НАДІЯКУЗЬМЕНКО
Вона подолала страхи та синдром самозванця, стала письменницею. Заснувала BL Publish – унікальне видавництво, що здійснює мрії українців, видаючи реальні історії успіху з гідністю та турботою.
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Я думаю, що це сталося у 2022 році. Я наважилася назвати себе письменницею.
До того я давно писала — вчилася на філології, проходила курси, видавала збірку віршів. Але ніяк не могла дозволити собі цю ідентичність. Мовляв: «Я ж просто авторка-початківиця, яка не має права називати себе письменницею». Синдром самозванця. Якийсь голос у голові постійно повторював: «Ну так, я пишу роман… другий роман… видала збірку… але ж це не справжня книга, не роман».
А потім… У 2022-му сталася трагедія. Мій коханий загинув у перший день повномасштабної війни. Перші два тижні ми не знали, що з ним — просто зник. Цей стан очікування, цей вакуум… Усе завмерло. І тоді мама, яка завжди була з тих, хто: «Нікуди не поїдемо», сказала: «Ми маємо тебе вивезти». Ми виїхали до Болгарії — щоб ближче, без мовного бар’єра, бо там багато українців і можна вижити.
І навіть у ті перші дні, ще в Україні, коли навколо ревіли сирени — мене рятувало письменництво. Я сиділа у ванній з ноутбуком, писала, бо тільки там мені ставало тихо. Поки ми їхали через кілька країн — я писала. Без зупину. Я дописала другу частину роману буквально за місяць. Але відклала її — надто болісна, надто свіжа.
Десь через кілька місяців я знову пішла на письменницький курс. І там з’явилася ця думка: «Скільки можна боятися?» Ну, найгірше вже відбулося. Що мені ще можуть сказати? Що я не маю права називати себе письменницею? І я просто вирішила: «Я письменниця. І мені з цим добре».
Ще у 2020-му я говорила подругам: «Хочу свій письменницький курс». А вони відповідали: «Ну ти ж не того рівня, щоб викладати». Мені тоді було боляче. Але правда в тому, що я в 2020, в 2022 і в 2025 — це три різні людини. У професійному сенсі — абсолютно різні.
І от у 2022 році я почала консультувати: спочатку безкоштовно, потім за донати, потім за фікс. Перші, хто до мене прийшли, — бачили в мені потенціал. Хтось просто хотів підтримати. І я їм всім вдячна. Дуже.
А вже в жовтні я запустила свій перший курс. Онлайн, живі зустрічі. Ніяких записів. П’ятеро людей. Дві подруги, кілька знайомих і навіть хтось чужий. І це було вау. Нарешті я це зробила.
Потім я навчалася маркетингу, перетворила це в наставництво. Допомагала людям дописати їхню першу чернетку. І в 2022-му написала англомовний роман за півтора місяці. А в 2023-му видала свій перший повноцінний роман.
Коли в мене ще не було жодної виданої книги — мене вже підтримували. І я дуже рада, що наважилася.
А далі — ще більше. Одного разу маркетологиня, з якою ми працювали, каже: «Є клієнт, який хоче написати книгу, але сам не буде. Напиши за нього». Це був мій перший ghostwriting-проєкт. Експертна, майже біографічна non-fiction книжка. І ми робили її командою — я, редакторка, верстальниця. Ми тоді ще жартували: «Нам треба відкрити видавництво».
Це був грудень 2023-го. А в січні я їм сказала: «Я не жартувала. Ми відкриваємо видавництво». Вони спочатку сміялися. Але я вже була з пропрацьованим синдромом самозванця. Я знаю, як він блокує, знаю, як його долати — і це теж є частиною мого курсу.
І ось так — одна зміна ідентичності. Одне «я письменниця». І все життя починає рухатись в іншому напрямку.
— І що далі? Як з’явилося видавництво?
— І я дівчатам така: «Так, розблоковуємо синдром самозванця і фігачимо власну видавничу агенцію».
Поки ми ще сміялися, я сказала: «Ми працюємо як конячки — логотип має бути з конячками. І краще блакитними. Бо я люблю блакитний». Так ми дійшли до назви. Вони на мене дивилися як на навіжену, але я стояла на своєму: «Видавництво має називатися Blue Horse. А краще коротко — Blors». І я потім стільки тих конячок згенерувала, стільки логотипів.
