МАРГАРИТА ЗАГОРСЬКА
Жити в Харкові, викладати чеську й кожного дня дякувати — історія про любов до міста й до себе.
Харків
Ми маємо те, на що наважилися. На що ви наважилися у своєму житті, і як це змінило вас?
Я після школи поїхала до Чехії. Це була мамина мрія та ідея. Я настільки люблю своє місто… В мене було шикарне життя. Спокійне, але здебільшого — дуже легке і безпроблемне.
Я була, звісно, просто випускниця. Треба було вступати до університету. Хотілося бути тут — з дівчатами, ходити по закладах… Але мама вирішила, що так я зможу і здобути освіту, і стати більш свідомою, більш незалежною, самостійною.
Тому, якщо починати з того моменту — це було 11 років тому — я, мабуть, не наважилась би поїхати. Бо це була моя перша подорож за кордон. Це було страшно. І в аеропорту, і коли прощаєшся з батьками… Ти не розумієш, яке майбутнє на тебе чекає.
Страшно було. Вперше. Перший ранок, коли я прокинулась у гуртожитку, і зрозуміла: це не дитячий табір. Тебе вже звідси не заберуть. Мабуть… я наважувалась кожного разу НЕ повертатись. Кожного разу сперечатись із собою: що ти можеш, ти мусиш закінчити університет, здобути диплом.
Це наважування — не зібрати речі. Бо я дуже хотіла додому. Я — прихильниця України. Свого міста. І при будь-якій можливості поверталась: на свята, на канікули. Навіть коротесенькі — приїжджала. І кожного разу, як би не було важко, я плакала, коли складала речі, щоб повертатися до Чехії.
Два тижні потрібно було, щоб знову «акліматизуватись» — звикнути. Незважаючи на те, що я була там чотири роки. І кожного разу ти себе підіймаєш. Тобі здається, що ти не у своїй шкірі. Що це не твоє життя. Що ти маєш проживати його якось інакше.
Дивишся в Інстаграмі — красиві фото Харкова. Дівчата зустрічаються. А тобі треба готуватись до сесії, яку не можеш ніяк повирішувати. Все самостійно.
Щодо того, як це змінило моє життя… Наразі я викладачка з чеської. Викладаю вже понад п’яти років. Через те, що доводилося постійно чути від чехів: «не розумім» — і це постійне нерозуміння, небажання розмовляти…
Але я подумала: чому б не навчити певним фразам? Я вирішила, що зможу допомагати студентам. Тим, хто збирається їхати. Щоб діти, підлітки, студенти, які мають пройти той самий шлях, не відчували того, що відчувала я. Бо мені було дійсно дуже важко. Це важко — коли ти за кордоном. Ти не знаєш мови. Не знаєш прав і звичок. Не знаєш, як знайомитись.
— Ви кажете, що вдома — то в себе. А там — постійний дискомфорт. Особливо щодо мови й того, що знайомих немає. Це як вихід за межі комфорту?
— Так. Виходиш — і хочеш не хочеш, ти один на один. Із собою. Із кількістю грошей, які батьки дали. І все. Майбутнє тепер залежить від тебе.
Кожен раз ми сварились із татом. Він казав: «Ну все, збирай речі, повертайся. Тобі не подобається — чим я тобі можу допомогти?» Мама — теж: «Ну, якщо вже настільки не до вподоби, то приїжджай. Я ж не можу тебе змусити».
А я думаю: «Ладно. Я зможу. Можливо, щось зміниться. Може, я знайду кохання. Може, друзів». І врешті, хоч досвід був гірким, але…
Тепер я маю роботу, яку люблю. Я — викладачка. Я допомагаю людям адаптуватися. І не тільки в Чехії — загалом за кордоном. Бо я знаю, як це — пройти цей шлях.
Я розумію своїх учнів як ніхто. Моя перша мета була проста — допомогти. Дати слова. Збагатити словниковий запас фразами, які знадобляться в реальних життєвих ситуаціях під час переїзду.
— А що вас найбільше змінило?
— Мені здається, я стала менше звертати увагу на критику чи осуд. Можливо, це через Європу. Бо там не так сильно занурюються в тренди, моду. Особливо в Чехії. Хоч це і культурна столиця, але я дуже часто виходила в спортивному костюмі, в кросівках. Це був мій улюблений лук.
