любов сидоренко
Колись вона малювала в уяві найгірші сценарії, щойно відчувала найменший симптом. Сьогодні — психосоматолог, що допомагає іншим пройти шлях від страху до усвідомлення. Її історія — про сміливість змінити своє життя зсередини.
Київ
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилася у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Напевно, одним із найбільших рішень у моєму житті було спочатку піти навчатися на психосоматолога. А згодом зануритися в системний підхід (розтановки). Раніше я дуже боялася хвороб. Я була іпохондричною людиною: варто було з’явитися хоча б одному симптому — і в голові вже малювався найгірший сценарій: «це все, це смерть». Цей страх супроводжував мене постійно.
Зараз він іноді проявляється, але вже розумію як з ним взаємодіяти, бо отримала досвід роботи з людьми і глибше вивчила, як функціонує тіло і психіка. Коли я почала розбиратися, що таке наше тіло, з чого воно складається, як працює — це дуже змінило моє сприйняття світу. Якщо раніше я бачила все крізь призму патологій і хвороб, через патерн «ламається тіло», то зараз я усвідомлюю: це лише частина більшого процесу, ширшого, спільного, в якому ми всі живемо.
Тобто можна сказати, що моє життя змінилося радикально. Змінилася сама картинка світу. Я почала дивитися ширше. Світ став об’ємнішим. І навіть на матеріальному рівні я побачила, що оточення почало змінюватися. Люди, які не були орієнтовані на тілесність, якось природно майже зникли з мого життя. Залишилися ті, з ким я можу розвиватися далі.
Змінилася і моя робота. Раніше я була найманим працівником, постійно в пошуках себе, в сумнівах. А потім я вирішила ризикнути і піти працювати з людьми. І це було відкриття: у певний момент я зловила себе на думці, що я вже в цьому процесі — працюю з людьми, допомагаю їм саме з тим, чого колись найбільше боялася. І зрозуміла: а це зовсім не страшно. Більше того — це тепер моя реальність.
ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?
Насправді останнім часом я дуже сильно тяжію до того, щоб вибудовувати внутрішній стержень, бути в своєму каналі сили, назвемо це так. Щоб не залежати від зовнішніх чинників.
Але, якщо брати все ж таки зовнішню підтримку і саме в професійній сфері — то для мене це, напевно, моменти, коли я чую про зміни в житті людей, з якими у мене була взаємодія.
Коли вони розповідають, що в них почалися якісь життєві зміни, для мене це стає підтримкою. Це означає, що все, що я роблю, не дарма. Воно має сенс, воно впливає на людей, і їхнє життя змінюється. І тоді я думаю: «О, значить варто продовжувати, варто». Навіть якщо десь всередині мені здається, що віри недостатньо або чогось бракує, я нагадую собі: «Стоп, ти бачиш, що це потрібно світу».
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Насправді зараз для мене дуже цікавий період у житті. Я б навіть сказала трохи хаотичний, якщо чесно. Тому що я сама по собі доволі творча людина: пишу картини, фотографую оголених людей, займаюся танцювально-руховою імпровізацією. У мене дуже сильна візуальна складова. І при цьому є інша частина мого життя — робота психосоматологом.
Я так це називаю — психосоматолог, але моя діяльність вже багато разів змінювалася. Спочатку все починалося з вивчення доказової германської нової медицини: я навчалася розбиратися саме біологічно, як у нас формуються симптоми. Потім поступово додалася тілесна терапія — як працює нервова система, як тіло реагує на травматичний досвід, як формується сама травма. Адже тіло завжди реагує в першу чергу, і лише потім підключається ментальна складова. Часто в психотерапії звикли розглядати травму тільки через мислення, через конструкції у голові. Але це не так — це завжди пов’язано з фізіологією.
Тому зараз у мене склалася більш широка картина. Плюс останній рік я вивчаю системні розстановки за Хелінгером у його прямої учениці. Це ще один, набагато ширший підхід — від розуміння того, як працюють клітини й нейробіологія, до причинно-наслідкових зв’язків нашого місця у різних системах, які можуть призводити до симптомів чи складних ситуацій.
Будь-який симптом має причину. Якщо на це не зважати, то воно накопичується і з часом може виливатися у важкі хвороби чи психічні стани. Тому моя робота — не просто лікувати наслідки, а й допомогти людині зрозуміти: які саме її життєві стратегії привели до цього симптому. Навіть фізична травма часто має під собою певний сценарій, який повторюється і приводить до подій у житті.
