Оксана Поліщук

оксана
поліщук

Вчителька, директорка онлайн-школи та жінка, яка не боїться змін. Вона відверто говорить про війну, підтримку, гідність і силу освіти. Її історія — це шлях від маленького села до створення унікальної «теплосімейної дистанційки», яка об’єднує дітей по всьому світу.

Київ

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Так, найперше, на що я наважилася — це перейти з офлайну в онлайн-формат. Коротка передісторія: я — вчителька, зараз співвласниця й директорка онлайн-школи «Вега», але взагалі з 2008 року я у професії.

Після закінчення 11 класу дуже хотіла стати або педагогом, або журналістом. Мама — вчителька, тітка — вчителька, бабуся — вчителька. До речі, ніхто не відмовляв — незрозуміло чому. Я б зараз свою дитину в педагогічний не віддала. А вони: «Супер, будеш вчителькою».

Ще в мене були проблеми зі здоров’ям. Батьки боялися відпустити мене вчитися надовго, тому оформили на заочку. Я жила в селі на прикордонній Сумщині — 5 км від кордону — у бабусі, там і працювали. І, власне, з 2008 року й до повномасштабної війни я повністю працювала офлайн, у маленьких сільських школах — усім, чим тільки можна. Потім життя круто змінилося — можливо, розповім пізніше — і я переїхала до столиці.

Я з тих людей, як то кажуть, у хорошому сенсі ненормальна. Холерик такий: «А все, біжімо!», у кожній бочці затичка, все туди-сюди. І в якийсь момент я вигоріла. От прям зовсім. Там ще й болісне розлучення наклалося, переїзди — все разом. Був момент, коли я їду в школу, яку люблю, на роботу, яку люблю, до людей, яких люблю — і думаю: «Боже, Оксано, навіщо ти туди їдеш? Тобі ж потрібні ці гроші, може, краще не їхати?»

Коли почалася повномасштабка, мені було дуже соромно. І досі трохи соромно — бо в людей горе, і в мене горе, а я сиджу вдома, й мені кайфово. І я зрозуміла: мені добре, мені час змінити формат, бо я просто закінчуся — і це завершиться якимись розладами. Коли ми повністю перейшли на онлайн, стало зрозуміло: це моє.

На жаль, школа, в якій я працювала, закрилася. У нас було трохи грошей і хороша ідея. І те, на що я наважилася — це відкрити свій проєкт з нуля. Ми відкрили школу за півтора місяця, не маючи жодної бази — ні вчителів, ні учнів, нічого. У липні зареєструвалися, а у вересні вже запустилися — було 50 учнів. І це те, чим я реально пишаюся. За те, що кардинально змінила своє життя.

ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?

Люди, до речі, є підтримкою і антипідтримкою одночасно, тому що вони дуже різні. Є класні, світлі, добрі, відкриті — типу вас, типу мене — які ризикують, ідуть уперед, визнають свої помилки, вибачаються і виправляються. Але моя підтримка завжди — це люди.

Якщо говорити, наприклад, про школу, бо все моє життя зараз крутиться навколо неї, то це теж підтримка. Це батьки — дорослі, але розуміють. Це учні — менші, але теж ідуть назустріч, розуміють. Це педагогічне оточення, яке завжди підтримує, розуміє.

До речі, я не знаю, як у сфері медіа, але в педагогіці дуже жорстка конкуренція й дуже мало справді щирої підтримки. Не тієї, коли людина щось від тебе хоче, а коли реально щиро підтримує. Тому люди — це моя найбільша підтримка зараз.

Інколи я вигораю. Коли стався ковід, я сиділа вдома й думала: «Це так круто». Легальна причина, аби залишитися вдома. А потім думаю: «А чому мені треба був ковід, щоб сказати, що мені вдома добре?»

Бо ми до цього, мабуть, не ризикували спробувати таку форму. Я ж 11 років у селі пропрацювала, потім з 2019-го в Києві — не було жодного ранку, щоб я не прокинулась о 6:30. А потім звикаєш — і вже на вихідних, як дурне, сидиш о 6-й ранку в ліжку. І ти настільки летиш у цьому темпі, що коли тебе зупиняють, ти такий: «Ого. Виявляється, можна бути холериком і вдома сидіти».

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Ми, коли вітаємось або знайомимось — а я ж багато спікерую, їжджу Україною з виступами — маємо якось представитись. Люди часто знають ім’я, прізвище, але не знають, хто ти. До речі, моя улюблена історія — про прізвище. Це прізвище мого колишнього чоловіка, не моє. Але всі документи на ньому, і я його не змінюю. І мені завжди смішно, коли хтось каже: «Боже, я теж Поліщук!» — як рідна душа.

Отже, треба завжди представитись. У вчителів є такий алгоритм — як «шапка профілю»: треба сказати, де ти працюєш, скільки років, яка категорія. Це прям база. Іноді виглядає трохи дивно, але треба. Отже, в контексті діяльності я представлюсь як вчителька. Я — Оксана Поліщук, директорка і співзасновниця онлайн-школи «Вега». Освітня блогерка, письменниця, заступниця керівника в місті Києві Асоціації сертифікованих освітян, радниця трьох педагогічних спілок. І це, мабуть, усе… Хоча потім щось згадаю — бо коли сидиш вдома, здається, треба чимось заповнити час, і ти дуже ретельно його заповнюєш.

Я працюю в школі 18-й рік. Я вчитель-методист, маю звання «старший учитель». Фух, це вже офіційно. А ще — я люблю школу. Мені реально в кайф. Я з тих «ненормальних» вчителів, які справді люблять школу. Тільки школи — це місце без кар’єри. І це те, про що молодь не дуже задумується. Бо молодь амбітна, вони хочуть зростання, зарплати, кар’єрного руху. А в школі неможливо побудувати кар’єру. Можна тільки назбирати категорій — от у мене вже «методист», далі нікуди. Мені 34, і це кінець. Далі — або керівна посада, або власний бізнес.

