Марина Нікуленко

Cьогодні більшість називають мене художниця, яку кличуть MALVA

Розкажи свою історію

Звусь я Нікуленко Марина, а знають мене всі по різному, хтось, як доньку, маму або сестру, хтось, як подругу або он та «занощива» ), як бухгалтера, туристку, колишня дружина, однокласниця, ролей я приміряла багато. Сьогодні більшість називають мене художниця, яку кличуть MALVA. Мені трішки дивно коли мене так називають, я не маю освіти, як художник, я лише люблю малювати, в мене щось виходить, я це роблю і далі буду йти в напрямку мистецтва.

Коли була маленькою, я мріяла, що буду відомою художницею. Папа на той час робив ремонтні роботи і їхня бригада робила розпис стін, в нас весь коридор був розмальований березами). В основному, працювали вони через трафарет, але одного вечора в моїй спальні папа, кольоровою крейдою, до виноградної, лози домалював гроно винограду. Він зробив це просто і легко, а я тоді дивилась на нього і думала, ого – клас, я теж так зможу. Потім я розмалювала крейдами наш поверх в під’їзді. Далі все стандартно, складні 90-ті, школа, університет, 10 років роботи бухгалтером. Але малювання повернулось в моє життя і розвернуло мене зовсім в інший бік. Кілька років назад моя подруга подарувала мені сертифікат на індивідуальні заняття у художниці, пізніше я продовжила навчання. З початку війни вчилась графічному дизайну, це цікаий напрямок для роботи. Спілкування з людьми, які працюють в різних сферах, кожне замовлення, це невеличке дослідження тієї сфери, якій працює замовник.

Розкажи, яка ти була до війни і що тоді було важливо

До війни я часто відкладала все на потім і була обережною, але руйнівна енергія війни знесла всі непотрібні паркани. Сьогодні для мене важлива чесність з собою, яка тягне за собою – бути чесною з іншими, навіть, якщо це боляче. Сумно дивитись на чужий біль, боляче проживати свій, але уникнути болю не вийде, його потрібно проживати.

Яка ти зараз?

Сьогодні я активно продовжую пізнавати себе, я відкриваюсь людям та йду в свої страхи. Є страхи, які рятують нас, а є ті, які вигадав мозок, бо має на то причини, от в такі страхи потрібно йти. Так, часом це не просто і я часто не знаю що там знайду, але якщо поборола, то результат мене радує.

Якою станеш після перемоги?

В мене немає такого розуміння, як «після перемоги», я живу сьогодні тут і зараз, лише тут я можу змінювати реальність, а не чекати перемоги, щоб жити потім. Я люблю Україну і маю власні амбіції щодо прославляння нашої культури, але куди мене занесуть мої мрії лише час покаже.

Розкажи про Україну, яку ти знаєш і любиш

Любов до України почалась з села. Я родом із села в Погребищенському районі, що у Вінницькій області. Коли я була малою, тоді часто вимикали світло по вечорах, а якщо в цей час була ще й зима і я гостювала в дідулі з бабулею, то ми теребили кукурудзу і по бабціному пісеннику співали українських пісень, а підсвічувала нам гасова лампа і вогонь в плиті ). Моя бабця співала на сцені в клубі, а на виступ одягала вишиту сорочку, в неї їх було дві і вона вишивала їх сама. Я любила спостерігати, коли вона діставала їх з шафи і показувала мені або одягала, з чаом вона подарувала мені одну ) Бабця і мене навчила вишивати хрестиком. Ми ходили збирати трави разом з бабцею, люблю поле, пшеницю, волошки, ще дітьми ми часто бігали по полях. Ще ми їздили в гості до бабусі Ані (це бабуся мого друга). В неї була хата, а в хаті піч і ми з Артемом там ховались. В хаті висіли рушники та образи і пахло там якось по особливому. Потім я познайомилась з бабусею мого колишнього чоловіка, її звали теж Марина. Вона жила в старенькій хатині, там була піч, стара дубова скриня з орнаментом. Вона вирощувала льон і коноплі, пряла нитки, ткала полотно шила сорочки і вишивала їх. ЇЇ хата вся у вишитих рушниках, подушках та фіранки на вікнах. А ще вона цікаво розповідала про їхнє не просте життя.

Для мене Україна – це село, це гурт, згуртованість, поля, ліси, водойми і багато горбистого простору. Я виросла в таких місцях.

Як живеш і на що звертаєш увагу?

Крім України маю цікавість до Польщі, гілка мого роду по маминій ліній всі поляки, моя бабця Ванда полька, колись прабабуся зі своєю родиною втікали з Польщі до України, це було в період першої світової війни. Їхня історія складна, там багато болю і переживань, багато дива і співпадінь. Хочу дізнаватись більше про своє коріння.

Яка риса характеру тобі допомагає і чому?

Зі складнощами допомагає впоратись вміння шукати і знаходити світлу сторону будь-якої ситуації, що склалась. Я завжди можу знайти чому порадіти, часом це зовсім дурня ))

Що зараз ти вивчаєш і для чого навчаєшся?

Зараз я вивчаю символіку Української народної культури, мене цікавлять орнаменти, розписи на стінах. Анатомію людини для художників, відновила уроки з художницею Карабан Мариною Василівною.

Мені подобається розписувати стіни, тому працюю в цьому напрямку, все більше знайомлюсь з матеріалами та вдосконалюю свої навички. Мені цікаві великі площі ) а спостерігаючи за реакцією та емоціями людей, коли вони дивляться на мою роботу, я готова розписувати кожну не красиву стіну, мені байдуже, крива вона чи рівна )

Хочу прикрашати громадські місця, ми варті того, щоб нас оточувало красиве. Хочу прикрашати оселі людей, робити їх особливими, щоб в дома вони почувались щасливими.

Я лиш завершила розпис біля входу в під’їзд нашого будинку і це так класно, коли мені дають відгук типу: «От йду я втомлений, з роботи, додому, зайшов в тамбур відчув себе художником, підзарядився і пішов собі радісний в квартиру». Люди мені дякували і раділи моїй роботі, це надихає творити і надалі для людей. В мене в дома немає моїх картин, всі я роздавала, я хочу, щоб мої роботи були між людьми.