Марія Єрохіна

Марія
Єрохіна

Вона обрала себе — і пішла туди, де страшно. Переїхала за кордон, втратила роботу, а згодом знайшла власний шлях: турботливий фітнес, глибокий коучинг і справжня підтримка для жінок. Про свободу, дисципліну, Київ, Вінницю й гідність у щоденному житті — в її відвертій розмові.

Київ

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Я наважилась піти туди, де страшно. Туди, куди дуже сильно хотілося.
Але було дуже страшно, бо це — щось, що не відповідає стандартам. Те, що хотілося зробити вже давно. І от нарешті настав переломний момент. Це було справді цікаво, тому що я поїхала працювати за кордон. Заради цієї роботи я фактично змінила все своє життя.

А потім мене скоротили. І замість того, щоб якось… як це назвати… страждати, я вирішила змінити все повністю й пішла туди, де страшно.

що є підтримкою?

Рідні. Рідні, близькі. Я для себе стала підтримкою. А ще, напевно, відчуття спокою і балансу всередині. Це теж для мене є підтримкою.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Я тренерка для тіла та мислення (фітнес; коучинговий підхід). Тобто хто за чим прийшов, як то кажуть. Проводжу сесії в коучинговому методі, підключаючи ще й психологію. Бо так вийшло, що я не можу робити це поверхнево. Просто по цілях пройтись, просто по якихось сферах життя — мене все одно тягне в глибину, у психологію. Тому додаю ще й психологічний підхід.

Усе онлайн. Бо в мене клієнти з різних країн: з України, Нідерландів, Польщі, з різних міст. Переважно це українки. Комунікація відбувається в Zoom, іноді в Google Meet або через Telegram. Так само і сесії проводжу. До мене здебільшого приходять жінки, які втомилися від дієт. По-перше. А по-друге — від тренерів, які вимагають надто багато. Від тих жорстких тренерів: куряча грудка, варена броколі, салат — ніяких цукерок, ніяких булочок. Я сама пройшла величезний шлях. Знаю про дієти все. Мені здається, я перепробувала всі, окрім кето. І знаю, що дійсно працює. Особливо при розладах харчової поведінки — бо вони зараз, на жаль, дуже поширені.

Тому в мене комплексний підхід. Але я розділяю тренування і сесії. Сесії — це про цілі, реалізацію, актуалізацію, самоактуалізацію. А тренування — це робота з тілом, мисленням, головою. Чи можна їсти після 18:00? Можна. Чи можна цукерку? Можна. У мене лагідний підхід, я б так це назвала.

Я з 14 років займаюсь фітнесом. І з 14-ти — постійно худну. Постійно. Це була просто жесть якась. Це от коло, яке неможливо було розірвати. Ти худнеш, потім набираєш. Худнеш — набираєш. Худнеш — знову набираєш. Це була просто як каторга якась.

А потім я пішла в психологію. Пішла до куратора, до тренера. І зайнялась нарешті своїм здоров’ям — у першу чергу. І ось таким чином пройшла свій шлях. Зрозуміла, що протягом п’яти років мене цікавить психологія і фітнес. І я вирішила піти в ці дві сфери. Не вибирати щось одне, а вибрати два напрямки, які мене цікавлять.

Турботливий фітнес + коучинг-сесії

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

Коли отримую відгуки від клієнток. Коли, наприклад, у нас проходить перша діагностична сесія, і клієнтка каже: “Знаєте, стало легше”. От найважливіше — стало легше. “Просто я виговорилася, просто відкрилася вам — і стало легше”.

От коли вони це кажуть… я не можу навіть передати, наскільки це для мене цінно і важливо. Наскільки цінно — просто бути поруч з людиною, дати їй простір, щоб вона відкрилася. Розповіла те, що давно сиділо всередині. І просто стало легше. І хоча б це — вже величезний результат, насправді.

Ну і з тренуваннями так само. Коли отримую відгуки типу: “Вау, я не знала, що можна зробити легеньке тренування і просто неймовірно себе почувати”. Всі приходять і кажуть: “У мене був неприємний досвід із тренером”, або “Мене змушували робити якісь неймовірної складності вправи”, “У мене була травма”. А я показую, що можна інакше. І потім дівчата такі: “Вау. Що, так можна було?” Я кажу: “Та”, посміхаюсь та згадую себе. І це справді дає результат.

