Марія Буженко
— психотерапевтка (гештальт-підхід, тілесно-орієнтована та сімейно-системна терапія) з понад 11-річним досвідом практики. Понад 13 років вона працює з тілом. Спеціалізується на роботі з військовими, ветеранами, людьми з важкими травмами й ампутаціями, а також навчає колег цій специфіці.
У великій розмові для проєкту «Амбітна» Марія ділиться власним розумінням свободи, розкоші, естетики під час війни, розвінчує стигми довкола психотерапії, розповідає про освоєння турецького саза після 30 років, мудрість роду та трансформацію у сприйнятті стосунків.
Про свободу та внутрішній камертон
– Цей сезон у нас про свободу. Розкажи, хто ти, як тебе звати, чим ти займаєшся і в якій частині світу проживаєш?
– Я психотерапевтка — це якщо говорити про професію. Я незаміжня жінка, живу у Львові. Займаюся тим, що живу своє життя, насолоджуюся ним і допомагаю іншим людям отримувати задоволення від власного життя та жити його якісніше.
– Що для тебе свобода? Дай власне визначення.
– Для мене свобода лежить там, де ти знаєш про свої обмеження. Тобто вона розкривається саме в тому моменті, коли ми розуміємо свої обмеження, і вже в їхніх рамках з’являється свобода діяти. Бо коли ми не знаємо, чим ми обмежені, тоді й свободи немає. Це моє бачення.
– Яке життя тобі цікаво жити? Яким ти його робиш?
– Мені цікаво жити справжнє життя — таке, яке воно є. Це про те, що я спостерігаю за тим, що приходить до мене в життя. У мене є внутрішній компас, чи, скоріше, камертон — штука, яка дає ноту і за якою налаштовуються.
І от цей камертон я слухаю всередині себе: що в мене «дзинькає», що відгукується. Я бачу речі, які приходять у моє життя: деякі як прийшли, так і обсипалися, обвалилися та пішли геть. А деякі приходять — і дзинькають.
Деколи я можу проігнорувати це, зрадити собі, закритися: «Ой, ні, це треба бути серйозною», «Я вже доросла», «Жінки таким не займаються, це для хлопців». Вмикаються різні обмеження в думках. Я це відкладаю, ховаю від себе чи відторгаю, а воно продовжує приходити і з’являтися знову і знову. Я чую цей «дзинь», бачу вогонь і бажання цим зайнятися, це спробувати. І тоді доводиться ці обмеження переплавляти, змінювати та дивитися: чи це взагалі мої обмеження, хто їх на мене наклав, чи потрібно це мені? Я будую своє життя, слухаючи себе.
Музика після 30 років, турецький саз і право бути непрофесіоналом
– Опиши якийсь кінематографічний епізод зі свого життя — у деталях, щоб можна було краще уявити, як ти проживаєш такі моменти.
– Не братиму зараз професію, бо там більше був поклик, за яким я просто пішла, і супротиву практично не було. Мені цікавіше взяти моє захоплення музикою. Довгий час я його відкладала. У моєї мами була власна історія: її в дитинстві силою змушували ходити до музичної школи. Це було емоційно-моральне насилля, їй під цим гнітом було дуже важко. Тому коли я виявляла цікавість до музики, мама намагалася мене ніби вберегти від цього. І я самá не довіряла цій цікавості: якщо мама каже, що це дурниця, значить дурниця.
Потім, уже в період становлення, в інституті, я пробувала гітару. Я шукала свій інструмент, але паралельно існували стереотипи: дорослій людині пізно чомусь вчитися, як у спорті чи музиці, де нібито треба починати з трьох років, інакше нічого не вийде.
У якийсь момент я зрозуміла: правда, якщо я починаю в 30 років займатися музикою, то, скоріш за все, я не стану професійною музиканткою, яка гратиме в опері й розбиратиметься в усіх нотах. Це дуже важкий шлях, на який треба покласти багато років. Але ж моя задача не в тому, щоб стати професійною музиканткою! Моя задача — проводити час із інструментом, вчитися музикуванню для себе та для людей, які поруч зі мною. Це відпочинок і натхнення для моєї душі, і я можу подарувати ці хвилини музики іншим.