Зараз люди приходять не лише з симптомами. Дуже багато звернень пов’язано з реалізацією, із втратою сенсів, з питанням: «Хто я? Куди йду?» Це зараз дуже відчутно, особливо в Україні. Тому крім роботи безпосередньо із запитом, я бачу свою задачу ще й у тому, щоб навчати людей — як жити із самим собою, як справлятися зі своїми станами, як залишатися у рівновазі, навіть коли немає до кого звернутися.
Бо не завжди можна побігти до когось за допомогою. Наприклад, ти прокидаєшся серед ночі від повітряної тривоги й вибухів — і ось він, стан, він уже тут. І потрібно знати, що робити всередині, як допомогти собі. Саме цьому я вчу на консультаціях і навчальних програмах.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Напевно, найважливіший показник того, що моя робота має сенс і приносить результат, — це відгуки людей, які вони пишуть через певний час після наших зустрічей. Часто вони починають словами: «До того, як я прийшла, у мене було ось таке життя…», а потім описують, як усе змінилося. Особливо я це відчуваю, якщо у нас була довготривала взаємодія. Тоді люди пишуть: «Я вже по-іншому реагую. Я стала уважнішою до своїх проявів».
Або, наприклад, коли людина каже: «Ми попрацювали з певними симптомами, і його більше нема, він зник». Це для мене дуже цінно. Бо це пряме свідчення того, що те, що я роблю, працює, і значить — воно потрібне.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Практикувати щодня. Але ще більше я би порадила не стільки рівнятися на когось, скільки шукати саме свій шлях. Бо жити з відчуттям «я хочу бути як хтось» — це віддалятися від самого себе.
Я всіх, хто приходить до мене, вчу саме цьому — знаходити свій особливий шлях. Тому що зараз фантастичний час: ми вже як цивілізація так багато створили, що абсолютно нове народжується якраз на стику різних напрямків. Саме там і виникає щось унікальне, особливе, неповторне. І це ж вау!
Тому слідувати комусь, копіювати чужий шлях — немає сенсу. Головне — знайти власний.
Бути українкою — про що це?
Це велика витримка. Якщо говорити саме як про жінку, то це максимальний контакт зі своїм жіночим джерелом. Бо без цього зараз дуже важко.
Чоловіки нині або там — біля смерті, або тут — у стані страху, ховання, хто не хоче йти. А для жінки зараз ключове — щоденне з’єднання зі своєю внутрішньою силою. Я не дуже люблю слово «самодостатність», бо воно вже затерте, як і «цілісність», але йдеться саме про це відчуття: «Я є. Я можу сама».
У мене є сила, у мене є енергія, і в мене є можливість торкатися цього внутрішнього ресурсу, щоб потім нести його в світ — і чоловікам у тому числі. Бо сьогодні, як на мене, на українках лежить дуже велика відповідальність.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Для мене це дуже цікаве й водночас непросте питання. Тому що, можливо, в моєму конкретному випадку я сприймаю гідність трохи по-іншому, ніж вона транслюється в суспільстві як національна категорія. У мене це почалося через власний досвід відчуття нецінності — і коли я почала розглядати, цю частину в собі, то побачила, що і на національному рівні у нас довгий час була ця занижена цінність. Тому я не можу назвати якісь конкретні дії, які от прямо є «проявом гідності». Для мене це насамперед внутрішній стан і позиція.
Це відчувається тілесно. Але якщо говорити філософськи, то гідність для мене — це високий рівень безумовної самоцінності. Це коли я точно знаю, що можу дозволяти у відношенні до себе, а що — ні. Але при цьому я не нападаю, не принижую іншу людину, навіть якщо вона поводиться некоректно. Це внутрішня стійкість, стан заземленості. Це коли я стою рівно, з розправленими плечима, і відчуваю рівність усіх і всього. І тоді вже навіть не потрібно нічого нікому доводити.
Так, чесно скажу, я не завжди в цьому стані. Це нове для мене відчуття, і воно тільки почало проростати. Але коли я в ньому — це дуже красиво. Це коли гідність просто є всередині, і тоді весь світ відчуває це без слів.
Про безбар’єрність і доступність
До війни, коли я їздила в Європу, мене дуже вражало, скільки там людей з інвалідністю на вулицях. Це природна частина міського життя. А в Україні їх наче не було. Наче вони десь сховані. Це ще спадок радянщини: тоді таких людей ізолювали. І от зараз ми опинилися в ситуації, коли таких людей дуже багато — але вони ж здорові! Вони ж повноцінні, просто втратили частину тіла.