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

Мене, чесно кажучи, трохи стригерило це — “бути кимось”. Тому що коли я худла, в мене було безліч збережених фото дівчат з Інстаграму. З талією отакою худющою, але з вираженими стегнами, з підкачаними сідницями. Оці довгі ноги. Красиві, підтягнуті. Просто — вау. І коли я почала комплексно працювати над собою, над сприйняттям свого тіла, я зрозуміла: я ніколи не стану такою, як вона. Ніколи. Що б я не робила — ніколи. Бо в мене не ті фізіологічні дані. І от щодо “стати кимось” — краще стати собою. І розкрити свій потенціал. В мене зараз мурашки по шкірі. Тому що, як уже багато хто казав: всі ролі у світі зайняті. Ваша — вільна. Краще зайняти своє місце. І бути собою на всі 100.

Це, до речі, плавно переходить у відповідь на друге питання — про професії. Якщо вам здається, що це не поєднувані професії, то вам тільки здається. Все в цьому світі можливо. Все можливо поєднувати. Треба тільки знайти як. А знайти — можна лише тоді, коли пробуєш. Все це – практика. Все це – можливості. Нічого не виходить, якщо людина нічого не робить. Коли ти знаходиш себе, починаєш себе чути, ти розумієш: не треба вибирати між чимось. Ти можеш робити і те, і те. Просто треба розмежувати. Наприклад: в один день — одне, в інший — інше. Або розділити по годинах.

Бути українкою — про що це?

Це про силу. Це про відчуття себе вільною. Це про те, щоб заявляти про себе — і заявляти так, щоб усі навкруги просто падали від шоку. І, напевно, це ще й про те, щоб бути неймовірно гарною. Бо всі ж знають — українки просто неймовірні.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Для мене гідність — це не втручатися в життя інших, якщо вони цього не просять. Це про кордони — їхні й мої. І ще — не опускатися під час конфліктів на низький рівень енергії й інтелекту. Наприклад, ми не конфліктуємо з росіянами. Хоча на початку повномасштабної війни сварилися в інтернеті. А зараз — для мене гідність — це не опускатися туди. Бути вищою за це.

Про безбар’єрність і доступність

Я за український сервіс, за людину, за клієнта. Якщо зручно в Телеграмі — працюємо там. Якщо в Zoom — значить, в Zoom. Для мене доступність — це якість і ціна. Щоб люди могли собі дозволити мої послуги. Навіть якщо мені хотілося б ставити вищу ціну — я стримуюсь. Якість — це цілісність. Я не можу сказати клієнтці “Запишись на консультацію”, якщо вона спонтанно питає щось про харчування. Я відповім. Навіть у неробочий час. Це і є моя безбар’єрність.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Дисципліна.Бажання бути корисною.Бажання показати світові, що не все так ідеально, як здається.

Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально

Переживаю емоції. Дуже часто таке трапляється. Світ переповнений контентом. І люди вибирають. Іноді — не тебе. І тоді я даю собі побути в цьому. Поплакати. Сказати все близьким. Потім — іду тренуватися. Через фізичне навантаження виходять залишки емоцій. Піднімається настрій. І я йду далі.

Ви казали, що вас скоротили з тієї роботи, заради якої ви навіть переїхали в іншу країну. І ви перестали бути в наймі. Ви керуєтеся власними рішеннями. Що це для вас?

Це відчуття, ніби життя потурбувалося про мене. Я дійсно керуюсь власними діями. І це протилежність тому стану, коли жінка живе від понеділка до п’ятниці. Йде на роботу, повертається — і нічого її не рятує. Ні спорт, ні дієта, ні гроші. А вихідні — такі ж самі. І вона стає частинкою якоїсь чужої системи. А я — обрала себе. І я дозволяю собі плакати сьогодні, але вже завтра — діяти. Це про те, щоб керувати самій. І кайфувати від цього.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Я відчуваю неймовірну свободу. Спокій. А це — основне, так? Але хочу сказати, що тут дуже цікаво. Бо коли ти в наймі — є хтось зверху, хто каже: “Так, я не зрозумів. А де? Звіт давай. Завдання показуй, що ти зробив”. А коли ти працюєш сам на себе — цієї людини немає. Тут якраз таки вступає дисципліна.

І як я до цього прийшла? Дуже просто. У мене вся сім’я — особливо жінки — завжди працювали в наймі. Я бачила, наскільки це складно. І зрозуміла: я так не хочу. І вирішила розірвати це порочне коло. Пішла туди, де страшно, але дуже хотілося.