І поки вони сміялися — я потроху складала концепт. У нас з’явилася табличка: стрілочки, блоки, хто нам ще треба, з ким я вже працювала, з ким ще ні. І навіть чернетка сайту.
Вже у квітні я зареєструвала ФОП під видавничу діяльність. Проєкт закінчився у грудні, у січні я сказала: «Ха-ха, починаємо», а у квітні — «Ха-ха, почали, якщо що».
Я розуміла: це не буде легко. І щоб ви розуміли контекст — на той момент я жила у волонтерському готелі в Болгарії. З батьками. Батько — з інвалідністю. Ми не платили за житло. Це було спасіння — і економія, і можливість стати на ноги.
Я навіть думала піти на сезонну роботу. Жили ж біля моря. Але тато сказав: «У тебе бізнес. Розвивай». Він завжди згадував, як у 90-ті у нього були шанси, але він пішов у найм. А тепер — «Ти роби бізнес».
Консультації, наставництво — все це нестабільно. Нормальний сайт — 500 євро мінімум. А коли ти заробляєш 200–300 євро на місяць — то відкладаєш, поетапно. Але потроху виходило. І в серпні ми отримали перше замовлення.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Видавництво називається BL Publish (Be Legendary означає). Хоча спочатку назвала його BLORS.
Ми вирішили тоді: спеціалізуємось саме на експертах. На підприємцях. На нонфікшені. Книги про історії успіхів українців — через факапи. Не ті, хто народилися Ілонами Масками, а ті, хто 10 років продавав черешні бабусі під хатою, прогорів на кількох бізнесах, продав машину, щоб вкластися в ідею. І зрештою — збудував щось.
Я такі історії люблю. Я їх збираю. Бо саме вони надихають. Бо вони реальні. Вони наші.
Я завжди кажу: можна читати історії американців, але контекст зовсім інший. Геополітичний, економічний, ментальний. У них — одне. А у нас — зовсім інше. Ми не Дженіфер Лопес. Ми не ростемо з Голлівудом за спиною. Але це не значить, що ми не можемо мати свої історії. Великі. Справжні. Українські.
Нам потрібні історії ближчі до нас. Люди, які, як і ми, українці. Щоб можна було себе з ними асоціювати. Для експертів – це можливість підсилити довіру, підсвітити свої послуги. Для читача — знайти експерта, з яким збігаються цінності. Win-win. А ми ще й на цьому заробляємо, бо це наша спеціалізація. Три сторони в плюсі.
Але спочатку це не працювало. Ми ще були не на слуху. Три місяці без жодного замовлення. І десь у липні з’явилось перше — через редагування. Бо часто ті, хто замовляє редагування, потім приходять за всім іншим.
Це була фентезі-книга. І хоч я не люблю фентезі — взагалі не мій жанр — але ця книжка була… ну просто вау. Авторка — талановита, текст — сильний. Ми досі працюємо над другою частиною.
Хоч я і кажу завжди прямо: «Я ненавиджу фентезі, але за хороше — візьмусь». І це було саме воно. Класне, живе. Я реально раділа, що вона обрала мене редакторкою.
Було, звісно, в роботі різне. Ми факапнули логотип — не помістили на обкладинку. Для мене це особистий фейл. Але книжка мала успіх — за кілька днів 40 продажів. Для самвидаву — це сильно.
Потім прийшли нові замовлення: переклад, редагування. Всі — художка.
Періодично — затишшя. Instagram видавництва — не розвивався. Десять підписників за пів року. Складно, демотивуюче. Але особистий блог — завжди живий. І маркетологиня підказала: просувай особисту сторінку, а акаунт видавництва — просто як візитівку.
Так і зробила. І от у травні ми уклали угоди на три видавничі проєкти. Не просто фріланс на редагування чи переклад, а саме видавничі. І два з трьох — наш профіль: нонфікшен, експертний контент.
І я така: «Все. Воно почало працювати».
Я дивлюсь на себе шість місяців тому і згадую: «Чому так важко? Чому замовлення не ті? Чому не так багато, як хочеться? Може, це не моє? Може, йти в найм?»
А зараз я знаю — це моє. І воно працює.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Є одна фраза. Вона проста. І я її чую часто — у коментарях, у листах, на консультаціях. Іноді вона просто прилітає мені в месенджер. «Видати книгу — це моя мрія».