І тут найбільший виклик: повернення людей у соціум. Я багато говорила з колегами, психотерапевтами. Один мій знайомий зараз на фронті, він каже: це величезна проблема, про яку мало хто говорить. Бо відновлення — це не тільки про фізичні протези. Це ще й про ментальне здоров’я. Травмованих душ так само багато. Потрібні центри, програми, простори для відновлення. Бо інакше ми отримаємо суспільство, яке не готове прийняти своїх героїв.
А якщо спитати мене, як пересічну людину, то для мене головне — це відкритість. Це готовність почути. Бо військовим і людям, які пройшли через втрати, дуже важливо, щоб їх просто чули. Не жаліли, не робили вигляд, що нічого не сталося. І не бігали за ними з надмірною турботою, бо це теж принижує. А саме — слухати, бути поруч, залишатися відкритими.
Тому, якщо коротко підсумувати, для мене «доступність» і «небайдужість» — це не про пандуси лише й не тільки про бізнесові ініціативи. Це про готовність нас як людей бути поруч, бачити, чути, не знецінювати. Це про серце, яке відкрите до рівності.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Частіше за все ідеї народжуються з внутрішніх емоційно-енергетичних процесів, коли щось перебудовується всередині мене. Іноді, коли відбуваються мої власні трансформації, коли я щось проживаю, з’являється нове усвідомлення — і з нього народжується ідея.
А ще дуже часто — від взаємодії з людьми. У розмові, наприклад, щось торкає, і тоді прямо бац — ідея. Я не можу сказати, що я людина, яка постійно фонтанує ідеями. Ні, часто я надихаюсь кимось. Наприклад, у мене партнер дуже ідейна людина, в нього купа ідей. І якщо якась із них мені відгукується, тоді в мене теж з’являється бажання діяти. Або інколи хтось приходить і каже: «Любов, було би класно, якби ти зробила ось це». І тоді воно теж може народитися. Тобто для мене часто джерело ідей — це зовнішній світ і спілкування з людьми.
Але реалізація — це вже зовсім інший процес. Це завжди потребує додаткового зусилля. І я нещодавно сама задавалась цим питанням: як ідеї доводити до реалізації? Бо дуже часто буває так: ідея виникла, всередині запалало, а як тільки доходить до втілення, то розумієш — начебто воно вже й не потрібно. І я почала помічати, що інколи сама ідея була потрібна тільки для того, щоб усередині мене щось проявилось як можливість. Але реалізовувати її не завжди потрібно.
Це цікавий момент. Бо виходить, що не кожна ідея має ставати проєктом. Деколи достатньо, щоб вона просто народилася і щось у тобі змінила.
А якщо вже ідея справді прийшла й відчувається, що вона «твоя», що вона важлива, то далі вже працює не натхнення, а дисципліна. А ще більше мені подобається слово «зібраність». Тобто якщо я вже беруся за щось, то тримає це не натхнення, а саме зібраність і системність. Бо без цього нічого не виходить.
Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально
У мене є різні підходи, залежно від масштабу ситуації. Якщо говорити глобально, то я намагаюся подивитися на ту частину себе, яка проявилася в цей момент зневіри. Зазвичай відповідь там.
Якщо часу на глибоке занурення немає, то працюють дуже прості речі. Ось наприклад, якщо затик на сеансі з клієнтом. Такі моменти трапляються рідко, бо якщо я вже налаштована на людину, то відповіді все одно приходять. Але і буває, що щось «заліпло»: я не знаю, яке питання задати або куди далі рухатися. І тоді найдієвіше — це просто взяти мовчазну паузу і зробити кілька глибоких вдихів-видихів, послухати тіло. Це повертає мене в момент, у слухання себе, у відчуття заземлення, у зв’язок з тілом, із землею.
А якщо говорити про щось більше, ніж просто мить — коли є відчуття, що ситуація повторюється, що я роблю-роблю, а воно все одно не виходить, тоді я вже йду глибше. Тобто беру собі терапію. Йду до колег чи наставників і розбираюся: який сценарій включився, що він мені транслює. Бо іноді можна роздивитися цю частину самостійно, а іноді — ні. Є певний набір навичок, який дозволяє самому щось відслідкувати, але з того самого рівня проблему не завжди вирішиш. Треба вийти у рівень спостерігача. І його легше досягнути, коли є інша людина поруч, яка спрямовує, ставить правильні питання.
Тому, якщо коротко, в моменті — пауза, дихання, повернення до теперішнього моменту. Якщо ж бачу, що історія циклічна, — терапія, робота з кимось.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Найперше — свободу. Я працювала найманим працівником три роки й вигоріла вщент. Так, там був стабільний заробіток, була певна «зона безпеки» — можна було щось зробити тяпляп, якщо немає настрою, і зарплатня все одно прийде раз на місяць. Але це настільки присипляє, настільки знецінює саму свідомість, що я взагалі не розумію, як у такому форматі можна говорити про справжнє керування своїм життям.