А ще — через постійне нерозуміння. Коли ти приходиш, наприклад, до якоїсь установи. Починаєш говорити — а тебе не розуміють. І тобі раз кажуть: «не розуміємо», другий, третій…
Я взагалі якось так живу, що постійно мушу щось комусь доводити. Що я боєць.
Що для вас є підтримкою?
Я сама. Я останні роки можу себе обійняти. Можу себе поцілувати. Кажу собі: «Я тебе дуже люблю. Я в тебе є. І я ніколи від тебе не піду. Ти в мене одна. Найкраща. Я завжди буду з тобою».
І ще — мама. В нас дуже добрі стосунки. Вона завжди мене підтримує. Я з 2022 року вдома, в Харкові. З осені, ну, зими. І жодного разу мама не сказала: «Повернись», чи: «Їдь до мене». А батьки ж — за кордоном.
Це не було одразу. І гармонії в нас не було. Були моменти непорозуміння. Але тепер, коли я доросла, мама бачить, що в мене є інтуїція. Є досвід. І я можу відштовхуватись від своїх відчуттів. Тож — мама. І я сама. І люди.
— Люди?
— Так. Наприклад, нещодавно подруга з Нідерланів спитала: «Звідки в тебе енергія?» Бо я активна.
Я наводила приклад. Йду додому. Добрий настрій. Як зазвичай. І випадає з куртки чохол від окулярів. Самі окуляри — на мені. А чохол падає. І починають сигналити машини.
Я — незалежна пані. Не обертаюсь на сигнали. Але сигналить і сигналить. Потім одна машина трохи проїхала, чоловік вийшов і віддав мені чохол. Це було неочікувано. Бо це проспект. Рух — постійний. Йому довелося зупинитися. Зайти. Підійти. Підняти. І віддати.
Це було… Це Харків. Це атмосфера. І я люблю Україну. І особливо Харків. За людей. За випадкових, сторонніх людей, які з’являються у твоєму житті. І стають підтримкою.
— Ви повернулися в Україну у 2022-му?
— Ні, я повернулась у 2018-му. Навчалась у Чехії з 2014 по 2018 рік. У Європі бакалавр триває три роки, магістратура — два. А в нас навпаки: чотири і один. Тобто вже шість років, як я вдома. Може, вже й сім буде.
Після повернення я жила в Харкові. Потім почалось повномасштабне вторгнення — і, як усі, поїхала за спокоєм. Але вже восени я повернулась. Спершу — просто подивитись: на тиждень-два. А тепер уже третій рік тут. Удома.
— Вдома — це в Харкові? Чи вдома — це Чехія?
— Вдома — це тільки Харків. Навіть не інші міста. Нема і не буде. Коли я кажу: «Я вдома» — це завжди Харків. А якщо кажу: «Я десь» — значить, я просто не вдома. І коли учні питають: «Ви досі в Харкові? Небезпечно ж…» — відповідаю: «Так. Я вдома».
Є така фраза: «Všude dobře, doma nejlíp». Коли я в 2018-му поверталась, мені казали: «На кордоні з Росією? Там же війна. Донбас, Крим… Ти вже в Європі, маєш досвід, отримаєш диплом…»
А я казала: «Všude dobře, doma nejlíp». І все. Питань не було. Навіть зараз, під час повномасштабної війни, коли хтось дивується: «Як ти живеш там?» — я відповідаю: East or West, but home is the best.
І ще: «Вдома і стіни бережуть». Це з українського. Тому мій дім — моя фортеця. І все добре.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Я викладаю чеську. Це те, що я люблю. Допомагаю людям адаптуватися. І не тільки в Чехії. Допомагаю пройти шлях, який пройшла сама. Допомагаю відчути опору, швидше освоїтись, не загубитися. Навчаю не лише мові — а й тому, як залишатися собою в новому середовищі.
Тож це, мабуть, мій особистий не-рекламний рекламний блок. Бо це не про курси. Це про досвід. Про шлях. І про підтримку, яку я можу дати.