І тоді я розумію — я втілюю чужі мрії. І це відчуття… Воно неймовірне.
Я ж сама авторка. І знаю, як це — тримати в руках свою книгу. Навіть коли це вже не перша. Навіть коли третя. Все одно це як вперше. Кожна книга для мене — як дитина. У мене немає людських дітей, але ось ці — паперові — мої. І я думаю, колись, коли народиться справжня дитина, я перечитаю цю статтю і скажу: «Да, точно. Саме так воно й було з книжками».
А ще — я люблю цей момент. Англійською — anticipation. Оце передчуття. Коли ми, наприклад, надсилаємо клієнту верстану чорнетку. І для мене це робочий процес: дивлюся на шрифти, відступи, технічні деталі. А клієнтка така: «Боже! Це ж моя книга!»
І я тоді думаю: «Оце — дорожче за будь-які гроші». Бо я дарую людині емоцію, яку вона, може, і не пережила би ніколи. Або пережила би з кимось іншим — але не так, як зі мною.
Яку пораду ви б дали тим, хто хоче так, як ви? Хто прочитає і скаже: «Хочу, як Надя!»
Я вважаю себе дуже хитрою, що організувала такий бізнес — і тепер жартую, що не хочу плодити собі конкурентів. Але якщо серйозно — давайте так. Не про бізнес. А про письменство.
Назвіть себе письменником. Назвіть себе письменницею. Просто зараз. Без умов. Без «як тільки». Без «але ж я ще не…». Бо саме з цього все починається.
Перше: приходьте до мене. На курс. На наставництво. Або на повний пакет — «курс + наставництво + видання». Усе під ключ. Ідеально для тих, хто цінує свій час, не хоче шукати шматочками: тут курси, тут редактор, тут верстальник. Бо коли це робиться в різних місцях — книга часто розсипається стилістично. Або не тримається в єдиній айдентиці. Або не відповідає видавничим стандартам. А у нас — все разом. Навіть новим верстальникам я даю методички, перевіряю, вчу. Щоб рівень був. Бо я за якість.
Але головне, що я раджу — це назвати себе письменником. Так, просто. Назвати. Вголос. Хоч серед іноземців, у мандрівках. Вони тебе не знають, не скажуть: «А ти ж у школі двійки з творів мав». Вони спитають: «What do you do?» — і ти скажеш: «I’m a writer.» І от ти вже письменник. Тебе сприймають як письменника. Розмова йде інакше. І ти сам починаєш в це вірити.
Далі — знайдіть ментора. Когось, хто пройшов через це. Бо у всіх нас є блоки. Страхи. Найчастіше — страх критики. В когось він з’явився в третьому класі, коли вчителька насварила. В когось — бо мама сказала: «Не вигадуй дурниць». Але це один і той самий страх. Він має різні обличчя, але суть одна. І от тут важливо, щоби поруч була людина, яка скаже: «Я знаю. Я теж через це пройшла. І ось як тобі пройти.»
Моє наставництво так і називається — «Психологія письменництва». Бо це не тільки про техніку, а про глибину. Про внутрішні двері, які треба відкрити. І я знаю, як. Бо сама ці двері відкривала. Не раз.
Почни з того, щоби назвати себе письменником. Прямо зараз. Без дозволів, без «якщо», без «але». І друге — не роби з себе математика. Не треба рахувати слова, знаки, сторінки. Не треба щодня по 500 чи 3000 слів. Це дуже виснажує. Я нікому не раджу. Хоч дуже багато хто радить саме це.
А я кручу свою психологію письменництва довкола інших правил. Ми не пишемо за кількістю. Ми пишемо за часом, за якістю, за бажанням. Іноді — два рядки. Але якщо вони справжні — то цього вже досить.
Бути українкою — про що це?
Це був довгий шлях. Для мене це не стан. Це динаміка. Це — стати українкою, а не бути.
Бо в мене мама з росії. Вона переїхала в Миколаїв у 80-му. Там зустріла мого батька. Потім він загинув. І з чотирьох років я з відчимом. Він для мене — справжній тато. Але він теж з росії.
І виходить, що я — українка в російській родині. Не просто російськомовній, а російській. Майже всі мої книжки — російською. Мені було дуже складно перейти на українську.
