МАРИНА ПРІСНЯК
Історія про вибір творити і впливати. Про шлях від найманої працівниці до творчині сенсів. Про безбар’єрність, гідність і щоденну присутність
Ми маємо те, на що наважилися. На що ви наважилися у своєму житті, і як це змінило вас?
У якийсь момент я зрозуміла: чекаючи “ідеального моменту”, ми втрачаємо життя.
Тому я наважилася йти в невідоме без запрошення. Почала з маленьких речей: перший сайт, перша PR-кампанія у воєнний час, несміливі тихі дизайни.
Це як стояти на даху під час грози: або ти розгортаєш парасольку і ховаєшся, або піднімаєш голову вгору і приймаєш цей дощ як хрещення. Світ змінюється для тих, хто ризикує стати мокрим.
Я наважилася вийти з гри за чужими правилами. Коли всі навколо рахували години в офісі, я почала рахувати результати. Коли чекали на схвалення, я хвалила себе сама.
Я обрізала волосся — не для стилю, а щоб відчути легкість. Зробила панорамний балкон — щоб бачити горизонт. Пішла з найму — щоб працювати на сенс, а не на години. Це змінило мене з виконавиці на творчиню.
Я наважилася відмовляти замовникам. Коли зі мною розмовляли російською, ігнорували мої цінності, обезцінювати мій час. Коли компанії твердо вели діяльність так, що мені соромно було дивитися в очі людям, бо ця справа була не гідною теперішнього українця. Коли вимагали трекати час, а я віддаю перевагу фокусуюся на виконанні задачі і дедлайнах. Бо ти могла би уже вирішити задачу, але тебе просять запланувати і потім пояснити, скільки часу ти думаєш, а скільки клікаєш мишкою. Мені важко творити, коли треба рахувати. Натомість я сумлінно все зроблю до запропонованого мною дедлайну)
А ще – у мене був керівник, який навіть після повномасштабного вторгнення продовжував дивится російських експертів. Я з тієї компаінї пішла.
Це про принципи. Бо вірю: успіх без самоповаги — це лише гарна обгортка без змісту.
Натомість я інвестувала в себе. Завершила кілька потужних навчальних програм. Стала співзасновницею репутаційної агенції PRBURO, допомогла багатьом компаніям стати видимими. і знову повертаю світу Амбітну.
Чим ви займаєтеся і чому саме це стало вашим вибором?
Я допомагаю брендам ставати зрозумілими, впізнаваними і потрібними — не тільки зовні, а й для себе. Створюю сайти, стратегії, комунікації, айдентику, в яких є логіка і душа. Бо вірю: дизайн — це не про гарно, це про зміст. Слова — не про прикрашання, а про дію. Маркетинг — не таблетка, а шлях.
Це не просто моя робота. Це мій вибір. Я створюю сенси, що змінюють реальність — таку, в якій бізнеси перестають ховатися і починають говорити по-справжньому. Де є не просто бренд, а позиція. Не просто сайт, а точка сили.
Я робила сайти для українців з усього світу — Індії, Канади, США, Італії, Польщі, Чехії, Швейцарії, Греції, Іспанії, Німеччини. І в кожному проєкті бачила більше, ніж техзавдання. Бачила людей, які ризикують, створюють, несуть. І робила їм видимість — гідною їхнього масштабу.
Це змінило мене. З фахівчині, яка виконує, я стала партнеркою, яка творить. З тієї, хто звірялась із чужими очікуваннями — на ту, що формує нову рамку. Бо хороша репутація — не про лайки. А про напрям, який не соромно задати.
І якщо вам теж важливо, щоб за вашим брендом стояло не просто “що”, а “чому” — ми точно зробимо щось варте уваги.
Як ви відчуваєте, що ваша справа має значення?
Коли бачу, як проєкти оживають: дитячі свята перетворюються на дорослі вчинки, сайти стають точками дотику, а бренди — голосами змін. Це відчуття, що моя робота — не просто про бізнес, а про людей і їхні історії.
Також я увійшла до списку журі IAB MIXX Awards 2025. Стала менторкою проєкту «Траєкторія 2» та акселератора «Відважна 2. Масштабування та діджиталізація» (Дія.Бізнес). Там, де підсилюють і допомагають сміливим, я мала честь зустріти надзвичайних людей і проєкти, які надихають та змінюють реальність.
Яку пораду ви б дали тим, хто хоче займатися тим самим, що й ви?
Навчись говорити — навіть коли ніхто не слухає. Навчись бачити — навіть у замовленні з криками «зробіть щось модне». Тримай свою лінію, як тримають фронт: не тому що зручно, а бо правда на цій лінії.
Пиши не про себе — пиши замість когось. Вирушай у бій кожним рядком.
І пам’ятай: маркетолог — не шаман. Не витягне бізнес із багна, якщо він сам туди лізе.
Не носи хрест чужої безвідповідальності — носи своє бачення, але з вірою, що воно комусь світитиме.
Сайти — не портфоліо, а послання. Їх читають ті, хто втомився від шуму.
І якщо вже ти стала тим, хто створює нові імена на мапі міста — не бійся вказувати напрям.
Головне — не порівнюй. Бо твоя історія — це не перегони, а ґрунт. Твій сайт — це ґрунт. Твій текст — це гілка.
Ти — дерево. Рости. І не вибачайся за своє коріння.
Бути українкою — про що це?
Бути українкою — це про гідність, любов і відповідальність. Це говорити українською, бо це — наша сила. Це передавати найкращу каву на фронт, як робить мій тато, і варити свіжий суп щодня, як моя мама. Це жити так, щоб бути гідними перемоги.
