Нура
атталах
У 23 роки здійснила мрію — купила авто, і з того моменту все почало змінюватися: більше клієнтів, нові проєкти, відчуття свободи. Для неї це була не просто покупка, а точка прориву. Читайте історію, як одна смілива інвестиція в себе стала поштовхом до великого зростання.
Львів
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилАся у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Моє найбільше наважене рішення — це купівля автомобіля. Для мене це була не просто покупка, а справжня амбітна мрія, яку я довго відкладала. Ще в 20 років я поставила собі ціль: «Ось тоді куплю авто». Реалізувала її трохи пізніше — у 23. І саме цей момент став точкою змін.
Після купівлі авто життя почало помітно змінюватися в кращий бік. Збільшилися доходи, з’явилося більше клієнтів, почали відкриватися нові можливості. До цього був відчутний застій: працюєш, вкладаєшся, але не можеш дозволити собі чогось значущого, мрія тягнеться і здається недосяжною. А тут — ніби прорив.
Найперше, що дав автомобіль, — це мобільність. Якщо раніше виїхати за межі міста було складно — залежність від транспорту, планування, то тепер усе стало простіше. І зручніше для роботи: можна взяти більше реквізиту, камеру, штатив, усе необхідне. Це підвищило якість моєї роботи і дало відчуття свободи — керуєш часом сам.
Був навіть випадок: влітку виїхала за місто, заночувала в машині серед гір. Здійснилася ще одна мрія — побути наодинці з природою: захід сонця, спів пташок, тиша. Це було особливе відчуття. А дорогою, біля заправки, я випадково зустріла клієнта з Латвії, і з цього народився новий проєкт. Тобто автомобіль дав не лише комфорт і мобільність, а й буквально привів нові можливості.
Тому ця покупка стала для мене символом: коли ти наважуєшся інвестувати в себе й у свої мрії, починає відкриватися значно більше, ніж ти очікував.
ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?
Підтримкою для мене, напевно, є те, що в мене є заплановані цілі. І це, по суті, я сама для себе. Бо якщо брати зовнішню підтримку, то так, можуть допомагати рідні, друзі, але найважливіше — це вміння підтримати себе самостійно.
Коли ти ставиш перед собою конкретні цілі й розумієш, що маєш до них рухатися — навіть маленькими кроками, повільно, але стабільно, — це вже про самопідтримку. Для мене головне саме це: знати, що я рухаюся, що я роблю щось для себе. Тому найбільша підтримка для мене — це я сама.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Я займаюся SMM і я займаюся юриспруденцією, бо за освітою я юрист. SMM-ом я, скажемо так, займаюся більше як хобі. Почала тим займатися ще під час ковіду. До ковіду я працювала в сфері працевлаштування за кордоном, але так сталося, що стався ковід і я з цієї сфери пішла. І в той момент, коли був ковід, я мала чимось себе зайняти, треба було шукати якусь діяльність. Тоді я пішла на безкоштовні курси по SMM. І вже під час цих курсів я знайшла собі декількох клієнтів. Це було десь два місяці безкоштовного ведення. А після цього я зрозуміла, що це мені дуже подобається. Я цим захопилася, почала активно займатися і так пропрацювала приблизно три роки.
Зараз я теж займаюся, але вже не так активно, як раніше, бо потім почала вигорати. В мене був момент сильного вигорання, коли я взяла аж вісім клієнтів і зрозуміла, що все — я просто не можу. Дуже багато інформації, дуже багато роботи, і я вже просто не маю ресурсу, щоб відновлюватися. Тоді я вирішила взяти паузу — на місяць часу. Тим більше в мене ще паралельно було навчання, і я повністю занурилася саме в навчальний процес.
Я зрозуміла, що для мене SMM — це більше хобі, а розвиватися я хочу як юрист. Я завершила магістратуру, зараз планую вступати в аспірантуру, хочу йти більше в наукову діяльність. А поки працюю юристом в IT-компанії. Працюю вже три місяці, і це для мене велике полегшення, бо я зрозуміла, що це саме моя сфера. Мені набагато більше подобається працювати з документами, ніж щоденно багато комунікувати з клієнтами. Я вигоріла тоді, коли займалася SMM: дуже багато дзвінків, постійно хтось телефонує з питаннями “чому немає результату, чому ще щось не зроблено”. Тобто по факту ти більше комунікуєш з людьми, ніж креативиш і робиш контент.
