ОЛЬГАСЛАВІНСЬКА
Її шлях — про сміливість не знати, але йти. Про блокнот на Балі, жіночу гідність і проєкт, який почався з питання: “А якщо я вже не просто майстриня?”. Обережно: ця розмова може викликати бажання змінити все.
Дім там, де я
Ми маємо те, на що наважилися. На що ви наважилися у своєму житті, і як це змінило вас?
— Тільки ми собі дозволяємо в щось іти — одразу в нас відкривається ця можливість.
— Якщо ми тільки десь хочемо і це в повітрі, якщо щось викручує нас зсередини — знайте: ви собі ще не сказали “так”. “Так, я цього хочу. Я собі дозволяю це робити”.
— А розкажи, з чого все почалося?
— Мені не подобався той спосіб життя, в якому ми жили. Хотілося чогось більшого. Завжди. І дозволити собі більше. Чому ні?
П’ять років в університеті. Спеціальність — економічна. Ну, бо як усі тоді: або юридична, або економічна.
Диплом отримала. Пішла “відробляти”. Бо треба ж було показати — от, спробую по спеціальності. Рік працювала. Бухгалтерія. 8 000 грн на місяць. І думаю:
“Ну і що?”
Та 8 000 не вистачало, щоб жити окремо, щоб мати інше життя. А Київ — потужне місто. Він тобі показує масштаб, можливості. І ти стоїш, порівнюєш себе. І щось не так.
Хочеться більшого.
— Був якийсь переломний момент?
— Так.
Мені трапилась книжка “Монах, який продав своє Ferrari”.
Пам’ятаю, рівень свідомості — такий малий. Але я відчула цю внутрішню дитинку, яка боїться, але хоче.
І там — історія про людину, яка мала все, продав усе і пішла пізнавати світ. Це мене вразило. До мурах.
Сиділа я в бухгалтерії, прийшла до дівчат і кажу:
“Я хочу змін.”
І далі — кадр наступний.
Робота з первинною документацією, а паралельно — цікавість до б’юті-сфери.
І все — цей порив не відпускав.
На наступний день — мій товариш, друг, який вже пішов у косметологію. Ми не так вже й часто бачилися.
І я біжу з метро, а в голові — ця ідея. І просто кажу йому:
“Є така думка, можливо, я б хотіла спробувати…”
— І що сталося після тієї випадкової зустрічі?
— Розбіглися ми тоді. А далі все стало складатись, як мало скластися.
Він — мій товариш — переходить на орендоване приміщення. Відкривається масштабніше.
Так. Я пішла. Пройшла курс. Без драм, без пафосу. Просто — навчилася. І пішла в б’юті-індустрію.
З того моменту моє життя змінилось. Кардинально. Я навчилась заробляти, бути фінансово незалежною. Дозволяти собі жити.
І що головне — зрозуміла, що для жінки важливо жити ніжно, турботливо. Не боротися, не виривати титули чи мільйонерів, а бути собою і в ресурсі.
Зарплата змінилась з 8 000 грн до 2 000 доларів.
Почався потужний процес. Ми будували все майже з нуля.
Я виходила до клієнтів, розповідала: перманентний макіяж — це так, і так, і так. Це справа, якою я жила. І насолоджувалась. Не лише результатом, а всім процесом: людьми, перешкодами, питаннями. Ми росли як особистості, як команда.
— І вам це підходило?
— Я одразу пішла у свій канал.
Б’юті — це моє. Там, де я себе відчуваю на місці.
І це, я вважаю, перше питання, яке людина має собі ставити: “Чим я займаюсь? Це моє?” Бо або ти працюєш, або ні. В мене не було відчуття, що я працюю. Я вставала о шостій ранку з очима, повними вогню. В мене крутилися локони. Я одягала сукню. Підкреслювала свою жіночність. І робила красивими інших.
Кожен, хто заходив у наш простір, мав відчути себе як вдома.
Життя показує: у кожного з нас — свої психологічні вузлики.
Кожному хочеться бути побаченим.
Що вас підтримує?
Себе підтримую я. І це і круто, і не дуже. Бо коли ти в плюсі — все супер. А коли мінус — шукаєш, до кого дотягнутись: “Допоможіть”. Це теж нормально. Про це треба говорити. Звісно, підтримка — це оточення. Люди, спосіб життя. Був період, коли поряд була людина, з якою ми були взаємовигідні. Це перша простягнута рука. Я її підхопила — і пішла. А далі — я сама. Бо я собі подобаюсь. Мені подобається мій процес. Моя робота — якісна. Вона допомагає людям. Я отримую від них фідбек, енергію. Це взаємне. Встати о 6 ранку, піти на спорт, приготувати їсти — це задоволення. Надихаєшся. І йдеш далі. Я знаю й іншу сторону. Коли ти не в своєму. Не тим займаєшся. Тоді дуже складно сказати: “Життя прекрасне”. Треба вирішити головне — і тоді вже діяти.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
— Простір, який ви створили, мав свою філософію?