Я пройшла всі сходинки в державній системі й тепер працюю на себе, веду онлайн-школу. Ось буде вже четвертий рік. Це робота 24/7. Ви ж знаєте самі, пані Верна — коли працюєш на себе, це зовсім інший вимір. Багато хто каже: «Клас, ти працюєш на себе, це легко». Взяти кількість учнів, помножити на вартість — от і мільйони. Але поки не живеш у цій реальності — не розумієш, що таке менеджмент.

Є одна смішна історія. Я веду TikTok доволі активно. І якось одна жінка написала: «Пані Оксано, я переглянула весь ваш TikTok. Думаю, я готова бути директоркою». Я навіть свій не передивлялась! І вона ще додає: «Розкажіть, що ви не показуєте у відео». Я посміялась і нічого не відповіла. Бо це як: прочитати всі книжки мільйонера й думати, що тепер ти мільйонер. Так не працює.

Тож зараз моя основна діяльність — менеджмент. Хоча я за освітою історик і всі ці роки працювала як вчитель історії. До речі, й досі читаю години в школі — щоб не забути, як виглядають діти. Бо менеджмент дуже поглинає.

Я повністю веду всі процеси: і технічну команду, і педагогічну, і учнівську, і батьківську. Усе — я.

Оце, в принципі, і є моя діяльність. Чим вона унікальна? Я справді тішусь і пишаюсь тим, що наша школа — не потокова. Онлайн-шкіл в Україні дуже багато. І я вважаю, що за онлайн-освітою — майбутнє. Це круто, коли, наприклад, наш найвіддаленіший учень сидить у Канаді, але не втрачає зв’язку з Батьківщиною. Це надзвичайно важливо. І мені, і нашій команді дійсно приємно від того, що ми створили школу, яка не потокова. Так, можливо, вона невелика, але я знаю кожну дитину — їхні хобі, інтереси, чим вони займаються. Вони приходять на уроки, я їх бачу, ми активно спілкуємось і поза школою. Інколи батьки навіть питають, де наша офлайн-школа — бо складається враження, що ми всі просто перейшли з приміщення в онлайн. Але офлайну в нас не було. Є лише юридична адреса — офіс 8 м². Усе — тільки онлайн.

І саме в цьому цінність — ми створили теплу, сімейну дистанційку, де учень може написати вчителю або директорці, просто надіслати фото свого кота й сказати: «Гляньте, мені кота купили». Де я можу написати учням. Де немає дистанції, де вчителі не сприймаються як щось недосяжне. Я ще пишаюсь тим, що як керівниця — відкрита. Про мене можна почитати, знайти мою концепцію, ідеологію. Бо в багатьох великих проєктах незрозуміло, хто за ними стоїть, а в нас — зрозуміло. І це, в принципі, теж про унікальність.

Розповім трохи про нашу ідеологію. Концепт був — «тепло-сімейна дистанційка». І чесно — ми дуже швидко її запускали. За півтора місяця — від ідеї й назви до повноцінного старту. Грошей було мало. Ми брали борги, вкладали. Онлайн — це не дешево, як дехто думає. Так, дешевше за офлайн, але теж немалі кошти. Ми самі до кінця не розуміли, що це буде. Не було фінансового плану, як у класичного бізнесу. Була одна велика, класна ідея — і ми її втілювали. У мене тоді ще не було жодної медійності. Ми росли разом з проєктом. І перші родини, які до нас прийшли, — я їм неймовірно вдячна. Тоді, чесно, зараз ми, можливо, вже й не запустились би. Бо зараз інші гроші, інше ставлення людей. Як би страшно це не звучало, але до війни ми теж адаптувались. І зараз ситуація вже зовсім інша.

А тоді школа стала таким острівцем стабільності. Щоденні уроки, працює платформа, вчителі на зв’язку. Хтось пише: «У нас обстріли, бої під Києвом», а інший вчитель запитує: «Чому Вася не прийшов на урок? Щось сталося?» І це повертало до звичного життя. Ми зробили 50% знижку на навчання для переселенців, дітей військових, дітей з окупованих територій. І саме так набрали ще більше учнів, яких об’єднувала одна велика проблема. Майже всі наші вчителі теж були або переселенці, або жили поруч із лінією фронту. Я сама з Сумщини — 5 км від кордону. Із цього й виросла ідеологія — створити теплу, сімейну, домашню школу, звичайну школу — тільки онлайн.

Очевидно, ми пережили дуже багато моментів, зокрема й тих, коли наші учні ще залишались на окупованих територіях. Зараз таких немає, але в перший рік були. Кожна історія — болюча. Наприклад, наш 11-й клас — сім дівчат і Валера. Валера — мій кумир. Вони потрапили на новоокуповану територію, не могли виїхати. Окупанти змушували ходити в російську школу, погрожували. Доходило до того, що якщо дитина пропускала — додому приходив озброєний чоловік і питав: «Чому не на уроці?» Валера ховав телефон у сіно, другий телефон. Після школи йшов до бабусі, під приводом, що допомагає, забирав телефон із сіна, закривався в комірчині — і виходив на наші онлайн-уроки.

Коли написав мені, що буде виїжджати й зникне на кілька днів — попросив не писати, бо телефони перевіряють. Telegram видалив, усе видалив. А в клас написав: «Якщо я пропаду — значить, мене зловили». Господи, поки він виїхав — це було жахливо. А потім, коли вже щодня йшли онлайн-уроки, ми всі чекали Валеру. Ще ж були дівчата з його класу. І тут — хоп — через кілька днів він підключається. Ми всі ридали. Це був урок… Я навіть зараз говорю, і мені важко. Бо це було — ну прям дуже.

