Тетяна янковська
Вона наважилася на ретрит у Карпатах — і повернулась із новим життям. У Харкові створила жіноче комʼюніті з імпульсу, бо не вистачало подруг, підтримки, тепла. Тепер навколо неї — десятки жінок, подій, проєктів. І багато дійсно важливих питань: як не втратити гідність? як бути собою? як вірити, навіть коли все — невчасно?
Харків
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Я наважилася навесні 23-го року поїхати на психологічний ретрит у Карпати на чотири дні. А після цього я здійснила свою заповітну мрію, яку довго відкладала. Знаєте, як це буває — недостатньо щось знаєш, немає досвіду і так далі. І от саме на психологічному ретриті я відпустила дуже багато всього, що було в минулому. Це тягнулося зі мною роками, здавалося, 23 мені тоді було.
Я приїхала до Харкова і через місяць, буквально вночі, створила сторінку свого жіночого ком’юніті, тому що мені дуже не вистачало жіночої енергії. У мене не було подруг: сестри були в окупації, подруги роз’їхалися по Європі. І тоді мені хотілося спілкування, натхнення, допомагати жінкам — щось, можливо, відстежувала в собі, розкривала.
Я створила жіноче ком’юніті, яке вже два роки змінює моє життя. Завдяки йому я знайшла всіх своїх нових подруг. З’явилися моменти партнерства з жінками, які допомагають мені реалізовувати мої амбітні плани або просто проєкти. І ще — як ви сказали — вони допомагають щось підсвітити в мені самій. Я навчилася відпускати конкуренцію.
Зараз ми готуємо жіночий форум у Харкові. Нас п’ятеро. І раніше я сприймала їх як конкуренток, бо в них теж дівочі простори, ком’юніті. Але тепер розумію: ми настільки різні, і до нас будуть приходити різні люди — ті, кому ми імпонуємо саме як засновниці.
Той ретрит допоміг мені відпустити втрату дому. Я втратила свій будинок, своє місце, де виросла. І тоді розпочалась нова сторінка мого життя.
ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?
Мабуть, від початку війни я виховую в собі таку — самостійну — підтримку самої себе. До цього я взагалі з цим не стикалася. Я завжди отримувала, точніше — хотіла отримувати підтримку від рідних. були в мене на першому місці.
А тепер я намагаюся знайти ту опору, яку можу дати собі сама. Бо бувають моменти, коли люди не розуміють тебе так, як ти хочеш. Не можуть підтримати так, як ти очікуєш. Тому для мене зараз важливо навчитися підтримувати себе самостійно.
І, звичайно, мій чоловік — це моя підтримка. Ми познайомилися в січні 22-го року. До війни були знайомі півтора місяці. З того моменту ми не роз’їжджалися, не розставалися жодного разу. І він став для мене великою підтримкою.
За ці три роки — і досі — він і натхненник моїх ідей, і той, хто допомагає їх реалізовувати. Творчі проєкти, думки, ідеї — все це він підтримує.
Тому підтримка — це я, в першу чергу. І він. І моя родина.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
У першу чергу — це моє жіноче ком’юніті в Харкові. Ми переважно робимо офлайн-зустрічі саме для харків’янок. Я їх проводжу самостійно.
Ці зустрічі — дуже різні. Від творчих майстер-класів — флористика, афірмаційні картини — до арттерапевтичних сесій з метафоричними картами. Є і про ораторське мистецтво, акторську майстерність — це вже моя освіта почала прокидатись. Я нарешті доросла до того, щоб передавати досвід іншим.
Також я підтримую харків’янок, які хочуть реалізувати себе як спікерки чи експертки. Ми обираємо комфортні умови співпраці. Це можуть бути астрологині, психологині, лікарки — або навіть салони краси, куди ми приходимо в гості, і дівчата проводять майстер-класи, тестують косметику, спілкуються.
Ще один мій напрям — це збалансоване харчування. Вже півтора року з чоловіком на правильному раціоні. Ми користуємось продуктами Herbalife.
У нас є марафони про баланс — не тільки харчування, а загалом про баланс у житті. Обговорюємо усе: від головного болю на погоду до того, що треба піти на каву і просто поговорити.
