SEVERYNA

Вона народилась у Києві, вчилася на економіста, а стала співачкою. Бо мрія не відпустила, навіть коли здавалося — пізно. Сьогодні SEVERYNA пише пісні, які слухають на фронті, в TikTok, на дитячих святах. І продовжує — крок за кроком — іти до Греммі.

Київ

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Мені здається, я ще на шляху до того, щоб мати те, чого прагну, у тому, на що наважилася. Але думаю, що я таки наважилася… скажімо так, на роботу на фрілансі. У мене дві вищі освіти. Перша — міжнародна економіка та менеджмент. Колись моя перша робота була економістом — в офісі з дев’ятої до шостої. І це дуже сильно мене морально виснажувало.

Я відчувала, що це мене обмежує. Дивилася у вікно — і здавалося, що там іде життя, а я тут просто сиджу. Незрозуміло навіщо. Просто тому, що «так треба». І мені це було незрозуміло. Мені знадобилося приблизно півтора року, щоб наважитися звільнитися й піти… як це… у вільне плавання.

Але було дуже страшно. Бо робота в офісі — це стабільність. Я змогла звільнитися тільки тоді, коли знайшла роботу на фрілансі. І тоді вже пішла в нове життя.

Зараз можу сказати, що в усьому є свої плюси й мінуси. Але я така людина, що мені краще або працювати на себе, або працювати якось не в офісі — віддалено. Щоб мати змогу розподіляти свій час і відчувати себе вільною.

Що для вас є підтримкою?

Моя сім’я і мої близькі люди. Це перше. Друге — це мої друзі і шанувальники, які мене підтримують.

Ну і взагалі — власні успіхи і досягнення. Це для мене теж підтримка, щоб рухатись далі.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Я — українська співачка SEVERYNA.

До цього я прийшла… як то кажуть, крізь терни до зірок. Бо я з родини економістів, фінансистів, науковців — усе дуже серйозно. А я — творча людина. Дівчина. Жінка.

Я завжди добре вчилася, була відмінницею і в школі, і в університеті. Але паралельно співала. Мама думала, що це просто хобі. А я десь у глибині душі завжди мріяла бути співачкою. Коли вступала до університету, мама сказала: «Треба мати серйозну освіту, а співати ти завжди зможеш». Я її послухала й обрала міжнародну економіку — там було дві іноземні мови, і мене це привабило.

Але потім я, не сказавши мамі, вступила ще й на заочне відділення — на режисуру естради й масових свят. Хотіла чогось творчого. І так — я писала свої пісні, займалася у вокальній студії, їздила на конкурси — в Україні, за кордоном. Були призові місця, але не гран-прі — я не вважала себе суперспівачкою.

Потім вирішила: все, досить. Робота, економіст, СММ, статті… Але люди, які мене давно знали, час від часу питали: «Коли нова пісня?» І щоразу в мене стискалося серце. Я вже ніби з цим завершила, а вони питають. І мені боліло. Боліло всередині.

У 2018-му мій вітчим захворів на рак. Ми лікували його за кордоном, у Німеччині. Це був важкий час — і фізично, і морально. Коли я повернулася додому, лежала на ліжку й дивилася в стелю – зрозуміла: я нічого не хочу. У мене нема сил. Взагалі. Тоді я спитала себе: «А чого б я зараз хотіла?» І перше, що прийшло в голову — я хочу співати. І бути співачкою.

Я навіть злякалася цієї думки. Але потім… підтримала її. Знову пішла займатися вокалом. Вирішила готуватись до кастингу «Голосу країни». Не пройшла. Засмутилась. Але викладачка сказала: «Це шоу. Вони використовують тебе — ти маєш використати їх. Але для цього треба мати свої пісні». А я їх тоді не мала.

Викладачка спитала: «Ти писала вірші?» — «Колись». — «Принеси щось». Я написала тексти, ми їх принесли піаністу — і він написав мелодію. Так з’явилася моя перша пісня. До речі, піаніст — Ваня Лопухов, зараз працює з Монатіком. Так усе й пішло далі.

Співаю. Якщо комусь цікаво — я відкрита до співпраці: благодійні концерти, події, виступи. Я хочу допомагати, бути корисною через те, що вмію. Хочу співати. І жити цим.

