Марта Шмідт - Амбітна пані

МАРТА
ШМІДТ

Вона — парфумерний дизайнер, коуч, цілителька, дослідниця. Від Франківська до Мюнхена й Аліканте вона несла аромат душі, віри та дії. Її бренд Mirta Scent — не просто парфуми. Це якір. Це пам’ять. Це відповідь на питання: «Чим пахне твій найщасливіший день?»

Мюнхен

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

В першу чергу — на переїзд за кордон. Я родом з Івано-Франківська, там народилася. Потім 15 років прожила в Німеччині, у Мюнхені. Там вивчилася, вийшла заміж… щасливо розлучилася.

З 15 років працювала — починала з продажу парфумів. Дуже амбітно перестрибувала з позиції на позицію. Працювала в трьох найбільших світових концернах косметики: LVMH, Estée Lauder і L’Oréal. Була і в тренінгу, створеня і в регіональному розвитку, відкривали ексклюзивні бутіки. Останнє — це філія у Мюнхені для австралійського бренду Aesop.

Зараз я ще там живу, хоча говорю з вами з Аліканте.

Моя мрія завжди була — подружити людей з ароматами. Розповісти, що парфуми можна носити усвідомлено. Як вони на нас впливають. Навіть коли займала високі посади, я завжди шукала конект із людьми — дивитися, як вони реагують на запахи, що це з ними робить. Це було великою частиною мого життя.

Паралельно я вчилася на економіці, маю магістра. Часто чула у свій бік: «Ну от ти з дипломами, мовами, багатогранністю — і парфуми продаєш?» І справді, шукала себе. Було нелегко. Самій, у великому й дорогому місті.

Дуже рано пішла в духовність. Ще перед переїздом за кордон навчалася в католицькому ліцеї у Варшаві. Тоді були моменти… навіть претензії до Бога. Це запустило мій духовний розвиток. Я шукала сенс. І в 22 серйозно задумувалась змінити релігію на буддизм. Ходила в храм у Мюнхені, співали мантри. Мала глибокий намір до дослідження спіритуального світу.

Вивчала, що для мене віра, що для мене Бог. Через мови, культури, релігії я бачила подібності — і не розуміла, чому. Я з релігійної сім’ї, бабуся навчила молитися, дала той якір віри. Тому й досліджувала себе з різних практик, досить рано.

І, як у всіх, були життєві челенджі. Тоді я пішла в психосоматику. Ставили різні діагнози — а я їх, я би так сказала, сама зцілювала: через віру, через тіло. Не йшла до лікаря. Хоча маю шість поколінь лікарів по татовій лінії. Всі успішні, мудрі. Але я — як підліток в опозиції. Казала: «Ні за які гроші!» І не реалізувала батьківську мрію.

Батько завжди казав: «Якби ти пішла на медичний — з твоїм потенціалом…» Але я не стала лікарем. Я стала нейрокогнітивним коучем, духовним наставником.

– А що далі? Яке життя ви створили після цього вибору?
– Я зараз входжу до Європейської спілки коучів. І я інструктор із роботи з підсвідомістю. Випускаю своїх студентів — обіцяю їм уже певну професійну реалізацію. Це мене дуже надихає розкривати людський потенціал.

90% свого часу я працюю з жінками. Тому мені дуже відгукнулося те, чим займаєтесь ви. Відчуваю силу синергії, сотворчості двох-трьох жінок. Я проводжу ретрити. Я пішла в онлайн-бізнес. Блог був для мене терапевтичним. Коли почувалася самотньою, покинутою — писала.

Люблю читати книжки. І завжди хотіла бути головною героїнею історій про жінок, які досягають всього легко і без боротьби. Що можна бути щасливою, реалізованою і амбітною, але не будь-якою ціною. Через сильну емпатію мені іноді складно розрізнити — де мої почуття, а де чужі. Я буквально проживала життя інших жінок. Це дивувало. Але звідти народилися проєкти: я запитувалася, як я створювала минулого разу; які дії я для цього робила, і як я з цим справилася та упаковувала свій досвід в проєкти. Для когось ти завжди будеш точкою Б.

– Наприклад?
– “Щоденник парфумера” у 2021-му. Школа сучасного цілительства. У березні ми провели випускний в Аліканте. Я вела жінок чотири місяці, де проводила їх через різні сенсорні практики, щоби розвивати місію любові до самопрактик.

Моя бабуся по татовій лінії — покійна — була цілителькою, майстром рейкі. Коли вона пішла, на мене ніби звалився тягар. Я мала продовжити. Успадкувала велику бібліотеку: рейкі, слов’янська йога, очищення карми, кінезіологія, хіромантія… Я була навіть зла на бабусю, що вона не сказала про це раніше. Але я жила за кордоном, вона — в Україні. І цей вічний пошук себе…

Зрештою, я зрозуміла: я вже себе знайшла. І вже готова передавати знання далі. Зараз — я в Аліканте. В серпні минулого року — в один день — я завершила стосунки в Мюнхені, звільнилася і відчула: настав час створити бренд. Власний.

– Бренд, як прояв усіх ваших граней?
– Так. У мене вже був певний авторитет у парфумерних колах. Я була критиком — бренди надсилали мені аромати для оцінки, на який ринок їх краще направити. Створювала аромати для нішевих брендів, дуже точково. І паралельно — займалася цілительством.

Я постійно навчалася. Мала, знаєте, цю інтелектуальну гординю: що завжди треба ще щось знати. Колись знання були закритими — а я хотіла відкрити. Подорожувала: Латинська Америка, Балі, Індонезія… все це складалося в одну картину. В мене було дуже багато знань і досвіду — і настав момент, коли захотілося це все інтегрувати.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

– І що ви створюєте?
– Аромат, який зцілює. Висококонцентрований. Який якорить стан. Допомагає людям трансформувати страхи, тригери. Розкриває сенсорику. Підсилює інтуїцію. Відкриває емпатію.