Я шукала свій інструмент і знайшла турецький струнний інструмент — саз (або баглама). Він має особливу форму і незвичне для європейського вуха звучання. Я вчуся. Розумію, що це непростий шлях: воно звучить ще досить квадратно, рвано, десь не попадаю в долі. Але для мене це простір натхнення та свободи. Вивчити пісню можна, але як вийти за її межі? Для цього треба пробувати. Свобода володіння інструментом з’являється тоді, коли я розумію діапазон від початку до кінця грифа і шукаю, як у цьому обмеженому діапазоні скласти звуки в послідовність. Моя свобода полягає в тому, що я можу знаходити щось нетрадиційне. Сам саз належить до східної традиції, а я між цим знаходжу сполучення, які є нетрадиційними навіть для східної традиції. Це і є моя свобода — пошук за межами прийнятого та звичного.
Я ще подумала про те, що для свободи потрібно розуміти власні цілі. Якщо немає власних цілей, людина орієнтується на соціум: як треба, як прийнято, як робить більшість. «Ти ж не можеш у 30 років стати професійною музиканткою». Окей, але це й не є моєю ціллю! Коли я розумію власну ціль, з’являється свобода саме в межах цієї цілі. Тоді мені не треба кидати психотерапію й брати уроки по 6 годин щодня. В обмеженнях моєї цілі народжується свобода творити й робити те, що важливо саме для мене.
Про простір психотерапії, зняття стигми та роботу з військовими
– Що ти хочеш зробити великим, значимим, об’ємним у своєму житті чи діяльності?
– Найближче моє розширення пов’язане з психотерапією. Я сертифікована в гештальт-підході, тілесно-орієнтованій терапії та сімейно-системному напрямі.
Я бачу, що в нашому українському суспільстві досі існує велика стигма щодо психологів та звернення по допомогу. З цього роблять або знецінення, або нову релігію («це всім треба»). Відчувається недовіра, що це щось дивне або крайність — мовляв, до психолога йдуть, тільки коли вже «здихаєш» чи коли все пропало і це остання соломинка.
Я ж хочу створити простір, куди люди зможуть прийти до психотерапевта просто відпочити чи щось подосліджувати — без оцього «треба пропрацюватись» чи «розвантажити внутрішній вагон». Простір, куди можна прийти й навчитися того, що потім можна взяти у своє життя.
Я дуже люблю тілесно-орієнтований підхід і люблю передавати практики, які людина може застосовувати сама або у своїй родині: зробити дітям масаж, зняти блок, відновитися після стресу. Це прості речі, які можна пояснити, щоб люди передавали їх далі своїм дітям та друзям. Хочу влаштовувати тілесні майстерні та лекції у форматі живої взаємодії.
Також одна з моїх улюблених тем — як спілкуватися з військовими. Тут теж є стигма: «О, військовий, треба поводитися якось специфічно». У цьому є частина правди, але є й частина стигми. Військові — це перш за все люди. Якщо ти ставишся з повагою, як до будь-якої людини, цього вже достатньо, хоча є й певні особливості, які варто враховувати. Мені хочеться, щоб був простір, куди люди можуть прийти, поставити свої запитання (про вигорання, апатію, тривогу, депресивні стани) і побути у спільноті, а не перебирати всі камінчики на дні океану.
Це дуже цінно. Бо часто формують таке поле: «Давай розкопаємо глибше, зробимо більше хвильок, щоб усі 28 мільярдів камінчиків викласти в рядочок».
На що не шкода грошей та що таке справжня розкіш
– На що тобі не шкода витрачати гроші?
– На подорожі, на особисту психотерапію та супервізію. Для мене це простір підтримки, де я видихаю, відновлюю занедбані частини себе, заспокоююся й розширюю бачення.
Також не шкода грошей на семінари зі слов’янських практик у народній традиції. Це речі, які споконвіку існували в нашому народі, і зараз я вчуся укладати своє життя так, щоб воно дійсно було моїм, а не за чиїмись підказками.
Ще два моїх останніх захоплення: я знову почала купувати книжки та українські комікси (мальописи). Через постійні переїзди я раніше думала: «Навіщо купувати книги й везти їх із собою?». А зараз зрозуміла, що хочу власну бібліотеку. Довго долала установку: «Ти що, дитина, щоб комікси читати?». Але зараз маю мальописи про Євгена Коновальця, про Романа Шухевича. Це не дитяча розвага, це повноцінне мистецтво українських видавництв та авторів — і красиве, і цікаве водночас.
