СВІТЛАНА МАТВЄЄВА
«Спочатку плачеш, потім працюєш. А потім продаєш курс на $3 000». Вона вміє все: бухгалтерію, торти, TikTok і мрії. Головне — не забути їх переписати.
Київ
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Буде звучати не дуже гарно, але я наважилася покинути все. Будинок, сім’ю, родину — абсолютно все. І поїхати за новими досягненнями.
— Як це тебе змінило?
— Це дійсно змінило все. Я вже вчора казала, що по дорозі туди потрапила в ДТП. І коли вийшла з машини, сказала собі: “Ну все. От тепер туди точно… шлях закритий.” Я не знаю, чому це так трапилось, але саме тоді я собі вирішила: назад дороги нема.
І після аварії я не поїхала додому, в лікарню. Я поїхала далі. У цей же день прибула на місце призначення — просто трохи із запізненням. Це був переломний момент.
Чоловік мій колишній забрав мене з місця ДТП, ми ще тиждень були на Буковелі, але… я більше не повернулася додому. Взагалі. Не за речами, не за чим. Я поїхала з маленьким чемоданчиком, як люди тікали під час війни. Речі, які загубила дорогою — ну, то й добре. Що знайшла — те залишилось. Що ні — значить, так і треба.
Повне очищення. І фізичне, і ментальне. Це стало дійсно новим етапом мого життя.
— Що вдалося досягти? Що змінилося після?
— По-перше, я змінила напрямок. Не те щоб повністю, але зробила квантовий стрибок у фінансовому становищі, у розвитку, самореалізації. Зрозуміла, що можна зовсім по-іншому.
До того я працювала 15 років у бюджетній організації. З великим рівнем відповідальності. Дуже сильно згоріла. Мене там з’їли до того стану, що я пішла зі справою, з кримінальною справою. І з відчуттям, що по-іншому не можна. Що максимум — це 5000 грн, мінімалка. І більше бути не може, бо я вже досягла всього. Я була головним бухгалтером відділу освіти, мала 15 людей у підпорядкуванні.
Коли я це все покинула, думала, що життя закінчилось. Рік думала так. А потім виявилось — може бути краще. Набагато краще. Можливості почали з’являтися, і я беру їх, досі беру й реалізую.
Я не про матеріальне. Я завжди гарно заробляла. В мене завжди був високий рівень доходу. Але я завжди вкладала.
— У що ти вкладала після цього всього? Що стало твоїми пріоритетами?
— Вкладаю в доньку. Це моя найбільша інвестиція. Поки що — в старшу, тепер ще є менша. І в себе: в якісь навчання, в якісь поїздки, у такі штучки, що приносять мені користь для самореалізації. Не все, звісно, спрацьовувало — не завжди інвестиції приносили шалені прибутки. Але на певних етапах я досягала і прибутків, і самоудовлетворення. Заробляти менше я не стала — навпаки, ще більше виросла.
— Добре. У тебе було рішення — наважитися змінити життя. Ти залишилася з маленьким чемоданчиком у Буковелі. Поїхала як грантрайтер у “Фенікс” готель, але тебе ще й запросили на посаду фінансового директора. Виходить, що минуле потягнулося за тобою. Ти відмовилась від фінансової сфери, але воно все одно тебе наздогнало. Що ти побачила в той момент? Чому раніше не бачила цього? Що заважало? Де була шора?
— Насправді… я не можу сказати, що не бачила. Я бачила. І хотіла змінити. Мало того, я навіть пройшла співбесіду у велику компанію в Києві ще до війни. Мала виїхати 10 березня 2022 (не поїхала через повномасштабне). І тоді все накрилось.
Я мала працювати у девелопмент-компанії, будувати фінансову систему. Тобто думки про зміни були давно. Просто реалізація прийшла пізніше, через усі ті події. Я втратила одну можливість, але з’явилась інша — буквально за пів року.
— Тобто можливості ти бачила, але через втому на попередній роботі, через обставини, не мала ресурсу їх брати?