Співачка, авторка пісень та волонтерка 💛💙 Крокую до Греммі

— На початку ви писали пісні самі?
— Я писала пісні про свої внутрішні, не знаю, переживання. У мене була і є пісня “Тебе достатньо”. Це про те, що не треба себе заганяти в якісь рамки — тебе вже достатньо таким, яким ти є.
Потім у мене була пісня “Досить дієт”. Це про мій особистий досвід із дієтами й обмеженнями. Там є рядок: “Досить дієт, вони не дарують до щастя білет.” Потім я почала з кимось писати разом, у когось купувала пісні. Але зараз усе одно хочу повертатися до написання сама. Бо, мені здається, коли ти сам пишеш і сам це передаєш — слухачі це краще відчувають, і воно якось глибше заходить у маси. У мене таке особисте відчуття.

— Ви з Києва, так?
— Так, я киянка. Тут народилася, живу, і основна моя діяльність тут. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, я виїхала до Болгарії. Там організувала благодійний концерт. Тоді багато українських дітей були там — я швидко знайшла танцювальні колективи, співаків. Зібрали концерт, зібрали тисячу доларів і передали їх в “Охматдит” для дітей.

— Це був важливий досвід. Чому ви вирішили повернутись?
— Я зрозуміла, що моя місія в Болгарії завершена. Бо, як відомо, країна більш проросійська. Там не дуже можна було показувати, що ти з України. Нас підтримувала мерія, але на афіші попросили не вказувати про це, бо боялися. І це мене дуже злило.

— Коли ви повернулися в Україну?
— У травні 2022-го я повернулася до Києва. І вирішила: тут я буду кориснішою. Тут почалися благодійні концерти, і я залишилася. Виїжджала ще до Праги на виступ, виступала в Київській області після звільнення, їздила на захід України — Львів, Трускавець.

— І як воно — організовувати концерти своїми силами?
— Це складно. У мене поки немає постійного інвестора, і я в пошуках. Роблю все власним коштом. Це мінусові історії. Наприклад, у Трускавці, коли не продалися всі квитки, ми запросили дітей з “Артеку”, там були діти військових. Вони були в захваті. Домовилася з українськими виробниками зубної пасти про подарунки — дітям подарували натуральні льодяники. І вони були в ейфорії.

— Ваші пісні — дуже маніфестні.
— Так, просто на початку я робила такі пісні. Потім вирішила робити щось більш зрозуміле для всіх. Останнім часом я хочу йти в тему сімейних цінностей. Написала пісню “День народження” — її часто замовляють на свята. Зручна історія. Хочемо зробити пісні про весілля, про кохання, про сім’ю. Але все ще може змінитися. Бо я знову вирішила сама писати — і ще не знаю, куди це приведе.

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

Важливо, щоб був сенс. Не просто набір слів. Бо я думаю про те, що ці пісні житимуть далі. І через 10–20 років я хочу не соромитися того, що співала. Буває, що в мене є сум чи страждання, а я думаю: треба співати щось веселе. Бо життя і так складне — хочеться, щоб пісні відволікали, щоб люди раділи. Тому шукаю баланс: танцювальне, веселе, але зі змістом.

Для мене важливо — і я колись казала, як би це не звучало помпезно — позитивно впливати на інших людей і розуміти, що мої пісні допомагають їм у житті. Я час від часу отримую повідомлення, що якісь пісні надають людям сили, підтримують у складні моменти, хтось слухає їх на повторі, хтось переживає важкі часи. І тоді я розумію, що це має сенс.

Особливо запам’яталась одна історія. Понад рік тому в мене вийшла пісня. Коли я її виконую, кажу, що вона про ті емоції й почуття, які щодня відчувають українці. Про те, що ми щодня проживаємо різні стани: вночі може бути страшно, ми думаємо про смерть та інше, а зранку встаємо, фарбуємося, йдемо жити своє життя — свята, робота, побут — і так постійно.

