Тетяна Мрачковська

Тетяна
Мрачковська

Психотерапевт, яка пройшла довгий шлях: від дефектології до створення власних курсів і жіночих спільнот.
Вона поруч із військовими, батьками, дітьми з інвалідністю, жінками в еміграції.
Тетяна поєднує гідність і м’якість, силу і щирість — і саме через це створює середовище, де стає легше дихати.
Її головна мета проста: допомагати людям жити якісніше.

Кам’янець-Подільський

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилася у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

Якщо говорити загалом, я наважилась не лише витягнути себе, а й допомагати іншим. Слово “витягнути” дуже влучне, бо саме це й довелося зробити. Я вирішила змінити професійний шлях і стати психотерапевтом.

Маю кілька освіт. Перша — політологія. Це було цікаво, але життя пішло інакше: вийшла заміж, народила дітей — і якось усе розчинилося. Потім, з причин, які й досі складно пояснити, я опинилася в школі для дітей з особливими потребами.

Як психотерапевт, я не надто люблю слово “карма”, але, мабуть, це справді вона. І досі маю практику в цій школі — працюю з такими дітьми. Це важка праця.

Саме тоді я здобула другу освіту — у сфері спеціальної педагогіки. І вже тоді зрозуміла: потрібно рухатися далі — в психологію. Першими клієнтами стали батьки моїх учнів. Їм була потрібна підтримка, орієнтир, спокій. Тож я почала глибше вивчати психологію — це була третя освіта. А потім — ще одна, з психотерапії, яка вже йде окремим блоком.

ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?

Підтримка — це моя родина. І водночас — це моя впевненість у тому, що я роблю справу, яка дійсно потрібна людям.

Коли мене запитують: “Який головний меседж вашого життя?” — я відповідаю: “Покращити якість вашого життя”. Для мене це надзвичайно важливо — коли люди приходять і дякують за роботу, яку я зробила. Із дітьми з інвалідністю, і в психотерапії — всюди.

Мій ресурс — це моя сім’я і моя праця. Те, що я роблю щодня.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Мій професійний шлях почався не з великих планів, а з людської потреби — бути поруч із тими, кому складно. Першими були діти з інвалідністю. Дуже швидко я зрозуміла: їм потрібна не лише дефектологія, не лише навчання. Їм потрібне тепло. Психологічна підтримка. Безпечний дорослий, який бачить у них не «проблему», а дитину.

Та ефективна робота з дітьми неможлива без взаємодії з батьками. Коли родина лише дізнається про особливості розвитку дитини, часто панікує, не знає, як далі жити. І саме в цей момент важливо бути поруч — дати орієнтир, спокій, підтримку. Саме з цього почалася моя психологічна практика.

Мабуть, те, що мене відрізняє, — здатність залишатися м’якою навіть у найскладніших ситуаціях. Мені важливо не просто навчити дитину певній дії — наприклад, тримати ручку, — а знайти шлях до її мотивації, щоб їй захотілося це зробити. Бо справа не в техніці, а в бажанні й довірі.

Так само я працюю і в психотерапії: м’яко, але дієво. Моє завдання — показати, що терапія не про біль, а про турботу про себе. Це шлях до внутрішнього комфорту й якісніших змін у житті.

Звісно, за цією м’якістю стоїть серйозна підготовка. Психотерапія — це не інтуїція чи «дар», а системна освіта, постійне навчання і глибока особиста робота. Але для мене вона — як подих. Кожна зустріч, кожна історія — нагадує, чому я колись наважилась іти цим шляхом.

🌿Психотерапевт для жінок,чоловіків та діток 😵‍💫 Вигорання, тривожність, втрата себе 👨‍👩‍👧‍👦 Працюю з батьками, зокрема особливих діток

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

У психотерапії не прийнято просити клієнтів залишати відгуки. Ми не про «маркетинг», ми про стосунок.
Але коли людина сама приходить і ділиться — це цінніше за будь-який текст. Це момент, коли ти розумієш, що торкнулася чийогось життя.