— Ми формували простір, де було комфортно і нам, і людям. Простір, куди хотілося повертатись. І не лише через якість послуг — це була шалена комунікація. Спілкування з жінками. Як з подругами. І це було по-справжньому. А бонусом — гроші. Ми могли дозволити собі купити авто, знімати класну квартиру, купувати речі, які хочемо, брати участь у зйомках, подорожувати. І це був не момент “колись”, а саме “зараз”. І, я впевнена, буде “потім”. Бо це — показник: дозволяєш собі жити чи ні.
— І ви ще й масштабувались?
— Так. Партнер відкрив вже свою клініку. Простір, в якому ми починали — це була орендована квартира на першому поверсі, в двориках. Потім — клініка. Своє приміщення. Величезне. Амбітне. У стилі “космосу”. Це стало точкою “до” і “після”. Я собі сказала: “Так. Я дозволяю. Я хочу змін”. Бо бухгалтерія — це не моє. Я не відчувала задоволення. Просто функціонувала.
— І ця історія продовжилась?
— Так. Я сама як особистість масштабувалась. Ми почали навчати інших дівчат. Почали говорити про це відкрито. Вийшли в камеру. Соцмережі. Показали: життя можна змінити. Мій улюблений приклад — моя сестра. Вона старша на 7 років. Має сім’ю, дітей. Вклалась у родину. І це важливо. А потім прийшов коронавірус. І життя трохи підсвітило різницю. Бо я приїжджала щаслива, красива, заряджена. Успішна. Я була в своєму каналі. Заробляла. Була в команді.
Під час карантину ми з сестрою почали вчитись вдома. Взяли апарат. Вона — теж бухгалтер, з зарплатою 10-15 тисяч. Але життя показало: є інші можливості. Ми почали тренуватись. Вчитись. Переходити в салон. І саме тоді стався ще один перелом. Душа просила більшого. Масштабування. І, мабуть, глибшого навчання для свідомості.
Всі ті події склались так, що сестра стала на моє місце — перейняла мою клієнтську базу, техніку. Вдосконалювала свої навички. Навіть зовнішність змінилась. Тепер вона — як з обкладинки. Знайшла свій стиль, смак. Гарно виглядає. Це вивільняє твою силу. Це про жіночу потужність.
Але це був нелегкий шлях. Ми з нею рідні. Це був виклик. Ми пройшли його. Я б не хотіла повторювати, але результат — фантастичний. Саме він підтримує у складні періоди. Це класний кейс для інших жінок. Бо все починається з дозволу. Просто захотіти. Вона знала, що зміниться і наше спілкування, і умови. Але вона також знала — відповідальність за її життя лежить на ній. І вона пішла. Зі страхом, але пішла. Мені тоді було легко — все лилося через руки. Я хотіла ділитись. Зараз вона працює в класному колективі, заробляє більше, ніж я на старті. Це — про дозволити собі жити.
— Тепер трохи конкретики: чим ти займаєшся? Які послуги надаєш? І де тебе знайти?
— Це дуже цікаве питання. Мені самій цікаво, яку відповідь зараз дам. Насправді, я зараз у такому… перехідному віці.
— Як відчувається той перехідний вік, про який ви говорили?
— Це можна назвати кризою, а можна — масштабуванням. Мені більше подобається друге. Бо в б’юті-індустрії я виросла як майстриня перманентного макіяжу. Брови, очі, губи — але інакше. Не як було на ринку. Мій підхід — це про природність. Про те, щоб підкреслити саме твої, дані природою, риси. Не шаблон. Не “зробіть, як у Кім Кардашян”. А — “зробіть як у себе”. Ми працювали дуже обережно. Щоб не нашкодити. Щоб зовнішність залишалась справжньою. Бо макіяж — це часто про перекриття. А перманент — це про повернення. Кольору губ. Виразності очей. Але так, щоб це виглядало натурально.
— І ви почали передавати ці знання далі?
— Так. Мені захотілось більшого. Я почала навчати інших. У Бога свої плани. Якщо ти кажеш: “Я готова до більшого”, — тримайся. Політ починається. І не завжди він легкий.