— Так. І ще дуже сильно впливало особисте. Мій колишній чоловік був абсолютно статичним. Не міг уявити собі поїздку, зміну, переїзд. А тим більше — місто. Ми жили в селі. Для нього місто — це анріл: шум, натовпи, машини… Його це все дратувало. Я брала його з собою на тренінги, на події — для нього це було як покарання.
А я виходила на проспект Шевченка в Києві. І дивилась на потоки машин, пробки, довгу дорогу в горизонт — і мене це… наповнювало. Це був мій ритм. Моя пісня в той момент була “Імпульси города” . І от мене дійсно манили ці імпульси. І я таки повернулася в Київ. Виконала мрію — жити в місті.
Що для тебе зараз підтримка?
Мій чоловік. Новий. Ми зустрілися на Буковелі, разом працювали у “Феніксі”. І це теж історія. Він підтримує мене щоденно — це навіть не обговорюється.
Попередній чоловік теж підтримував… по-своєму. Він не був поганим — ні, він і зараз хороша людина. Просто з його “дзвіниці” він мене жалів. Йому здавалося, що я занадто багато на себе беру: “Нащо тобі стільки роботи?” — це була його коронна фраза. А я завжди в режимі “єбша”, як норма. У мене завжди купа проєктів, завдань, планів. І я завжди втомлена.
А новий чоловік — він біжить поруч. “Біжим — то біжим!” — отак ми і йдемо. Я — розумовий труд. Він — фізичний. Йому кайфово вирощувати рослини. Він орендував теплицю, вирощує овочі. А я на вихідних або коли є час — посинкувати огірки, допомогти, бути поруч. Він знімає мені відоси для Інсти. І це… ну, просто ідеальна конструкція. Це колосальна підтримка. Один із найважливіших факторів мого життя.
До речі, пасинкування — це ще й спосіб розвантажити мозок, приземлитися. Я багато проектів відкинула — тих, що були “для душі”, але в які вкладалося дуже багато. І залишила те, про що мріяла ще у 2022 році.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Тоді, в січні, я писала листа Діду Морозу — ну, такий собі план на рік. Ми з подругою, вона коуч, проговорювали проєкти. З Галиною ми познайомилися ще тоді, коли я залишила бюджетну роботу й думала, що життя скінчилося. Роботи нема — усе пропало.
Я почала терапію, потім вивчилася на коуча, і ми з Галиною робили спільні проєкти. Тоді, у 22-му році, ми проговорювали, що можемо зробити разом, але спільних точок дотику не знайшли.
І я просто записала собі в блокноті: “Хочу створити школу. Займатись освітніми проєктами.” Записала — і забула.
— Як складалося твоє професійне після “Фенікса”?
— У мене були питання до себе. Американська компанія — це була повна зайнятість, управлінський облік, англійська мова. Спочатку треба було вчитись і зрозуміти, що до чого, бо раніше я такого не робила. Тобто я вчилася, працювала, працювала, вчилася. Рік там пропрацювала.
А потім мені стало мало. Я не можу, коли пів дня — вільна. Це unreal. Шукала собі ще фізичної зайнятості. Пройшла багаторівневу співбесіду в готельний комплекс у Косино, на Закарпатті. Там термальні води. Я мала бути фінансовим директором.
Але по факту їм не треба був директор. У них вже був — класний, професійний. Вони шукали когось типу помічника, хто житиме на місці.
Та річ не в цьому. Я довго збиралася туди їхати. Не хотіла. Не подобалось саме розташування — прикордонна зона, поле, готель, і ти живеш там 24/7. І якщо хочеш кудись вийти — найближчі села, містечка, все циганські поселення. Вони ходять в костюмах, які я бачила лише на сцені, коли танцювала циганські танці. І я думала: “Боже, як я тут буду жити? Я ж здичавію.”
Я місяць приймала рішення. А потім, коли ми вже зібрали речі, здали квартиру в Буковелі, я дзвоню — перепитую: “Чи все в силі?” А мені кажуть: “Ой, ми взяли іншу дівчинку на стажування.” І я така: “Слава Богу!”
Кажу чоловіку: “Ми їдемо в Київ.” Він: “Та як — у нас же там нічого нема?” А я: “Нічого, знайдемо.” І ми знайшли житло за добу. І досі живемо там.