– Що для тебе розкіш і чи живеш ти в розкішному житті? (
– Довгий час я жила досить аскетично. Мені не потрібні нові вбрання чи новий iPhone щороку просто тому, що він вийшов. Усе купувалося виключно під конкретне завдання. Раніше в мене був скутий стан, коли я навіть не визнавала своїх бажань і робила вигляд, що можу обійтися без усього. Це було досить бідне життя.
Розкіш для мене — це дозволяти собі те, що не є базовою потребою чи питанням виживання.
Наприклад, поїхати в Португалію на серфінг — це розкішний вихід за рамки. Або купити власне спорядження для скелелазіння, бо зі своїм краще. Ця розкіш полягає не в ціні (дорого чи дешево), а в тому, що я собі це дозволяю.
Коли ти женешся за понтами чи картинкою для інших, це важко дається і не приносить радості всередині. А коли ти обираєш якість життя і те, що справді важливо саме тобі, ти проходиш точку неповернення. Розкіш — це не погоджуватися на менше у тому, що для тебе цінно. Це вміння відмовитися від варіанту, який міг би бути, на користь пошуку того, що відгукується саме тобі.
Суперсила та метод: 13 років науки відчувати тіло
– У чому твоя суперсила? Що ти робиш найкраще за інших?
– Мені важко сказати, що моя терапія найкраща, бо маю потужних колег, із якими на супервізіях ми на рівних. Але якщо говорити про тілесно-орієнтовану терапію — я практикую психотерапію понад 11 років, а з тілом працюю вже 13 років.
Я починала з масажних курсів. Оскільки я дівчина невеликої комплекції (48 кг при зрості 165 см), працювати чисто фізичною силою та ліктями було важко. Я шукала інші шляхи: вивчала даоські, тантричні практики, акупресуру, японське шиацу, народні традиції.
Так сформувався мій власний стиль — тонкий, психотерапевтичний вплив на тіло, який діє глибше за фізичне «мусолення». За весь цей час я так і не змогла знайти собі масажиста, який робив би щось подібне до того, що роблю я для інших.
Крім того, важлива частина моєї роботи — це робота з військовими та ветеранами. Я працюю з людьми, які мають глибокий травматичний досвід війни, серйозні фізичні травми, ампутації, втрату зору чи слуху. Я цим пишаюся і не боюся братися за таку роботу. Також я активно ділюся цим досвідом і читаю лекції для колег.
Як обирати справи та відчуття власного місця
– Як ти розумієш, що справа варта твого часу та ресурсів?
– Тут є дві речі. Перша — це має бути цікаво, це має мене запалювати й давати енергію. Якщо справа «тухленька», я можу там здохнути, бо немає ресурсу.
Друга річ — це користь і відчуття свого місця, що я тут дійсно можу бути корисною зі своїми професійними навичками та досвідом.
Я приймала участь у різних короткострокових проектах, особливо пов’язаних із військовими. Деякі з них створювалися людьми, які не розуміють роботу психолога і запрошували фахівця як аніматора або для галочки, щоб показати грантодавцям. У таких випадках я розуміла, що це не моє місце, бо організатори не створили умов для професійної роботи, і це не принесе користі людям.
Формування смаку, бабуся та Pink Floyd
– Що формує твій смак?
– Мені спала на думку бабуся. Вона дуже вплинула на мій музичний смак. Вона слухає Pink Floyd, Led Zeppelin, Metallica, бувала на концертах цих відомих гуртів.
Це сформувало мою цікавість до музики та до творчості, яка виходить за межі найпростішого чи найпопулярнішого. Вона передала мені гештальтистський досвід — намагатися не вкласти все в розуміння чи формулювання, а більше відчувати й просто побути в цьому.
Краса під час війни та естетика як зцілення
– Чи має краса значення, коли країна воює?
– Для мене це не є взаємовиключними речами. Я читаю збірки оповідань військових, і у тому, як вони бачать світ під час бойових дій, є дуже багато краси.
Наприклад, хлопці описували сюрреалістичний епізод, коли ворог випустив кавалерію на конях проти дронів. У цьому є певний сюрреалізм і краса, як на картинах Сальвадора Далі — щось не з цього світу.