Довго ця мрія була для мене недоступною. Не було поруч людини, яка це реалізувала — і це зупиняло. Мене переслідував страх помилки і починати з маленького. Було багато невдалих спроб. Але тепер я в дорозі. Вже створюю. Для мене важливо не зрадити собі і створити щось дійсно унікальне. Інколи страшно бути новатором і повірити в те, що це можливо.

– Що підштовхнуло вас остаточно йти в своє?
– Я побачила: якщо в мене вийшло з німцями — з їхньою, напевно, найбільш закритою і холодною культурою, — то я можу більше. Я жила там більшу частину свого свідомого життя. І бачила, наскільки не відчуваю себе частиною цього суспільства. Це й стало тригером: покинути Німеччину.

Коли почала створювати власний бренд, піднялося дуже багато підводних течій. «Тобі потрібні мільйони. Лабораторії. Обладнання. Патенти». Це здавалося нереальним. А в моєму колі аромат залишався хобі. Але щось у мені… впертість, хоробрість — щось шепотіло: ти можеш більше. Ти новаторка. Я це не знала, але відчувала, що мене ведуть. І я не мала права здатися.

Я говорила всім про силу ароматів. Розповідала, що ми маємо понад 18 000 рецепторів. Що нюх можна тренувати, як м’язи в спортзалі. Що це розкриває чутливість. Відновлює смак життя. І мені вірили. Люди бачили — я органічна і природня в цьому.

Було багато історій — клієнтських, глибоких. Вони привели мене до ідеї написати книжку “Сила ароматів”. Вона народжувалася через ченнелінг. Але часу дописати — ніколи.

– І тоді сталася зустріч…
– Так. Людина, яка дуже повірила в мій проєкт. Хоч він і нестандартний: нішева парфумерія, екстракти, що коштують понад 100 євро за флакон. Для порівняння: масмаркет — від 5 до 10 євро. Там інша маржинальність.

А в мене все не виходило. І я, як завжди в таких духовних кризах, полетіла на Балі. Пройшла всі кармічні чистки, зустрічалася з цілителями. Закрилася на місяць. І сказала: «Боже, якщо це я — то покажи мені. Я вже втомилася тільки говорити про це, а нічого не мати». Повертаюсь у Мюнхен. Ще в наймі. І за чотири місяці життя змінюється з ніг на голову.

Отримала ліцензію викладати курс «Тета-хілінг. Любов до себе». Цей курс змінив мене. І змінив багато жінок. Я щодня питала себе: «Якби я справді любила себе — чи жила б я тут? Чи робила б це? Чи була б з цією людиною?» Це запитання привело мене сюди.

– І що зараз?
– Я тримаю в руках свій ароматний флакон. 100 мл. Ми випускаємо три аромати — дуже лімітовану колекцію. З бізнес-партнером, який сказав: «Блін, це круто».

Я виступала на міжнародних конференціях. Запалювала людей. Бачила, як горять очі. Коли говорю про вплив, про дух ароматів — це моє. Я кайфую, коли поєдную цілительство і чутливість до ароматів. Особливо, коли я почала привласнювати собі свої заслуги.

Marta Schmidt |Coaching| Mirta. Marta Schmidt |Coaching| Mirta

– Коли з’явилося відчуття, що за цим усім стоїте ви?
– Коли я почала казати собі: «Гей, за цим усім стоїш ти. Це не “якось так склалося”. Це твоя душа. Це твій досвід. Це твоя віра — і в Бога, і в себе». Я відчула довіру до свого шляху. Хоча було багато моментів, де життя ніби перевіряло: чи вірна я собі. Але я йшла. Помилялась. Поверталась. І мені вказували: «Не злися. Ми тебе проведемо».

Я в Іспанії. І це для мене нове. Бо я ніколи не дозволяла собі розслабитися. Регулярно мала емоційні зриви, лежала в лікарнях. Тіло просто не витримувало. Після початку війни я займалася понад 50 сім’ями в Мюнхені. Зустрічала їх на вокзалі. Взяла відповідальність, яку не могла винести. Я давала, але коли зачинялись двері — залишалась сама. І було важко. Впав зір, з’явилися психосоматичні реакції. Я не приймала те, що відбувається в Україні.

Тому мій бренд — він для таких людей. Для українців. Для тих, хто відчуває. Хто втомився. Хто шукає якір. Це для вас. Для тих, хто бачить красу. Хто вірить не словам — а відчуттям. Для тих, хто відчуває глибину, хто вірить у щось невидиме. І хто розуміє, для чого нам еволюціонувати, що можна мати розкіш, достаток, контакт з собою і служити одночасно.

– Чому саме Mirta?
– Mirta Scent. Мірта. Це особисте. Колись, коли я приїхала до тата в Україну, він почав лагідно називати мене “Мірточка”. Я не зрозуміла, звідки це. Сіла в літаку, глянула — і виявилось, що мірта — це рослина з дуже глибокою символікою. Духовність. Захист. Зцілення.

Коли я познайомилась зі своїм бізнес-партнером, передала йому концепт. Він чомусь записав мене у телефоні як “Мірта”. Хоча звати мене Марта. Потім з’ясувалося, що в нас спільний знайомий — він йому сказав: «Її не Мірта звати». А він показує: «У мене в телефоні вона як Мірта». І тоді я зрозуміла — це назва.

– Які аромати?
– Ми обрали три з 27 формул. Було дуже важко. Це як вибирати трьох улюбленців із 27 дітей.

Sunny Soul – Сонячна Душа.
Ahlam — з арабської «Мрії, Сни».
GR — це закодована історія, яку може відкрити лише той, кому аромат дійсно підходить.