— І що далі? Яким стало твоє життя в Києві?
— Приїхавши в Київ, я продовжила працювати в американській компанії. Але паралельно шукала фізичну роботу — знайшла офісну. Бухгалтер ФОПів. Коли я прийшла, було 50 підприємців. Потім ми відкрили ще — стало 100. Плюс юридична особа. Роботи — море.
Та ще я вирішила запустити власний проєкт. Освітній. Через Instagram. Вклала туди дуже багато грошей. Перша спроба — не вдалась. І це було логічно. Багато хто мені про це казав. Але поки я сама не вдарюся — не вірю. Я така.
Я відійшла від проєкту на місяць-два. А потім перезапустилась. Бо я його намріяла. Я маю це зробити.
— І що в тебе залишилось зараз із усіх цих спроб, етапів, напрямків?
— Залишився мій освітній проєкт — і я його реалізовую. Напрацювала продуктову лінійку: від консультацій до індивідуального менторингу. Тобто повний спектр. Можу закрити фінансову, стратегічну, маркетингову частину. Навіть частково реалізацію. Все — з мого досвіду. Все, що я прожила, пробувала, — стало частиною моїх навчальних продуктів.
І я можу багато чого розказати підприємцям. Принаймні — чого не треба робити. І що точно варто, щоб було надійно.
В рамках проєкту я також маю другий напрямок — аутсорс. Клієнти, які приходять на консультації, залишаються — і я беру їх на супровід або надаю разові послуги: відкриття, закриття, звітність. У мене є великі контракти, в тому числі міжнародні. Прописую фінансові системи, бізнес-процеси. Така, знаєш, комплексна підтримка.
Є курси — з різними тарифами, є маленькі, є вебінари. Воно все крутиться навколо одного — мого досвіду і моєї школи.
Крім того, я лектор на платформі для бухгалтерів. І консультант у них же. Зараз, правда, трохи призупинила активність через декрет, але до цього записувала навчальні курси, проводила ефіри. А зараз — лише персональні консультації.
Як ти розумієш, що те, що ти робиш, має значення?
По очах людей. По результатах. Якщо я бачу результат — я живу. Я відчуваю, коли в людини піднімається енергія. Або коли не готова — я теж це бачу. Були дівчата в проєкті, які прийшли вже з думкою “закриваю”. Я не тягну. Навіть гроші не взяла за навчання. Це була онлайн-школа англійської. Бо якщо людина не хоче — я не допоможу.
А що ще було в минулому, чим би ти поділилась?
У мене був молодіжний центр. Відкрила його у 2018-му в селі. У 2017-му виграла перший грант — $5 000. Ми відновили старе, закинуте приміщення. Зробили молодіжний простір у Доманівці. У 2018-му наш центр увійшов у Топ-10 найкращих практик молодіжної роботи в Україні. Ярема, здається, тоді був міністром — він і вручав мені відзнаку. Вона десь досі вдома лежить.
Я пекла торти на замовлення. Я танцювала з дітьми. Ми не були професіоналами, це був клуб за інтересами. Ми їздили на платні змагання — діти завжди щось вигравали. Але насправді їх мотивувало інше — зоопарки, Макдональдси. Ми ж із села. У нас цього нема. Їм вистачало щастя просто з’їздити по морозиво.
Я працювала в будинку творчості. Потім забрала своїх дітей і сама вела заняття в молодіжному центрі. Безкоштовно. Батьки платили лише за костюми або дорогу. Це була моя волонтерська праця.
І я організовувала в Миколаївській області табір – БУР (Будуємо Україну Разом) — в нашому просторі, в Доманівці. В 2020-му, під час жорсткого карантину. З третьої спроби — але я це зробила.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче займатися тим самим, що й Ти?
Пробувати і робити. Я недавно почула фразу: спочатку кількість, потім якість. Вона мені зайшла. Бо я перфекціоніст. Якщо не нафарбувала очі — не зніму відео. А треба просто робити. Спочатку — як виходить, потім — якісно.
— Ти згадувала: чим тільки не займалась. Можеш докладніше?