А от у юриспруденції все інакше. Тут комунікація також є, але вона більш професійна і зважена. Тут люди відштовхуються від твоїх порад, дослухаються, ти важливий експерт. А не так, що на тебе тиснуть і постійно щось вимагають. Це дає більше натхнення. Плюс в компанії є різні бонуси — можна подорожувати, бо організовують навчання за кордоном, є можливість піти в спортзал і ще багато різних фішок. Тобто тут є розвиток, а розвиток для мене — головне.
Але, навіть розуміючи це, я все одно залишила собі SMM як хобі. Бо я люблю цим займатися, тільки тепер інакше. У мене є команда людей, які займаються дизайном, окремо є ті, хто пише тексти, а я все це компоную докупи, вибудовую логіку і стратегію. Це приносить мені задоволення, бо я не перенавантажуюсь. Тобто SMM для мене зараз — це хобі і додатковий заробіток. А юриспруденція — це основна спеціалізація, моя професія і те, в чому я хочу рости далі.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Якщо взяти, наприклад, саме юриспруденцію, то це насамперед про те, що дуже багато людей, навіть українців, які в нас працюють, коли підписують документи чи працевлаштовуються на роботу, зовсім не орієнтуються в цих моментах. Вони не знають, які договори існують, не розуміють, чи потрібно підписувати ті чи інші контракти, і які наслідки можуть бути.
Моєю головною фішкою є те, що я детально консультую людей у таких питаннях. Тому що я сама, коли колись пробувала працевлаштовуватися, бачила, як це відбувається. Мені просто давали папірець, який я мала підписати, і все. Жодних пояснень. А я зараз працюю інакше: я пояснюю кожен пункт, розповідаю про всі права людини, які вона має, і що саме їй варто знати.
Тобто моя робота полягає в тому, що я більш детально все роз’яснюю. І головне — це забезпечення захищеності. Це так само стосується і авторських прав: якщо розробляється якась програмна розробка, її обов’язково потрібно захищати, щоб було право власності, яке визнається офіційно.
Тому я б сказала, що юриспруденція для мене — це не тільки документи, а насамперед допомога людям і їхня підтримка.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Насамперед важливо зрозуміти, чого ти насправді хочеш. Бо якщо займатися тим, що не подобається, то й результату не буде. Тому перший крок — спробувати все, що викликає інтерес. Просто дати собі шанс перепробувати різні сфери, навіть ті, де здається, що нічого не вийде. Якщо відчуваєш, що це приносить задоволення, тоді вже можна починати розвиватися далі.
Друге, що я би радила, — ніколи не впадати у відчай на старті. Якщо щось не виходить, це не причина опускати руки. Якщо ти вирішив, що хочеш цим займатися, то потрібно йти до кінця, навіть маленькими кроками, але стабільно.
Третє — бути готовим до постійного розвитку. І в юриспруденції, і в SMM це не робота, де вивчився один раз і все. Це навчання на все життя. Завжди будуть нові інструменти, нові підходи, нові кейси. Якщо людина з тих, хто каже: «Я закінчив університет, і слава Богу, більше нічого не хочу чути про навчання», — то тут їй буде важко.
Ще один важливий момент — бути готовим до рутини. В будь-якій сфері є частина роботи, яка повторюється день у день, і без неї нікуди. Її теж треба прийняти.
А головне — переборювати власні страхи. Дуже часто доводиться виходити із зони комфорту: спілкуватися з людьми, будувати комунікацію, знімати сторіс. Для мене, наприклад, на початку це було дуже складно — говорити на камеру, показувати себе. Але з часом я це полюбила. Бо зрозуміла, що найважливіше — це не просто продати послугу, а показати себе.
Зараз люди купують не так продукт, як людину. Якщо ти вмієш показати себе, своє обличчя, свою щирість, якщо вмієш «продати себе», то тоді обов’язково все вийде.
Бути українкою — про що це?
На сьогодні бути українкою — це насамперед відчувати свою суперсилу. Бо кожна українка вже має її всередині. Вона вже є сильною жінкою.
Українка може абсолютно все: рятуватися від обстрілів і водночас підтримувати інших, волонтерити, займатися бізнесом, виховувати дітей, їхати на фронт чи навіть сідати за кермо фури. Для мене це було шоком — вперше побачити жінку, яка сама керує фурою. Адже це професія, яку традиційно вважали «чоловічою». І все ж українки доводять, що для них немає меж.