Зараз він у Польщі. На жаль, не зміг скласти НМТ, бо не встиг зареєструватися. Але він у безпеці. І, що цікаво — там, у Польщі, він зустрів своїх однокласниць. І я мрію, що ми обов’язково побачимось. Цей перший випуск досі мені пише. Такі от історії.

Є й історії вчителів. Вони теж — частина нашої ідеології. Наприклад, учителька пише: «Пані Оксано, можна мені трохи більше годин?» Вона — з Маріуполя. Початок війни. Каже: «Я пішла до подруги, взяла з собою тільки паспорт, бо воєнний стан, і зарядку до телефона. Сиджу в неї, п’ю каву, чую — стріляють. А син, дорослий уже, дзвонить: “Мамо, ти де?” А я така: “У подруги.” А він: “Та твого дому більше нема. Пряме влучання ракети.”»

І от у неї залишились тільки зарядка, телефон і паспорт. І вона мені дзвонить і просить ще годин. Бо ж більше нічого немає… Отакі історії. І тому ми, коли запускали школу, хотіли підтримати таких людей. Переселенцям зараз, на жаль, уже не можемо надавати знижки, але дітям військових — досі 50%. І ми тримаємо цю концепцію. Бо це про єдність, про те, щоб бути разом.

Власне, в цьому і є наша ідеологія — тепло-сімейна дистанційка. Так от і вийшло. До речі, та вчителька в нас трохи попрацювала, а потім у Запоріжжі знайшла офлайн-роботу. Це ті люди, які не зламались, не опустились. Я дуже ними пишаюсь. Бо, на жаль, багато хто серед учителів пішов у алкоголізм. Просто не змогли. А скільки тих, що пішли на співпрацю… На жаль, дуже багато вчителів просто погодились — і все.

У нас у школі й учні, і батьки, і вчителі — всі, хто зміг виїхати. Географія дуже різна, кожен із різними життєвими історіями. Зараз є вчителі, які працюють із-за кордону. Але всіх об’єднує школа. Тому ми, можливо, трошки занадто патріотичні. Але це важливо.

Українська мова — обов’язкова. Російська в нас заборонена всюди. І були конфлікти між учнями, бо багато з них із російськомовних регіонів, і вони просто не розуміли українську. Або сприймали її тільки як «мову уроків». От на уроці говоримо українською, а вдома — перемикаємось. І це дратувало інших учнів: «Чого ви в чатах пишете російською?» — такі речі доходили до мене.

Був навіть окремий чат без дорослих — типу «перерва» — і там виникали конфлікти. Але за три роки сформувалась дуже крута освітня українськомовна спільнота. І це теж досягнення. Ми такі маленькі бандерята — в хорошому сенсі.

Онлайн-школа «Вега» – український дистанційний ліцей

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

Коли ми відкривали «Вегу», я спитала у бухгалтера: «Коли будуть гроші? Коли буде справжній дохід?» І вона каже: «Десь на четвертий-п’ятий рік». А я: «Ніфіга собі! Я хочу зараз!» Ну от — людина бізнесу. І так і вийшло. Лише на четвертому році я можу сказати, що ми почали заробляти.

Тому на момент запуску питання заробітку взагалі не стояло. От зовсім. Ми, мабуть, неправильні бізнесмени. У нас були якісь гроші — усе, що мали, вклали в проєкт. І, як ви вже зрозуміли, цього було мало. Ми ще й позичали. Ми поставили на кон усе. Я серйозно — я вигребла все з усіх карток. Співвласник — так само.

Тому це точно не було про дохід. Це була радше ідея підтримки. Я, чесно, ніколи в житті не думала, що можу мати свою школу. Це про занижену самооцінку, яка, на жаль, культивується в суспільстві щодо вчителів. Сільська вчителька…

Коли я потрапила до Києва й мене одразу взяли в приватну школу — я була просто мега щаслива. Це було неймовірно. Бо я почувалася цінною. І ми тоді не сідали з думкою: «Боже, війна, треба заробити грошей, давай відкриємо школу». Ні. Це був проєкт підтримки дітей.

Як ті перші кав’ярні, що відкрились у карантин. Пам’ятаєте? Ти йдеш, п’єш ту жахливу каву, але йдеш — бо вона єдина, яка працює. І стоїш з тим стаканчиком, думаєш: «Господи, повернення до стабільного життя, слава Богу». От для цього ми її й робили — для повернення до стабільності.

Ще — щоб підтримати вчителів. Як ви вже зрозуміли, майже всі наші були переселенці. Вчителі з високими категоріями, з великими досягненнями трималися за цю роботу, бо всі школи — незрозуміло що, хто, як працює. І я вважаю дуже важливим, що ми дали тим людям старт — гроші, за які можна було виїхати, вивезти дітей, зняти квартиру. Бо тоді творилось щось страшне.

І ще — щоб дати дітям якісну освіту. Щоб вони не втратили зв’язок з Україною. Бо у багатьох — одразу: виїхали за кордон — і дитина забуває українську. Бо адаптується. А ми — щоб цього не сталось. І коли починали, і зараз — я опираюся тільки на дітей.

Цього року в нас було невелике розширення, брали нових учителів. І мене часто запитують: «Які критерії відбору?» А в нас вчителів обирають діти.

Мені не важливо, скільки людині років, скільки вона працювала. Усі вчителі проходять пробний урок — і далі вирішують учні. Я теж присутня на уроці. Але учні — доволі критичні. І за це я просто кайфую від сучасної молоді.

Якщо не подобається — вони так і кажуть: «Пані Оксано, не те».

Отак і кажуть мені в очі. Я думаю: «Щоб я у своїй школі прийшла до директора і сказала, що мені не сподобався урок, що вчитель там-то і там-то працює не так, як треба…» Та це ж взагалі немислиме. А мої діти таке говорять просто і прямо. І я цим пишаюся.