Коли я роблю сторітелінг, я бачу: людина сама розповідає історію, яка резонує з ароматом. Це знак.

– У чому особливість парфумів?
– Це екстрактні парфуми, не туалетна вода. У них понад 80% натуральних екстрактів і ефірних олій. Вони як олійка — концентровані, дуже стійкі. Ми використовуємо дорогий метод дистиляції, який передає 100% запаху екстракту.

Я кодую в ароматі стан. Людина одягає аромат — і носить із собою стан. Це не просто запах. Це парфумний якір. Якорі енергії, сенсів, сенсорики. Це тріада, яка допомагає людям відчувати більше насолоди, розслаблення, цікавості, ігривості, достатку.

І хоч я не можу поки що розкривати всі інгредієнти — це свідомий вибір. Бо ці аромати не для всіх. Вони — для тих, хто відчуває.

– Які сенси ви заклали в ці аромати?
– Я можу розповісти, що саме хотіла передати.

Sunny Soul — сонячна душа. Ми робили blind smelling — люди закривали очі. І в кожного з’являлась посмішка. Без винятку. Це був знак. Немов сонце на обличчі. Я сьогодні сама в ньому — і він дійсно про літо. Але його можна носити і ввечері. Він має кремовий шлейф та цитрусові акорди з легким древесним шепотом.

Це про стан, коли душа визнана. Коли ми знаємо: вона нас веде. А щоб почути душу — потрібен довгий шлях. Бо часто ми живемо з нестачі. Не слухаємо. Не помічаємо. Але душа — це шлях легкості. Шлях насолоди. Це коли всі події, всі люди сходяться в одній точці — для тебе. Як наше сьогоднішнє інтерв’ю — все склалось.

Я використовувала екстракти, які мають гомеопатичний вплив. Які активують гормональну систему. Зокрема окситоцин — гормон любові. Цей аромат хочеться обіймати. Хочеться світити. Йти за руку. Готувати. Обіймати домашніх улюбленців, дітей, рідних. Дивитись в очі, торкатися прям до мурашок на тілі і спокою в голові. Бо душа — не осуджує. Вона просто є.

– Це дуже світло. А інші аромати?
– GR. Це глибоко. Це унісекс. Найбільше працювала саме з ним.

Колись він був deep grey — темно-сірий. Тепер — про розкіш. Не про блиск. А про розкіш визнавати свій рід. Відчувати підтримку. Бути частиною великої системи. Кожного разу, коли я його вдягаю — я бачу перед собою руки моєї бабусі. Як вона відкриває старий сундук… І тільки рід має ключ до унікальності, яка прихована в ньому.

– А як народжувався аромат?
– Це було бачення. Ці руки… вони витягують зі старого скрині ляльку, книжку, хустку — і передають її. Доньці. Внучці. Це трилогія. Про цінності. Про принципи. Про чесноти роду. Про мудрість.

І тоді вже базова нота — це земля. Це коли ти заземлений. Коли внучка додає до роду свої напрацювання й передає далі — жінкам чи чоловікам. Це багатогранний аромат. Він вібрує на тілі. Дерево, сонце, квітка, фрукт… усе живе.

– І він має ім’я?
– Так. Це GR. І це про пам’ять роду. Про велич. Про зв’язок.

Коли це бачення прийшло, я плакала. Сильно. Я — така: коли щось спускається згори, мені треба додивитися. Я цим образом потім живу. Якщо не втілю — ходжу як одержима. Весь світ ніби каже: ти мусиш це зробити – передати коди родової пам’яті. І я йду. І я роблю. Цей древесно-пряний аромат передає суть тихої і стриманої розкоші з сильню древесною базою, глибоким ірисом в серці та акордом з інжиру, кардамону і чорного чаю в топі.

Я не знаю, що це — підтримка вищих сил? Внутрішній голос? Я ще досліджую.

– А третій чим пахне?
– Ahlam — з орієнтальних мов “сни”, “мрії”. Він ще попереду — ми ще його розкриваємо. Але він — для мрійників, які люблять розкіш. Які не зраджують собі і за цю вірність отримують насолоду від життя, від людей, від подорожів, від атрибутів успіху. Для тих, хто не боїться бачити те, чого ще нема. Для тих, хто йде до себе — а не тікає від себе.

В ньому відчувається мох, один із найдорожчих видів Уд, ліванських кедр, акорд з кардамону і амбри. І в топі – гіркий помаранч для нейтралізації. Це аромат для заземлення і для формування внутрішнього стержня.

– Як створюються ці парфуми?
– Це екстрактні аромати. Не туалетна, не парфумована вода. Понад 80% — екстракти й ефірні олії. Концентрація дуже висока. Ми використовуємо один із найдорожчих методів дистиляції — який зберігає 100% запаху.

І я кодую в них стан. Людина одягає аромат — і несе в собі стан. Це як якір. Парфумний якір. Інгредієнти поки не розкриваю — це теж частина магії. Це аромати не для всіх. А для тих, хто чує. Хто пам’ятає. Хто дозволяє собі світитися.

– А третій?
– Хоча… він також про глибину. Ми використали там найдорожчий екстракт Уду — бакхур. Його енергія — про землю, про силу, про ініціацію. Дуже віддалено — лише настроєм — нагадує Tom Ford Oud. Я працювала в Product Management на Tom Ford. І тепер змогла зробити по-своєму. По-справжньому, по-природньому.

Ми плануємо цей аромат запускати на схід — у культури, де зовсім інший парфумний етикет. І так, я мрію написати книжку українською про парфумний етикет. Її ще не існує. Абсолютно. Не про ароматерапію — а саме про аромати. Про те, як вони діють.

– Що закладено в Ahlam?
– Сакральна геометрія. Очищення. Через аромат можна чистити простір. Себе. Енергетику. І додавати розкоші.