Також я повертаюся до своєї першої любові — роботи ведучою та режисеркою заходів. Весілля, форуми, дні народження, оформлення. За освітою я — режисер естрадно-масових свят. І хоч під час війни ця діяльність відійшла на паузу, зараз вона знову стає актуальною.
Творча натура в мені не може тримати все це всередині. Хочеться реалізовувати. Власне, цим я і займаюся. І саме тому я це обрала — бо воно про мене. Про мою силу, енергію, натхнення. І про моїх людей.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Якщо говорити про ком’юніті — за два роки його існування я бачила, як зустрічі, які я організовую, змінюють життя жінок. Багато з них стали подругами, створили спільні проєкти, почали працювати разом. І я розумію, що це — завдяки тому, що колись я наважилася почати. Завдяки тому, що я створила простір, де вони змогли зустрітись. І для мене це вже багато значить.
У напрямку харчування — те, що я сама навчилася тримати баланс у житті. Робота, відпочинок, їжа, сон — усе поступово приходить у гармонію. І я допомагаю іншим. Мій чоловік схуд на 25 кілограмів за півроку. Візуально — дуже змінився. Я сама відчуваю себе краще. І роблю це не через обмеження, не через жорсткі дієти. А через любов до себе. І цей підхід я передаю далі.
А як ведуча й режисерка — я допомагаю людям втілювати їхні казки. Це може бути будь-яке свято, подія, момент, який вони хочуть запам’ятати на все життя. Я знаю, як це — мати мрію в голові й не знати, як її реалізувати. І я допомагаю зробити це легко і красиво.
Ось так я й відчуваю, що моя справа має значення: коли бачу щасливих людей поруч. Коли мої дії — це маленькі ланцюжки змін у чужих життях. І це неймовірно цінно.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Не бійтеся. Не бійтеся, що вас осудять. Що скажуть: «Це фігня», «Це не на часі», «Ти займаєшся дурницями». Я це чула дуже багато разів — особливо протягом війни. Але саме тоді я почала активно реалізовувати себе в цих трьох напрямках.
По ком’юніті — головне зробити перший крок. В мене було багато страхів. Що ніхто не прийде. Що не буде спікерок. Але перші пів року — усе, що я задумувала, відбувалося. Дівчата приходили, спікерки писали самі. Потім, так, стався спад, бо таких просторів стало більше. Але головне — почати.
По харчуванню — тут, мабуть, найбільше хейту. Багато хто з мого оточення не розумів, чому це я вирішила харчуватись правильно. Для них це було дивно: коли ти вживаєш алкоголь — це нормально, коли намагаєшся бути здоровішою — ти вже якась «не така». Але я бачила результат — по собі, по своєму чоловіку. І не здалася. І продовжую нести це далі.
А по ведучій та режисерці — просто не бійтеся пропонувати. Не обмежуйте себе тим, що «це не по кишені» людям або «це їм не треба». Ви можете здивувати — і себе, і їх. Головне — бути щирими в тому, що ви робите.
І ще — слухайте себе. Якщо ви бачите в собі зміни, якщо відчуваєте, що щось важливе росте всередині — не заглушуйте це чужими думками. Просто дійте. Почніть. А далі вже все вийде. Сто відсотків.
Бути українкою — про що це?
Це транслювати любов до своєї країни. Раніше — це було щось формальне. Живу в Україні, ну й живу. Чи жила б деінде — не мало значення. Я себе не ідентифікувала як українку по-справжньому. Але тепер — хочу, щоб кожен, хто мене бачить, розумів: я українка.
Як? Мовою. Я зараз спілкуюсь виключно українською. І для багатьох це дивно: я з Харкова, а говорю українською. Вони питають: «Ти звідки?» — «З Харкова». — «В сенсі?». А мені це важливо. Це вибір — не з примусу, не заради тренду. Це моя приналежність.
Бути українкою — це про підтримку. Особливо під час війни. У перші місяці всі були згуртовані: ніхто нікого не ділив, всі були один за одного. І мені хочеться, щоб ми не втратили цього. Ми в одній країні, в одному човні, і ця війна — вона всюди. В кожному регіоні. І ми всі — частина цього болю й цієї сили.
Для мене бути українкою — це не зраджувати себе, свою землю, свій народ. Навіть коли люди розділяються, навіть у суперечках і втомі — бути українкою значить стояти. Відчувати. Пам’ятати.
