Марія Отченаш

марія
отченаш

Вона знала, ким хоче бути, ще до того, як навчилася писати. Але дозволила собі реалізувати цю мрію лише у 26 — завдяки любові, що дала їй крила. Тепер вона допомагає іншим не просто виглядати краще, а відчувати себе собою. Її шлях — це нагадування всім, хто вагається: справжні мрії не минають — вони чекають свого часу.

Харків – Вроцлав

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилася у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Мене звати Марія, прізвище — Отченаш. Багато хто думає, що це псевдонім, але ні. Мені просто пощастило з чоловіком.

А на що я наважилася? Завдяки чоловікові я здійснила свою мрію дитинства — стала перукарем, а останні роки працюю трихологом.
Перукарським мистецтвом я цікавилася ще з чотирьох років, тобто з дуже малого віку, і протягом усього життя це бажання нікуди не зникало. Навчатися я пішла завдяки тому, що чоловік повірив у мене й сказав: «Круто, у тебе є мрія, давай! Мрії мають здійснюватися.» І в 26 років я пішла вчитися на перукаря. Залишила офісну роботу, у принципі, відносно стабільну. А в салон я мріяла потрапити не в звичайну перукарню. Хотіла бізнес-салон — щоб одразу працювати з клієнтами, щоб усе було правильно для мене. Я педант і естет, для мене дуже важливо, щоб навколо було красиво: красиві люди, гарна мова, творча атмосфера. Це не просто потік, як у звичайній перукарні.

Тому я обрала бізнес-салон і сказала: «Я хочу у вас працювати, незважаючи ні на що. Я зелена після курсів, але я готова підмітати, мити, робити все, що завгодно. Головне — хочу тут.» У мене повірили й взяли. Так почалася моя професійна діяльність.

ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?

Для мене підтримка — це коли в мене вірять.
У принципі, я вважаю себе достатньо сильною людиною, зі стрижнем усередині. Але з дитинства якось так склалося, що я не відчувала цієї підтримки, і мені складно в певні моменти зробити перший крок. І щойно я відчуваю, що хтось у мене вірить — як от чоловік тоді, — усе, мене вже не зупинити. Він сказав: «Клас, у тебе є мрія, це так круто. У мене ніколи не було великої мрії, і я завжди по-доброму заздрив людям, які чимось горять». А коли він мене підтримав — це було все, старт дано.

Нам дійсно щастить, коли поруч є люди, які нас підтримують, не обламують крила — і тоді нам більше нікого й шукати не треба.

Я з дитинства мріяла керувати авто й бути перукарем. І ці дві мрії здійснилися саме завдяки моєму чоловікові. А ще я хотіла відкрити притулок для безхатніх тварин. Мені завжди дуже шкода тих, хто живе на вулиці. Це ще попереду.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Чому саме перукарство? Я вважаю, що це моє призначення.

Я вірю, що кожна людина приходить у цей світ із певним призначенням. Є ті, хто, можливо, не пам’ятає його, і відповідно у них немає мрії. А є ті, хто пам’ятає. І я впевнена, що це моє призначення, з яким я народилася. Мені завжди хотілося працювати з волоссям. Не знаю чому — це не пояснити. Просто хотіла, мріяла. І якщо з чотирьох років до 26 у мене це бажання не зникло, значить, мені було потрібно це реалізувати. Я дуже кайфую від того, що можу допомагати людям, робити їхнє життя красивішим і здоровішим.

— А чому трихологія?
— По-перше, хочу уточнити: трихологія — це не завжди медицина. Вона ділиться на медичну та реабілітаційну. Я — трихолог-реабілітолог. У мене немає медичної освіти, тож я не маю права призначати чи розшифровувати аналізи, виписувати вітаміни й БАДи для корекції дефіцитних станів або робити ін’єкції. Усе, що пов’язане з внутрішніми втручаннями, — не моя компетенція.

Я можу допомогти розібратися, чому лущиться або свербить шкіра, що відбувається з волоссям, і усунути ці неприємності поверхневими методами. Але, як людина, яка любить копати глибше, я не обмежуюся лише тим, що вивчила. Для мене дуже важливо зрозуміти причину проблеми. Тому я обов’язково працюю з суміжними експертами. Волосся — це індикатор нашого здоров’я. Воно не випадає просто так. Якщо говорити про випадіння, то воно починається тоді, коли в організмі відбуваються певні зміни: гормональні, психоемоційні, або ж неправильно працює шлунково-кишковий тракт.

