїм?
— Так, звісно. Це мій дім. Я його люблю через це. Але не тільки. Я бачу в ньому величезний потенціал. Я впевнена, що все ще буде. У нас великий розвиток почався кілька років тому, коли змінився мер. Почали розбудовувати парки, облаштовувати простори. Центральна частина міста стала дуже гарною. Дороги у нас прекрасні. А поряд же Київ. Година п’ятнадцять, година двадцять їзди.
— Це як передмістя великого міста. Відчувається пульс?
— Так. Дуже багато молоді постійно туди-сюди. Заїжджають у Київ, виїжджають. Вони бачать тренди, бачать, чим живе столиця. І це нам допомагає. Допомагає рухатися вперед.
Дуже багато людей приїздить із Києва родинами. Гуляють, ходять у заклади. Ціни — зовсім інші, не київські, а якість і комфорт залишаються. На вихідних я часто бачу, як приїжджають — просто прогулюються, насолоджуються містом, обідають, зупиняються в готельчиках. І це — класно.
Що розказати про вінницю?
О, багато чого! По-перше, у нас зараз відкривається багато нових закладів — таких, які насичені сенсом. Кав’ярні-книгарні, квіткові колаборації, де можна попити каву серед квітів, або магазини, де поряд із книгами можна зручно вмоститися і просто побути в тиші.
Ще цікаве — це нові формати публічних просторів. У нас, наприклад, є заклад із коворкінгом на другому поверсі: ти заходиш у звичайну кав’ярню, а якщо зважишся піднятися сходами, потрапляєш у великий open space — з книжками, зручними кріслами, робочими столами. Там немає абонплати — ти просто працюєш, замовляєш каву, сирники, мачу через QR-код і залишаєшся стільки, скільки хочеш. Це простір, де тусується творча молодь, говорять про сенси, слухають музику, працюють над ідеями. Це місце — точка збору, ком’юніті, яке формує міське життя.
Вінниця стала містом, де є клуб успішної молоді, де об’єднуються для спільних міських проєктів. Тут відкривають приватні школи — не просто для навчання, а як відповідь на брак якісної освіти. Наприклад, одна з мам відкрила школу для своєї доньки, а потім і простір здорової їжі при школі, бо батьки втомилися готувати, а хотіли більше часу бути з дітьми.
У нас залишилось чимало жінок. Під час війни я зробила серію інтерв’ю з вінничанками, які свідомо вирішили не їхати — залишитись з родиною, допомагати, варити борщі, вязати сітки. Це про вибір і любов.
Така Вінниця — місто, що живе, пульсує, змінюється і тримається за своїх людей.
питання невідомій жінці
Що б ви порадили собі маленькій?
Вірити в те, що все складеться.
Я думаю, що це про вміння дивуватися. Для мене це дуже важливо. І я намагаюсь це в собі зберегти. І культивувати це в своїх дітях. Коли ти вмієш дивуватися — ти ніколи душею не постарієш.
— Але ж, щоби дивуватися, має бути хтось чи щось, що дивує?
— Не обов’язково. Це про відкритість. Про очі, які бачать. От вчора — я йду по Валу, великому парку в Чернігові, і чую, як співає пташка. Сіла на ліхтар — така манюсінька — і так співає, що луна йде по всьому парку. Я навіть зняла відео.
Оце воно. Це не про те, щоб хтось танцював перед тобою, щоб тебе здивувати. Це про здатність бачити дивовижне в простому.
— І тепер ваше питання наступній героїні.
— Що вас підсилює? Чи є у вас певний список речей, занять, людей, які безумовно дають силу?
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