І, знаєте, я завжди казала в юності: от стане мені 18 — я поїду звідси, буду жити десь в Європі. Мріяла про Туреччину, будь-де, тільки не тут. А моя сестра навпаки: «Я з села не виїду ніколи». І як доля розпорядилась? Сестра — в Ірландії, бо змушена була тікати з окупації. А я — залишилась. І зараз я не хочу нікуди. Мене не тягне. Тут моє. Тут мій дім.
Навіть моя маленька племінниця, якій три роки, що народилася за місяць до війни, живе в Ірландії — і каже: «Мамо, коли ми поїдемо в Україну?». Вона бачить прапор. Вона знає, що вона українка. І хоч вона не чула про це свідомо, не жила тут, — все одно хоче додому.
Бути українкою — це коли навіть трирічна дитина знає, хто вона. І хоче назад. Додому. Без пояснень. Без слів. Просто — хоче. Бо відчуває.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Мабуть, у тому, що я навіть не завжди це усвідомлюю. Роблю — і тільки потім розумію, що це було про гідність.
Я дуже часто підтримую жінок. І коли бачу, що вона починає щось нове, щось пробує — мені хочеться допомогти. Репостити. Запросити на зустріч. Підказати, як заявити про себе. Просто сказати: «Ти крута, не зупиняйся».
Для мене гідність — це підтримувати таких самих амбітних, як і я. Тих, хто мріє. Хто наважується. Хто боїться, але йде. І я не рідна їм, не подруга — просто людина, яка вірить у них. І мені здається, що це іноді цінніше, ніж підтримка від найближчих.
Ще — це про щирість. Не тому, що так модно чи всі роблять. А тому, що я так відчуваю. Це про допомогу військовим. У мене багато друзів на фронті. І якщо треба — я не просто поширюю збір. Я включаюсь: допомагаю з маскувальними сітками, закупівлями, матеріалами. Це — не обов’язок. Це — моє внутрішнє «треба». Бо я знаю, завдяки кому ми маємо змогу жити, створювати, пити каву в місті, відкривати бізнеси.
Ще один прояв гідності — це дати іншим платформу. Простір. Я бачу, як важливо жінкам проявляти себе. І я кайфую, коли можу допомогти комусь розквітнути — через виступ, через проєкт, через емоцію. Бо я знаю, як це — боятись. І як це — коли тебе хтось підтримує.
А ще — це про бути людиною. Коли бачиш маму з візочком у метро — допомогти. Не проходити повз. Це здається дрібницею, але це і є гідність — у погляді, у жесті, у рішенні не мовчати, не ігнорувати.
Це те, що не видно на фото в стрічці. Але це завжди з тобою. І з тими, кому ти поруч.
Про безбар’єрність і доступність
Так. І, мабуть, не з фізичними бар’єрами, а з внутрішніми. Страхи. Сумніви. Невпевненість. Це найперші бар’єри, з якими мені довелося працювати. І досі працюю. Але я навчилася бачити в них не кінець, а точку старту.
А що до доступності — для мене це стало актуальним нещодавно, коли я познайомилася з харківською дизайнеркою інтер’єрів. Вона розробляє дизайнерські пандуси — красиві, інтегровані у фасади, під конкретні заклади. Бо багато хто з власників каже: «Це зіпсує вигляд». І от вона показує, що доступність може бути естетичною.
Мене ця тема дуже торкнула. Бо Харків — місто, де багато військових. Багато вже повернулися. Є мої знайомі, які не пересуваються самостійно. І коли я аналізую наше місто — я бачу, як бракує інфраструктури, зручностей, людяності.
Поки що я більше спостерігаю, слухаю, думаю, як я можу бути корисною. Але навіть у побуті я бачу, як не вистачає базових речей: смуги в метро, з’їздів на тротуарах. І мені боляче, коли бачу, як чоловіки проходять повз жінок з візочками, і не допомагають. А допомагають інші жінки. Це про байдужість, яку хочеться змінювати.
Тому я починаю з розмов. З проговорювання. З того, що в моїх зустрічах звучать ці теми. Я намагаюся підтримати тих, хто вже щось робить. І навіть якщо не можу фізично побудувати пандус, я можу дати голос тим, хто це робить. А це — теж внесок.