Я запропонувала ідею пам’ятного знаку на честь полеглих воїнів на територіях шкіл у м. Вінниці. Він став дипломантом Премії Національної спілки архітекторів України 2024 у номінації «Ландшафтна архітектура (реалізація)». І хоч моє прізвище не стоїть в дипломі та в медійних статтях, я маю переписку і реалізований проект, який звучатиме гідно ще довгий час.
Бути українкою — це вдягти всю родину у вишиванки. Бо це справді гарно, коли на Великдень і Святвечір ми всі у вишиванках. Ми обмінюємося історіями, звідки вони. Ось у мене, наприклад, є та, якій 100 років, і від українського бренду Swarga. Батьки свою колекцію збирали з Косівського ринку.
І от ми до свята готуємося — влітку збираємо колоски пшениці чи жита, щоб ставити на стіл. Цього року навіть самі плели павука, який досі красується в кімнаті.
Ці традиції — не просто обряди, а спосіб зберегти зв’язок із предками, передати дітям цінності та любов до рідного. Вони наповнюють наш дім теплом, гармонією та відчуттям єдності.
Розкажіть про свій прояв гідності кожен день
Коли всі пакували валізи, я розпаковувала свої. Коли світ кликав «сюди», я обрала «тут». Це про відповідальність. Бути потрібною — це про щоденну присутність: вставати, готувати їсти вдома і ходити на обід в якийсь ресторанчик, вітатись із сусідами і прибиральницею в домі, ходити на продуктами і Сільпо і на ринок.
Тоді я створила рубрику “Вдома”. Вона була чесною до кісток — і болючою. Через неї багато колись друзів перестали спілкуватися зі мною. Бо хтось їхав за безпекою, залишаючи чоловіків і батьків тут. А я писала про те, що треба варити борщі, разом ховатись в тривоги і вечорами закривати штори.
Це змінило мене. З глядача на учасницю. З тієї, що просто спостерігала, на ту, що береже своїх. І місто. Так як вмію і трошки краще.
З 2025 я знову веду «АМБІТНУ» — медіа повільних історій про Вінницю, її місця і людей. Цього разу я розповідаю про вінницьких жінок і Вінницю, а також про українок, знайомлячи вінничанок з ними і їх з Вінницею.
Про безбар’єрність і доступність
Безбар’єрність — це не про красиві пандуси в презентаціях. Це про те, як ти живеш кожен день. Коли в місті є бордюри, які не перейти людині на кріслі колісному, чи входи в заклади, власники яких не вирішують це питання — це не про архітектуру. Це про байдужість.
Коли двері закладу важко відчинити бабусі або мамі з дитячим візком — це не питання дизайну. Це питання гідності.
Я вчуся бачити. Не виправдовуватись. Не чекати “кращих часів”. А змінювати світ від свого порогу.
Тому у своїх проєктах я думаю про прості шляхи: шрифти, які видно. Кнопки, які можна натиснути однією рукою. Тексти, які читаються без лупи. Підтримую бренди, які роблять свої простори, продукти і сервіси з думкою про всіх. Просуваю доступність у словах, діях і форматах: сайт має бути не тільки “красивим”, а доступним. Простим. Людяним.
Безбар’єрність — це не окрема тема. Це тест на людяність, який ми складаємо або провалюємо щодня.
Що для вас означає Вінниця?
Це мій дім, мій тил, мій фронт. Я тут живу і роблю все для того, щоб Вінницю робити видимішою і кращою. Я тривалий час мала проєкти за межами Вінниці ( всеукраїнські чи іноземні). І я зрозуміла, хочу повернутися до рідних людей, рідних місць, знайомитися з ними заново і робити щось спільно. Бо це справжня честь — гуляти з доньками містом, вітатися зі знайомими вінничанами і дорогою розповідати дітям: хто і які справи робить для нашого міста. І що я знаю цих людей, а вони – мене.
Це ІТ ПАРК М9, який вчить людей бути щасливими через концепцію “Роби те, що любиш”.
Як це місто вплинуло на ваш шлях?
Що варто знати про Вінницю тим, хто тут ніколи не був?
Вінниця — це місто, яке не кричить про себе, але говорить тихо і впевнено. Місто, де кожна вулиця має свою історію, а кожен перехожий — свою мрію.
Тут, на берегах Південного Бугу, розташований найбільший в Україні світломузичний фонтан, а в центрі міста стоїть водонапірна вежа Артинова — символ Вінниці, що зберігає спогади про минуле і надихає на майбутнє. У Вінниці є місця, які не потребують реклами — вони вже стали частиною міського ДНК. Це — наша Єрусалимка, Вишенька, «на Парижі». Це — сині швейцарські трамваї, які стали символом міста.
У центрі Вінниці, на вулиці Олександра Соловйова, 3, розташована кав’ярня-музей «Пан Заваркін та син». Це не просто місце для кави, а справжня «Вітальня щасливого часу», де зупинився час. Інтер’єр закладу відтворює атмосферу кінця XIX — початку XX століття, з антикварними годинниками, самоварами та іншими старовинними предметами. Це місце, де можна не лише насолодитися напоями, а й поринути в історію міста .
Вінниця — це місто, яке було столицею Української Народної Республіки у 1919 році, місто, яке першим на пострадянському просторі отримало «Європейську енергетичну відзнаку» за екологічні ініціативи.
Вінниця – дуже гостинна. І справді любить своїх людей.
Яке питання ви адресуєте іншій невідомій жінці?
Що ти залишаєш після себе? Не в сенсі спадку чи досягнень. А в сенсі сліду в серцях інших.
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