І для мене мова довгий час не дорівнювала позиції. Я ніколи не продавала книги в росії. Не видавалася там. Але писала російською — бо це була мова мого болю, мого Миколаєва, моєї реальності до 24-го лютого.
У 2023-му я видала роман російською — бо він про 2019 рік. Видала збірку віршів — бо це був музично-поетичний проєкт, якому вісім років. І хотілося завершити цю епоху в її автентичному вигляді.
Але мене за це шеймили. Іноді — прямо. Іноді — через відмову у співпраці. Бо мова. А мені хотілося б більшої людяності. Щоби кожну історію можна було б пояснити, а тебе б почули.
Але я точно знаю — зараз я українка. Я редагую українською. Я видаю українців. Я здійснюю українські мрії. І коли хтось каже мені: «Видати книгу — це моя мрія», я розумію: я допомагаю. Я — частина літератури, яка формується тут і тепер. І навіть якщо я в Болгарії, навіть якщо навколо російськомовне середовище — я знаю, ким я є. І знаю, для чого я це роблю.
— Ви сказали, що працюєте над перекладом одного зі своїх романів українською?
— Так. І знаєте, мені дуже приємно працювати над ним. Він звучить українською інакше. Глибше. Я по-справжньому чую його зараз. Але до цього треба було прийти. Не через тиск. Не через примус. Через внутрішнє рішення. Через зрілість.
І я, можливо, прийшла до цього пізно. У 25-му році. Але краще в 25-му, ніж у 30-му, 40-му чи ніколи. Бо зараз я не відчуваю тиску. Це моє. Мені комфортно. І натхненно.
Я бачила багато коментарів на свої пости — люди кажуть: «Я не можу перейти на українську, бо відчуваю тиск. А російською вже не можу». І я розумію. Творчість не має гинути. Краще хай людина напише російською, а потім перекладе. Бо на першому місці — творчість. А мова — це інструмент.
Так, мова — важлива. Але її сенс — у вираженні. У збереженні. У зв’язку.
І я розумію тих, хто не хоче співпрацювати з російськомовними авторами. Їхні почуття теж мають вагу. І я поважаю це.
— Але ви самі перейшли. Ви перекладаєте. Ви говорите українською. І ваша мова — дуже красива.
— Дякую. Правда. Це важливо для мене. Можливо, я виросла в російськомовному середовищі, але я усвідомлено прийняла цей шлях. Я хочу бути українкою. Не на словах, а на рівні дії. І тому я перекладаю. І тому я говорю. Бо я видаю українців. Редагую українською. І кожна така книжка — це вклад у культуру. Не просто в літературу. А в українську культурну тканину. І навіть якщо автор звертається лише за редагуванням — а потім видає у традиційному видавництві — я знаю: я теж доклалась. І це для мене про гідність.
А де у вашому щоденному житті — гідність?
Гідність — це вміння вирішувати питання по-людськи. Без агресії. Але не зраджуючи свої принципи. Це сказати: «Ось моя позиція» — і тримати її. Це не хейтити, не кричати. А просто бути собою — і з гідністю давати іншому бути собою теж.
Це не кричати. Але твердо казати: «Ось моя позиція». Це допомагати — так, як ти можеш. Як хочеш. Без чужого диктату.
Бо в наш час є мільйон способів допомогти. Хтось донатить. Хтось волонтерить. Хтось видає книжки. Я — здійснюю мрії. І це мій спосіб. Кожна книжка, яку ми випускаємо, — це ще один голос. Ще одна історія. Ще один сенс у нашій культурі. І якщо я допомогла цьому з’явитися — я зробила щось важливе.
Я завжди переходжу на українську, якщо до мене звертаються українською. Зараз — автоматично. Але колись цього не було. Колись — говорила російською у відповідь. І в якийсь момент я просто подумала: досить. Мені комфортно українською. Це теж про гідність.
У мене багато знайомих з півдня, зі сходу. Ми всі проходимо свій шлях. Іноді він починається з того, що ти знаєш англійську краще за українську. І підлітком це навіть здається крутим — Європа, Америка, вау. А потім розумієш: щось не те. Треба повертатися до себе. До мови.
І ще гідність — це допомога. Але не «змусити себе», а коли ти справді хочеш. Коли можеш — і робиш це з серця. Бо є люди, які не донатять на армію — не тому, що байдужі. А тому, що пацифісти. І я це розумію. І я розумію тих, хто донатить. Кожен має свій шлях допомоги. Їх мільйони.