— А чим ви займаєтеся зараз? Як з вами можна взаємодіяти
— Я популяризую перманентний макіяж — в Україні, в Європі. Це моя тема. Але три роки тому я трохи закрила цей розділ. Взяла з собою невеликий кейс — бо це джерело мого доходу. А гроші — це можливість.
Подорожувати. Рухатись. Пізнавати. Я поїхала. Балі — три місяці. Італія, Австрія, Швейцарія, Португалія. Повернулась лише місяць тому. І перше усвідомлення — я хочу працювати з українськими дівчатами. З нашими бізнесменами. Зі своїми людьми. Бо культура — це те, в чому ти виріс. І її хочеться підсилювати.
Я повернулась і почала прописувати: “Хто я? Що я можу дати?” Це не з першого разу. Бо було багато. Було навчання. Було внутрішнє закриття. Був момент, коли все зникло. Земля з-під ніг. Бо коли ти кажеш: “Я хочу іншого”, — декорації минулого руйнуються. І ти стоїш посеред порожнечі. Без опори. Без орієнтирів. Але кажуть — не бійтеся цього. Приймайте. Це нормально.
— Це боляче?
— Так, це боляче. Це важко. Бо ти — сам. Поруч друзі, батьки, але всередині — тотальна самотність. Всі психологи й коучі скажуть: це нормально, це твій ріст. І через цей ріст пізнаєш себе.
І в моєму житті почали траплятися речі. Ламається апарат. Ледь не ДТП. Такі знаки, повз які вже не проходиш. Бо коли прожив певне життя, ти розумієш: знаки треба читати. Інакше буде боляче. Мені — було. Я сіла й подумала: “Добре, якщо не так — що далі?” Головне, щоб мені це було цікаво. Щоб запалювало.
— І що зараз?
— Буквально кілька днів тому я написала: “Я — Славінська Ольга Валеріївна. У мене такий-то досвід у б’юті-індустрії. Я популяризую перманентний макіяж.” Я сформувала офери для співпраці з салонами, студіями. Хочу працювати — ставити процеси перманентного макіяжу у ваших просторах. На різних умовах. Але з людяністю. З тими, хто резонує. Бо коли є спільний напрям — швидкість зростає вдесятеро. І тоді ти — поза конкуренцією. Бо ти — в своєму. Б’юті-сфера — агресивна. Конкуренція висока. Але якщо ти знаєш, хто ти — ти не дивишся навколо.
— Ти ще й навчаєш?
— Так. Взяла на себе місію — вчити дівчат. Працювати. Якщо десь сидить мама з дітьми й хоче змінити життя, але не знає, з чого почати — я можу допомогти. Я проводжу консультації. Це заряджає. Це дає впевненість. Я розповідаю, як це — пройти шлях. І знаю, про що говорю. Бо є кейси. Є досвід. Тому, якщо жінка хоче змін — я можу її провести. Крок за кроком. Після навчання. Як себе розвивати. Як продавати. Як заробляти. Я можу взяти за руку — і провести. Я працюю з тими, хто має намір. Хто хоче. Бо колись і мені подали руку. І я знаю, наскільки це важливо. І я знаю, що це — про дозволити собі.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Я почала співпрацювати з салонами й клініками на масштабнішому рівні. Я приходжу, впроваджую процедуру перманентного макіяжу, беру відповідальність за її діяльність, за майстрів, за запуск і продажі. Я не позиціоную себе як коуч. Я — учень. Я проходжу багато навчань для себе. Щоб зрощувати себе як особистість. Створювати внутрішні опори. Щоб не боятись запитати себе: “А чого я хочу?” І дозволити отримати відповідь.
Ми дуже часто погоджуємось на те, що “можна”, а не на те, що хочемо. Партнер каже: “Дивись, умови такі — інакше ніяк”. І ти згортаєшся. Але для амбітних людей — потрібна підтримка. І вона завжди з’являється. Людина, яка пройшла шлях. Вона тебе веде. І це нормально — бути “хорошою дівчинкою” й часом не вміти сказати “ні”. Але коли поруч правильна людина — вона каже: “Тобі ось це заважає”. І ти дякуєш. І йдеш вивчати тему.
Тому я запрошую жінок — амбітних, готових змінювати життя, готових прокачати свою жіночність — у б’юті-індустрію. Я надаю консультації. Я можу провести за руку. Я знаю, як. Це не легкий шлях. І не швидкий. Але якщо є відповідальність — все можливо. Курси з перманенту стартують від 1000 доларів. Але є й старт із 3–5 тисяч гривень — з фарбування брів, ламінування вій. Можна почати з 100 доларів. Все, що потрібно — бажання. І наставник. Хтось, хто візьме за руку й проведе. Бо я була там. І я знаю, як це.