Я кажу їм: «Діти, у нас співбесіда, треба обрати кількох учителів. Якщо вам окей і мені окей (бо з мого досвіду теж маю оцінити) — ми цю людину лишаємо». І вже маємо п’ятьох учителів, яких вибрали саме діти. Вони виявилися дуже крутими, справді сильними.

У нас є команда, яка пише матеріали на платформу, і команда, яка працює з дітьми наживо. Це інколи різні люди. І тих, і тих завжди обирають діти.

А ще в нас є парламент, президент, самоврядування. Активні учні з 8-го по 11-й клас беруть участь у співбесідах разом зі мною. Це дуже круто. Опора завжди йде від потреб дітей.

Наприклад, із їхньої ініціативи ми ввели сексолога. Я не знаю, чи є ще в якихось онлайн-школах сексолог. Чесно, конкурентів я не моніторю — і це, мабуть, мій мінус. Я знаю, що нас моніторять, але я цього не роблю, бо ми створюємо унікальний продукт. Я вкладаю гроші у свій розвиток, а не в копіювання інших.

Прийшли діти й кажуть: «Треба сексолога. Ми не розуміємо багатьох речей. Батьки мовчать. А в старших класах уже є реальні вагітності». Ми спитали в батьків — ті не проти. Знайшли сексолога — питання вирішено.

Цього року діти попросили фінансову грамотність. Спочатку для 8-го класу. Молодші теж: «А чому лише з 8-го? Нам теж цікаво!» Добре, знайдемо гроші, доплатимо вчителю — і буде. При цьому вартість навчання для батьків не змінюється. Це мої ініціативи, і я їх реалізую.

Так, можливо, це здається ексцентричним — бо діти є діти. Але для цього в нас є досвід, щоб відфільтрувати: що з їхніх бажань релевантне, що ми реально можемо дати, і чи вистачить на це ресурсів. Поки що працює.

У мене дуже крута команда — 19 учителів. Наймолодшим 20 років, найстаршому — під 60. Абсолютно різний досвід, різні нагороди, рівні досягнень. Є люди набагато крутіші за мене у своїх здобутках. І це чудово — бо вони створюють синергію.

Я, коли думаю про свою команду, навіть гублю думку — настільки вони класні. І я їх постійно намагаюся витягнути у медіа. Бо я дуже публічна, наскільки це можливо. А вони часто кажуть: «Ой, це страшно, я не хочу». Але якщо у мене є контакти, виходи на платформи, я завжди їх рекомендую. Не завжди вдячна справа, по-різному буває. Але більшість із них уже десь виступили, отримали перші гроші за свої знання.

Сучасний учитель не може бути непублічним. Це як та біблійна свічка на горі — ти не можеш сховатись. Або ти йдеш уперед разом з учнями, які дивляться твої TikTok-и, або — ні. Тому я своїх колег підштовхую бути відкритішими.

Для учнів важливо сказати: «Я бачив свого вчителя в TikTok, у нього 40 тисяч підписників». Для них це значно вагоміше, ніж усі грамоти й сертифікати.

От у мене, наприклад, є грамота від Кличка. Вона нічого мені не дала, окрім того, що я тепер можу всім розповідати: «У мене є грамота від Кличка». А от TikTok із підписниками — це справді впливає. Діти дуже змінились.

Тому вся опора — тільки на дітей.

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

Є такі люди. Це я вже розповідала вам про жінку, яка переглянула весь мій TikTok. До речі, старші колеги з педагогічних клубів казали мені: «Ти неправильно зробила, що проігнорувала. Треба було поставити високу ціну, можливо, щось розповісти, але заробити на цьому». Чесно, я ще не готова так ділитися.

Буває, питають: «А юриста, який вам робив ліцензію, дайте номер». Або: «SMM-ника, що вам рекламу веде, дайте контакт». Але тут я, чесно, крисятничаю. Бо шукайте самі — мені ніхто не допомагав. Є речі, якими я готова ділитися — без проблем показати урок, розклад, розповісти, як працює школа. Бо це нормально. Це як прийти до майстра манікюру чи перукаря — і не знати, що з тобою робитимуть. Але є знання, які я не віддаю.

Конкуренція в нашій сфері дуже велика. Літо — взагалі «криваве море» для онлайн-шкіл. Їх багато, маленьких — теж багато, всі хочуть вижити. І навіть 10–20 учнів для когось критично важливі. Тому я ночами можу переписуватись із клієнтами. Це моя робота, яка потім дасть мені надійність.

Коли хтось каже: «Хочу бути, як ви», — я завжди відповідаю: «Неможливо». У кожної людини свій бекґраунд. Так, зараз я маю певний успіх, знайомства, фінансовий рівень. Але мій шлях — це дев’ять колективів, три переїзди, дев’ять квартир у Києві, дві родини. Це вигорання, «граблі», через які довелось пройти. Люди цього не бачать.

Я кажу: «Можливо, вам теж треба 11 років відпрацювати в селі, потім змінити п’ять шкіл у Києві, попрацювати там і там, передивитися весь мій TikTok — і тоді будемо говорити».

У нас же як — директорів багато, а от справжньої дружби серед них бракує. Дуже не вистачає відносин без конкуренції, коли людина просто допомагає — чи безкоштовно, чи за гроші, але щиро.

У мене є два друга-директори, я ними пишаюся і можу назвати публічно. Це пан Віталій Красніков — зараз очолює Васильківський ліцей «Успіх». І Дмитро Ламза — відомий у педагогічному середовищі, він і юрист в освіті. Раніше очолював школу в Києві.

Це люди — приклад. Якщо щось треба, я можу написати чи подзвонити. З паном Дмитром ми познайомились не так давно, а пан Віталій — це той, кому я можу сказати: «Не можу знайти наказ, допоможіть». І він скидає.

Можливо, мені просто не вистачає такого ком’юніті, може, воно десь є, але у моєму житті поки що його немає. Дружба серед педагогів і вчительському середовищі, на жаль, формується дуже важко, бо люди чомусь сприймають один одного як конкурентів.