В орієнтальному світі є ритуал: жінка прокидається раніше за всіх. Одягає шовк. Запалює уд біля входу. І з димом починає танець. Спочатку йде до дітей — благословляє. Потім — до чоловіка. Уд — це символ розкоші, родової сили, ініціації. За ним фараони посилали посланців. Його несли крізь ворожі землі. Бо це було святе. Це очищало храми, тронні зали, душі.

– Ви обрали три аромати — кожен із потужним змістом. Це три різні стани?
– Саме так. Три максимально різні стани.

І ще… я мрію додати до кожного аромату окрему медитацію. Щоб аромат не просто наносили — а в нього входили. Щоб була історія. І звук. Бо аромат — це вібрація. Як хвиля. Ми її чуємо носом. Вона активує глибинне сприйняття. Шишковидну залозу.

Наші аромати «доходять» під саундхілінг. Під українські автентичні пісні. У нас навіть була жінка на виробництві — я доплачувала їй, щоб вона вмикала фольклор, коли поверталась до роботи. Ми заряджали ці аромати піснями.

Я давала кожному аромату загрузки — енергії чеснот. Те, що я бачу в кожному з них. І, напевно, тому…
…вони дійсно працюють.

– Чи є у вас аналогії, на які схожі ці аромати?
– Не схожі ні на що.

Я нещодавно в Аліканте познайомилась із хлопцем, євреєм. Каже: «Я взагалі терпіти не можу парфумів». Ніколи жодного на себе не наносив. Але чисто з цікавості підійшов — понюхав. І каже: «Я такого раніше ніколи не чув». Аж захотів нанести на себе. Це було визнання.

Він вибрав Sunny Soul. Через три дні написав: «Він досі на мені». Це сильна формула. І вона — ні на що не схожа.

– В Україні його можна буде придбати?
– Так, звісно. Ми будемо представлені в приватних парфумеріях — точно в Мюнхені, і, ймовірно, в Києві. Але основна платформа — онлайн. Через Instagram. Через сайт. Через анкету передзапису.

Вчора ми затвердили домен — буде двомовна версія: українська та німецька. І вже скоро буде запуск. Я мрію зробити івент. З музикою. Можливо, з піснею. Бо мені здається, ці аромати можна передати ще й звуком. Мені хочеться поєднати сакральне знання, аромат і музику. Душу.

– Дуже символічно звучить і назва бренду.
– Це тато. Він називав мене “Мірточка”. Без жодного контексту. Просто так побачив — і сказав. А потім — я відкрила значення цієї рослини. Символ захисту, зцілення, жіночої сили. Mirta – Soul of nature.

А ще у мене є брат. Йому зараз вісімнадцять. Коли був малим — приїжджав до мене в Мюнхен. Ми йшли десь їсти, йому приносили страву, і він — перше, що робив — нюхав. Потім торкався. І я дивилась — це ж я. Несвідомо. Але дуже точно.

– Як запах стає ключем до себе.
– Ніс — це відчуття істини. Парфуми — це сенсорна медитація. Це якраз про тих, хто хоче не просто пахнути, а прожити себе.

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

– Ви згадували про дитячу чутливість до запахів. Як це проявлялось?
– Максимально несвідомо. Я почала давати цьому місце лише згодом. Я пам’ятаю, як уже в дорослому віці сиділа у лікаря. Підвищена чутливість до ароматів — вона зі мною з дитинства. Аромат — це невидимий тригер. Якщо запах неприємний — це як акт насильства. Це як клаустрофобія. Це про емпатію. Про інтуїцію. Про здатність відчувати світ глибше. І розкодовувати його через запах.

– Ви навіть повертали людям відчуття запахів?
– Так. Коли працювала в Estée Lauder під час пандемії. Люди приходили, шукали мене. Я працювала з ними через практики, через пам’ять. Ми відновлювали сенсорику. Пригадували смак, запах через знання, як працює і влаштований наш мозок. І нам вдавалось повертати смак життя через аромати. Це був подарунок.

Що є підтримкою?

Люди.
Бог мене дуже любить — людьми.
Я по природі — закрита. І довго була емоційно холодною. Мій досвід у Німеччині… він про жорсткість. Про досягаторство. Про багато відповідальності. Мене оточували люди, схожі на мене. І країна така сама — капіталістична, раціональна, тверда.

Але щойно я почала відкриватися — визнавати свою вразливість, визнавати вклад людей у моє життя — в моє поле почали приходити зовсім інші люди. Ті, хто теж відкриті. Хто бачать. Хто чують.

Зараз моє коло — це клієнти, студенти, ті, хто поруч у проєктах. Це партнерські, дружні, глибокі стосунки. Моя родина теж — велика підтримка. Мама завжди в мене вірила. Навіть пройшла курс із тета-хілінгу — щоб краще розуміти мене.

– Ви ззовні здаєтесь відкритою.
– І мені ніхто не вірить, що я була закритою. Але щоразу, коли я відкриваюсь — я ніби проходжу маленьку смерть. Бо в мене є цей панцир. Ця мушля, захисна броня. І з неї вийти — раніше був виклик. На цьому етапі дуже важлива робота з собою і звертатися про допомогу.

Я маю багато досвіду… можливо, навіть із минулих життів. Там, де я була сама. Десь далеко. Молилась. Тримала все в собі і була “отшельником”.

Тому, коли я навчилась підтримувати себе — в житті з’явились і ті, хто готові підтримати мене. Бо довгий час я була самодостатня. І закрита. Навіть коли була в лікарні — нікому не казала. І потім чула: «Ти була в лікарні? А чому нічого не сказала?»
І я подумки відповідала: “Дійсно… чому?”. Можливо, це програма “Я все сама?”