Ця пісня називається «Металеве серце». В якийсь момент я побачила, що вона стала трендом у TikTok серед військових. Дуже багато людей у формі знімали на неї відео. І тоді я відчула: це справді має значення. Це мене надихнуло і дало мені сили. Бо якщо це допомагає військовим у важкі моменти — це мотивує мене продовжувати. Звичайно, я також оцінюю й кількісно, але емоційні відгуки й значення для інших — для мене на першому місці.

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

Я зазвичай жартую: якщо хочете бути співаком чи співачкою — краще не починайте. Це дуже дорого. Це така справа, що коли вже зайшов на цей шлях, то назад дороги нема. У мене було кілька спроб: я заходила, сходила, і ось нарешті вирішила, що це мій останній раз — і я йду вперед. Я вже стільки разів здавалася, казала, що не буду цим займатись, що цього разу — по-справжньому.

Що робити тим, хто не наважується? Можна запитати поради в мене — я люблю підтримувати початківців. Коли я починала, у мене не було підтримки, але з часом я набралася досвіду, контактів, і тепер можу підказати, як краще випустити пісню, що з нею робити. Зараз є багато безкоштовних пабліків, які щось рекомендують.

Якщо людина просто хоче творити — не обов’язково співати — а, наприклад, танцювати чи малювати, то ось що я скажу: треба зрозуміти, для чого ти це робиш. Який у тебе інтерес, яка надціль. Треба ставити собі високу планку — навіть якщо не досягнеш максимуму, все одно пройдеш далеко. У мене в профілі в Instagram написано: «Я крокую до Греммі». Не знаю, чи дійду, але ця висока планка мене мотивує. Можливо, колись я стану топ-1 співачкою в Україні, а потім — і до Греммі.

І ще: варто поставити собі психологічні, коучингові питання. Наприклад: «Що б ти робив, якби тобі за це не платили?» Якщо відповідь — «я все одно хочу це робити», якщо це тебе драйвить, надихає — значить, це твоє. А якщо думаєш: «Ні, якщо не платитимуть — не займатимусь», — то це не творчість, а офісна робота.

Отже, спочатку — чесно відповісти собі на ці питання. А тоді — діяти.

Бути українкою — про що це?

Я почну з того, що я киянка в четвертому поколінні. Я з російськомовної родини. І я цього не приховую — це відомо. Але ще до повномасштабного вторгнення я вже співала. І коли на телеканалах були прем’єри моїх пісень, усі вони були українською. І коли мені казали: «Ви можете говорити, як вам зручно — українською чи російською», я завжди обирала українську. Бо я не розуміла: чому я живу в Україні, на українському телебаченні — і маю вибір?

У родині ми досі говоримо російською, але я вважаю, що в Україні має бути одна офіційна мова — українська. І хоча мова для мене важлива, бути українкою — це не лише про мову. Бо зараз багато людей можуть вести соцмережі українською, носити прапори, вишиванки, показувати себе патріотами. Але всередині бути зовсім іншими.

Для мене бути українкою — це, по-перше, те, що я не поїхала. Я нікого не засуджую — це вибір кожного. Але я обрала залишитися в Україні, у своєму місті, просувати й розвивати українську культуру. У мене немає чоловіка, немає дітей, я ні від кого не залежу. Я могла б поїхати куди завгодно, почати нове життя і відмежуватись від усього, що тут відбувається. Але мій вибір — залишатися. Бо я вірю і люблю свою Україну.

І ще. Ми можемо їздити по всьому світу, але ми створюємо затишок навколо себе. І в жодній країні не буде по-справжньому «готового» затишку — бо він не наш. Своє — тільки поруч із собою.

Я знаю це по собі. Ми жили півтора місяця на Тернопільщині у друзів, потім — у Болгарії. Мій вітчим болгарин, у нас була своя квартира — ми не були переселенцями. Але все одно було некомфортно. І я зрозуміла: я їду у небезпеку, але водночас — у свій комфорт. До знайомих людей, звичних місць.

І ще хочу додати до своєї відповіді — про російськомовну родину. У мене є мрія: щоб мої діти розмовляли українською. Щоб російська не була їхньою першою мовою. Якщо можливо — щоб її взагалі не було.

Мене надихає одна знайома родина. Раніше вони говорили російською, але після повномасштабного вторгнення — і тим паче після народження дітей — вони перейшли на українську. І тепер їхні діти розмовляють українською. Іноді навіть не розуміють російську. Дівчина розповідала, як на майданчику до її доньки звернувся хлопчик російською, а вона не все зрозуміла.