У педагогічному середовищі часто вчителі не сприймають одне одного як партнерів, а як конкурентів. Але нічого, будемо «лупати сю скалу», як казав класик. Бо кожна людина унікальна. Я не претендую на чужий досвід і не думаю, що хтось зміг би повторити мій.

Можна переглянути весь мій Instagram, весь TikTok, бути особисто зі мною знайомим. Але я завжди кажу: «Мені 34. А іншій людині — 35. І наскільки у нас різний досвід. Як можна порівняти? Ніяк».

Добре, що таких, хто прямо в лоб питає, «як повторити», стає дедалі менше. Але вони все одно є. Так, я знаю, як відкрити онлайн-школу. Технічний процес я можу пояснити. Але є купа додаткових факторів: настрій людей, ситуація в країні, навіть банально спека чи холод. І це змінює результат. Тобто навіть знаючи шлях, однаково може вийти зовсім інакше.

Це як із Tinder. Всі кажуть: «Там одні дивні». А в мене чоловік із Tinder. От вам і приклад.

Бути українкою — про що це?

Це складно. Мені знесли величезний акаунт у TikTok за проукраїнську позицію на початку війни. Я починала його з нуля. А Facebook у мене завжди був україноцентричний, дуже патріотичний. Я знаю, що соцмережі «пасуться», і це теж непросто.

Була ситуація, коли вийшла моя третя дитяча книжка, і вона була присвячена українським політикам. Це була легка дитяча книжка, але все одно. І одна моя близька знайома її дуже хвалила. Казала: «Класна книжка». Але потім іншим моїм знайомим сказала: «Оксані так не минеться, що вона занадто патріотка».

Звісно, мені це передали. Бо ми живемо у світі, де інформація завжди доходить. Я тоді сказала публічно: «Я дозволяю всім моїм друзям відмовитись від мене, якщо вони боятимуться за своє життя через мою діяльність. Я не ображусь. Я розумію». Я сказала собі: школа українська, ми будемо нести українське, ми будемо пропагувати українське і творити українське.

Це реально виклик — бути українкою. Це не про слова, це про дії. Для мене, наприклад, бути українкою — це не ходити з прапором чи ставити рамки на фото «Я люблю Україну». Бо, на жаль, я знаю дуже багато людей, які робили саме так — кричали, що вони патріоти, ставили ці рамки, а потім першими переходили на бік окупантів.

Для мене бути українкою — це робити щось. Це вчити українських дітей. Це нести українські традиції. Це носити вишиванку на свята. Я обожнюю вишиванки, у мене їх кілька, гарні, дорогі, вишиті. Я інколи їх одягаю просто так, на вулицю. І я бачу, як люди озираються. Бо це красиво, і воно має силу. Але в мене є ще традиція з родиною: на День Незалежності ми всі вдягаємо вишиванки й робимо спільне сімейне фото. Ми вже кілька років так робимо. Це наша традиція. Це — дія.

Або, наприклад, говорити українською завжди. Не тільки тоді, коли до тебе говорять українською, а завжди. Це теж дія.

І мені дуже приємно, що в нашій школі вже є такі діти, які підтримують і несуть цю ідеологію навіть за кордоном. Наприклад, у нас є дівчинка в Ірландії. Там дуже строгі правила зі шкільною формою. Але коли було одне з українських свят (чи День прапора, чи День української мови — щось таке, не найбільше свято, але важливе), вона написала заяву директору школи з проханням прийти у вишиванці замість форми. Бо інакше могли оштрафувати батьків. Директор дозволив. І вона єдина у школі була без форми. Вона весь день розповідала іншим дітям, що це за одяг, що він означає. Вона прислала мені фото — і це було так круто. Оце й є справжнє — маленькі справи, які мають величезне значення.

Тому бути українкою непросто. Як і бути українцем. Але водночас у цьому немає нічого надважкого. Це просто щоденна маленька робота. Волонтерити. Допомагати. Підтримувати. Іноді просто сказати добре слово.

Мені пишуть дуже багато вчителів із різними проблемами. Я часто не можу допомогти напряму, бо це не в моїй компетенції. Але можу дати контакти, можу написати тепле слово. І це теж — бути українкою.

А ще це — про гідність. Гідність складається не з великих гасел, а з маленьких щоденних кроків. Ви правильно сказали, і я теж так вважаю. І от якщо підсумувати — для мене бути українкою, це не про те, що ти говориш, а про те, що ти робиш щодня.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Для мене гідність — це бути корисною. Навіть у зовсім маленькому. Купити квіти у бабусі. Повністю перейти на українську мову. Це, до речі, було дуже показово в Одесі. Ми там були з дівчатами, і вони мене запитують: «А чому офіціант із нами російською говорить?» Я до нього українською — а він не переходить. І мене це так зачепило, що я навіть написала пост на Facebook.

А ще — волонтерство. Донати. Малих донатів не буває. Навіть 5 гривень закинути — це вже круто. Ініціювати щось. Ми в школі, наприклад, збираємо непотрібний одяг для переселенців. Моя знайома в Глухові працює в соціальному центрі. Це прикордоння. Там люди реально приходять ні з чим. Ми кілька разів оголошували збір речей і відправляли. Мої дівчата-підлітки теж: кожен сезон перебираємо гардероб, і раніше я просто відносила все до смітників, де безхатченки розбирали. А зараз ми все пакуємо й відправляємо. Оце — гідність у маленьких речах.

Або інша історія. Ми збирали іграшки для дитсадка на Черкащині. Там у садочку укриття. І я особисто знаю завідувачку. Вона каже: «У нас 60 дітей. Коли тривога, всі спускаються в укриття. Кожна дитина хоче мати іграшку. Це 60 іграшок. А де їх взяти? Це ж державний садочок». І ми теж оголосили збір. У батьків діти вже дорослі, а іграшки все ще валяються вдома. Звісно, кожен зітхав: «Оце віддати? Оце теж?». Але ми позбирали і відправили. І коли вона мені написала: «Боже, дякую! Наші діти щасливі, ми все продезінфікували, є чим гратися» — я сиділа й плакала. Бо це було реально про гідність.