Я — менеджерка з туризму за фахом. У цій сфері вже п’ять-шість років. Я дуже люблю щось шукати. І це, безперечно, гріє душу, коли туристи залишаються задоволеними. Пишуть добрі відгуки. Кажуть: «Це саме те, що ми хотіли». І ти розумієш — влучила.
Я повернулась додому і свідомо шукала щось у цій галузі. Бо не розуміла, як без профільної освіти перейти в щось зовсім інше. Це був важкий етап. Після повернення батьки сказали: «Ти можеш бути ким завгодно. Але з цього моменту ми тебе фінансово не підтримуємо». Бо це був мій вибір — повернутись.
Перший місяць я продала Єгипет. Зарплата — 2100. Другий місяць — нічого. Зарплата — 1300. Ходила додому пішки. Плакала. Хотіла зекономити навіть на тролейбусі. І не розуміла: як знайти щось, що буде й краще, і до душі.
Але туризм я дійсно люблю. Я не можу запропонувати готель, який коштує вдвічі дорожче тільки тому, що сезон. Я скажу чесно: «На ваш бюджет немає варіанту. Краще — у вересні. Краще — трошки відкласти».
Бо я знаю — можна краще. Ми з мамою колись мандрували. І вже тоді я хотіла запитати туроператорів: «Невже не було нічого гідного за ті гроші?» Бо тепер знаю точно — було.
Мені хочеться продавати якісний туризм. Або хоча б допомогти знайти сайт, квитки, маршрут. Відкрийте мапу — скажіть, куди вам треба — я знайду що завгодно. Хоч Занзібар, хоч Мальдіви, хоч Нідерланди з Бельгією разом.
Але після 24 лютого… совість не дозволяла. До війни той самий готель коштував 25-30 тисяч гривень за двох. Зараз — 52. І коли почалась оця навала, переселення, тривога — я призупинила роботу. Хоч як би не любила її.
З того моменту — не багато продала. Але якщо хтось звертається — я залюбки. Переважно через знайомих. Просто за порадою.
Хоча навіть доїхати кудись — вже виклик. До Рівного, Тернополя — треба будувати маршрут через Чернівці, або з Києва. А щоб просто злітати до Туреччини — інколи треба їхати до Кишинева. З Одеси — автобусом до аеропорта. Все це — не просто.
Але якщо є бажання відпочити — завжди є спосіб.
— Чи пропонуєте ви зараз туристичні послуги? Можливо, хочете цим скористатися, аби сказати людям: «Звертайтесь»?
— Так, я кажу: «Я можу вам щось продати. Звертайтесь». Але я не наполягаю. І не тисну. Бо в кожного — свої обставини. Наприклад, зараз мені дуже хочеться в Туреччину. Але навіть немає дівчат, з ким поїхати: хтось за кордоном, хтось не хоче через ймовірність зустріти сусідів. Тож я зайвий раз не наполягаю.
— А що зараз є вашою головною зайнятістю?
— Уроки. Я викладаю чеську, трохи англійську. Але англійською займаюся менше — бо рівень у мене нижчий. Основне — це чеська. Наприклад, вчора в мене було вісім уроків, сьогодні — три. І я вважаю це своєю основною роботою.
Учні — дуже різні. І за віком, і за запитами. Наймолодша була дівчинка з Одеси, Злата, їй шість. Онлайн. І, здавалось би, це нереально. Але мама писала подяку: мовляв, я для дитини — наставниця, вона чекала зустрічі, раділа.
Найстарша — проректорка університету імені Сковороди. Доросла жінка. Після початку повномасштабного я почала збирати групи: 100, 150 гривень. Давала оголошення в Facebook. Просто — щоб допомогти.
Бо чехи не хотіли влаштовувати навіть прибиральницями українок без знання мови. Тож моя мета — не змінилась: щоб українці жили краще, щоб відчували свободу. Особливо в Чехії.
Навчаю і підлітків, і дорослих. Є групи. Є індивідуальні. Це фріланс, постійний дисбаланс. Сьогодні все стабільно — і ти щасливий. А завтра хтось повертається в Україну. Хтось хворіє. До когось бабуся приїхала. І все — треба знову думати, де шукати нових учнів.
І ти починаєш: які пости написати, куди дати оголошення, як нагадати всім, що в них є я — чарівна, надійна. Що мене можна радити. Що мій контакт — завжди актуальний. Це вже доросла позиція.
