— Та є фонтани. Але не тільки. І фонтани — це радше туристична штука. Ми, вінничани, рідко туди ходимо. Як з морем — коли воно під боком, то ніби вже і звичне. Я можу розказати з будь-якого напряму. Що тобі цікаво?

От у Кропивницькому, наприклад театр, наше місто – колиска професійного укр.театру. Ця красива, рожева будівля в центі, всі його люблять. Ходимо в театр. А у вас у Вінниці що в культурному плані?

— Я обов’язково розповім про наш драмтеатр. Там є велика історія. 

Сцена, яка могла б розповісти про революцію — але обрала драму.

Вінницький драмтеатр імені Садовського — це не просто “будівля з колонами”, як про неї часто говорять у путівниках. Це інструмент, зібраний як музичний інструмент — із дерева, сталі, часу і певного нахабства.

Унікальність сцени — в її конструкції, яку складно відтворити навіть зараз. Вона має глибокий оркестровий виріз, поворотну платформу і дві системи для зміни декорацій — горизонтальну і вертикальну. Простіше кажучи, це сцена, яка вміє «зникати», розширюватися, опускатися, підніматися — і все це в режимі live, без спецефектів, з точністю до секунд.

Старі техніки кажуть: «Коли рухається ця сцена — дихає все місто». Це не романтика, це звук, що прорізає підвалами Театральної. Ще до війни казали, що сцена тримається «не на балках, а на вірі в мистецтво» — настільки інноваційною вона була на момент зведення.

І ще одне: освітлення тут продумане з самого початку, а не “прикручене зверху” пізніше, як у багатьох театрах. Артинов заклав систему верхнього і бічного світла, що дозволяла створювати справжню гру тіней ще до того, як це стало мейнстримом у кіно. До сьогодні тут працюють з театральним світлом так, як піаніст грає на клавішах — тонко, глибоко, іноді на межі.

І головне — ця сцена пам’ятає все. Від перших “затоплених дзвонів” до монологів, сказаних під час повітряної тривоги. Вона не просто майданчик для акторів. Це орган. І Вінниця ним дихає.