Зараз я створила курс для дівчат, у якому, як трихолог-реабілітолог, пояснюю, які засоби використовувати та чому саме виникають проблеми. У мене в команді є ендокринолог, яка допомагає розібратися з гормональним фоном і підказує, які аналізи здати та на що звернути увагу. Є психолог, що допомагає вирівняти емоційний стан, адже стрес — сильний тригер випадіння, псоріазу, дерматитів та інших зовнішніх проблем. Є нутриціолог, яка дає рекомендації з харчування. Для мене дуже важливо розглядати здоров’я людини комплексно, а не тільки ззовні. Якщо я призначу лише поверхневі засоби, а в людини є дефіцити чи сильний стрес, то все це буде марно — просто гроші на вітер. Мета мого курсу — донести, що не треба бігти за «чарівними» шампунями, БАДами чи вітамінами. Потрібно знайти й усунути причину. Багато дівчат витрачають шалені гроші на маски, лосьйони, розмаринову воду, але час ми не можемо зупинити. Якщо йдеться про випадіння, то інколи після втрати часу волосся вже неможливо відновити — воно перестає рости назавжди.

Допомагаю відростити волосся без зайвих витрат. Працюю з проблемами шкіри голови. 10 років досвіду.

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

Мені здається, люди завжди щось роблять — у першу чергу для себе й від себе. Якщо я хочу зробити щось для іншої людини, то, мабуть, десь для себе ставлю галочку, закриваю якусь внутрішню потребу. Я роблю це насамперед для себе, а вже потім усвідомлюю побічний ефект для інших.

Мені дуже подобається допомагати. Можливо, у минулому житті я теж була кимось, хто допомагав людям. Я трохи занурювалась у медитації, і мені прийшло, що колись я була, умовно кажучи, ворожкою — бачила, що відбувається в житті людей, і допомагала їм. Не знаю, наскільки це правда, але, можливо, звідти воно й іде. Коли я допомагаю людині, я сама для себе стаю значимою. Мені дуже подобається, коли є результат: коли пишуть «Круто! У мене все працює, я відростила волосся, стан волосся покращився, шкіра перестала свербіти». Це ж так чудово!
Я сама пройшла цей шлях, бо маю себорейний дерматит. У мене колись шкіра свербіла й лущилась, і це дуже неприємні відчуття. Тому я прекрасно розумію дівчат, які позбуваються цих симптомів, і щиро радію разом з ними, що змогла допомогти.

Яку пораду Ти б дала тим, хто хоче "так як Ти"?

У першу чергу, коли ми говоримо про обмін професійними знаннями чи досвідом, у мене одразу виникає тема конкуренції. І я зараз з цим трохи працюю, бо маю таке відчуття: якщо я щось розповім іншій людині, то опинюся позаду. Насправді ж — ні. Коли ми ділимося, ми навпаки стаємо сильнішими. Бо тільки навчаючи інших, ми ще глибше пропрацьовуємо матеріал і самі вчимося.

У світі стільки людей, що клієнтів вистачить усім. Людина насамперед іде на енергію іншої людини. Ті, хто приходять до мене, навряд чи підуть до когось іншого, і навпаки — ті, кому не відгукується моя енергія, не оберуть мене. Тому чим більше в нас класних експертів, тим краще — тим більше людей зможуть закрити свої потреби й вирішити свої проблеми. А отже, суспільство стане щасливішим.

Щодо копіювання — вважаю, що якщо тебе копіюють, це круто. Це значить, що ти справжня зірка. Але сама я з дитинства не люблю копіювати — в мене навіть відторгнення. Навіть якщо бачу в когось ідею, яка мені подобається, — не можу її просто взяти й повторити. Хочеться зробити по-своєму. Можливо, це навіть заважає, бо ми, як люди, все одно щось беремо один від одного.

Коли копіювання стовідсоткове — тут питання до людини: «А хто ти взагалі? Як ти себе бачиш?» Тоді вона втрачає власну цінність і перестає бути собою.

Бути українкою — про що це?

Ну, для мене бути українкою сьогодні… Розкажу свою історію. Я народилася й виросла в Харкові — це російськомовне місто. І все своє життя, до 2022 року, до повномасштабного вторгнення, я розмовляла російською. Українська в моєму житті була: ми деякий час жили в Київській області, у селі, — там вона звучала скрізь. У Києві теж багато української. Але я все життя говорила російською, вся моя сім’я російськомовна. Чоловік взагалі народився в країні-агресорі — це було давно, але його родина теж розмовляла російською. Я активно веду соцмережі, і десь за пів року до початку війни, не знаю чому, вирішила переходити на українську мову. Почала писати пости українською, додавати українські тексти у сторіз. Так склалося, що, живучи в Борисполі, мене запросили на місцеву радіостанцію проводити ранкові ефіри — розповідати про здоров’я шкіри голови, волосся тощо. І, звісно, все потрібно було вести українською.