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

Я запрошую людину у свій простір. Показати: як я. Бо я дуже вірю в дзеркальні нейрони. Коли ми поруч — ми навчаємось просто через присутність.

У мене не було людини, в якої вийшло. Не було рольової моделі. Не було «парфумера з Івано-Франківська, який створив власний бренд у Мюнхені й Аліканте». І я зрозуміла: я маю стати нею. Першою.

Я не з дитячої позиції. Я з позиції травмованого дорослого. Я — з тих, хто бере забагато відповідальності. Хто всіх би провів. Всіх би обійняв. Мені було складно. Але я знала: треба пройти першою. Щоб передати далі. І навіть тому, хто зараз це читає. Не страшно бути першим в чомусь.

Тому, якщо хтось каже: «Хочу як ти» — я запрошую. Дивитись. Відчувати. Побачити, яка в мене рутина. Що я читаю. Що я їм. Що я створюю. Як я живу. І друге: вірити своїм відчуттям більше, ніж словам. Бо саме відчуття — це наше все. І діяти. Не боятися діяти.

Бути українкою — про що це?

Це про гібридну ідентичність: це коли я українка, але живу закордоном.

Це відчуття приналежності і привязаності до певної землі, певного простору, і має потужну єднальну силу і є маркером ідентичності. Ця територія має бути освоєна емоційно, “прожита” як історично своя, “оброблена” і на енергетичному рівні присвоєна душею, привязана до ідентичності не лише персонально, а й через свою “стаю” ( родину, витоки, коріння). Це дуже важливий процес для психологічної стікості, самоідентифікації і автентичності. Для мене це добровільний інтуїтивний шлях поваги до традицій, розуміння своїх витоків, етносу та іншого спільного культурного явища ( пісень, одягу).

Це дуже потужний емоційний інструмент – привласнити цю територію. Це моя земля! Я до кінця життя буду її любити, згадувати, мріяти про повернення до витоків ( і стежки, як ми ходили до школи; і музику, яку ми слухали; дворики, в яких ми гралися ще без телефонів; і щоб зустрітися, ми кричали “Іра, виходи” під балконом). Ця земля розкішна і красива. Вона моя. І в мене ніхто не має права її забрати!

Бути українкою — це привілей. І відповідальність. І честь. І унікальність.

– Питання про українську ідентичність болить. Війна загострила дуже багато. Що змінилося для вас — як для українки?
– Дуже класне питання. Бо в мене є ця сторона. І вона на мене сильно вплинула.
Я дуже люблю терапевтичне питання: «Як це на тебе вплинуло?» Бо воно дозволяє побачити: як далеко ти пройшла. Що зробила правильно. І чого вже варта. Для мене це про самоідентифікацію і те, про що я говорила вище. Бути українкою в Україні — одне. А бути нею в Мюнхені — зовсім інше.

Я жила в українському гуртожитку в Мюнхені. Навчалась в Українському Вільному Університеті. І швидко стала головою студентської організації СУСН — найстарішої в Європі. Там були рукописи Степана Бандери. І досі не розумію, як мене, 22-річну, обрали. Але… сталося.

Це вже була війна за Крим. Я виступала в Європейській комісії, у Страсбурзі — за права українських студентів. За право говорити українською. Бути українцем без нав’язаної ідентичності. Для мене це було питанням життя і смерті.

– Ви робили те, що відчували як місію.
– Так. Мама питала: «Ти ж приїхала вчитися, чому займаєшся організаціями, проєктами, студентами?»
А я жила цим. Ми робили проєкти Erasmus+, зустрічалась із Саакашвілі, з Русланою, з громадськими діячами. Я не могла не говорити про Україну. Я мусила її транслювати.

Перший мітинг у Мюнхені — я пам’ятаю до деталей. Багато фото. Ми стояли з флаєрами, пояснювали німцям, що таке Україна. Я показувала на карті: ось Карпати, ось Франківськ. Включалась «учілка». Це була моя місія.

– Бути українкою — не лише всередині своєї громади.
– Саме так. Я не була закритою в українському середовищі. Я інтегрувалась. Спілкувалась з німцями, турками, людьми з усього світу. І кожного разу — представляла Україну.

У мене колекція вишиванок. Я одягала їх на курси, на презентації. Коли ми мали представити країни — я вишиванка, сльози, серце. Моя уразливість. Моя гордість.

– І емпатія, що зросла з досвіду.
– Так. Я пам’ятаю, як на мовних курсах дівчина з Афганістану розповідала про трагедії її родини. Я тоді не змогла глибоко підтримати. Ми просто говорили. Але не дійшли до глибини.

І коли почалась війна в Україні — я згадала. Подзвонила їй. Запросила на каву. Бо в мені було почуття провини. Що не була тоді поруч. Що не зрозуміла.

І от це, напевно, і є — бути українкою.
Мати серце. Мати голос. Мати пам’ять.
І бути тією, хто підтримує. Хто говорить. Хто пояснює. Хто тримає.
Навіть якщо дуже болить.

– Ви згадали важливу річ: ми починаємо цінувати, коли втрачаємо. Чому так боляче проходити ці усвідомлення?
– Бо тільки коли це відбувається з тобою, твоєю країною, твоїми близькими — ти відчуваєш цей клубок у горлі. Лише тоді ти розумієш, як це — тікати з дому, бо просто нема вибору. Лише тоді в тобі щось перевертається.

Я згадала бабусю — і зрозуміла, як цінувала її тільки після того, як вона пішла. Як з тілом: коли нічого не болить — ми живемо, біжимо. Але тільки тіло дає збій — і все інше зникає. Так само з любов’ю, з близькістю, з домом. Ми починаємо говорити «я тебе люблю» тоді, коли вже щось загублено. А як почати цінувати те, що нам дається легко?