— Ми старалися створити можливості. Робили няньку на час, організовували привітання з ростовими ляльками, пекли на замовлення. В мене була кав’ярня, був молодіжний простір, громадська робота. Але село — це не Київ. Там немає трафіку. Там зовсім інші реалії. Платоспроможність низька. А ще війна — багато хто виїхав. Тому все позакривали.
Я навчалась на тестувальника — Галя тоді сказала: “Це точно не твоє.” Не довчилася. Так само з конструктором сайтів, з графічним дизайном — отримала базу, але не пішла далі. Мені реально легше сказати, чим я не займалася.
У Києві ми торгували на ринку. Відкрили торгову точку. Потім — в оптову торгівлю овочами, виробництво. Відкрили дитині студію краси. Я допомагала — зайшла, повнікала, щось зробила, вийшла. Якщо бачила, що треба — поверталася, допомагала, йшла далі.
Пробувала робити зефірні квіти. Дуже мені подобалось. Навіть пекла торт із ними. Але фізично не встигаю. І залишилась на розумових проєктах — там, де треба працювати головою.
— У тебе є команда? Як побудувала її?
— Так. У моїй фінансовій компанії троє людей. Дві дівчини займаються аутсорс-бухгалтерією, ще одна — дизайнерка, щось на кшталт монтажерки. Я сама пишу всі тексти й дописи, вона лише оформлює або монтує. Я — четверта.
Але стартувала неправильно. Набрала команду одразу. Таргетологи, SMM, якісь агентства, купа навчань — блогер, за яке віддала понад $10 000. А результату — нуль. Єдине, що отримала — це аудиторія в Instagram. Але дорогою ціною.
Потім я всіх звільнила. Залишила тільки аутсорс — те, в чому розбираюся. Почала вчитись сама: що треба робити, що можна делегувати, кому. І тепер добираю команду поступово — коли дійсно бачу потребу.
— Я так розумію, зараз у тебе є пошук — пошук людини, яка могла би розділити з тобою частину функцій.
— Так. Я шукаю менеджера з продажу. Мені дуже треба діагност — людина, яка б бачила клієнта так глибоко, як я. Бо в мене був дуже успішний запуск навчального продукту через платну рекламу. Я тоді продалася прекрасно, але вклала в це дуже багато ресурсу. Зараз у мене такого ресурсу немає. Мені треба хтось, хто продає так, як я.
Розповідаю про це всюди — може, Всесвіт почує. Може, знайдеться людина правильна. З навичками NLP або коучингу. Бо якщо ти не чуєш клієнта, ти не можеш дати йому те, що треба. Комусь підходить консультація за 400 гривень, а комусь — контракт на 5 000 доларів. І це треба відчути — і не втратити.
Бути українкою — про що це?
Ми все робили. Ми готували, кормили, організовували, ремонтували дитячі майданчики. Але… це нічого не цінувалося. Нікому воно не було потрібне. Я активно займалася громадською роботою — була виконавчим директором ГО. Перестала тільки у 2022-му, коли виїхала. Ми ще довго возили гуманітарку. Я фурами возила допомогу в наше село.
Ми дуже вигоріли. І я, і моя команда. Бо, чесно, в селі війни не було. Жодного пострілу. Хлопців забирали служити, звісно, але бойових дій у нас не було — найближче за 50 км.
Але в перший місяць — тотальний колапс. Магазини пусті. Аптеки закриті або без товару. Ми мобілізувалися. Гнали машину в Київ, закупляли базові продукти і роздавали малозабезпеченим. Тарабанили ліки. Інсулін, препарати для щитоподібної залози — те, без чого люди не виживають. Замовляли з Польщі. Купували за свої гроші.
І найгірше — люди. Ті, кому ми допомагали, почали казати, що я “нажилася на гуманітарці”, “поїхала в Буковель відпочивати”. А вони тут “мучаться”. Хоча самі приходили по п’ять разів за однією і тією ж гречкою. Правдами, неправдами. Як ніби гречки в житті не бачили.
Хоча в магазинах уже все з’явилось. Перші два місяці — дійсно біда. Потім — ні.