— У вас є сайт? Або соцмережі? Де вас знайти?
— Є. Якщо ви ведете в Google: «чеська мова викладач» — швидше за все, побачите мене. Я є на репетиторських сайтах. І нещодавно почала вести робочий Instagram.
Раніше жила як у Бога за пазухою — за що йому дуже дякую. Мене знали. Про мене чули. Навіть в таких селах Чехії, про які я сама не знаю. Люди писали: «Вона викладає». Я навіть не знаю, хто це. Але — так було.
Був період — навіть черга. Бо всім потрібна була мова. Зараз попит спадає. Але я покладаюсь на «сарафанку». Щоб хтось сказав. Щоб передали.
Бо сидіти й чекати — не варіант. Потрібно діяти.
Але як і з туризмом — це різний контингент. Є люди, які хочуть освіти. Які готують дітей до вступу в Чехії. А є інші — наприклад, із Закарпаття. Працюють 10 років. Мови не знають. І знати не хочуть. Їм і так зручно.
— А як ви справляєтесь із тим, що кожен учень — зовсім інший? Що люди — різні?
— У цій справі дуже важливо балансувати. Бо люди дійсно різні. Іноді, коли я питаю: «Який у вас запит?» — мені просто відповідають: «Ціна». І тоді розумієш: скільки б у тебе не було кейсів, відгуків — людині важлива лише цифра. Якість — не має значення.
І в туризмі так само. Ти не спиш, підбираєш маршрут, шукаєш найкраще. А потім чоловік каже: «Ой, дружина вже забронювала у інших. Всього найкращого». І ти розумієш: це не бізнес — це благодійний фонд допомоги.
Тому важливо, щоб пощастило на людей. Люди йдуть на енергію. Не на ціну. Не на резюме. Не на сертифікати. Якщо не цікаво — нічого не врятує. А якщо є зв’язок, є вогник — все спрацює.
Нещодавно дівчинка була на пробному уроці. Сказала: «Ви якось аж запалюєте». І це найцінніше. Бо я знаю: йдуть на енергію.
Є в мене хлопчик, десь із західної України. Йому 10. Одного разу приніс на урок мікрофон. І ми з ним грали: я — питання, він — відповідь. «Який день?», «Що робив?», «Який настрій?» І це не про ціну. Це про зв’язок.
А є інші діти. Хтось десять років живе в Чехії, працює на заводі, мови не знає і знати не хоче. І я нічого не зможу зробити. Бо їм зручно так.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Та звісно. Але це не завжди про мову. Це трошечки психологія. Люди приходять у різному стані. Особливо підлітки. Після школи — не хочуть нічого. Учора у мене була Влада. Вона обирала фони і приміряла капелюхи в Google Meet: то вона в Мальдівах, то в Діснейленді, то в печерах. І я розумію: вона просто прийшла посидіти. Їй треба якось пережити цю годину.
А є Інна. Вона обожнює говорити. І дуже важливо вислухати, що в неї сталось за день. Це — про відчуття людини. Про запит. І ти маєш це зчитати. Бо якщо людина хоче говорити, а ти змушуєш її писати — буде дискомфорт.
Я навчилась підказувати. Якщо бачу, що людина зупиняється, губиться — кажу перші літери. Або підказую синонім. Наприклад, «nabídka» чеською — це «пропозиція». І такі дрібниці — вони теж про довіру.
— А буває таке, що урок перетворюється не просто на навчання, а на щось значно більше?
— Буває. Наприклад, Влада — та, що міряла капелюхи в Google Meet — сама вигадала асоціацію: “nabídka-забіта-калітка”. І ми з нею два тижні сміялись на кожному уроці. Це була “пропозиція” — але вже з її власною вигадкою. Вона сміялась із себе ж. І коли щось забувала — я підказувала асоціацію. Це було наше.
Тому, як я вже казала — це про енергію. І про відчуття. Я не психолог, хоча маю багато книжок. Але я вчуся відчувати людей.
А ще — це про краще відчування себе. Я дуже ціную відгуки. Обожнюю, коли мені пишуть. За шість років їх уже назбиралося.