Сказати, що це було складно — нічого не сказати. Українською я розмовляти не вміла. Коли писала тексти — це одне: я знала граматику, вміла читати, розуміла мову. Але будувати речення в реальному спілкуванні було дуже важко. Я готувала тексти, приходила на ефір і розуміла, що сказати складно, хоча сенс мені зрозумілий. Потім ведуча змінилася, і я вирішила: «Ні, це занадто складно, забирає багато ресурсу, не буду». Припинила. Але за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення відчула, що хочу повернутися. Повернулася на радіо, провела ще, мабуть, два ефіри — і почалося те, що почалося.

Через кілька місяців, коли трохи відійшла від шоку й повернулася до свого Instagram-каналу, зрозуміла: я більше не можу говорити російською зі своїми підписниками. Бо навіть у себе я ловила момент: коли знаходжу людину, яка говорить російською, я починаю перевіряти, хто вона, звідки, чи не з країни-агресора. Це займало купу часу.

Для мене російська музика — табу, книжки — табу, і мова теж. Я розумію, що багато хто й зараз говорить російською, навіть у моїй сім’ї не всі перейшли на українську. Це вибір кожної людини. Я нікого не примушую, але для мене це тригер.

І я перейшла повністю на українську. Було складно. Спочатку вела блог українською, а вдома говорила російською. Через два тижні сказала: «Все. Я розмовляю українською». Це було кумедно: зранку прокидаюся — «Доброє утро!» — і одразу виправляю себе: «Оп, добрий ранок». Потрібно було переналаштуватися. Тому для мене бути українкою сьогодні — це мати свій ідентифікатор. І в першу чергу — це мова.

Я не можу сказати, що я якась дуже завзята патріотка, яка дотримується всіх українських ритуалів, знає всі свята й традиції. Але я вважаю, що українська мова — це дуже сильний ідентифікатор. Якщо людина говорить українською, ти одразу розумієш, звідки вона.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Це маленькі дії. Я вважаю, що кожна людина має діяти у межах своїх ресурсів. Гідність — це те, що ми будуємо в особистому житті, і з цього складається суспільство. Якщо людина не думає про себе, як це часто буває у нас, коли себе ставлять на останнє місце, — це складно. Хтось донатить, хтось сидить у новинах і переживає, але при цьому вигоряє і травмує своїх дітей.

Тому краще подумати спочатку про себе: не задонатити сьогодні чи завтра, а подбати про свій ресурс, свій психоемоційний стан. Приділити час сім’ї, дітям — навчити їх нових українських слів, передати філософію. Тоді світ стане кращим.

Донатити важливо, я донатила і доначу, коли можу. Для мене це має особистий сенс: у 2022 році в Харкові ракета вбила мого тата. Восьмого числа буде три роки, як його немає. Тому для мене це більше, ніж просто допомога на війні. Але я себе не картатиму, якщо сьогодні чи вчора не задонатила. Бо якщо в мене зараз немає можливості — потрібно взути, нагодувати дітей, витратити гроші на психолога — я зроблю це. Так я залишаюся в ресурсі, можу працювати й допомагати іншим, а тоді знову матиму змогу донатити.

Тому спочатку витрачаємо на себе, на своїх дітей, допомагаємо батькам. Коли я вперше почула цю думку, було незвично — адже нас виховували інакше. Але це логічно: донатити можна тоді, коли закриті базові потреби твоєї сім’ї й тебе особисто. Лише тоді можна виділяти якусь суму для допомоги. Бо дуже багато людей віддають останнє, а потім про них ніхто не подбає. І це, на жаль, дуже сумно.

Про безбар’єрність і доступність

Я працюю з психологом уже місяців дев’ять. І я відчуваю, наскільки мені стало простіше про щось сказати, пояснити, відстояти свої кордони. Це ще не на 100% пропрацьовано, я це відчуваю, але я прагну навчитися правильно говорити людям або відстоювати кордони, або робити зауваження — не з позиції: «Ви всі тут дурні, зараз я вас навчу», а так, щоб людина задумалася, але не образилася. Щоб це було екологічно, як зараз кажуть.