Тобто мені, в теорії, хотілося б, щоб у мене теж так було. Але я розумію: коли я завагітнію, маю сама повністю перейти на українську, щоб не було навіть тіні сумніву, щоб дитина не чула іншої мови. Можливо, це моя рожева мрія, але я б дуже хотіла, щоб було саме так.

– І виходить, що я вигадала ці питання ще й тому, що часто ми інтуїтивно робимо низку речей, яким не надаємо значення. Але, коли починаємо обговорювати, то бачимо: це щось важливе.
Це мені підсвітили ті жінки за 70, які колись дали інтерв’ю для рубрики «Вдома». З частиною ми перестали спілкуватися, бо вони виїхали, а інша частина залишилась у моєму житті. І коли я втомилась на 30-й статті, коли здавалося, що я вже реалізувалася, всім розповіла, що бути вдома — це добре, мені знайома каже: «Це круто, коли ми вдома варимо борщ». Я: «Ну, та, варю». Вона: «І хліб печеш». Я: «Ну, так». Вона: «Це ж неймовірно. Уявляєш, увесь під’їзд знає, що там хтось живе». А я кажу: «Та я просто хліб печу». А вона: «Тобі так здається. Але люди заходять у під’їзд і відчувають цей запах. І знають — тут живуть люди».
– Для мене це теж було показником. Коли влітку я вийшла у двір і побачила багато дітей — це було дуже щемко. Бо коли я повернулась у травні 2022-го, дітей не було. Було пусто. На моєму поверсі не було нікого — тільки я. А зараз мене надихає, коли бачу дітей, коли вони повертаються, коли їх багато у дворі.
– Це добре. Ми фіксуємо ці речі у своїй свідомості і в розмовах з іншими. Бо хтось, читаючи ці слова, подумає: «Я теж так думав». Наприклад, щодо мови. Я виросла в україномовній родині, використовую українську повсюди, але з повагою ставлюся до тих, для кого рідною була російська.
– Мені дуже імпонує, наприклад, Гороховський. Він започаткував курси української мови. І я, до речі, теж у 2022 році вирішила взяти викладача української. Навчалась у викладачки, яка працює і з Гороховським, і з Гаріком Корогодським. Вона розповідала, як їм було складно. Я добре знала українську, але хотіла урізноманітнити лексику. А Гороховському було настільки важко, що певний час він навіть не погоджувався на інтерв’ю — боявся, що не зможе нормально говорити.

Але це і є цінність. Люди переходили. І водночас є ті, хто принципово не хоче — і цей момент дуже болючий.

Ще хочу коротко додати про російськомовних українців. Не знаю, як сприймуть мої слова, особливо серед артистів. Але я не вважаю, що кажу щось погане.

Колись, не пам’ятаю точно хто, чи Фелікс Редька, у стендапі або інтерв’ю казав, що нас ніколи повністю не зрозуміють люди із Західної України, бо в них українська — з материнським молоком. Вони не мають російськомовних спогадів дитинства. А в нас є. І ти не можеш викреслити ті пісні, ті слова з сім’ї, які для тебе важливі, бо вони були російською.

Тому коли починаються суперечки про мову й коли когось змушують — для мене це неприйнятно. Я не вступаю в ці конфлікти. Не бачу сенсу. Бо в кожного своя історія, своє оточення, своє дитинство. Головне — що люди обирають зараз.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Я думаю, що для мене гідність — це бути чесною перед собою і відповідно — перед іншими. Не обманювати, перш за все, себе. Бо можна розповідати всім, яка ти добра людина, як ти любиш свою країну, а насправді робити протилежне.

Що ще для мене гідність? Поводитися пристойно з іншими людьми. Думати про свої вчинки і слова. Наприклад, я принципово не вживаю нецензурної лексики. Для мене це, можливо, про внутрішню чистоту. Бо коли чую, як люди через слово матюкаються — мені аж неприємно. Так, іноді це звучить нібито емоційно, але загалом — не дуже.