Допомогти — це не лише дати гроші. Це, наприклад, дати людині роботу. Поділитися проєктом. Дати шанс. І коли ти власниця бізнесу, в тебе з’являється цей ресурс — і це теж відповідальність. Допомога має бути щира. Не «бо треба», не «бо соромно», не «бо хтось змусив». А тому, що ти можеш. І хочеш. Це і є гідність.
Чи є відчуття локальної підтримки, доступності?
Щодо безбар’єрності — я теж багато про це думаю. Бо мій тато має інвалідність — зору, а не руху. Тому про пандуси я не можу говорити з досвіду, але знаю, що бар’єри — це не лише сходи.
У Болгарії я бачила і прогрес, і залишки радянського спадку. Тут і досі є прихильність до «братнього народу». Довго не відрізняли українців від росіян. Аж після 22-го року почало змінюватися. Потихеньку. Не скрізь. Але почалося. І кожен із нас, хто тут, щось у цьому змінює. Хоча б через розмову. Через приклад. Через роботу.
І я дуже вдячна Болгарії. Правда. Це країна, яка дала мені притулок, дала змогу оговтатися. Я її щиро люблю. Але вона ще не Європа в тому сенсі, як ми уявляємо Європу — свідому, адаптовану, інклюзивну.
Іноді тут 2010-й рік. А іноді — ще радянщина. Але поступ є. І ми частина цього поступу.
— Ви щойно дуже точно сказали: не обов’язково бути в кріслі колісному, щоби потребувати безбар’єрності. Це може бути про турботу про очі наприкінці робочого дня. Про шрифт. Про текст. Про людяність. Як ви це враховуєте у своїй видавничій роботі?
— Це точно мій фронт. Дуже мій. Просто я не одразу це зрозуміла. Але тепер бачу — це одна з моїх базових цінностей.
Ми завжди верстаємо книги з більшим шрифтом, ніж «прийнято». Якщо в класичних книжках це 10–11 кегль, то в нас — 12-й, а іноді й 13-й. І для людини, яка звикла до «академічної» верстки, це здається величезним. Але це — читабельність. Це — турбота. Це — безбар’єрність.
Бо книга — не має втомлювати. Навпаки. Вона має бути доступною в усіх сенсах. У кеглі. В міжрядковому інтервалі. В структурі. І це не лише про тих, хто не бачить. Це про тих, хто втомився. Хто не хоче «вдивлятися». Хто хоче — читати.
— І ви йдете ще далі, ніж просто друк. Ви працюєте з книжкою як з явищем.
— Так. Ми віримо, що книжка — це не тільки текст. Це досвід. Атмосфера. Враження.
Тому в нас можна замовити і мерч, і саундтрек, і навіть настільну гру до книги. Ми вже це робили. Ми розробляли дизайн, друк, коробки, все. Це ж не просто «ще один продукт». Це — ще одна форма дотику. До книжки. До історії. До себе.
А ще — пакетики. Гарні, кольорові, з логотипом або артом з обкладинки. Я, наприклад, для однієї своєї збірки зробила зелені й рожеві пакети в тон палітри книги. Бо це важливо: куди людина покладе книжку після презентації? У руці носити незручно. У сумку — не кожен покладе. А так — красиво. Практично. Людяно.
Можна й шопери. Тканинні. Щоби і книгу покласти, і продукти потім. Це вже не просто про дизайн. Це про повагу. Про турботу. Про досвід, який триває.
І так, як я кажу всім клієнтам: «Головне, щоби були гроші — ми вам зробимо все. Навіть людей на 3D-принтері. Але книжка буде вау».
Як ідеї робите сміливими, і потім їх реалізовуєте?
«Тихенько, ми зараз сміливу ідею робимо». Бо самозванець, звісно, ще є. Але тепер я знаю, як із ним жити.
Я пам’ятаю, як одного разу я подумала: «Та яка з мене редакторка? Я ж не україномовна з народження”, я не достойна…» — і буквально в той самий момент мені прилітає повідомлення від клієнтки: «Надя, я побачила текст після доктора філологічних наук. Це жах. А твоя редактура — золото. Ти найкраща».