Тому я цьому ще вчуся. Ми багато чого не вміємо, але, як я завжди кажу, живемо у дуже класному світі. У нас є інтернет, у нас є ChatGPT, у нас є психологи. Робота з психологом — як почистити зуби. І нарешті ніхто не каже, що це неадекватно чи «навіщо ти працюєш з психологом». Тому ми можемо розвиватися, створювати кращу версію себе.

Щодо дітей, хочу поділитися ще думкою. Якось я натрапила на відео, де пояснювали один нюанс поведінки людини — коли їй важливо, щоб «моє місце» залишалося моїм, «мій предмет» — моїм, і не дай боже, хтось його візьме. Показували ситуацію: на зупинці хлопчику потрібно сісти саме на конкретне місце, а там сиділа жінка. Вона каже: «Сядь поруч», а він: «Ні, мені треба саме сюди». Цим відео пояснювали, що якщо іншій людині не принципово, то краще просто пересісти, ніж робити з цього проблему. А жінка вирішила, що у матері погане виховання сина. Але дитина просто така народилася. Якби наше суспільство більше знало, як спілкуватися з такими людьми, було б краще.

Я завжди вчу своїх дітей, що людина у кріслі колісному — така сама людина, як ми. Може, в неї немає однієї чи двох ніг, але вона має ті ж права. Її треба поважати, не надмірно жаліти, але можна запитати: «Може, потрібна допомога?» І так можна запитати будь-кого — з ногами і руками, без.

Головне, щоб людина не шкодила собі та іншим. Все решта не має значення. Якщо людина з великої букви, живе чесно, не шкодить, то яка різниця?

Після смерті мого тата у 2022 році я довго була в образі, не сприймала людей. Потім почало відпускати. І я зараз розумію, що навіть ті, хто живе в країні-агресорі й не підтримує війну, не завжди винні. Не кожен може виїхати. У когось там житло, робота, рідні. Це безвихідь.

У нас є знайома, у якої дочка живе там із чоловіком. Вони прив’язані до місця проживання, і це складна ситуація. Тому я почала більше розуміти, що навіть там є люди, які нам не бажають зла.

Раніше, коли я в Польщі чула російську мову, мене це дуже тригерило. Мені здавалося: «Всі рашисти, катастрофа!». А мені казали: «Заспокойся, тут багато білорусів». І дійсно, серед тих, хто говорить російською, можуть бути різні люди. Тому важливо мати співчуття.

Тут треба пам’ятати, що людина — це людина. А далі вже є нюанси — політичні чи інші. Але в першу чергу треба залишатися людиною з емпатією, відповідальністю, вчинками, бажанням не шкодити іншим.

Бо навіть українці, які говорять українською, можуть бути такими, що «на голову не натягнеш».

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Що вважати сміливими кроками? Сміливий крок для когось — це стрибнути з парашута, а для когось — зняти відео, змонтувати його і викласти в соцмережі. Іноді комусь легше стрибнути з парашутом, ніж вийти перед камерою.

Якщо мені в голову приходить ідея, я намагаюся одразу її записати. Якщо не запишу — вона губиться. Деякі ідеї реалізовую одразу, особливо якщо це стосується контенту. Деякі записую, а потім обов’язково переглядаю.

Я завжди дотримуюсь принципу: краще зробити і, можливо, пожалкувати, ніж не зробити зовсім. Бо можна довго думати, але якщо нічого не робити — нічого й не буде.

— Тобто в понеділок ви сідаєте з блокнотом і плануєте?
— Приблизно так. Дивлюся: ця ідея була вдалою — її тиражую. Ця не спрацювала — більше не роблю. А цю можна ще доопрацювати й повторити.

Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально

Так, був у мене досвід, коли ми з моїми експертами чітко запланували: проведемо ефір, вебінар, докладемо максимум зусиль. І дійсно, сил і часу пішло багато. Але ефект виявився не таким, як я очікувала, не таким, як хотілося.

Я, звісно, засмутилася, але дала собі час трохи переосмислити ситуацію, передумати й зробити висновки. Почала копати далі, шукати причини: чому не спрацювало, що потрібно змінити. Найбільше сили мені дає віра — у те, що я роблю, у те, що я приношу користь, і що це дійсно потрібно людям. Просто багато хто ще цього не знає, а я прикладаю максимум зусиль, щоб донести це до них.