– Це питання виникло також і через те, що мені було прикро, коли в соцмережах з’являлися докори, що українки поводяться негідно. Але ж не всі. Ми вміємо поводитися гідно. Іноді не одразу усвідомлюємо це, але діємо достойно. Є така фраза: «Якщо хочеш вийти заміж за короля — спочатку поводься як королева». Тобто питання в тому, чи гідна ти того, чого прагнеш.
– Так, тому гідність — це ще й про вибір, не зраджувати себе. Наприклад, у стосунках: можна казати, що любиш свого чоловіка, а в думках вже бути з кимось іншим. Навіть якщо нічого не зроблено, це вже про внутрішню зраду. І це теж про гідність.

Про безбар’єрність і доступність

Чи чули ви про Олесю Яскевич? Вона має громадську організацію «Бачити серцем». Я брала в неї інтерв’ю для свого проєкту. У неї син з багатьма діагнозами: поганий зір, аутизм, епілепсія. І вона створила інклюзивні табори для дітей. Бо, за її словами, мамам таких дітей дуже важко — вони навіть не можуть піти на дитячий майданчик. У нашому суспільстві досі є упередження, що такі діти нібито «заразні», і батьки хапають своїх здорових дітей і йдуть. Вона багато про це пише, веде лекції.

Я була волонтеркою в тому таборі один день. Але зрозуміла, що я надто чутлива — емоційно це було для мене важко. Проте це дуже важливий досвід.

І от для мене доступність — це, наприклад, «Кураж Базар» у Києві. У них був слоган «Будь любим» — простір, де приймають усіх: з будь-якою ідентичністю, інклюзією. І ніхто не дивиться косо.

Ще одна деталь, яку мені розповіла Олеся, дуже запам’яталась — про туалети. Є чоловічий, жіночий і з позначкою крісла колісного. Я, як і більшість, думала, що це — туалет саме для людей з інвалідністю. Але насправді це універсальна кабінка — для всіх. І ось, стоїть черга до жіночого туалету, а до універсального — нікого. І хоча він теж для всіх, ми досі не сприймаємо це як норму.

Тому для мене безбар’єрність — це створювати навколо себе простір, у якому кожному буде комфортно. Треба обов’язково будувати пандуси і навчитися взаємодіяти з різними людьми, з повагою. І це теж — прояв гідності.

Вона також розповідала, наприклад, про епілепсію: що не треба засовувати ложку в рот, як колись вважалося, а треба просто покласти людину на бік. У нас, зазвичай, немає таких знань. І тільки зараз ця інформація починає ставати доступною. Бо раніше це ніби був якийсь жах, про який не можна навіть чути — мовляв, щоб самому це не сталося. А тепер ми говоримо, і це правильно. Бо треба бути обізнаним — знати, як реагувати в різних ситуаціях.

До речі, чи можна вважати безбар’єрністю і тему прав ЛГБТ-спільноти? Особливо після повномасштабного вторгнення ця тема стала ще актуальнішою. Бо багато військових не мають прав, наприклад, якщо вмирає їхній партнер — вони не можуть навіть забрати тіло. І тут теж багато упереджень. От хтось каже: «люди нетрадиційної орієнтації», а я нещодавно прочитала: немає нетрадиційних орієнтацій — є просто різні. І всі вони — традиційні для когось.

Зараз з’являється багато нових понять у цій сфері, я теж із цим знайомлюсь. У моїй кар’єрі є аудиторія з ЛГБТ-спільноти, і вони мене дуже підтримують. Я виступала навіть у гей-клубах. Я не кричу про це, не ходжу на паради з прапорами, але я нормально ставлюсь і не засуджую. І це теж для мене — про безпеку, про прийняття, про безбар’єрність.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Щоб з’явилися ідеї, треба надихнутися. Якщо йдеться про пісні — ідеї з’являються або з життєвих обставин, коли щось сильно відчула й хочеться це вивільнити у формі пісні, або після якоїсь розмови, фільму, концерту, прогулянки в парку. Можна просто подивитися на людей — і щось зачепить. Мене надихають переживання, інші люди, природа.