– І ви зустріли жінку… яка сказала щось дуже глибоке.
– Так. Вона була зі Швейцарії. Вогняна. З рудим волоссям. З магією в очах. Ми зустрілись через аромати. І вона сказала: «Земля України має в собі зашифрований код. Цей код очистить багато народів». І це не була українка. Це була жінка, яка веде шаманські кола, викладає ломіломі, їздить на Гаваї.

Вона бачила Україну як молоду жінку. Яку хочуть завоювати. Яка проходить через ініціацію, щоб показати світу: що таке свобода. Що таке опора на коріння. І я ридала. Бо це було про мене. Про мою країну. Про нас.

Вона казала, що жінки, які переїжджають з України, перепрошивають простори. Несуть у собі новий генетичний код. Переосмислюють «породу» — ту, яку ми передаємо далі. І вона сказала: «У тебе врода й порода. Ти несеш чистий, свободолюбивий посил у світ».

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Через чесноти. Я називаю це так.

Я бачу контрасти. І контраст показує все. Я питала німців — ще на початку війни: «Як ви думаєте, чим це все закінчиться?» Вони казали: «Та скоро закінчиться». Вони не розуміли, з чим ми маємо справу. Я не впевнена, що у Німеччині пішли би воювати за свою країну. Це — інше ДНК. Інша глибина.

У Аліканте я зустріла колумбійця. І він каже: «Я вами захоплююсь. Якщо б це сталось у нас — я б утік. А ваші чоловіки… Це щось неймовірне». І я часто це чую. Це інший набір чеснот.

– Тож, що таке незалежність?
– Це не залежати. Не жити в тіні минулого.
Так, ми були під багатьма імперіями. Але тепер — ми обираємо.
Це вірність собі.
Своїм переконанням.
Своїй землі.
Своїй душі.

І це — наша еволюція. Не возвиситись, а з’єднатись. Визнати один одного. Іти разом.
Ось що таке Україна. І ось що означає бути українкою — сьогодні.

– Ви сказали: якщо ми будемо першими в роду, хто зможе — це треба протягнути до кінця. Як вам вдається тримати незламність у бізнесі, в житті?
– Я не борюся. Я знаю, що якщо одні двері зачинені, я постукаю ще в 400. І хоча б одні відкриються. І в мене вже це досвід. Це стало частиною моєї сутності.

Навіть у Німеччині я чула комплімент: «Ти така, як усі українці — відповідальна, емпатична, працьовита, не боїшся роботи». І я дуже пишаюсь цим. Я довго не міняла паспорт. Бо я не уявляла, як це — не бути українкою. Навіть з іншим прізвищем. Це питання ідентичності.

Про безбар’єрність і доступність

Почати з відчуттів. Сказати правду. Бути чесними в своїй уязвимості. І дати собі час. Можливо, почати з питання: «А як би я пояснила це своїй дитині?» Якщо не знаєш відповіді — це вже точка росту.

Бо безбар’єрність — це не кампанія. Це стиль життя. Це як аромат: його не видно, але він або притягує, або відштовхує. І в кожного з нас є шанс створювати той простір, де кожен буде прийнятий. Бо якщо ми зможемо це зробити — ми справді змінимо не лише себе, а й світ.

– Як ви сприймаєте тему безбар’єрності у ширшому сенсі — як культурного та суспільного явища?
– Для мене це не про жертовність, як часто буває в Україні. Це — про вибір. У Європі безбар’єрність — це структура. Це система. Це коли 20 людей у метро чекають, щоб один піднявся. І ти не почуваєшся винним, ти частина процесу.

Але я не романтизую. Бо є й інший бік: часто ті, хто не має бар’єру, не знають, як правильно реагувати. А ті, хто з ним живе — не знають, як про нього говорити. І тоді виникає ця мовчанка, ця тиша, в якій народжується ще більший бар’єр.

– Що з цим робити?
– Говорити. Слухати. Запитувати.
Але найперше — брати відповідальність.

Якщо в тебе нейродивергентна дитина — не чекай, поки тобі хтось дасть інструкцію. Стань першою. Досліди. Розберись. Поясни своїй дитині, як світ влаштований. І поясни світу, як влаштована твоя дитина. Це — про вибір не страждати і зробити з цього свою геніальність. Це про право бути собою. Насправді, ми найбільше боїмося або бути тками, як всі, або ж НЕ бути такими, як всі.

Бо жити в синдромі жертви — найстрашніше. Це застигле болото. І ніякі зміни там не проростуть.

Я знаю це зсередини. Мене теж у 90-х намагалися помістити в якісь рамки. Але я вийшла за них. І сьогодні знаю: підвищена чутливість — це не вада. Це дар. Просто суспільство ще не встигло налаштувати систему під нові дари.

Тому давайте не чекати. Давайте самі формувати нову норму — через діалог, через саморефлексію, через любов. Щоб не будувати кордони з цими людьми, а пошукати шляхи взаємодії!

Бо саме це і є безбар’єрність — коли не існує «інших». Є ми. Є ти. Є я. І ми говоримо. І ми чуємо.

– Як ви сприймаєте міжнародний досвід у темі безбар’єрності, особливо у контексті війни та нейродивергенції?
– Я б сказала чесно: такого досвіду, як в Україні, немає ніде. Немає країни в Європі, яка б пережила таку війну, щоб масово молоді люди втрачали кінцівки. І, на жаль, наше ДНК, наша країна стала першою, яка цей досвід почала формувати. Ми не вчимося — ми створюємо.

А в Європі? Так, є системи. Є структури. Є знання. Але нема тієї самої глибини випробування, яка є в нас. Тому я би навіть обережно казала: «Давайте брати досвід Європи», бо в чомусь ми вже його випередили.