розкажи про своє місто

Я народилася в Києві. І все своє життя була там — допоки робота мене не “зловила”, скажімо так. Київ дуже різноманітний. В якийсь момент заходиш — і ловиш спокій. Дивишся на каштани. А в інший — бачиш, як навколо все мчить, біжить, гуде. Там постійний двіж. І про трафік я взагалі мовчу. Мені здається, водіння в Києві — це окремий рівень допуску. Але кожен знайде щось своє: хтось — спокій, хтось — бізнес, гроші, масштаб. Київ усе вміщає.

Що розказати про вінницю?

Що би вам розказати про Вінницю? Що вам було б цікаво?

Про атмосферу. Для мене Вінниця — дуже гостинна. Ми гарно приймаємо. Але ми не такі типові, не такі швидкі, як Київ. І не такі туристичні, як Львів. У нас є туристи, так. Їх видно десь на набережній, біля готелю “Франція”. Але Вінниця — у своєму вайбі. У своєму ритмі.

У нас з’явилась велика кількість коворкінгів, дрібних офісів. Хтось працює в бізнес-центрі, а хтось уже миє ноги у фонтані — в прямому сенсі. У нас є фонтани, в яких можна купатися. І дорослі, і діти туди ходять. Хтось їсть херсонське морозиво. Хтось — вінницькі цукерки. Хтось — на благодійному ярмарку. І найголовніше — ти майже з кожним на прогулянці кажеш: “Добрий день. Добрий день”.

До речі, у Вінниці є власний шрифт. Айдентика. Місто позиціонує себе як місто інновацій. І це видно навіть у таких деталях, як зупинки — вони скляні, повернуті спиною до дороги. Це зроблено навмисно — щоб тебе не обляпало, якщо проїжджає не твій транспорт. У нас — швейцарські трамвайчики. І постійна турбота про доступність. Не все ідеально, не всі бізнеси ще це роблять, але ми всі зі свого боку стараємось.

Вінниця — не столиця. Не місто-мільйонник. Але й не провінція. Ми — десь посередині. Раніше в нас не було ресторанів, потім — не було мережевих. Ми просили. Нам не відкривали. І вінничани сказали: “Окей. Ми самі зробимо”. Тепер у нас є цілі сімейні гілки ресторанів. Один власник має десять різних брендів. І кожен — зі своєю концепцією, своєю атмосферою.

Запрошую вас у Вінницю. Я вас візьму, проведу, покажу свої місця. Не просто туристичні, а свої. У нас із вежі грає “Щедрик”. Ви сидите в ресторанчику біля вежі — і о 6-й чи 7-й чуєте, як вона звучить. Це відчуття згуртованості. Яке, наприклад, у Києві не завжди відчувається.

У нас раніше була конкуренція. А з початком повномасштабної війни з’явилась єдність. Умовно кажучи: якщо вінничанка піде їсти бургер — то швидше піде не в KFC, а в локальний ресторан. Бо власник — той самий Коля, який ходить цими вулицями, платить податки, підтримує. У нас навіть є локальний аналог Макдональдса — “Йой”. Там і бургери, і картопля фрі, і іграшки — але зі своїм вайбом.

Віннизація. Так, віннизація. Лагідна. Своя.

питання невідомій жінці

У нас є ще одна традиція. Коли невідома жінка задає вам запитання, а ви — наступній. Ми всі — в одному полі. І питання приходять не випадково.

Чи вважає ця прекрасна жінка, що всі цілі фемінізму вже досягнуті?

Ні. Недосягнуті. Мені здається, ми й не можемо повністю досягнути. Радянський Союз зробив із жінки машину, яка повинна: і вдома прибрати, і дітей виростити, і на роботу сходити — і ні в якому разі не сказати, що вона втомлена. Я в роботі постійно стикаюся з цими радянськими установками, механізмами, сценаріями. І слава Богу, що ми почали їх нарешті розпізнавати. Пропрацьовувати. Щоб вони не йшли далі.

Ми дуже різні за своєю природою — жінки й чоловіки. І поки в чоловіків немає менструації, важко говорити про справжню рівність. Бо навіть вона досі сприймається як щось “брудне”, “незручне”. Хоча це — природний процес. Це важке питання. Але я спробувала відповісти зі своєї позиції.

—А що ви запитаєте наступну жінку?

—В чому ваша сила?

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.