Але з ідеями — це не точна наука. Ти не можеш собі поставити план і сказати: «Завтра придумаю пісню». Треба розслабитись. У мене був період, коли я хотіла написати багато пісень, читала вірші, шукала фрази — і нічого не виходило. Я запитала у Таяни: «Як надихнутися? Як писати постійно?» А вона каже: «Не змушуй себе. Просто живи, спостерігай, читай. Ти себе наповнюєш — і тоді воно само виллється».

Моя улюблена історія — про пісню, яку я написала за 15 хвилин. Вона стала дуже популярною: її додали в офіційні плейлисти, на YouTube багато переглядів. А мені вона здавалася простенькою, ліричною. Але людям вона дуже відгукнулася. І навіть ті, хто давно мене слухає, казали, що це одна з найкращих моїх пісень. Тож ти ніколи не знаєш, коли прийде ідея — і як сильно вона зачепить.

Як продовжувати навіть коли здається, що все нереально

Хочеться сказати: «Просто відпусти і живи далі», але це як порада: «Не нервуй», коли ти реально на межі. Вона нічого не дає. Тому я від таких порад відходжу.

У творчих професіях це нормальний цикл. Постійні американські гірки: то ти на підйомі — щось вдається, концерти, увага, енергія — думаєш: «Все, понеслося». А потім — спад. Починаєш думати про гроші, про те, що нічого не вдається. І з’являється ця класична думка: «Та кому це взагалі потрібно? Мої пісні, мої ідеї…»

Але саме в такі моменти часто з’являються люди, які пишуть щось хороше, дякують за творчість. І це повертає. Пам’ятаю, як на одному з «Куражів» запитала Альону Гудкову: «Що робити, коли ти на дні?» Вона відповіла: «Відштовхнутись». І я це запам’ятала. Дно — не завжди погано. Воно дає імпульс піднятись вище.

Треба знайти спосіб себе підтримати. Дати собі час — трошки погорювати. Не гнати емоції всередину. Я дозволяю собі іноді поплакати, полежати, виспатись. Головне — не застрягати надовго. Вивільнити емоції, відпочити й рухатись далі.

Ще мені допомагає думка: «Навіщо я це роблю?» Я могла б уже давно все кинути. Але я згадую, що це моя мрія. І в мене ще є амбіції, високі цілі. Я хочу їх досягти. Іноді навіть думаю: «От колись у великому інтерв’ю мене запитають: як ти досягла успіху?» — і я розповім про ці моменти, коли хотілося все кинути. І це мене тримає.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Зараз я відчуваю, що керую своїм життям. Можу планувати. Так, є задачі, навчання — наприклад, курси зі створення пісень. Навіть перед цим інтерв’ю я робила домашнє завдання. І в якийсь момент зрозуміла: втомилась. Тож сказала собі: «Добре, зроблю паузу. Повернусь до цього ввечері або завтра». Це — моя відповідальність. І це — свобода. Я не змушую себе через силу.

Можу змінити діяльність: прогулятись, помити посуд, поприбирати. Іноді це дуже рятує.

Але час від часу сумніви повертаються. Бо стабільність затягує. Перед Новим роком я вирішила зробити собі авантюру. Бо родичі постійно питали: «Коли вже мільйони заробиш?» І я вирішила знайти підробіток неподалік — щось з частковою зайнятістю. Влаштувалася адміністраторкою в приватну клініку.

Було 15 хвилин пішки від дому. На співбесіді сказали: «Графік зручний, два через два, якщо будуть виступи — просто попередь». Але в реальності це було важко: о 7:45 треба вже бути на місці, працюєш до 21:00. Вечорами і у вихідні я тільки мріяла поспати. Жодних думок про творчість. Я думала: «Ну, підзароблю на просування, на нові пісні». Але за два місяці звільнилась. Бо зрозуміла: я не хочу так. Я знаю, як я не хочу. І це теж важливий досвід.

Я відчуваю більшу свободу. І, напевно, спокій. Бо раніше я постійно була в напрузі, в стресі. Я взагалі доволі нервова людина. А там, на попередній роботі, я весь час була на стресі. Іноді це доходило до абсурду — наприклад, пішла в туалет, а начальниця надсилає фото з камери: «Чому ви пішли з робочого місця? Черга ж стоїть». А коли я йшла — черги не було. І що, терпіти?