І я дуже хочу, щоб Харків став комфортним для всіх. Бо гідність — це коли ти можеш вільно дістатися кав’ярні, і ніхто не дивиться на тебе як на проблему. Це коли не потрібно просити допомоги — бо її вже врахували.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Ідей у мене завжди багато. Дуже. Тому я завела собі маленький кишеньковий блокнотик — щоб записувати, бо коли ношу все це в голові, не можу ні спати, ні дихати.
А щоб ідея стала сміливою — мені треба самій стати сміливою. Це не про натхнення чи мотиваційні пости. Це внутрішнє. Коли ти ловиш себе на думці: «Я готова ризикнути». І саме тоді ідея перестає бути просто пунктом у нотатках.
Один із найсміливіших моїх проєктів — це жіночий форум у Харкові. Я дуже хотіла зробити щось масштабне. Для жінок. Про натхнення, підтримку, про те, що ми — не конкуренція, ми — сила одна одної. Я написала всім жіночим ком’юніті міста. Із семи відповіла лише одна.
Але саме вона і познайомила мене з іншими дівчатами. І тепер ми вп’ятьох реалізовуємо цю ідею. Більше того — ми ще й збираємо кошти на реконструкцію грудей для двох жінок після онкології. Бо в Києві є клініка, яка не бере оплату за роботу, лише за матеріали. І ми хочемо допомогти.
Цей проєкт — він один, але в ньому стільки всього: підтримка, благодійність, жіноча енергія, навіть спроба встановити рекорд Харкова по спільній вишивці. І це страшно. Але по-хорошому. Бо коли ти бачиш, що все це — від тебе, від твого рішення, від твого: «А чому б і ні?» — то розумієш, що можеш набагато більше.
Це і є та магія. Ідея, блокнот, серце, ризик — і реальність. Все починається з тебе.
Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально
Я, мабуть, нарешті навчилася не впадати одразу в паніку. Колись будь-яка невдача — і я все: «Це моя провина. Я не так написала. Я недостатньо гарна. Я зробила щось не так». Але тепер я дивлюсь інакше.
Я перестала планувати жорстко. У мене є орієнтир — наприклад, зібрати 80 дівчат на форум. Але я не зациклююся. Якщо прийде 30 — значить, саме ці 30 мають бути там. Саме для них усе це. Це не про цифри, це про якість.
І коли щось не виходить — я кажу собі: «Мабуть, ще не час». Або: «Я ще можу продумати це глибше, яскравіше, сильніше». Це не «ніколи не станеться». Це просто — «не зараз».
Звичайно, бувають хвилі. Ти щось задумав, гориш, працюєш — і тиша. Ніхто не реагує. Не пише. Не підтримує. І тоді — так, важко. Але я даю собі простір. Вимикаю все. Просто мовчу. Гуляю. Дивлюсь фільми. Сиджу в тиші. І потім — повертається.
Бо я навчилась себе не карати. Не знецінювати. А чути.
Я знаю: якщо щось мені важливе — воно обов’язково буде. У свій час. Можливо, в іншій формі. Але буде. І ця віра — вона і є моєю силою.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Все. Насправді — все.
Я 10 років працювала на когось. З 16-ти. І тільки нещодавно зрозуміла: я не створена, щоб хтось мною керував. У мене всередині — бунтарка. Навіть у побуті: якщо мені скажуть «Іди помий посуд» — я знайду сто причин не робити цього. Але якщо сама захочу — зроблю із задоволенням.
І от цей момент — коли я звільнилася з роботи. Без запасного плану. Без стабільного доходу. Без гарантій. Просто пішла. Це була, мабуть, найсміливіша дія в моєму житті. І найстрашніша водночас.
Страх був реальний: а де гроші? А що далі? А чи зможу? Але разом із ним прийшло те, чого я давно не відчувала — свобода. Це коли ти вирішуєш, коли тобі вставати. Коли зустрічатись. Коли просто полежати вдень. Це не лінь. Це — життя.
Я почала жити. Не існувати між дедлайнами. А жити кожен день. Відчувати себе. Чути себе. І це зовсім інший рівень — не зовнішній, а внутрішній.
Я знаю, що мені ще страшно. Що тривожність нікуди не зникла. Але тепер я знаю: вона не сильніша за мене.