Якщо говорити про повсякденність — краса допомогла мені випірнути з депресивного стану під час війни. Через два роки повномасштабної війни я переїхала з Дніпра в Славсько. Гуляючи по горах, я бачила красу очима, але всередині відчувала плівку, яка не давала її впустити в себе. Це стало поштовхом перекроїти життя: відновити зв’язок із красою через терапію, внести більше руху, дихання, мрій. Я зробила своє життя більш повним, а не сухим і виживальницьким.
– Я впіймала себе на думці про ритуал сніданків. Якщо є час, я заставляю всіх сісти за круглий стіл. Я ставлю красиву керамічну тарілку, квіти, і ми з’їдаємо той омлет красиво. Це приземлення в естетику. Так само як жінки перед пологами фарбують губи. Краса рятує світ.
– У гештальт-терапії естетика є однією з головних цінностей. На сесіях естетика взаємодії виникає сама собою, і задача терапевта — помічати й визнавати це. Психотерапія — це не сухе колупання в мізках, а жива взаємодія. У тому, що зцілює людину та її психіку, обов’язково присутня краса.
Сучасна українська жінка та мудрість роду
– Що сучасні українські жінки мають з того, чого не мали наші бабусі й прабабусі?
– Сучасні жінки мають свободу не відповідати традиційним очікуванням (заміжжя, народження дітей) і обирати свій шлях — професійний чи будь-який інший. Жінка — це людина, і вона є більшим, ніж тільки її здатність народжувати чи бути поруч із чоловіком.
Водночас у народній традиції жінка, яка ставала бабусею, мала величезний вплив на рід. Моя жива прабабуся збирає навколо себе весь рід. Ми можемо робити закрутки чи холодець, переварювати якісь сварки й непорозуміння через спільну дію, і вона передає нам мудрість та знання.
У сучасному світі це часто знецінюється («навіщо городи, я все куплю»), зв’язок поколінь руйнується, і від цього болить серце. Але я вдячна, що це є в моїй родині.
Як Марія користується свободою та послання жінкам
– Як ти користуєшся своєю свободою?
– Я дозволяю собі не бути жорстко визначеною. Я досліджую й відчуваю. Зараз я працюю в міжнародній організації, де реалізую проекти для ветеранів, поранених та родин загиблих, а також займаюся психотерапією. Але я залишаю за собою право в будь-який момент передивитися цю визначеність і перейти в щось інше.
– Що б ти передала іншим жінкам як можливість?
– Ідіть за покликом своєї душі та слухайте свою серединку — чого вона прагне, де ваші мрії. І будьте вірними своїм мріям.
День без телефону, саз у парку та відмова від Instagram
– Якби був день у тижні без телефону та робочих діалогів, яким би він був?
– У мене є такі дні! Це цілий день на природі, за скелелазінням, біля вогнища та в спілкуванні з людьми. І без жодної фотографії.
Рік тому, після поїздки в Португалію на серфінг, я перестала вести Instagram. Я зрозуміла, що втомилася робити контент замість того, щоб бути присутньою тут і зараз.
Тепер мій ідеальний день такий: я беру свій музичний інструмент саз, комікси, килимок, чайну церемонію, іду в парк, розстеляю килимок, п’ю чай, читаю комікси, граю музику чи просто гуляю містом.
Нові плани, сміливість та підтримка
– На що ти маєш плани наважитися надалі?
– На групові формати тілесно-орієнтованої практики та лекцій, поєднані з чайною церемонією — створення кіл взаємопідтримки та спільної діяльності.
– Якого ресурсу тобі не вистачає?
– Локацію у Львові я вже знайшла, день і час продумала. Мені банально не вистачає сміливості.
– Я можу тобі допомогти! Інколи варто проговорити про когось, потрібна ще одна рука. Я так ходжу зі своєю 8-річною донькою Яною. Скористайся мною!
Стосунки: від ілюзії «пропітляти самій» до спільного світу
– Про що я тебе не запитала?
– Ти казала на початку, що я незаміжня та самостійна. Я якийсь час жила в ілюзії, що можна «пропітляти без стосунків». Але людина — соціальна істота, і від самого народження створюється через стосунки. Свобода й можливості приходять через зв’язки.
У мене відбулася трансформація. Раніше бажання стосунків йшло з недостачі чи болю — «заткнути внутрішню діру». А зараз воно трансформувалося: я хочу поруч людину, з якою ми разом будемо рости й будувати спільний світ, більший і багатший за той, який я можу збудувати сама.
– Ти зараз у стосунках чи шукаєш?
– Шукаю.
– У тебе все вийде!