Насправді це особливе відчуття, його треба прожити. Коли ти робиш щось маленьке, але люди підхоплюють і роблять разом з тобою. Це як Майдан стояв, це як на початку повномасштабного вторгнення, коли всі гуртом допомагали переселенцям, волонтерили. Зараз це, на жаль, трохи стихає. Люди збідніли, виснажилися. Але тоді це було відчуття неймовірної сили. Оце і є гідність. Вона складається з маленьких дій. Маленьких кроків. І коли бачиш, як інші підхоплюють твою ініціативу, і разом виходить щось більше — це вже справжня Україна.

Від гордості. Так, це круто. Це і є українська гідність. Навіть про маленькі вчинки треба говорити. Бо от у мене, наприклад, батьки досі не можуть звикнути до моєї публічності. Тато ж у мене священник, а в селі це означає, що обговорюється абсолютно все, що тільки можна. І він мені часом каже: «Може б ти не розповідала про це?» А я йому: «А що? Хто саме критикує? Давайте конкретно, я з цією людиною поговорю».

І справді — навіть у таких дрібницях формується наша гідність. Бо ти йдеш по вулиці, бачиш людину у вишиванці, чуєш українську мову, помічаєш на шиї красиві маністи, а повз проїжджає машина з прапорцем. І ти ловиш себе на думці: «Боже, я живу в Україні. Це ж круто».

Про безбар’єрність і доступність

Я одразу сказала, що ми будемо працювати з дітками з особливими освітніми потребами. Я одразу поставила питання: початкова школа — учні, вчителі, усі пройшли курси, знають, як працювати. Старша школа — я дуже хвилювалась. Бо підлітки. І коли почали з’являтися дітки з особливостями, наприклад, із затримкою мовлення чи тим, що треба довше подумати, різні дітки — я була горда й щаслива. Бо я нікого не попереджала. Це ж неправильно написати в групу класу: «До вас прийде дитина, в якої болить оце й оце». І діти — терпляче чекали і спілкувалися на рівних.

Був випадок: хлопчик хоче відповісти, а він заїкається від хвилювання. І весь 9-й клас сидить і чекає. Просто чекає. «Давай, кажи, кажи». Або допомагають: «Може, ти це хотів сказати?» І це нове покоління українців. Я нічого їм не пояснювала — воно само. А я вже потім писала батькам і дякувала. Бо це з родини.

Тому коли мене питають: «Чи можна з особливими освітніми потребами?» — я кажу: «Можна, якщо ви поруч. Бо ми онлайн, і на відміну від офлайн-школи, не можемо фізично підтримати».

У мене був досвід роботи в «Охматдиті». Там є школа при онколікарні, і вона досі працює. Я досі вважаю, що це був найкращий досвід у моєму житті. Хоча й один із найважчих. Тоді я розійшлася з чоловіком — дуже швидко й несподівано для себе. Я вважала, що в нас благополучна родина. Але тепер я вдячна йому, що він сказав чесно і просто пішов, а не почав зраджувати чи щось приховувати.

Я опинилася в хостелі. Перед цим мене ще й звільнили з роботи, перевели на іншу, де було всього шість уроків на тиждень. Жити — ні за що. Я паралельно шукала другу, третю роботу. Побачила вакансію вчителя історії в онколікарні. «Охматдит». Це була сусідня вулиця від мого хостелу. Думаю: «Гріх не піти». Та ще й волонтерство.

Мене знайомлять із двома дівчатами — Катя й Іра. Вони після пересадки кісткового мозку. Уявіть: майже пів року в боксі. Лікарі заходили тільки після обробки, батьків бачили через віконце. Перші уроки вони навіть не вмикали камери. Я підозрювала, що соромляться. Бо я, як учителька, завжди при параді: зачіска, макіяж. Тоді я почала навмисне приходити «простою» — волосся зализала назад, без макіяжу, в футболці. І тільки тоді вони наважилися. Увімкнули камери. І я побачила їх — двох красунь дев’ятикласниць, але повністю лисих після хімії.

Ми працювали серйозно, вони відповідально готувалися. І одного разу Катя каже: — Ви знаєте, мене сьогодні випустили в парк. Там, біля «Охматдиту». Я бачила білку. Білку.

І мене тоді наче струмом вдарило. Я сиділа на гідазепамі — бо або алкоголь, або таблетки, інакше не витримати. Дуже тяжкий період. А тут переді мною дитина, якій пересадили кістковий мозок, яка лиса, але сяє щастям тільки від того, що побачила білку.

Я тоді сказала собі: «Оксано, ти дура. Від тебе просто пішов чоловік. Ти жива, здорова, маєш руки, ноги, голову. Ти нормальна, адекватна жінка. Перед тобою дитина, яка бореться за життя, а ти сидиш і себе жалієш». Потім вони випустилися. Це ж був 11-й клас. Я дуже раділа, коли дізналася, що дівчата вступили у виші й не повернулися до онкології. З Катею ми ще бачилися. Я тоді займалася фотографією й запросила її на фотосесію. Вона вже з кучериками, така гарна, усміхнена.

Я ще ходила в «Охматдит» на гуртки з малюками. І це, чесно, варто пройти кожному, хто думає, що його життя руйнується. Бо коли ти бачиш трирічну дитину з катетерами, з колбами для вимірювання цукру, і мама каже: «Вибачте, ми маємо йти, у нас крапельниця», — а це сонячне дитя ще й встигає тебе обійняти… Це змінює свідомість. Я зібралася. Пішла на курси акторської майстерності, у фотошколу, на SMM-курси. Завантажила себе максимально, щоб вийти з того стану.