Також я не могла спокійно відповісти на повідомлення. Постійно щось відбувалось, не було часу. Коли виходила нова пісня і мені треба було зробити публікацію — я йшла в туалет, щоби мати змогу в Instagram зайти й опублікувати. Це мене дуже пригнічувало.

Але є люди, яким такий режим підходить. Хтось хоче бути, наприклад, медиком і розвиватися в цій сфері. І для них це нормально. Для мене — ні. Для мене це була просто робота.

розкажи про своє місто

Київ — моє рідне місто. І мене, чесно кажучи, трохи засмучує, коли люди, які сюди переїхали, кажуть, що це важке місто, з надто високим темпом. Мені, напевно, просто нема з чим порівнювати — для мене це нормально.

У Болгарії, наприклад, мене дратувала їхня повільність, ніхто нікуди не поспішає. А я звикла до руху, до кількості людей, машин, до цього ритму.

Я дуже люблю Київ за зелень. Люблю каштани — вони для мене справжній символ міста. Особливо у травні, коли все цвіте, пахнуть троянди, бузок. Це моя улюблена пора року. Напевно, найбільше люблю Київ за його природу.

І ще — тут дуже багато хороших людей.

Люблю також спостерігати за людьми. У Києві дуже багато бізнесів, які активно розвиваються. Дуже багато подій відбувається одночасно — завжди є з чого обрати. Коли хочеш кудись піти — є варіанти на будь-який смак.

Архітектура — звичайно. Але я більше про природу, про людей, про відчуття. І мені тут комфортно. У мене були варіанти переїхати — я жила в Ізраїлі, навчалась там чотири місяці, могла залишитися. Потім думала про магістратуру за кордоном. Але люблю Київ, мені тут добре. Напевно, це тому, що це моє рідне місто. Хоча знаю людей, які з дитинства мріяли переїхати — до великого міста чи за кордон. У мене такого не було. Навпаки — бабуся колись казала: «Давай поїдеш за кордон навчатись». А я відповідала: «Ні, я хочу жити в Києві. Мені тут подобається».

Що розказати про вінницю?

Під час повномасштабного вторгнення ми їхали на захід України, і першу ніч ночували в будинку колеги мами у Вінницькій області. Не пам’ятаю назву населеного пункту. А в самій Вінниці, здається, не була. Знаю про фонтан, так.

– Приїжджайте, я покажу іншу Вінницю. У нас, окрім фонтану, є сині трамвайчики, вежа, з якої грає «Щедрик». Є музей-кав’ярня зі старовинними годинниками — «Пан Заваркін і син». Меню там дуже вінтажне. Але сама кав’ярня — маленька, затишна. Годинники грають кожен у свій час. Дуже атмосферне місце.

У нас є чотири «Макдональдси», Вишенське озеро, річка Південний Буг. Вінниця — гонорова баришня. Має свій характер, не поспішає, аристократична. Не можу сказати, що повільна, але рішення приймає самостійно. Ми гостинні.

питання невідомій жінці

Яка ваша слабкість?
Цікаво. Напевно, моя слабкість — у вразливості.

Я досі вчуся з цим жити. У моїй професії часто треба бути сильною, непробивною. Але поки що мене можуть легко зачепити — не образити хейтом, бо я не вірю в неправду, — а саме вчинками людей. Особливо якщо це близькі чи колеги, якісь неочікувані ситуації. І це може мене засмутити.

Я можу легко заплакати — особливо з близькими. Коли щось обговорюємо і мене щось зачіпає, я можу розплакатись. Це про мою емоційність. Ще — моя щирість. Я вірю в добрих людей, у світле в кожному. Навіть коли хтось чинить щось недобре, я шукаю причину, намагаюся зрозуміти. І хочу налагодити зв’язок. Не знаю, чи завжди це правильно, але поки що я така.

І це природність. Живі люди — плачуть.

Я колись не могла плакати. Особливо в підлітковому віці, все тримала в собі. Пам’ятаю, як подруга плакала на фільмі, а я казала: «Я люблю людей, які плачуть». Бо я не могла. Зараз уже можу, хоч не завжди це контролюється.

Я б, напевно, залишила питання, яке з’явилось у мене на самому початку: що вас зараз заспокоює?

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.