І це не я просила. Не натякала. Просто подумала — і сталося. Вчасно.
Ідеї до мене приходять зазвичай перед сном. Лягаю — і мозок такий: «А давай стікерпак до другої хвилі замовлень на книгу? Там має бути оте, оте, оте…» Відкриваю одне око, лізу під подушку по телефон, записую. І сплю далі.
— А як потім із нотаток усе втілюється? Бо багато ж залишається у «замітках».
— О, це болісне питання. Все, що для клієнтів — реалізується першим. А от свої проєкти… Вони йдуть довго. Дуже довго.
Наприклад, на початку 2024-го я зробила курс «Штучний інтелект для письменників». Англійською. І тоді це було дуже актуально. Першим. Але я не випустила. І тепер думаю: «Вже трохи пізно». Хоча, може, й ні. Може, ще зроблю.
Ще я розробила письменницький щоденник — теж англійською. Навіть почала надсилати болгарським видавництвам. Але поки не відповіли. Думаю: «Може, видати сама? Українською й англійською одразу». Але знову — час, ресурси, самозванець.
Але для клієнтів — усе летить. Бо я знаю: вони чекають. І я мушу. А для себе — можна відкласти. Це реальність.
Як не здатися, коли здаєтся, що все неможливо
Підтримка батьків. Це моє ядро. Все інше — другорядне.
Я можу зараз сказати багато красивого, мотивуючого. Але правда в тому, що найбільше мене тримає — це коли тато каже: «Не йди в найм. Ти зараз зупинишся — і буде важче повертатися. Конкуренція зросте. Ризик забудеш, навіщо почала. Працюй. Своє — це своє. Повернутись буде важче. Ти вже багато зробила».
І я працюю. Бо знаю: хтось вірить у мене так, як я ще не завжди вірю сама.
Друге — психолог. І щоденник. Я пишу все, що в голові. І не завжди це про великі ідеї. Іноді: «Хочу в туалет», «піти б поїсти», «мене це хвилює». Просто потік. Без фільтрів. Бо це і є спосіб побачити, де воно болить. І коли щось не виходить — не треба одразу аналізувати. Треба прожити. Потім — зрозуміти.
Було таке, що запускала курс — і нуль. Наставництво — нуль. Три потоки підряд — порожньо. І ти така: «Ну клас. Дуже весело».
Або запустила передзамовлення на нову книжку. Думала: «Зараз попре». А не поперло. Хоча краща за попередні. Обкладинка крутіша. І знову — порожньо. І ти сидиш і думаєш: «А що не так?»
І отут важливо — повернутися назад. Подивитися не на сьогоднішній провал. А на весь шлях.
Моєму видавництву — тільки рік. Але вже є кейси, вже є замовлення. Не кожен бізнес за рік так може. І якщо дивитися не на «п’ять місяців тиші», а на те, що «півтора року тому я сміялася з ідеї свого видавництва — а зараз воно працює» — це вже зовсім інша оптика.
Ми часто чуємо: «Порівнюйте себе з собою в минулому». Але не всі це реально роблять. А треба. Бо тоді ти згадуєш: точка, в якій я зараз — колись була мрією. Або навіть не мрією. Бо ти її боялася мріяти.
Я, наприклад, стояла на острові Корфу. У Греції. І мені показують: «Ось яхта Білла Гейтса. Там — Джона Бон Джові.» І я стою і думаю: «Я з родини, де навіть не мріяли про закордон. Я, коли бачила по телевізору такі яхти, навіть не дозволяла собі подумати, що колись буду отут».
І от тут — себе зупиняєш. «Надя, дивись, де ти. Дивись, хто ти. Все нормально.»
Які ваші рішучі дії змінили життя?
— Перше — так, це публічно назвати себе письменницею. Не просто в голові. А в постах. У знайомствах. У першому реченні. Не “я репетиторка”, не “я редагую тексти”. А: “Привіт, я письменниця.”
Це змінює все.
Друге — не «не слухати нікого», бо це крайність. А вміти слухати — і фільтрувати. Довіряти тим, хто реально знає, про що говорить. Але розуміти, чому тобі щось радять. І що за цим стоїть: турбота? страх? конкуренція?
І головне — навчитись слухати себе.
Бо іноді люди кажуть: “Не роби цього, ти провалишся”. І вони можуть мати рацію. Але іноді — ні. І тоді, якщо ти відмовишся — ти ніколи не дізнаєшся, що могло бути.