І от чому я одразу вирішила: якщо буде онлайн-школа — в ній мають навчатися всі діти. Всі.

Зараз у нас є хлопчик з онкологією. Я щиро бажаю йому одужання. Він такий світлий. Він ще не розуміє, що з ним відбувається. Всі діти мають право на навчання. Всі діти — класні. І вони не вибирають, через що проходять. А ми можемо зробити одне — підтримати.

Тільки підтримка. Завжди.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Ви дивилися мультфільм «Сімейка Крудсів»? Про первісних людей? Ні? Подивіться обов’язково, він дуже класний. Там концепція така: первісне плем’я зустрічає хлопця, який був трохи вищого щабля розвитку. У нього вже був вогонь, інші знання. Він почав їх навчати — як користуватися вогнем, як полювати. І батько племені питає його:

— А звідки в тебе беруться ідеї?
А хлопець відповідає:
— Знаєш, вони народжуються у мене десь внизу, в животі, потім піднімаються вище, і я відчуваю, що щось є. Я називаю це — мозок.

І от я дуже відчуваю цю метафору. Бо ідеї так і народжуються: зсередини, а тоді піднімаються. Мене дуже «розв’язує руки» те, що я сама собі власниця і господиня. Коли я працювала в державних школах чи навіть у приватних — не всі директори йшли мені назустріч. Хоча я й досі щиро вдячна тим, хто підтримував. І можу рекомендувати ті школи, де мені реально допомагали. Наприклад, я приходила до директора й казала:

— У нас Китай, ми вивчаємо чаювання. Можна ми в їдальні сядемо на подушки й поп’ємо чай? Бо в класі небезпечно.

Я заходжу в їдальню, а там кухарі вже купили смаколики, зварили чай — усе готово. Оце в хорошому сенсі — шалені керівники. Але, на жаль, не всі такі.

Тому всі ідеї перш за все народжуються з людей. Коли ти розумієш: ось це можна реалізувати, а це ні. А ще ви собі не уявляєте, скільки вчителі власних грошей вкладають у школу. Це просто шаленство! Я не знаю, як вони виживають, а коли ще й чоловік і жінка обоє вчителі… У нас удома навіть було змагання. Мама — директор школи, я — вчителька, тато — священник. І коли щось нове в домі з’являлося, було суперництво: хто перший це «витягне» до себе на роботу. Мама, я чи тато.

У мене був принтер, і він зламався за півроку. Я думаю: як це, новий принтер? Несу в майстерню, а майстер каже:

— Та ви за півроку надрукували 30 000 копій!
А я ж усе дітям друкувала, матеріали для розвитку. Отака ціна «безкоштовних» ідей.

Але, знаєте, учні — це справжнє джерело. Вони генерують стільки, тільки треба вміти слухати. Наприклад, дитина каже: «О, в мене є LEGO, так цікаво!» Інший підхоплює: «І в мене LEGO!» І вже маєш гурток. Хтось мріє про гітару — організовуємо гурток гри на гітарі. Інша дитина каже: «Я вперше вдома суші зробила!» І вже наступного дня у нас майстер‑клас по суші.

Найкрутіше, що ці ідеї — безкоштовні. А в дорослому світі так не буває. Усе класне, експертне — завжди дороге. От у вашій сфері, наприклад, спробуйте знайти таргетолога, який скаже: «Я тебе так люблю, сідай, я тебе навчу налаштовувати рекламу». Та де там!

А діти діляться. І я пишаюсь тим, що в нашій школі багато ідей реалізують саме діти. От зараз працює парламент, редакція, клуб дівчат. І буває так, що вони мені навіть не кажуть наперед, а просто скидають скріншоти: «Ми зібралися, щось зробили». І це — величезний рівень довіри. Вони знають, що я їх не підведу, а я знаю, що вони мене не підведуть.

Тому я й не залежу від конкурентів. Бо як почнеш порівнювати — відразу приходить самокритика, знецінення, а далі — копіювання. А навіщо? Ми намагаємось творити своє.

Ще дуже люблю партнерства. Є вчителі, які уникають співпраці з іншими школами. А я, навпаки — запрошую, об’єдную. Бо це завжди натхнення, нові ідеї.

Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально

Я можу сказати лірично, а можу сказати конкретно.

Лірично — я реально люблю свою роботу. Я розумію, що, як і будь-яка робота, вона вимагає праці. Тому щоранку я кажу собі: «Оксаночко, піднімайся і вперед — творити світло і добро». Бо якщо я не зроблю ці розклади, їх ніхто не зробить. Якщо я не покомунікую з клієнтами — цього теж ніхто не зробить. Якщо я поставила собі мету — я мушу йти.

І ще: я мало втомлююсь. У мене такий графік, що друзі жартують — щоб випити зі мною каву, треба записуватись заздалегідь. Але це правда. Я — кар’єристка, і я цього не приховую. Для мене спочатку кар’єра, а потім уже родина. Інакше ніяк. Мене пре моя справа. От навіть зараз, поки ми з вами розмовляємо, у мене вже «пікає» кількасот повідомлень. Але мені це в кайф. Бо я відчуваю, що моя справа працює. І це дуже круте відчуття.

А якщо говорити чесно й по-дорослому — всі ми хочемо їсти. І коли ти працюєш сам на себе, якщо сьогодні дозволив собі «день релаксу», то завтра маєш подумати, що тобі все одно треба буде щось покласти на стіл. Тому якщо сьогодні таргет не працює — завтра ти шукаєш нового спеціаліста, який його зробить. Бо це твої кошти, твоя відповідальність. Якщо ти обрав шлях «не працювати на дядю» чи на державу (ну, окей, податками ми всі працюємо на державу), тоді ти мусиш вставати, хочеш чи не хочеш, і йти вперед.