Найголовніше, що я для себе винесла (і тут теж допомогла робота з психологом), — у моменти відчаю, коли нічого не виходить, потрібно зупинитися. Перестати зациклюватися на тому, що не виходить, і дати собі час. Але саме час — не пускати все на самоплив, а визначити для себе межу. Наприклад: «Пів дня я не займаюся цим».І дотриматися цього.

Звісно, мені складно повністю відпустити, мозок все одно продовжує працювати. Але я намагаюся перезавантажитися: постраждала, посумувала, зробила інші справи — і раптом «хоп!» — приходить ідея, і я знову йду вперед.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Я чудово розумію страх, коли жінка щодня зранку до вечора ходить в офіс, а в душі хоче чогось іншого. Дуже непросто вирватися з цих «стосунків» із роботою, яка зараз дає стабільний дохід. Тут важливо мислити довгостроково.Це, до речі, стосується не тільки роботи, а й взаємин — із собою, дітьми, іншими людьми. Ми ніколи не знаємо, що буде завтра, але вже сьогодні можемо будувати стратегію, яка працюватиме через рік, два чи три.

Коли я працювала в салоні, мені було непросто: в Україні я мала власну студію й працювала на себе, а за кордоном — уже на когось. І в певний момент я зрозуміла: більше так не хочу. Мене «потрясло», але я сказала чоловікові: «Ні, я більше не можу. Так, зараз я тримаюсь за ці копійки, які отримую, але краще деякий час взагалі не зароблятиму, зате вибудую стратегію, яка згодом принесе і більше грошей, і більше користі».

Треба вчитися жити тут і зараз, але дивитися вдалечінь. Бо багато людей чіпляються за те, що мають, і потім раптом усвідомлюють: «Пів життя пройшло… А чим я взагалі займалась? А де тут я?» І виявляється, що себе немає — лише страхи та ілюзія стабільності. Звісно, не кожному потрібно мати власну справу. Багатьом комфортно працювати на когось — і це теж чудово, якщо вони в цьому справді добре почуваються.

розкажи про своє місто

Якщо говорити про Харків, то зараз він для мене — наче людина, яка бере на себе всі удари. Я не розумію, як моє місто ще тримається після всього, що відбувається. Це надзвичайно складно. Востаннє, коли я там була, було дуже сумно: багато розбитого, забитого, зруйнованого.

Щодо міста, де я живу зараз… Так склалося, що за кордоном я провела півтора року у Варшаві, а тепер уже третій місяць мешкаю у Вроцлаві. І Варшава, і Вроцлав місцями дуже нагадують мені Харків. У цих містах є щось спільне й з Києвом — певні риси, атмосфера.

Сьогодні Вроцлав для мене відчувається як спокійна, врівноважена, впевнена в собі людина.

Що розказати про вінницю?

У Вінниці я була лише один раз — проїздом, коли в березні 2022 року ми виїжджали з Бориспільського району. Ми прямували на Прикарпаття, щоб перечекати і побачити, як розгортатимуться події.

Власне, Вінницю я тоді так і не побачила: пам’ятаю, що приїхали дуже напружені, заночували в церкві, а вранці, під звук повітряної тривоги, поїхали далі.

питання невідомій жінці

Який з випадків з дитинства створив на тебе великий вплив на те, ким ти є в дорослому віці.

Я впевнена, що я народилася з цим бажанням. Просто чотири роки — це вже такий вік, коли ти більш усвідомлений, ніж у три, два чи один рік. І тоді, коли я вже почала розуміти свої бажання і відчувати, чого хочу в житті, я дуже чітко усвідомила: я хочу бути перукарем.

Нічого особливого тоді не сталося — навпаки, життя складалося так, що майже всі навколо були проти цієї ідеї. І тільки у 26 років, коли я почала жити з хлопцем (тоді він ще не був моїм чоловіком), усе змінилося.

Пам’ятаю, після закінчення інституту я шість років працювала менеджером з продажу: продавала програмне забезпечення, рекламні площі в журналах — у різних сферах. І якось приходжу додому й кажу:
— Я так втомилася. Не хочу більше продажів, не хочу цих планів і дедлайнів. Я ж перукар, я хочу працювати перукарем.

Він подивився на мене й каже:
— Що, серйозно?
— Так, у мене мрія з дитинства, ще з чотирьох років.
І він відповів:
— Так це ж круто! У тебе є мрія, і це дуже важливо.

На наступний день я вже знайшла курси — і мене було не зупинити.

Питання для наступної жінки:
У чому саме ти знаходиш ресурс, силу і натхнення, щоб робити те, що робиш?

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.