– Але як, наприклад, у тій же Німеччині люди дізнаються, як правильно себе поводити з ветеранами, з людьми з інвалідністю?
– Є інфраструктура, є стандарти поведінки. Але немає того живого контакту, який ми маємо. Немає масовості, немає тієї реальності, де ти кожного дня бачиш поруч людину з протезом. Тому, так — у нас це дуже болюча тема, але це також і момент прориву. Адже треба навчитися справятися з цим самим без очікування на допомогу. Чекати поки тебе врятують – це позиція жертви, рятівника і агресора. з цього можна вийти.

Я працювала в Мюнхені з нашими пораненими. Ми з лікарями їздили на протезування, я була перекладачкою. І я вам скажу: лікарі в Німеччині надзвичайно емпатичні. Але вони вчаться разом з нами. Ми всі зараз — у точці, де треба з нуля створювати нову культуру і нову етику.

– То що робити?
– Почати з простого. Перепитати себе: що я знаю про це? І поставити це під сумнів. Сказати собі: «А що як усе, що я думаю про аутизм, СДВГ, дислексію і травми не відповідає дійсності?»
Це момент просвітлення. Це шанс на вихід в нову позицію.

Бо коли ми вішали ярлики — ми зупиняли еволюцію. А тепер, як ніколи, час еволюціонувати — разом. Україна стала полем, де народжується новий світ. І нам потрібно зробити це людяно. І гідно. І з любов’ю.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Коли людина каже: “Я не знаю або я не можу”, вона перекладає відповідальність. А моя сфера впливу – це стати першою, яка розібралася. І от тоді починається реальна дія: «Я зараз візьму і досліджу повністю і вже буду знати, як з цим». Це і є основа: не зупинятись на ярликах, не ставити крапку після першого необ’єктивного висновку, а запитувати глибше. Прямо: “А що насправді відбувається?” Це перехід до сміливих ідей — коли не приймаєш світ як є, а починаєш в ньому діяти по-новому.

Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально

«Я навчилася – справлятися». І це стосується і мого життя, і нейродивергентів, яким ще важче справлятися з цим світом. Він подавляє. Але: «Поставити під сумнів те, що я знаю» – це вже рух уперед. А що якщо б ми одного дня почали все з чистого аркуша, по-новому, з новим рівнем готовності?
Навіть коли здається, що немає опори, її треба створити через переосмислення.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Ключова думка: «Моя сфера впливу – моя відповідальність». І коли я перестала чекати відповідей від інших, а почала діяти сама, це і стало переходом до життя, де вирішую я. Бути першою, хто розбирається, хто не переносить відповідальність, – це вже не про жертву. Це про вибір, який зупиняє деградацію, знімає ярлики, і починає нову дійсність. Це про внутрішню зрілість і цінність.

розкажи про своє місто

Я Франківськ обожнюю. Це не просто місто — це частина мене, яку я відірвала, коли виїхала. І яку зустрічаю тільки тоді, коли я в Україні. І коли я зустрічаю цю частину себе, я ніби якусь дуже велику діру в собі затикаю.

Я багато подорожувала і багато подорожую, але так, як на мене впливає енергія мого рідного міста, жодне інше місто не впливає. У мене є місто душі — Порто, Португалія. Там я ходила без навігації, але це інше.

А Франківськ… Знаєте, що я дуже люблю? Я такого ніде більше не бачила. Мені кажуть: «Та так всюди». Але от я, наприклад, їду за кермом — і хмари дуже низько. І заходи сонця… такі кольори на небі, що я кожного разу заліпаю: «Як хмари можуть бути так низько?» Мені здається, вони дуже-дуже близько. І, можливо, це через те, що ми близько до гір.

Я все дитинство провела в горах. Мама й тато — активні. Кожні вихідні — в горах. Ми знали, яка травичка за що відповідає. Збирали звіробій, босі ходили на Івана Купала. І, думаю, саме це вплинуло на створення мого органічного бренду. Ми не просто знали, ми заговорювали. Оці всі мольфари…

Мама — професор в університеті в Івано-Франківську. І ми з сестрою і братом завжди змагалися за її увагу. Вона дуже віддана своїм студентам. І завдяки цьому ми мали доступ до найкращих місць, де найсмачніший банош, найсмачніша бринза та мед, і найкрасивіший краєвид. Нас всюди приймали з такою гостинністю, що це неможливо забути.

Франківськ для мене нероздільний з горами. Навіть коли я в Альпах — нема того зв’язку. Нема тієї емоції. Нема того запаху. Ніде земля не пахне так, як там. Чорнозем. Роса. Паруюча земля. Я навіть цей запах закодувала в ароматі «Заземлення».

Місто, на жаль, стало загазованим, але там мені все одно дуже вільно дихається. І дуже смачно. Куди не зайдеш — усе смачне. І сервіс! Я порівнюю з Німеччиною — це небо і земля. Я приїжджаю й радію дитячо: «О Боже, Дія! О Боже, QR-код!» У нас була історія: переїжджали з Швейцарії до Німеччини, поліція перевіряє документи, мама забула пластикові права. Я показую смартфон — поліцейський не розуміє. В Європі такого ще нема.

І кожного разу я в Україну їду по натхнення. Особливо після початку війни. Було дуже багато глибоких, уразливих моментів — з людьми, з собою. Повертаєшся — і когнітивний дисонанс. Як тут жалітися, коли там — отак?

Тотальний капіталізм. Найбільше «солоквартир». Батьки приїхали — знайти ресторан на п’ятьох неможливо. Усе для двох. Люди звикли самі приходити, самі їсти, самі бути. Якась цікава індустрія самотності. Партнери, чоловіки, жінки — готові на все, тільки б не впустити справжній зв’язок.

А в нас — інакше. У нас є пам’ять. Ми пам’ятаємо рід. Ми не відмовляємось від традицій. Ми гнучкі. Адаптивні. Європейці — ні.