Це жінки, які в будь-яких обставинах знаходять вихід. Навіть якщо сьогодні вона залишилася без роботи, завтра знайде нову. Якщо сьогодні мрія ще не здійснена, завтра чи через місяць вона обов’язково її реалізує.
Українка — це жінка, для якої не існує перешкод. Вона завжди знайде сили, щоб зробити все, що задумала.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Я дуже люблю тварин, для мене це святе. Якщо обирати, допомогти людині чи тварині, я оберу тварину. Бо тварина — це друг людини, але вона абсолютно беззахисна. Людина може сказати: «Мені потрібна допомога», а тварина не може нічого сказати. Вона не має голосу.
У мене був випадок. Я йшла вулицею і побачила жінку з котом. Кіт не хотів іти, а вона його тягнула, била, навіть узяла палицю. У кота пішла кров із носа. Я не витримала і сказала: «Якщо ви зараз не перестанете так поводитися з котом, я викличу поліцію. У нас є закон, який забороняє таке ставлення до тварин». І тільки після цього вона зупинилася. Вона сказала, що в неї були якісь проблеми, що вона нервова, але пообіцяла більше так не робити.
Я завжди готова захищати. Я можу піти нагодувати безпритульну тварину. Я особисто забрала собаку з вулиці — він сидів сам на лавочці в парку. Тепер він живе зі мною. У мене також є черепаха, яку теж забрала, щоб вона не залишалася сама. Для мене гідність — це саме про захист тварин. Бо вони безпорадні, вони не можуть ні сказати, ні поскаржитися, ні когось покликати. Вони абсолютно залежні від людини. Тому допомагати тваринам — це для мене справжня людська гідність. І я безмежно поважаю тих, хто їх захищає. Якщо бачу якийсь збір чи потрібна допомога, я завжди долучаюсь, завжди допомагаю.
Про безбар’єрність і доступність
Можна сказати, що для мене безбарʼєрність прямо на кожному кроці. Якщо у Львові чи в будь-якому іншому місті з’являються якісь програми чи громадські слухання щодо безбар’єрності, я завжди їх поширюю. Серед знайомих теж стараюсь розповідати, особливо тих, які можуть реально вплинути. Бо дуже важливо, щоб люди мали можливість висловитися і донести свою думку.
У нас була ситуація: в центрі на площі встановили пандус, але він фактично не працював. За кілька днів його зламали вандали. Проте одна дівчина зняла це на відео, виклала в TikTok, воно розлетілося, і завдяки розголосу пандус відремонтували. Тобто головне — поширювати інформацію, щоб більше людей знали і могли впливати.
Ще була ситуація: я їхала в маршрутці й побачила чоловіка на інвалідному візку. Він хотів сісти в транспорт, але водій не хотів опускати підйомник. Людина стояла, чекала. Я не витримала — підійшла і попросила водія зробити це. Бо інакше як він мав сісти? І от навіть такі маленькі кроки вже змінюють багато.
Я впевнена, що не можна нав’язувати тільки заборонами. Якщо бізнесу просто сказати: «Ви мусите поставити пандус», — це не спрацює. Бо коли людина чує наказ чи заборону, вона робить наперекір. Тут треба працювати рекомендаціями, прикладами, культурою. Показувати, чому це важливо, і щоб люди самі доходили до висновку, що так треба.
Бо коли хтось один допоміг — долучається другий, третій, і поступово формується культура. Це як хвилина мовчання о 9 ранку. Хтось може пройти повз, але більшість бачать: «О, ті стоять», і теж зупиняються. І це працює.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Якщо в мене з’являється ідея, то вона приходить або під час подорожей, або навіть може приснитися. В мене таке правило: якщо ідея приснилася — обов’язково її записую. І якщо в голові крутиться якась думка, я теж мушу її прописати й проговорити вголос. Бажано ще й поділитися — або в Інстаграмі, або з близькими. Бо якщо ідею тримати тільки в собі, то вона так і залишиться нереалізованою.
Після цього я прописую реальні кроки, щоб ідея втілилася. От наприклад, в мене була ідея зробити фотосесію. Здавалося б, це просто: знайшов фотографа і пішов. Але ні — одразу виникає багато питань: у якому стилі, які локації, чи взагалі це потрібно. Я сіла й розписала:
1-Знайти фотографа — зробила. 2-Обрати стиль і локацію — теж зробила.