Ми допомагали пенсіонерам, лежачим. Я сама розвозила пакети по селах, по Доманівці. А потім — все. Люди сказали, що ми “нажилися”.
Мої люди максимум отримали одну гуманітарну коробку. Бо мали четверо дітей. Працювали зі мною — або були ВПО, які втратили домівки в Херсоні, Миколаєві. І я їм організовувала бодай якийсь заробіток.
Хтось був майстром з нарощування вій — ми поставили кушетку, зробили кабінет. Хтось займався з дітьми — організували платні заняття, купили алфавіт, стільці, стіл. Щоб могли заробити на життя. Це були наші маленькі перемоги. Наші особисті доходи.
Ти себе ще шукаєш, правда?
Можна сказати, що так. У мене багато справ, багато чого пробувала, багато зробила. Але я точно знаю: я ще хочу себе реалізувати в танцях. Це мрія з дитинства.
Я завжди танцювала. У нас були лише народні танці. А коли я бачила бальні… Ці сукні, ці блискітки, зачіски, макіяж — я мріяла. Але бальні були недосяжні. У нас не було тренерів, не було традиції, не було можливості. Батьки — не було моди тоді возити дітей на тренування.
Коли народилась донька — я одразу потестила бальні. Але не знайшли партнера, з ким їздити в місто. Мама єдиного хлопчика, який погодився, сказала: “Це небезпечно. Я не дозволю їздити кілька разів на тиждень в місто.” Ми знайшли хореографа, і діти танцювали щось на місці, але це були вже не бальні.
— А гімнастика? Ти згадувала ще одну історію з донькою.
— Так. Ми поїхали в Южний, на змагання — брат грав у гандбол за молодіжну збірну, приїхали подивитись. У спорткомплексі висіли фото секцій. І мала побачила дівчинку на шпагаті. Сказала: “Я хочу займатись тільки цим. Все.” А в нас — знову ж таки — тільки народні танці.
Я працювала в освіті, в мене був довідник усіх закладів, я обдзвонила всі гуртки в межах 50 км. Далеко — ні. І знайшла у Южноукраїнську. На вахті сказали: “Вам потрібна Оксана Василівна.”
І от вона займалася з моєю донькою — дитячим фітнесом, спортивним естрадним танцем. У них були ці костюми з камінчиками.
— Ти згадувала, що шила костюми своїм дітям. Це теж частина твого світу?
— Так. Я шила костюми дітям, з якими ми танцювали. Безкоштовно. Батьки купували матерію — я шила. 15–20 костюмів. І ми в них виступали. А для малої — ми їздили спеціально в Одесу, на Сьомий кілометр, купувати камінці й стрази. Дешевше було туди машину прогнати, ніж купити в місті. Націнка — в чотири-п’ять разів.
Я вкладалася в доньку. Вона реалізовувала мою мрію. За 10 років стала кандидатом у майстри спорту з дитячого фітнесу. А я тішилася, що вона — моя танцювальна реалізація.
— А зараз? Що лишилось із цієї мрії?
— Тепер залишилась моя доросла мрія. В Києві, в нашому будинку, є танцювальна студія. Мені треба просто спуститися з прицепчиком. Бо зараз — декрет, і дитину ще не можна залишити. Але трохи почекаю — і піду. Потанцювати. Просто для себе. Це не про проєкт. Це — про себе.
Як ти проявляєш гідність у своїх діях, щоденних рішеннях?
Я не знаю, як це сформулювати. Але точно знаю: якщо я опинюсь за кордоном — по мені буде видно, що я гідна українка. Я намагаюся не говорити російською. Не тому, що ненавиджу мову — а тому, що хочу свідомо обирати, ким я є. Хоча, якщо клієнт говорить російською — я не буду ламати його. Я говоритиму російською з повагою.
Я говорю українською. Як каже мій тато: “Так гарно стало звучати.” Бо ми ж суржиком говорили завжди. А зараз я можу — і я цим пишаюся. Я можу говорити російською, якщо треба. Я можу намагатись говорити англійською, якщо це потрібно. І це теж — моя гідність.