— І як собі дозволити спробувати? Як перестати боятися?
— Сказати собі: «Це експеримент».
Це не “я зобов’язана написати бестселер”. Це: «Я пробую». І тоді легше. Бо це не поразка — це тест. Як у відеогрі: у тебе є ще кілька життів. Це не гейм овер.
Якщо так думати, то наважуватись набагато простіше.
Розкажіть про своє місто
Я хочу розповісти про Амперсанд / Ampersand. Це був мій музично-поетичний проєкт. Йому б цього року виповнилося 10. А я мрію провести його тут, у Болгарії.
І я згадую Миколаїв. 2016 рік. Центральна вулиця — ще радянська, але вже Соборна. На самому початку — ресторан, який спершу звався Діковські, потім став Мертвий кролик. Там, біля входу, був маленький виступ. Там ми і влаштовували наші події.
Я пам’ятаю цю вуличку. Я пам’ятаю запахи. Я пам’ятаю музику. І слова. Пам’ятаю, як ми збиралися. Як ішли наосліп — просто з бажанням створити щось живе. І створювали.
Це було інше життя. Але воно нікуди не зникло. Воно — в мені. І, може, вже цього року Амперсанд знову зазвучить. Просто трохи інакше. Але з тим самим серцем.
Ааааа, ми там просто мали живлення до мікрофонів, до апаратури, щоб провести свій музично-поетичний концерт. Травень, як і зараз, 2016 рік — тобто дев’ять років тому.
І ми проводимо концерт про те, що школа закінчилася. Були пісні на вірші зі шкільної програми. І просто люди проходять повз, бо це вихідний, вони йдуть по травневому Миколаєву, на бульвар адмірала Макарова.
А-а, де таке — де можна побачити одну річку, а з іншого боку — іншу. Бо в нас Інгул і Південний Буг. Дві широкі ріки, особливо Південний Буг — дуже широка. Впадають одна в одну. Є маленький місток, який веде в дуже зелений великий парк. А-а, і великий міст — транспортний, через який машини.
І люди йдуть туди, щоб подивитися на захід сонця. Зупиняються біля нас, щоб нас послухати. Там усі ці проводи, колонки, мікрофони. Ми читаємо віршики, співаємо пісні. Люди такі: “О, як цікаво.”
А центральна вулиця повна різних магазинчиків з франшиз — типу “Кофе To-Go” і щось таке різне…
— Що тобі найбільше подобається в Миколаєві?
Найкраще в Миколаєві — це, звісно, річки. І насправді цікавий факт: площа Миколаєва більша за площу Одеси. Просто багато займають саме річки. Хоча Одеса реально більше місто. Просто в Одесі річок немає, а в нас є. І дві широкі.
А я дуже люблю воду… Я така “річна” дівчинка. І тут я живу біля моря. І поряд зі мною був, ну і є, причал для яхт — якби яхт-клуб. Де знову ж таки — різні ресторани, кафетерії над річкою, з пірсом невеличким. І з того боку, де я живу, де яхт-клуб — там можна дивитися світанок. Я там, у ресторані в яхт-клубі, один такий світанок зустрічала. Коли в мене був випускний, наприклад.
Ось я дуже люблю Миколаїв — саме прибережний, річковий. Всі ці променади.
І насправді… Хоч там і казали мені багато: “Які музично-поетичні проєкти, Надя? Це ж місто робочих людей.” А місто “робочих людей” приходило, слухало поезію. І читало.
— Про болгарське місто, в якому ви зараз живете, хочете поговорити? Чи зупинимось тільки на Миколаєві?
Ну, можу в двох словах.
Тут якби не місто. Ми живемо в поселенні. Це курортне містечко, яке вимирає на півроку — десь із середини жовтня по травень. Тут поряд Несебр. А це старовинне фракійське місто. Під захистом ЮНЕСКО. Поруч — в двох кілометрах. А ще є більш таке велике місто, до речі, дуже російськомовне. Там багато українців і взагалі — різних російськомовних людей. Це Бургас.
Але зараз, ось, “Сонячний берег” — це повноцінне містечко українського бізнесу. Тут дуже багато повідкривалося ресторанів, квіткових магазинів, барів. Ну, дуже українське містечко. Воно маленьке, бо це просто якби шматочок берега. Але дуже живе.