І так далі, покроково. Завдяки цьому ідея почала оживати.
Так само зі збіркою віршів. Я пишу вірші й хочу видати свою книжку. Зараз у мене план: спочатку написати мінімум 30 віршів, потім зробити електронний варіант, а після цього вже друкувати друковану версію. Це також йде через покроковість, бо такі ідеї не можна реалізувати «на завтра».
Я навіть з великими мріями роблю те ж саме. Наприклад, є ідея об’їхати всі країни світу. Реально? Мабуть, ні. Тому я сідаю й виписую список 50 країн, де точно хочу побувати. Відмічаю ті, де вже була, думаю, куди хочу повернутися, які нові міста подивитися. І вже з цього роблю більш конкретні плани.
Тому для мене головне правило: все треба прописати. Бо якщо план живе тільки в голові — він з часом зникне. А якщо є покроковість і чіткий дедлайн, тоді ймовірність реалізації набагато вища.
Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально
Якщо щось не виходить, я даю собі кілька днів на перезавантаження. Іноді це може бути два-три дні, іноді — навіть тиждень. Треба просто перепочити, бо якщо не виходить, значить, або ти вже вигорів від цієї ідеї, або в тебе просто немає сил її тягнути далі. У такі моменти для мене дуже важливо змінити обстановку. Це може бути навіть проста прогулянка за місто, поїздка в інше місто чи навіть подорож в іншу країну. Зміна середовища завжди допомагає по-новому подивитися на ситуацію.
Після цього я переглядаю саму ідею — переплановую початкові кроки, аналізую, що саме не вийшло. Обдумую:чому не вдалося? як можна покращити? які кроки зробити інакше? чи потрібна допомога спеціаліста?
Бо бувають такі випадки: наприклад, ти хочеш зробити сайт, але ніколи з цим не працював. Логічно, що з першого разу може не вийти, бо ти не знаєш технічних нюансів. Це не означає, що ідея неправильна — просто треба звернутися до тих, хто має більше досвіду, або пройти навчання.
Для мене головне — не загорітися і не втратити інтерес. Перезавантаження допомагає відновити сили й фокус. Навіть якщо ти переключаєшся тимчасово на інші цілі чи інші ідеї, все одно з часом повертаєшся до тієї, яка для тебе справді важлива.Я впевнена, що немає неможливих цілей чи нереальних ідей. Якщо вона з’явилася в голові, значить, вона вже потенційно може стати реальністю. Тут питання тільки в часі й у витривалості.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Для мене брати відповідальність за своє життя — це насамперед полегшення. Це відчуття легкості й свободи, коли ти розумієш, що життя справді може бути яскравим і різнобарвним. Тому що саме ти вирішуєш, як його прожити.Ти можеш сам собі придумати, як скласти день. Наприклад, обрати: готувати їжу чи замовити доставку. Ти сам вирішуєш, працювати сьогодні чи взяти паузу, щоб відпочити. Це вже не про те, що хтось диктує тобі правила, а про те, що ти сам керуєш своїм графіком, своїм ритмом, своїми пріоритетами.
Я добре відчувала різницю, коли працювала в наймі. Там був чіткий сценарій: робота з 8-ї до 16-ї. Поки доїдеш додому, вже стомлений, і весь день по суті закінчився. Це було не життя, а виживання: день схожий на день, без відчуття розвитку. Мною керували обставини, а не я ними.
Коли ж ти сам береш відповідальність, усе змінюється. Ти перестаєш перекладати вину на інших — на державу, на рідних, на керівництво. Бо можна звинувачувати кого завгодно, тільки не себе. Але насправді варто подивитися глибше: якщо я живу не тим життям, яке хочу, то, можливо, причина в тому, що я сам не наважився його змінити.
Ми живемо у час, коли можливостей дуже багато. Є гранти, освітні програми, проєкти підтримки бізнесу. Не обов’язково бути мільйонером, щоб розпочати власну справу. Головне — шукати шляхи, пробувати, брати на себе відповідальність за власний вибір.Бо врешті-решт ніхто не зобов’язаний жити твоє життя замість тебе. Ніхто не має писати твій сценарій. Це тільки твоє завдання. Ти сам створюєш свої розділи книги, сам обираєш сюжет, сам вирішуєш, чи це буде життя за стандартною схемою «дім–робота–дім», чи щось більше — те, що справді відгукується тобі.