Це наша поведінка. Як ми себе ведемо. Чи ми, умовно, бухаємо десь під парканом, чи ми відпочиваємо — але з гідністю, без порушення чужих меж. Поважаємо себе і тих, хто поруч. Це — теж про гідність. Про щоденну.
Окрім волонтерства, яким я займалася багато років, для мене гідність — це ще про ставлення до безбар’єрності. Бо, чесно, зараз — навіть з візочком вийти з дому складно. Я живу не десь там, не в селі — в Києві, в великому ЖК. Але немає нормальних тротуарів. Немає безпечних переходів. Їдеш — і жахаешся, як взагалі бути з дитиною.
Про безбар’єрність і доступність
У мене був досвід, коли в колектив прийшла мама з дівчинкою із синдромом Дауна. Я переживала. Але сказала: “Візьмемо.” Вони не прийшли. Мабуть, не наважились. Бо діти — не завжди готові прийняти іншого.
Але ми проводили багато свят — і одне з них було для дітей з реабілітаційного центру. Діти з різними діагнозами. Це був виклик. Бо всі різні. Бо ми не знали, як правильно. Бо досвіду не було — зовсім.
Ми одягли костюми. Я не пам’ятаю вже, ким була. Може, сніжинкою. Ми посадили дітей в коло. Вихователі допомагали — підказували, до кого можна підійти, кого краще не чіпати. І нам вдалося. До кожної дитини — знайти підхід. І це було… справжнє свято. Ми накрили їм стіл. І я тоді зрозуміла: от вона, доступність. Вони ж не можуть цього отримати в звичайній школі. А булінг — це жорстоко. Це гірше за будь-яку інвалідність. Це байдужість.
— І ти з цим стикалась як мама?
— Так. Мені дзвонила мама однокласниці — казала, що моя донька повелася некоректно до її дитини. Через те, що в тієї не було грошей. А моя — “модна”. Хоча, ні, ми просто намагались забезпечити її. Але не дозволяли ставитися зверхньо. І це було важливо — проговорити. Прийти, вибачитись. Бо навіть одна така дія — це вже питання гідності. І моєї як мами. І дитини — як людини.
— Ти згадувала про інцидент з донькою, коли довелось серйозно втрутитися. Це було непросто.
— Так, у мене тоді була істерика. Я кричала на свою дитину. Забрала все — телефон, планшет, все, що могло символізувати “багатство”. Сказала: “Якщо ти думаєш, що можеш зневажати когось, бо ти багатша — ти помиляєшся.”
Потім виявилось, що не все так було, як мені подали. Не зовсім вона була винна. Але урок вона отримала. І, думаю, надовго. Ми не можемо судити людей за те, скільки в них грошей. І я, як мама, трохи зламалась тоді. Не дослухалась. Але — навчила. І, може, наступного разу вона теж не буде судити.
— Можна зробити два висновки. Один — про інклюзивне свято: ти не мала експертизи, але слухала тих, хто знав. Інший — про материнство: ми часом діємо з емоції, але важливо потім почути й свою дитину.
— Саме так. Ти дуже влучно сформулювала.
Як ти перетворюєш ідеї на дії? Що тебе рухає?
Ідеш і робиш. Інакше ніяк. Якщо виникає ідея — я її записую. Хоча б у телефон. Або комусь із команди відправляю. А потім зранку ми це обговорюємо.
Ось вчора експерт із TikTok сказав, що це був день, коли треба загадати бажання. Є кілька таких днів у році. І я, хоча й пізно — о 11 вечора, але сіла і переписала “пиріг життя” на 2025-й. Подивилась, що хочу. Прописала. Це вже щось.
Але щоб реалізувати мрію — треба єбшити 24/7. Без дисципліни не буде нічого. А з нею в мене бувають проблеми. Зараз я працюю над цим. Я в челенджі — сьогодні дев’ятий день. Обрала легке: присідання. Моя мета — 100 присідань на день за 30 днів. Бо великі навантаження мені поки не можна. І це теж про дисципліну. Навіть якщо не помита голова — роблю. Бо раніше я б зупинилась на цьому. А тепер — ні.