Погода тут — класна. У тому сенсі, що тут ніколи не буває суперспекотно. Ну, максимум — три дні. Тому що постійно є якийсь вітерець і прохолода.
Що вам розказати про Вінницю?
— А вам самій що хочеться розповісти?
— Місто живе — в ритмі глибокого вдиху, кави без поспіху й облич, які пам’ятають тебе з дитинства.
Ттут роблять свою справу щодня.
Вишукано. Нескандально. До кінця.
Це місто з осанкою.
Тут жінки носять відповідальність, як шовкову хустку — не кричуще, але відчутно.
Їхня сила — у тиші. У здатності тримати планку, коли інші вже кидають.
Місто, що вміє бути камерним, але ніколи не дрібним.
Як келих вина, налитий не до краю.
Вінницю треба відчувати.
питання невідомій жінці
Яка книга вас змінила?
Ну давайте так. Я скажу декілька. Це буде три. Насправді мене змінює кожна книга. Це правда. Я така, знаєте, на мене ось книгою дуже можна вплинути. Я вірю всьому, що там є. Я навіть коли читаю фентезі — я вірю.
От, наприклад, коли читала книгу Ніла Геймана “Neverwhere”, українською звучить як “Небудь-де”, там типу є люди, які живуть у метро, в підземеллі лондонському… Я вірила, що вони є. І точно там живуть.
Я кожного разу вірю.
Але якщо коротко. Три книги:
Перша — Іван Єфремов, Лезвие бритвы.
Це радянський письменник наукової фантастики. І цей роман — для мене взірець літератури, де є хіба не всі жанри. Він в чотирьох частинах, і в останній усі герої перетинаються. Там і містика, і детектив, і історія, і пригоди. Це поліфонічний роман, як Майстер і Маргарита, тільки ще ширше. Там і наука, і психологія, і часи Олександра Македонського, і слонова кістка десь в Африці.
Мені в 16 це перевернуло світ. А в 22 я перечитала — і подумала: “Ось таке щось хочу писати”. Хоча мало хто знає саме цю книжку — більше знають Час Бика чи Туманність Андромеди. Але я вважаю, що Лезвие бритвы — його найшедевральніший твір.
І психологія там розкривається без термінів, по-людськи. М’яко. Про стосунки. Про особистість.
Друге — Маркес, Сто років самотності.
Це книга, коли спершу читаєш і думаєш: “Абсурд, фігня, відкласти.” А потім: “Господи, I’m addicted to that.” І починаєш читати все Маркеса, що можеш знайти.
Це щось дивне, огидне, стрьомне — і водночас притягує. Це не зовсім моє, не як Паланік чи Бегбедер. Але це щось таке… і я відчуваю, що стиль Маркеса вплинув на мій стиль як письменниці.
І третє — Ден Браун.
Через нього я зрозуміла, що мій жанр — трилер. Раніше думала: “Я люблю містику.” Писала містику. А потім: “Ні, ребят, я виросла.”
Трилер — це щось серйозніше. І він може бути містифікований, науково-фантастичний. Тут мої Єфремов і Браун зустрілись.
Я пройшла навіть курси в Дена Брауна. І коли прочитала Код да Вінчі — була в шоці: “Серйозно? Христос був реальною людиною? І святий Грааль — це останки Марії Магдалини?” І я вірила. Бо це так добре написано, з такою напругою. Це те, що я хочу читати. І те, що я хочу писати.
Зараз я читаю трилери й детективи. І це мій жанр.
Я знаю, що це не найпопулярніше — але й менше конкуренції. Бо трилер “фіг напишеш”. Не як любовний роман за місяць. Хоча і любовні я пишу. Я стараюсь міксувати. Бо я — дєвочка.
Для статті залишимо, мабуть, Дена Брауна.
Ангели і демони, Код да Вінчі.
Це ті книги, які змінили мене як письменницю.
І все. Я — по трилерах.
— І останнє: яке питання ви самі поставили б іншій жінці? Незнайомій.
Уф. В мене є реверсивне питання, але… так нельзя?
— Чому не можна? Можна.
Окей.
Невідомій жінці:
Якщо б ти була відомою — яке питання ти б хотіла, щоб тобі задали на інтерв’ю?
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