Тепер, коли я працюю на себе, я відчуваю зовсім інші емоції. Це свобода — і водночас виклики. Тут немає начальника, перед яким потрібно звітувати, тут начальник я сама. І якщо мені треба записати відео чи зробити рутинну роботу з соціальними мережами, то це вже моя внутрішня дисципліна визначає, відбудеться це чи ні. З клієнтами легше: якщо в мене є консультація, я завжди прийду, незалежно від стану (хіба що сильно критичні ситуації). А от у решті моментів потрібно мати силу обирати робити.
Ще одне відчуття — це відповідальність. Разом зі свободою приходить і вона. Я відповідаю і за себе, і за рішення, які приймаю, і за те як працюю з людьми. Це не завжди легко. Але, попри всі труднощі, я все одно обираю свободу. Бо для мене вона важлива.
розкажи про своє місто
Наразі я живу в Києві. Якщо чесно, це непросто. Останні три ночі були дуже гучними — і я вчора навіть зловила дуже сильну тривожність. Потім зрозуміла, що це не зовсім моє, що це колективне: коли ти високочутлива людина, іноді дуже важко відділити власні емоції від того, що зчитуєш з простору. І цього разу мене буквально «затягнуло».
Київ зараз відчувається важким. Я майже за містом живу, і там трохи легше. А от у центрі, де я мешкала три роки, постійно відчувається тиск міста. Київ завжди був швидким, інтенсивним — у ньому потрібно постійно «бігти». Але з війною ця швидкість стала недоречною. Бо сам рівень стресу і втоми зараз зовсім інший, і він не співпадає з ритмом, до якого Київ звик. Місто ніби все ще живе швидко, а людям уже потрібна інша, спокійніша енергія.
Що розказати про вінницю?
У Вінниці, на жаль, ще не була. Але чесно скажу: це місто вже давно є в моїх думках. Я навіть замислювалася, що хотіла б приїхати, просто не складалося жодного конкретного приводу. Туристкою останнім часом їздити мене не дуже тягне, але якщо з’явиться нагода — я залюбки.
Мені подобається сама ідея, що в «Амбітній» ви ніби збираєте всіх жінок у Вінниці. Це якби ви могли запросити кожну на каву саме сюди, ви б так і зробили. І цей образ мені дуже відгукується. Виходить, що завдяки вам я теж ніби вже встигла побувати у Вінниці — хоча ще фізично там не була.
питання невідомій жінці
Коли ви останнє ходили на побачення з собою?
Побачення маю щодня. Без жодного пафосу, я роблю це щодня, тому що вважаю, що це мастхев для кожної людини, не лише для жінки. У мене це щоденний ритуал. Я багато років п’ю китайський чай. І от цей процес — сісти із собою, заплющити очі… Це не зовсім про побачення у плані «повести себе кудись», але внутрішнє побачення з собою, що набагато цінніше на мій погляд. Без цього я взагалі не розумію, як можна жити. Це моя щоденна практика. І бажано не один раз. Але вже як виходить із часом.
А щодо фото — це теж окрема, до речі, цікава штука. Чомусь я про це навіть не згадала. У мене є фотопроєкт тілесний, називається «Тілософія». Я знімаю там оголених людей, але це терапевтичний проєкт. Ми працюємо з тілесністю, відчуттям себе у тілі, емоціями, які виникають стосовно свого тіла. Торкаємося справжності, бо ми не одягаємо одяг, який створює певний контекст. Людина з одягом одразу входить у певну роль.
І плюс, я веду зйомку за допомогою запитань — ми часто торкаємось травмованих частин, які наглядно проявлені через тіло. Питання допомагають мʼяко зустрітися з правдою, яку ми вивільняємо рухом чи займанням певних положень. Зрештою, я просто фіксую це камерою, зберігаючи процес у фотокартках.
Періодично роблю це і для себе. Це дуже цілюще. Для себе — складніше, бо ти одночасно і тут, і там. Це більше про еротизацію, про насолоду, але і допомагає прожити непрості стани.
Але так — фотографувати своє тіло дуже важливо, на мій погляд.
Якраз для цього створила програму «Моя Тілософія», котра стартує 10.10. Там досліджуватимемо свою тілесність крізь призму фотографування себе. Сайт для ознайомлення і деталей програми tilosophia.site.
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