Як вдається тримати дисципліну в щоденному? Що допомагає не здатись?
Знімаю відео навіть із немитим посудом позаду. Ставлю телефон, знімаю, кидаю в чатик з партнерами — не публічно, але це вже рух. Це про дисципліну. Я записую собі завдання — і стараюсь виконати. Бо інакше не працює.
У мене є така риса — я багато що починаю, але не завжди доходжу до кінця. Не вистачає внутрішньої дисципліни. Тому я її треную. От зараз у челенджі — дев’ятий день. Присідаю. Моя ціль — 100 присідань на день протягом 30 днів. Просте, але дієве. Треную себе вставати і робити — навіть коли не ідеальна зачіска чи не помита голова. Роблю — бо це важливо.
— А коли не виходить? Коли вкладав-вкладав — і все провалилось?
— Лягаю. Плачу. Жалію себе. Їм шоколад. Можна дозволити. Інколи день. Інколи два. Після виборів, наприклад, — я тиждень не вставала. Просто лежала. Не могла витримати того бруду, який виливався. Я ж завжди за позитив. У блозі — жодного слова про війну, про злість, про ненависть. На виборах я вирішила: тільки добре про себе, нічого про інших. Але на мене вилили стільки бруду… Я просто зламалась.
І цей момент — він як портал. Через біль. Через “жопа, все, кінець” — ти робиш стрибок. Поплакала. Пожалів хтось. Мій чоловік каже: “Ну, так сталось. Гроші втратили — заробимо ще.” І це важливо. Це підтримка.
А потім — встаєш. Бо діти. Бо треба. Бо життя іде далі. І йдеш далі. Робиш. Навіть якщо спочатку — із самого дна.
— А був момент, який став… ну, містичним кордоном?
— Був. Дуже сильний. У моєї найкращої подруги помер чоловік. Раптово. У свій день народження. Йому було 30. І через два дні після того — мені мало виповнитись 30.
Він снився мені. А може й не снився — я не знаю. Було таке враження, ніби я провалилась у сон. І він стоїть біля мого ліжка, тягне мене за руку: “Ходімо зі мною.” А я кажу: “Коля, я не можу. Я не хочу. Я хочу залишитись тут.” А він: “Ходімо.” І я кажу: “Коля, в мене є Віка. В мене є донька. Я не можу її покинути.” І він відпустив мою руку.
Я дві доби не могла заснути. Я боялась закрити очі у свій день народження. У мене був макіяж, зачіска, але в очах — порожнеча. Я боялась зникнути.
Так. Я була настільки налякана. Але з того часу він мені більше не снився. І я думаю — це було про дітей. Вони — той чинник, який змушує тебе вставати. Навіть коли все всередині валиться. Навіть коли здається, що не можеш більше.
Я не дуже вірю в містику. Не хожу до “знаючих”. Але щось у цьому було. Бо діти — це реальна, фізична мотивація. Дитина просить їсти — ти встаєш. Тобі потрібно памперси, потрібно зібратися з чоловіком, взятись за руки і йти. Торгувати огірками, консультувати — неважливо. Головне — йти.
Але я завжди вкладала. Час, гроші, силу — усе, що могла. Особливо в старшу доньку. Навіть коли чоловік не підтримував. У нас не було другої машини. Перші два роки — це були мої сльози перед кожним тренуванням. Я благала: “Завези її.” А він казав: “Нащо їй це? Хай на гуртки ходить.” А я вірила — це може стати для неї фундаментом.
І стала. Вона зараз заробляє цим на життя. І дуже успішно. Фітнес — це була її зона сили. Вона вміла тримати дієту, коли я не витримувала. Бо бачила ціль. Вона побачила, що це працює. І навчилася реалізовувати свої мрії.
Одного разу вона сказала: “Мамо, я хочу iPhone.” А я айфони не люблю. Вважаю — марна трата грошей. Вона знала, що я не куплю. Але збирала. Я давала їй 10 гривень на чай із булочкою. Вона пила на три. Сім — відкладала. І купила. Сама. Перший iPhone. І я знала: якщо вона поставить собі ціль — вона її досягне.