розкажи про своє місто
Насамперед я люблю Львів за атмосферу. Вранці в центрі міста завжди чути аромат кави, і цей запах особливо надихає. Він ніби створює настрій, коли хочеться присісти, подумати над чимось, зануритися у власні роздуми.
Друге, що для мене є справжнім натхненням, — це архітектура. У Львові дуже багато будівель з унікальними деталями, на які більшість людей навіть не звертає уваги. Туристи дивляться на фасади, але рідко піднімають очі вище. А там — справжня краса: фрески, статуї, колони, декоративні верхівки будинків. Я сама, хоча живу тут постійно, іноді відкриваю для себе щось нове. Місто розкривається поступово, воно розвивається, і кожного разу є нагода здивуватися.
Я люблю Львів і за те, що тут постійно з’являються нові простори. Наприклад, нещодавно я відкрила для себе мистецький простір ZАК Art Gallery. Це місце, де можна не лише насолодитися мистецтвом, але й відпочити від міської метушні. Поруч парк — і ти одразу опиняєшся в зеленому затишку. Тобто навіть у великому місті є багато місць, де можна побути наодинці з собою.
Ще одна причина любити Львів — це комфортність і доступність. Тут є багато кав’ярень, торгових центрів, культурних майданчиків, і водночас місто підтримує різні важливі ініціативи. Наприклад, є акції, коли купуєш каву, а кошти йдуть як донат для військових. Або ж активно розвивається підтримка ветеранських бізнесів: у закладах з’являються таблички «Ветеранський бізнес», і ти можеш навіть знайти їх на карті, щоб свідомо прийти й підтримати.
Львів також цінний тим, що він приваблює туристів з усього світу. Це створює можливість знайомитися з новими людьми, дізнаватися інші історії, розширювати свій горизонт.
Тому моя любов до Львова — це не лише про каву. Це про комфортність, атмосферу, архітектуру, про підтримку важливих ініціатив і про той унікальний настрій, який створює саме це місто.
Що розказати про вінницю?
Зазвичай, коли говориш про це місто, то відразу виникає якийсь стереотип. Найчастіше — що воно асоціюється суто з фабрикою «Рошен», бо до війни можна було приїхати на екскурсії, подивитися, як усе влаштовано, і ніби тільки цим воно й відоме. Але насправді це зовсім не так.
Це місто набагато глибше і цікавіше, ніж здається на перший погляд. Тут є дуже багато красивих архітектурних будівель, і я завжди звертаю на них увагу, бо люблю естетику й шукаю різні естетичні місця. Крім архітектури, є й безліч класних закладів, атмосферних просторів, які створюють відчуття затишку.
Чесно кажучи, мені воно здалося зовсім невеликим — не таким, як велике місто з мегаполісним ритмом, а радше таким, де всі одне одного знають. І це відчувається одразу: люди тут дуже відкриті, життєрадісні, готові допомогти. Наприклад, я приїхала й трохи заблукала — навігатор показував одну дорогу, а там виявився тупик. І от звичайні перехожі самі підійшли, підказали, як пройти. Це дрібниця, але вона створює відчуття справжнього комфорту.
Ще одна річ, яка мене зачарувала, — це набережна. Там так легко видихнути після дня, взяти каву, сісти й спостерігати за заходом чи сходом сонця. У таких моментах відкривається справжня душа міста: воно ніби запрошує тебе зупинитися, сповільнитися й просто побути.
Тому для мене це місто — не лише про відомий бренд, а про архітектуру, затишок, доброту людей і красиві місця, які дарують спокій і натхнення.
питання невідомій жінці
Які речі дають натхнення і як часто вдається їх робити? Що вам дає натхнення?
Перше, що дає мені натхнення, – це коли я вже щось зробила і бачу результат. Коли ціль виконана, і ти відчуваєш цю радість — це справжнє натхнення.
Друге — відкривати для себе нові місця. Подорожі — це величезний заряд енергії, вони завжди мене надихають.
Третє — постійний розвиток. Чим більше ти вкладаєш у себе, тим більше нових ідей з’являється. Ти не стоїш на місці.
Ну і ще одне джерело натхнення для мене — це книжки.
А тепер моє питання іншій жінці.
Якби у вас була чарівна паличка — що б ви зробили?
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