Одна з найзворушливіших історій — дівчина з Харкова. Ми займались недовго, вона була вагітна. Потім — труднощі з грошима, і вона припинила. Ми встигли пройти тільки ази: як сказати, хто ти, де ти, як справи. Нічого складного. Але через кілька місяців вона написала, що народила сина — і подякувала. Бо ті знання їй якось допомогли під час пологів у лікарні. Я досі не знаю — як саме. Але це… справжнє.
Інша учениця — здала на нострифікацію, тепер працює лікаркою. Дві дівчинки — вступили до технікуму. Батьки — після занять дітей — приходять самі. Спершу займалась з Аріною, потім з її татом. З Лілією — потім з мамою. Бачать, що дітям цікаво. І самі хочуть. Це — найвища оцінка.
Була навіть родина з Казахстану — бабуся, мама, тато, дитина. Усі — окремо. Це вже не просто мова. Це освіта. А в світі, де так багато простору для деградації — освіта це як повітря.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Бути щирим. Я завжди за подяку. Завжди. Щоб люди бачили добре, цінували, дякували.
Озирайтесь навколо. Помічайте. От як я — той чоловік із чохлом. Це дрібниця, але я досі вдячна. І це мене тримає.
Дякувати — це те, що змінює життя.
Бути українкою — про що це?
Швидше за все — долучатися. Допомагати. Але чесно — це складне питання. Особливо, якщо ти з Харкова. Бо тут стільки всього треба компенсувати. Стільки всього треба було виправити ще раніше. І тепер ми намагаємось робити щось — аби гордо носити статус «українця».
Це може бути що завгодно: плетіння сіток, донати, участь в акціях. Я час від часу ходжу на події підтримки Азову, полонених. Головне — не бути байдужою.
Це тендітне. Вчора бачилась із дівчиною, яка також підтримує ці акції — і ця тема завжди з’являється. Особливо, якщо це нові знайомі.
Мені здається, я роблю недостатньо, аби сказати: «я гідна цього статусу». Але я намагаюсь. І точно знаю: це не про сварки. Їх зараз занадто багато. Між нами. Це набридає.
У мене майже всі дівчата — за кордоном. Але я не хочу думати, що вони перестали бути українками. Навпаки — хочу сказати їм: говоріть про нас. Пишіть новини. Нагадуйте світу, що в нас війна. Бо люди втомлюються. У них свої проблеми. І зайвий раз сказати, що ми досі на кордоні з росією — це важливо. Вони не зупиняться. І не втратять бажання нас знищити. Це треба казати.
Це болить. Я вдома. І мені хотілось би, щоб наша історія склалась інакше. Але вона така, яка є. І я дізнаюся про її частини — лише тепер. Починаю з себе.
Був день вишиванки. Я подякувала ЗСУ — за те, що я вдома. Я часто дякую військовим. У своїх подяках перед сном. За те, що я в українському Харкові.
Один мій знайомий, волонтер, каже: Харків — дуже патріотичне місто. Але це через те, що ми відчуваємо небезпеку. Постійно.
Та сказати, що люди в Хусті чи Луцьку менш українці — неправильно. Вони теж чимось залучені. Так само — не можна сказати, що той, хто слухає російську музику — вже не українець. Це не так просто.
Бо є ті, хто одягають вишиванки — і крадуть на армії. А є ті, хто мовчки годують солдатів у селах. Просто. Без камер.
Тому — мабуть, бути українцем — це говорити про Україну. Пам’ятати, завдяки кому ти живеш. Особливо — коли ти живеш поруч із росією.
Ти не знаєш, коли все може змінитись. Немає гарантій. І єдиний спосіб — робити щось. Все, що можеш. Бо це не просто Божа воля. Це конкретні хлопці, які стоять. І тримають кордон.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Гідність — це повага. До людей. До себе. Неважливо, що сталося у вас, що сталося у когось іншого — важливо залишатися гідною. Прожити день так, щоби не осоромитися.
Я дуже люблю тварин. І для мене турбота про них — це також про гідність. Майже три роки щороку я збираю донати на притулки. Один раз — на день народження. Інший — за книжку. Востаннє зібрала 7700 і відвезла корм у Франківську область. Ще по тисячі надіслала в інші місця. Це важливо. Це — людяність.