У мене завжди є вибір. Коли я розлучилася і було дуже важко, мама мені казала:

— Оксана, тебе завжди чекають у селі.

А я відповідала:

— Ні.

І тепер, коли щось не виходить, я нагадую собі: «Оксана, тебе завжди чекають у селі. У тебе є будинок, ти завжди можеш поїхати й там жити». Але в мене є велика мета. Я мрію про власне житло. Це, мабуть, щось дуже етнічне українське — мати своє гніздечко. Зараз я живу на зйомній квартирі, і коли мені зовсім важко, я кажу собі: «Оксана, ти ж хочеш квартиру? Ну то давай, вперед».

Отже, якщо лірично — я реально люблю те, що роблю, і мені це не в тягар. Якщо конкретно — ця робота мене годує. А якщо я хочу добре їсти, я мушу добре працювати.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Так, це доволі важко, і багато керівників реально згорають. Але зараз я вже налагодила процес. Виявилось, що я непоганий менеджер. Я збудувала систему, яка прекрасно працює: навіть якщо мене десь немає — є вчителі, є заступники, які все підхоплюють.

Але все одно я ловлю від цього кайф. От був у мене випадок. Зараз лікую зуби, мені видаляли зуби мудрості. Це було дуже складно: треба було робити наркоз. І от уявіть — я йшла на цю операцію й боялась не того, що наркоз чи біль, а того, що на певний період втрачу контроль. Це моя проблема, я це розумію. Можливо, треба ще попрацювати з психологами. Але я реально панікувала всередині: цей час я не буду контролювати ні те, що відбувається зі мною, ні те, що відбувається навколо мене. Це оцей мій гіперконтроль.

Та попри все — мені просто в кайф. Бо ти сам придумав — і сам реалізував. Не реалізувалось — так, ти втратив гроші, але це твої гроші й твоя відповідальність. А реалізувалось — то кайф у квадраті.

розкажи про своє місто

Я, на жаль, мабуть, трохи людина без міста. Я люблю Київ за його темп. Це мій темп, моє місто. Мені в кайф, коли хтось кудись біжить, щось робить. Тут я відчуваю себе у своїй стихії.

Моє рідне місто — Глухів Сумської області. Точніше, навіть не місто, а село — бо я родом із Глухівського району. І я теж йому вдячна за можливість розвитку, тому що довго була задіяна і в туристичних з’їздах, і в роботі будинку культури. Була солісткою, виступала на сцені, скрізь брала участь — така дуже активна. І перші школи, де я працювала, теж були в моєму рідному селі. Це, очевидно, дало мені певний старт.

Зараз, однак, мені гірко дивитися, що там відбувається. Бо це прикордоння, і ситуація дуже складна.

А щодо міста — мені колись хтось писав, що пишається тим, що я глухівчанка. Але я чесно скажу: не відчуваю великого морального потягу до свого рідного міста. Можливо, це неправильно, але воно для мене нічого не зробило. І я для нього, мабуть, теж не особливо. Коли вийшли мої книжки, видавництво надсилало їх у бібліотеку з підписом, хто я, що я, як мене знайти. А в маленькому місті ж усі всіх знають, усі всім родичі. Але вони не проявили жодної ініціативи до спілкування.

Я люблю Глухів просто як місто, де живуть мої батьки. І, мабуть, буду любити будь-яке місто чи село, де будуть вони. А село люблю, бо воно класне — типове українське, справжнє.

А от місто для мене — Київ. Це мій ритм, моя стихія. І коли багато людей кажуть, що Київ вимотує, «зжирає», «зжигає» — мене він не вимотує і не зжирає. Тут мені добре.

Що розказати про вінницю?

Так, я була у Вінниці один раз по відрядженню. На жаль, дуже швидко, лише одним днем, але мені встигли показати класну новорічну ялинку, яка мене вразила тим, що вона крутиться і її можна було подивитися з усіх сторін. Це мій найяскравіший спогад про Вінницю — ця крутящася ялинка. Дуже круто. Місто красиве. Я б із задоволенням приїхала туди ще раз, щоб подивитися на легендарні фонтани.

питання невідомій жінці

Книги або книга, які вразили чи вплинули на зміни у вашому житті? Чи були такі?

На жаль, чесно, і навіть трохи на мій сором — я зараз дуже мало читаю. І не тому, що зовсім немає часу, а, мабуть, тому, що я ще не зустріла свого автора — такого, щоб прямо «моє».

Серед сучасних письменників я, на жаль, нікого не можу порекомендувати, хоча сама пишу книги. Це навіть трохи дивна ситуація.

У мене є свої «настільні». Колись, коли я працювала з мамою (вона була директоркою школи), я сміялася з неї — бо в її робочому столі лежав «Вінні-Пух» Мілна. І коли в неї була вільна хвилинка, вона відкривала й читала «Вінні-Пуха». Я казала: «Мам, ну ти чудна, тобі майже 50, ти директорка школи, а читаєш Вінні-Пуха». Але зараз я її розумію.

Для мене так само — це Марк Твен, «Том Соєр». Я можу відкрити його на будь-якій сторінці й читати. Я його майже напам’ять знаю, але щоразу він мене «попускає». Я люблю дитячу літературу. Астрід Ліндґрен — будь-яка книжка, завжди. Обожнюю.

А от із серйозних дорослих книжок, на жаль, ні. Тому мої настільні — це Марк Твен і Астрід Ліндґрен.

З українських авторів у нас багато талановитих письменників, але в мене, на жаль, поки не доходять руки. Зате я читаю дуже багато підручників — бо це моє фахове.

Питання для наступної жінки:
Нехай вона розповість, як їй вдається поєднувати роботу й родину.

Бо в мене це не завжди виходить. У мене соціальна роль завжди в першу чергу робоча, а вже потім — сімейна. Тому мені було б дуже цікаво дізнатися, як успішні й класні жінки поєднують ці дві ролі.

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.