Українці — швидко навчаються. Здібні. Я брала в команду дівчат, які тільки приїхали. Без мови. Але я знала: навчаться. І от те, що я раніше сприймала як «баг системи» — у Німеччині вважається мінусом. Бо в них — аусбільдунг, три роки, і все. І вони 50 років на тій самій фірмі, на тій самій посаді.

Їм не треба ця енергія. Тому прогрес зупиняється. Китай — попереду на 50 років. А в Німеччині — страйки, скорочення. Все через брак гнучкості та адаптивності.

Сфера обслуговування, включаючи лікарів, в Україні набагато вища. Там працюють і головою, і серцем. А в Україні — запитують усе. Хочуть зрозуміти. І я думаю: німцям би до нас — повчитись. А тоді — назад, і щось уже змінювати.

Що розказати про вінницю?

Мені пощастило нещодавно відвідати Вінницю спонтанно. Дякуючи моїй подрузі Ірі, яка з Вінниці, і яка гостювала у мене в Аліканте,завдяки їй я відвідала енергію цього міста. Відчула на собі магію Буші – містичного і сакрального місця, яке по енергетиці схоже на Перу. Я зустрілася з неймовірно талановити і відкритими людьми, які саморозвиваються, досягають і не бояться пробувати щось нове. Мені пощастило потрапити до найкращих спеціалістів і за один день я зробила всі бьюті процедури, про які закордом лише можу мріяти. І сервіс, і швикість, і якість.
Також мені запала в душу дуже автентична говірка – мікс літературної мови і суржику. Взяла для себе пару словечок.

питання невідомій жінці

Коли ви зрозуміли, що ви — жінка? Не просто підліток чи людина, а саме жінка. І що для вас означає це слово?

Ой… цікаво. Бо саме вчора я вела ефір у межах групового наставництва «Мистецтво трансформації». Я взяла жінок у терапевтичну роботу, щотижня ми маємо ефір, і ще я з кожною працюю індивідуально. Ми йдемо до результату. І от вчора темою було: як обирають жінки, як обирають чоловіки, і хто така внутрішня жінка — якщо ми справді могли б її пробудити, знайти, надихнутися нею.

Якщо говорити про себе… Я пам’ятаю, коли розлучалась із чоловіком. У Німеччині це дуже довго, дуже складно й дуже дорого. Ми розлучались довше, ніж жили разом. І тоді я вперше почала себе питати: «Що це було? Хто я така? Що це за жінка?»

Я вірю: ставлення чоловіка до жінки — це про те, як вона ставиться до себе. Як чоловік ставиться — це відображення її власного, іноді глибоко схованого ставлення до себе.

Більш дорослий, усвідомлений контакт зі своєю жіночністю прийшов до мене минулого року. Я почала викладати курс «Любов до себе». І побачила, що любов до себе — це не абстракція. Це мотив. Це мотор, на якому формується жінка. Це енергія, що її веде.

Я себе почала питати: «Чи робила б я це, якби справді себе любила? Чи була я з цією людиною? Чи займалася б я цією справою? Чи мала би я такі звички? Чи жила би я там, де я живу?»

І вчора, під час ефіру, прийшла така думка: жінка прагне стану й процесу. Чоловік — результату.

Коли жінка хоче машину — вона хоче відчуття. Естетики в салоні, щоб була куди поставити сумочку, щоб руль був м’якенький, музика, вітер у волоссі — от вона, я їду, я жива. Це про процес і стан.

А чоловік хоче саму машину.

Або ще: жінка хоче сім’ю. Але що вона уявляє? Кухню, свіжі півонії, гарний посуд, аромат кориці. А чоловік? Він думає, як зробити хату рентабельною, скільки буде туалетів, чи окупиться ремонт.

Це два різні підходи.

Я дивилась на свою маму — вона смачно готує. Але коли ми вже всі сідаємо за стіл, вона собі на коліні десь тарілку ставить. Вона кайфує від процесу. Для неї головне — вкладати.

Мені довелось створити для себе умови, щоб почати цю жінку в собі бачити. Я переїхала в Іспанію. І дозволила собі без провини прокидатися, читати книжку зранку. Просто — читати. Не ставити таймер, не рахувати сторінки, а читати, поки хочеться.

Я часто кажу собі як мантру: «І такою я себе теж люблю». Так, туплю. Так, не виходить. Але — люблю. І знаєте, що почала чути? «Ти якось змінилася. Ти інша. Ти — смачна. З тобою хочеться бути. Об тебе хочеться потертися».

Я часто думала над тим, а який аромат я залишаю по собі, коли залишаю якийсь простір? Що людям хочеться робити? До яких дій взаємодія зі мною спонукає? Що робити, створювати, про що думати.
Це для мене і є жінка.

Тому я часто пояснюю себе через аромати. Бо аромат — це слід. Це той післясмак, який залишиться після тебе, коли ти вийдеш із кімнати. Який він буде?

Що люди відчують після взаємодії з тобою?

Що ти транслюєш?
Що все важко? Що все погано? Що осуд і злість?
Чи те, що все можливо. Що світ широкий. Що можна інакше. Що можна бути спонтанною, різною, грайливою.

Це все — наші архетипи. Ми просто ще не зовсім готові їх визнати.

Але найсильніше — це дар змін. Бог дав нам тіло — наш духовний храм. І він дав нам енергію змін. Він так сильно нас любить, що каже: «Я в тебе вірю. Ти можеш. Якщо ти змучилась, прийди до мене. Я підставлю руки під твою голову. Я тебе потримаю. Я тебе чую. Я — твій люблячий Батько».

— І що ви самі спитаєте в іншої жінки?
— Я би запитала: «Чим пахне твій найщасливіший день?»
Щоб вона мені розказала — якими ароматами він був наповнений. Отак просто.

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.