У роботі — теж. Бо ти не просто викладач. Ти — підтримка. І кожне твоє слово може зачепити. Особливо — якщо це діти, підлітки. В школі й так достатньо тих, хто може образити. Тому гідність — це підтримка.
Про безбар’єрність і доступність
Є дуже багато моментів. І багато з них — про нашу непроговореність. Ми тільки починаємо вчитись приймати військових після фронту. Ми ще не знаємо, як себе поводити. Навіть я — не знаю.
Бачу хлопця на протезі, без ока, із шрамами — і не знаю, як правильно підійти. Як не образити. Як не виглядати як та, що жаліє. А вони — герої. Сталеві. Вони не жалість хочуть. Вони хочуть нормального людського погляду. Повага. Прийняття. Можливо — тиша. Можливо — «дякую».
Я підходжу, коли можу. Іноді знімаю навушники. І просто дякую. Також білорусам, які за нас. Але я сама ще не до кінця розумію, як це — правильно.
В мене багато знайомих військових. Один, на жаль, уже загинув. Але так, щоб мати досвід спілкування з тими, хто повернувся пораненим — ще ні. І я не про малечу, не про тих, хто тільки дорослішає. Я — про себе.
Навіть якщо читаєш статті, дивишся інтерв’ю — усе одно залишається оцей сумнів: як не виглядати байдужою, але й не вторгнутись.
— А що з доступністю? Чи бачите ви якісь зрушення?
— О, це шалена проблема. Навіть у заклади потрапити — виклик. Я не кажу зараз про будинки, хоча і там непросто. Але скільки ще місць, де навіть нема пандуса. І якщо військовий приїде — він не зайде.
Ми вчимося. Іноді просто не говоримо. Але якби сказати: «У нас немає пандуса, але ми винесемо стіл», — це вже людяність. Це вже дія. Це вже крок.
А коли бізнес каже: «Не подобається — не приходьте» — це не про людей. Це не про нас. Це про забуту гідність.
Як вдається перетворити ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
По-різному. Іноді просто з розмов. Іноді — з болю. З відчуття, що щось має бути інакше. І ти кажеш собі: «О, клас, ідея». А потім… або ти її підсилюєш — і вона росте, або відкладаєш у шухляду: «Колись».
Для мене важливо одразу щось зробити. Не думати довго. Навіть маленький крок. Написати пост. Зібрати інформацію. Розказати комусь. Бо якщо не сказати — воно не зрушиться.
І ми всі вчимось. У нас немає шаблону. Ми самі його творимо. Власним прикладом.
— А як ви ставитесь до ідей? Як вони до вас приходять і що з ними робите?
— Як каже моя наставниця з методики викладання: ідея — це підказка від Бога. Виклик. І якщо вона з’явилась — треба її втілити якнайшвидше. Просто взяти і зробити.
Іноді це легко. Наприклад, я вже чотири роки займаюсь удома — щомісяця, без перерв, завдяки марафонам Марини Боржемської. Є ідея зробити тренування — розкладаю карімат. Пішла.
Іноді складніше. У мене є ідея створити власну книжку чеською. Бо мені не подобаються ті матеріали, які є на ринку. Але це поки в мріях. Все впирається в обставини: в ресурси, час, натхнення.
А буває, що просто береш книжку, дочитуєш її — і вже шукаєш наступну. Буває, хочеш зробити щось для мами, поїхати в Туреччину, але рейсів немає, ціни високі, не складається. І тоді розумієш: ідея — це класно, але ще має співпасти час.
Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально
Якщо день дуже поганий, я кажу, що я — «насрана». Це чеське слово. Чехи кажуть: “nasraný”. Тобто розлючений. І от я іноді думаю: більшість людей ходять по життю саме в такому стані. Вони вважають, що їм усі винні.
Коли в мене таке трапляється — вмикаю таймер. І просто пишу. Пишу все, що є в голові. Без цензури. П’ять хвилин. А потім — спалюю. І це справді працює. Вивільняє.
А вже перед сном — подяки. Майже щодня. Мамі — за те, що вона завжди на зв’язку. Учням — за посмішки. Таксисту — за цікаву історію. Закладу — за смачну каву. Собі — за обід. Навіть тілу — за те, що витримує день.