Бути українкою — про що це?
Це — бути сильною. Мати підсилене бажання жити. Змінити масштаб мислення. Знайти силу. Мужність. І йти у свої мрії. Сьогодні багато українок — хочуть масштабуватись. Хочуть розлучитись, але бояться. Хочуть змінити стиль життя, але не знають як. А це про сміливість. Жити те життя, яке справді хочеш.
Сьогодні твоя вдячність — це коли ти просто кажеш: “Дякую за сонце. Дякую, що виспались”. Це мужність. Сказати “так” собі. Йти в любов. У бізнес. У мрію відкрити студію. Ніколи не відкривала — але хочу. І роблю це зараз. Синдром відкладеного життя — перенесли на сьогодні. І це шанс. Бо наше місце не завжди там, де ми народилися. Але кожен має свій дім.
Колись я сиділа в кабінеті. Було фізично нормально. Але душа кричала. Я тиснула. І прийшов момент — бум. Все. Різкий поворот — і назад не повертаєшся. Я мріяла не сидіти в одному кабінеті. Я мріяла літати. Працювати і подорожувати. І я собі це дозволила. Я жила цим. Я полетіла. Побачила світ. І зрозуміла — хочу працювати зі своїми. Взаємодія з українцями — це сила. Це підсилення. Навіть за кордоном.
“Знайди своїх — і заспокойся”, я думаю: блін, це воно. Це про життя. Коли ти знаходиш своїх — партнерів, друзів, людей — ти стаєш на місце. І тоді вже неважливо — Україна, Португалія, Балі, Іспанія. Бо світ один. І правила життя — одні.
Бути українцем сьогодні — це сміливо. Це — жити день за днем якісно.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Гідність — це бути гідною самій для себе. Це твій стиль життя. Твій ритм. Твої внутрішні правила. І головне — не втрачати її. Як сформувати? Пізнати себе. Запитати: що для мене гідно, а що — ні? Можу я виконати процедуру якісно? Можу я потім це виправити, якщо щось піде не так? Або: є проєкт на 2 000 доларів, але він — не мій. А інший — на 1 000, але він резонує. І я питаю себе: “Я гідна чого?” — Я гідна того, що мені по душі.
Бо гідність — не про “корону”. Не про “це не мій рівень”. Це про себе. Про інструкцію, яка написана лише для тебе. І вона — не така, як у твоєї мами, сестри, бабусі. Кожен момент: “Йти чи не йти?” — це питання до себе. Відчуй. І з цього відчуття випливає твоя гідність.
Зараз я формую себе по-новому. Я більше не просто майстриня. Простір сам мене виводить з цієї ролі. Я бачу, що можу дати користь на іншому рівні. І я підняла руку. І сказала: “Так. Я в це йду.”
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Перше: записувати. Усе, що літає в голові — просто енергія. Її треба заземлити. Записати чітко. У мене, наприклад, на Балі був цілий блокнот. І я там прописала новий проєкт — “Бьютіревізор”. Я зрозуміла, що хочу допомагати б’юті-просторам: як виглядають майстри, як вони одягнені, чи охайні, чи заряджають енергією. Бо це — сфера краси. Люди мають отримувати від вас красу. А не поганий настрій, не чужі історії про “що я їв учора”. Майстри часто не розуміють меж. І я побачила: те, як працюємо ми, — не норма для всіх. Моє завдання — дати краще. Я виписувала все: хто я, що люблю, що готова робити навіть безкоштовно.
— Ви згадали про блокнот і про ідеї, які готові робити безоплатно. Що це вам дало?
— Якщо ви напишете всі ідеї, які ви готові робити безкоштовно — почнете це робити. Відчуєте кайф. І на ваш кайф прийдуть люди. Люди, які захочуть платити. За рекомендації. За консультації. За ваш досвід. За вашу роботу. І з цього процесу ви почнете заробляти. Все. Ви — у виграші. Ви — у своєму. Ви зробили це життя. Це істина. Номер один.
І знаєте, якщо я у своєму процесі, я підприємниця — в мене є кошти заплатити за прибирання. За приготування їжі. Але коли я приходжу додому — я приклад. Я мама. Я вчитель. Я для них.