— Твоя донька — наче продовження твоєї сили. Вона йде своїм шляхом, але вже з тим, що ти вклала.
— Вона буде йти, повзти, але реалізовуватиме. Десь їй ще бракує фінансової ємкості — щоб взяти більше. Я їй показую, що можна і так, і так. Але вона має пройти свій шлях. І це нормально. Просто я думаю: якби в мене в 19 років були такі мозги, як у неї… В мене це сталося після 35. А ми їй відкрили бізнес у 19.
Я десь ішла за 100 гривень працювати. А вона — почала з іншої стартової позиції. Це велика різниця. Але це й було моєю метою — дати своїй дитині іншу платформу. Якби родити дітей з дорослими мозгами… (усміхається)
Зараз у мене інша донька. Маленька. І це зовсім інший досвід. Я кайфую. Вона спить на руках — а я правою рукою працюю. Ніяких нянь. Мені добре отак. Просто бути разом.
Що ти знаєш про Вінницю?
Про Вінницю знаю мало. Фонтан, фабрика “Рошен”, хороші дороги — це те, що запам’яталося. Їдеш через неї з Миколаївської області — і починається автострада: “Слава Богу, доїхали!”
Але місто для мене — це завжди місце можливостей. Чим більше людей, більше суєти — тим більше шансів. Я про мегаполіс як ідею. Де шість дорожніх розв’язок перед тобою. Де ти потрапляєш куди треба з четвертого разу — але потрапляєш.
питання невідомій жінці
— Чи дозволяєш собі мріяти? І як реалізовуєш ці мрії?
Я точно знаю, що мрії збуваються. Але важливо не тільки мріяти, а й правильно їх формулювати. У 2022 році я, ще живучи вдома, написала в блокноті, що хочу погасити кредит за машину. Взяла її для того, щоб возити доньку на тренування. Машину купила в кредит — таку, як хотіла, і майже одразу. Але погасити кредит одразу не вдалось: карантини, війна… І от я пишу бажання, що хочу його закрити — і страхова компанія виплачує компенсацію після ДТП. Так, мрія здійснилась. Але я б хотіла, щоб реалізовувалась вона не через аварію, а через успіх. Тому тепер завжди думаю про деталі: як саме хочу, щоб усе сталося.
У 2023-му я хотіла школу — і реалізувала. А ще у 25-му сказала своєму коучу: «Я помітила, що досягаю 3 000 $, а потім знову скочуюсь назад». І він каже: «А яка в тебе ціль написана?» Я піднімаю свій красивий червоний блокнотик, а там — «Хочу 80 000 грн». Ну, от я і злітала трохи вище — і знову поверталась до цієї планки. Треба було оновити мрію. Переписала. Почала ставити нові фінансові цілі. Була мрія — заробляти 5 000 грн, потім 10, потім 20… потім 40, 80, 100. І щоразу я бачила, що коли записую — то досягаю.
У якийсь момент я прописала 3 000 $, пішла до Чепіка на навчання з безмаркетингу, зробила запуск і продала курс. Дзвоню йому, кажу: «Уявляєш, уже маю 3 000 $ — буквально за тиждень». Але що я зробила далі? Розслабилась. Бо я досягла тієї мрії, з якою прийшла. І от тепер переписую знову. Ставлю 5 000, а потім і 7 000 $, і отримую вже під 10 000 $ на місяць.
А потім — декрет. Але тепер я знаю точно: мрії треба прописувати. І робити це правильно — з деталями, з формулюванням, як ти хочеш, щоб воно справдилось. Бо мрії працюють. На 100%.
— Що дозволяє жінкам мріяти?
— Почуття щастя в моменті. Це не про щось далеке. Це про дрібниці, які трапляються з тобою щодня, як з жінкою. Коли дитина дивиться на тебе тими своїми здоровими очима. Коли чоловік підтримує. Коли ти відчуваєш оті… ендорфіни, не знаю. І воно просто провокує мріяти, бо ти хочеш ще більшого, хочеш зростати. І тобі хочеться жити, творити — усе робити, усе, що треба.
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