Бо тіло — це наш скарб. Ми ним користуємось щодня. Фізично, емоційно. А воно витримує. І я можу бачити, чути, говорити, сміятись, дихати. Це — диво.
Мені прикро, що багато дівчат — особливо молодих — постійно шукають в собі недоліки. Короткі ноги, не те волосся, не та шкіра, не той ніс. І дивляться на відредаговані фото в Інстаграмі, де «успішність» має фільтр.
Але ж це не шлях. Успіх — це помічати свої переваги. Дякувати за посмішку. За витончену талію. За красиву ключицю. Не порівнювати. А підкреслювати своє.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
В мене є психолог. Уже два роки. Це для мене спосіб перезавантаження, переосмислення. Дивитись на ситуацію під іншим кутом.
А ще — я йду гуляти. Я розмовляю з Харковом. Я люблю своє місто. Воно мене надихає. Іноді кажу собі: «Лягай спати. Завтра буде новий день. Завтра все буде інакше». Відпускаю.
Бо якщо не вийшло — значить, не час. Значить, має скластися інакше. Ідеї — це добре. Але іноді важливо не чіплятись. Відпустити. І просто почекати. Слухати щось надихаюче. Подкаст. Інтерв’ю. Улюблений французький репер. Або просто тиша.
Мені хочеться вірити, що я — українка. Що я можу себе так називати — не соромлячись своїх дій, навпаки — пишаючись тим, що я роблю. Боже, яке відчуття — що я проживаю недаремне життя. Що все, все воно правильно. Я вдячна Богу, вдячна батькам, вдячна собі, вдячна вам. За цю можливість поговорити, підкреслити все це, зробити висновок. Життя триває. Життя продовжується. Треба бути вдячним. І втілювати ідеї.
розкажи про своє місто
Що для вас — Харків?
— Мені здається, щоб відчути Харків — треба тут народитись. Або жити довго. Він не особливий в тому сенсі, що інші міста гірші — я люблю Франківськ, була в Дніпрі, хочеться ще в Тернопіль, Рівне, у Вінницю, побачити Марину. Але Харків… Це студентське місто. Воно ніколи не спало. Раніше по центру не можна було пройти — стикаєшся плечем з людиною. Людно, гучно, живо.
І навіть зараз — живе. Галереї, вистави, концерти в пабах. Є тусовки для кожного. У вас є собака — є парки і собачники. Катаєтесь на скейті — знайдете своїх. Є бранчі для дівчат, є молодь, яка сидить біля ТЦ, є волонтери, які збираються на акції, є ті, хто читає вірші загиблих військових, є ті, хто варить борщ і носить каву. Я бачу одних і тих самих людей на презентаціях, виставах, акціях.
Харків — це місце, де можна знайти своє. Якщо не боїшся знайомитись, не боїшся підходити. Я вчора познайомилась із дівчинкою, яка підтримує Азов. І вже це друга така випадкова зустріч. Кожному — своє. Але точно — знайдеться.
Що розказати про вінницю?
А що ви скажете про Вінницю? Це більше історичне чи сучасне місто?
Вінниця — вона як хороша акторка: вміє зіграти і ретро-драму, і сучасну комедію.
З одного боку — Мури, Єрусалимка, старі трамваї, запах історії у кав’ярні «Пан Заваркін». З іншого — фонтан Рошен, айтішники на вишенських кав’ярнях, мурали, стартапи і ревіталізовані заводи.
Це місто, яке не кричить про себе, але якщо зупинитись — почуєш.
У кожному районі — свій шар історії, свої діалоги часу.
Так що Вінниця — це не питання «або-або». Це симбіоз.
Живе місто. У якого є минуле, але ще більше — майбутнє.
питання невідомій жінці
— Якщо я вже дуже відома, то ви вже його поставили. «Що б я порадила іншим?»
— І ваше питання іншій, незнайомій жінці?
— Що надає вам сил?
— До речі, це питання надійшло вам від Надії — вона з Миколаєва, зараз живе в Болгарії. Вона видавчиня, оформлює книги, сама письменниця. Вчора я брала з неї інтерв’ю — воно вийде завтра. Ви ж хотіли створити книжку… Може, це ваш контакт?
— Так. Можливо, от саме цей конект і треба. Можливо, колись я наважусь. І вже буде до кого звернутись.
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