І все, що зараз в моєму житті — ком’юніті, проєкти, форум, підтримка жінок, навіть моє харчування, моя присутність у кожному моменті — це наслідок однієї дії. Одного «я готова». І це перевернуло все.
розкажи про своє місто
Харків — це місто, яке навчає витримці. Я народилася тут, виросла тут, будувала плани, втрачала, починала спочатку — і все це було на харківських вулицях. Це місто сильної тиші й гучного серця. Воно стримане, але дуже глибоке.
Після 24-го лютого воно стало іншим. Але не слабшим. Навпаки — стійкішим. Тут фронт близько. І це відчувається щодня. Але водночас тут знову відкриваються кав’ярні. Тут люди ходять на події, на зустрічі. Тут дівчата фарбують губи червоною помадою і вдягають сукні. Не всупереч — а саме завдяки тому, що живі.
У Харкові дуже багато жінок, які творять. Я з ними працюю, зустрічаюсь, слухаю їх. І розумію: це місто тримається не лише на стінах, а на людях. На наших історіях. На підтримці одна одної.
Харків — це не просто місце. Це мій простір сили. Простір, де я виросла. І де продовжую зростати.
Що розказати про вінницю?
— Що би вам було цікаво дізнатися про Вінницю?
— Чогось перше, що виникло на думку — це чи є у вас парки в місті? Мабуть, щось такого плану.
— Є. І я про це з радістю розповім. У нас у Вінниці є велика зона, яка називається Лісопарк. Вона межує на краєчку міста — наче й прилягає до спального району, але поруч уже новобудови з’являються. У Лісопарку часто вигулюють тварин, взимку навіть можна побачити людей на лижах. Там є великий майданчик для дітей — просто в лоні дерев.
Ще маємо великий міський парк. Це класичний парк — з планетарієм, старими качелями, іноді приїжджає луна-парк. Але особлива його прикраса — дядько, якому вже за 60. Він усе життя працює на дитячих каруселях. Це такі качелі-ланцюжки. Він їх запускає не просто як черговий, а справді живе цією справою: розважає дітей, гойдає вручну, весь день з ними на ногах. Його знають навіть за межами міста — публікують у соцмережах, бо він просто любить те, що робить.
Є ще Вишинське озеро, розташоване в одному з найбільших спальних мікрорайонів Вінниці. Поруч — лісопаркова зона. Колись у цьому озері навіть купалися. Зараз люди приходять сюди відпочити: є лавочки, альтанки, дитячий мотузковий парк. У форматі зелених зон у нас все доволі щедро.
питання невідомій жінці
Що вас підсилює? Чи маєте певний список речей, занять або людей, які дають вам силу?
— Так. У першу чергу — це творчість у будь-якому її прояві. Від малювання до того, щоб пошити сукню чи зробити букетик з квітів. А ще — творчі фотопроєкти. Взаємодія з дівчатами або реалізація якихось своїх ідей, як в дитинстві. Це саме те, що я відкопала в собі нещодавно. Те, чим я займалася в дитинстві, виявилося моїм джерелом сили.
От ми з сестрою дуже багато фотографувалися і робили ці знімки тематичними. І зараз я розумію, що це мене надихає, це мене відновлює. Ще — розмови з подругами по душах, коли просто сидиш, п’єш чай або каву і говориш відверто. І, звісно, створення бізнесу. Кожна кава з подругою — це нова бізнес-ідея.
У нас навіть з подругою, вона зараз у Норвегії, але поки була в Україні, ми часто зустрічалися й обговорювали ідеї. Я кажу: “Яна, нам треба бізнес відкривати, продавати бізнес-ідеї. Подивися, скільки ми вже всього придумали, просто не реалізовуємо. А може хтось інший захоче реалізувати?”
Ще мені дуже подобається, коли ми з чоловіком їдемо подалі від людей — до озера чи в ліс з палатками. Хоча б на день-два, якщо не вдається взяти відпустку. Побути вдвох, послухати природу — це неймовірно відновлює. Але це останнє, мабуть, складніше реалізувати. Хоча дуже допомагає.
Яке питання ви б поставили незнайомій жінці?
“Коли в останнє ти відчувала себе справжньою? Без масок. Без того, що ти комусь щось винна. Без цього “ти повинна”.” Я собі це питання часто ставлю: чи справжня я?
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