Це для тих жінок, які досі не ставлять себе в пріоритет. Які думають, що зрадять своїх дітей, якщо підуть у себе. Але насправді — ви зраджуєте себе. І той час із дітьми не буде щирим. Бо душа буде стискатися.
Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально
— А з чого почати тим, хто вагається?
— Почати — з простого. Виписати. Хто я? Що я можу зробити безкоштовно? Я виписувала: можу спілкуватися з жінками. Ділитися. Направляти. Мотивувати. Моя історія — теж історія, яка когось змінить. Писати свої бажання — це сміливо. Але в цьому й дозволення.
А далі — можуть бути супротиви. У мене так і було. Я зрозуміла: мені подобається процес коучингу. Мені подобається спілкуватись. Але я зіштовхнулась із тим, що зовнішня краса — не достатньо. Бо люди входять у твоє поле. І якщо в тебе немає кордонів — вони заходять. І виходять. І витирають ноги. І коли я побачила: тут обпеклась, там обпеклась — я сказала: “СТОП”. У мене немає кордонів. Я кажу “так”, коли душа кричить “ні”. І це більше не працює.
— І що далі?
— Далі — створення себе. Це про саморозвиток. Про те, що коли ти в ньому — ти кайфуєш. Ти говориш — і тебе слухають. Бо ти не вигадуєш. Бо це твоє. Іноді — навіть не потрібно говорити. Достатньо просто бути поруч.
І ще: я помітила, що коли я йшла в супротив — у житті починалися удари. Машина билась. Щось ламалось. Це сигнал. Простір каже: “Ти не туди”.
— Якщо не реагувати на себе, що відбувається?
— Все починається з апатії. Ми відчуваємо: щось не так. Але не реагуємо. І тоді — йде депресія. Якщо і її не ідентифікувати — далі хвороби. Психосоматика. Збій. Це про опір. Якщо ви на межі — треба дати знати про себе. Треба витягнути себе. І можна звертатися. До кого завгодно — хто здатен щиро почути. Бо не всі зрозуміють.
Я, наприклад, помічала: ламається апарат, б’ється машина, дрібні кредити, некомфорт — все сиплеться. Це сигнал. Я сіла. І написала. Я змінюю “шапку” профілю вже 50-й раз. Мені байдуже. Я тестую. Публікація: “Їду в клініку, роблю перманент” — реакції майже немає. Інша: “Дівчатка, давайте про саморозвиток” — тисячі переглядів. Контакт є. Відгук є.
Я зрозуміла: хочу ставити процедури в салонах. Хочу відповідальність. Хочу % від процесу. Не просто — зробила і пішла. Бо це болить. Хочу мати контроль. Хочу пасивний дохід. Я це написала. Проговорила. І з’явилась людина — з потребою. Ми зустрілись. Сконектувались. І це буде щось нове. Страшно. Бо нове. Але у цей страх — треба йти.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Я себе прописувала. Виписувала: що можу робити безоплатно. І розуміла — кайф приходить тоді, коли ти це робиш не для грошей. А гроші — підтягуються. Люди — приходять.
Я створила “Бютіревізор”. Я хочу допомагати просторам ставати якіснішими. Я хочу, щоб майстри знали, як виглядати, як говорити. Як не говорити про свої проблеми клієнтам. Я хочу, щоб простір був естетикою. Бо ми — сфера краси. Ми заряджаємо. І несемо відповідальність.
розкажи про своє місто
Я була у Вінниці. Красиве місто. Компактне. Затишне. Красива архітектура, смачні заклади, захід сонця — чарівний.
Але моє місто — Житомир. Там я народилась. Там — мама. Сестра. Батько. Це — серце. Київ — це амбіції. Це ривок. Це місце, яке зробило мою свідомість. Поставило мене в топ. Показало, як працювати, як діяти. Показало людей рівних. Людей, у яких нема часу на плітки. Які з будь-яким гаманцем піднімуть папірець з підлоги. Це рівність. Це повага.
А рідного дому, як точки, — вже немає. Є місця досвіду. Балі — духовність. Там почалося пізнання себе.
Я не знайшла ще країну, яка є домом для моєї душі. Бо я ще не зробила намір: хочу я одне місце — чи багато? Але я знаю: мені потрібна самореалізація і любов. Бізнес і ніжність. Рух і стабільність.
Мій дім — там, де мої люди.
питання невідомій жінці
“Хто ти є? Чи ти знаєш себе? Чи ти знаєш, що для тебе щастя? Не для дітей. Не для чоловіка. А для тебе”.
Бо наша ціль — бути щасливою. І забезпеченою. Але спершу — щасливою.
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