Пригадую жінку, яка прийшла після аб’юзивних стосунків. Їй буквально було важко дихати — не лише фізично, а й емоційно. А через певний час вона каже:

«Я знову відчула смак життя. Я можу дихати, ходити, говорити. Моє життя змінилося».

Інша людина сказала:

«Я ніби народилася вдруге після нашої терапії».

Такі слова не потребують підтверджень — це і є сенс роботи.

Буває, ми доходимо до завершення терапії, цілі досягнуті, а людина просить:

«Можна я ще прийду? Просто на підтримку. Щоб підживитися».

Це означає, що простір, який ми створили, став безпечним і живим.
Іноді клієнти самі згадують мене, коли хтось у спільноті питає: «Порадьте психотерапевта», і лишають рекомендацію зі словами: «З власного досвіду рекомендую». Це викликає вдячність і гордість, бо не кожен наважується публічно говорити про терапію.

Я бачу, як змінюється культура турботи про себе. Люди приходять не лише коли «вже край», а щоб зрозуміти себе і жити без напруги. І в цьому й є значення моєї справи — допомагати людям не просто виживати, а жити повноцінно.

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

Ми ніколи не даємо порад. Грамотний психотерапевт цього не робить. Натомість ми завжди запитуємо: “Для чого вам це? Чому ви цього хочете? А що зміниться у вашому житті, якщо ви це зробите? Якою ви станете, якщо, наприклад, будете блондинкою — як я?”

Можливо, вам не треба бути такою, як я. Можливо, вам просто хочеться змін — і новий колір волосся для вас про щось більше. І через такі навідні запитання ми поступово доходимо до справжньої потреби людини. До її внутрішньої мотивації. Бо тільки тоді, коли людина розуміє, чого вона насправді хоче, вона сама здатна ухвалити рішення. Не тому, що їй так сказали.

Часто буває, що людина приходить з одним запитом, а виходимо на щось зовсім інше. Наприклад, каже: “Я приходжу, бо мало заробляю. Хочу заробляти більше”. А коли в роботі ми виходимо на можливість змін, вона раптом каже: “Ні, я не хочу більше заробляти”. І в очах подив: як це — не хочеш? “Не хочу, бо боюся. Бо якщо я зароблятиму більше, мене почнуть шукати бандити”. І ми розуміємо, що запит треба змінювати. І починаємо працювати вже не з фінансами, а зі страхами. Звідки вони взялись? Чому живуть у цій людині?

Тому жоден психотерапевт не скаже вам: “Хочете бути блондинкою? Фарбуйтесь, і завтра будете новою версією себе”. Це не так працює.

Бути українкою і проявляти гідність у щоденному житті

Ми почали з донатів, а потім — робота з військовими.
Коли приходить військовий, дорослий чоловік з ампутованою рукою, і він просто плаче… ти не думаєш, чи можеш, чи не можеш. Ти мусиш зібратися і з гідністю зробити все, щоб йому допомогти.

Це дуже важко. Коли бачиш ці очі, відчуваєш цей біль — хочеться плакати разом із ним. Але не можна. Він прийшов по силу, а ти у безпеці завдяки йому. І тоді піднімаєш голову, глибоко дихаєш — і працюєш.
А коли він іде, ти плачеш сама. Але всередині є чітке відчуття: «Я все роблю правильно».

Коли почалася війна, я повторювала собі: «Все буде Україна». Не знаю, чому саме ці слова лягли в серце, але я щиро вірю: все буде. Бо таких людей, як у нас, — дуже мало, а сила України — у кожному з нас.

Розкажіть про новий проєкт, який ви запускаєте. Це теж спосіб допомагати?

Так. Зараз ми з колегою запускаємо безкоштовну програму психологічної підтримки для жінок, які живуть в еміграції. Моя колега зараз у США і каже:

«Я бачу, як це важко — бути далеко, без мови, без свого середовища».

Ми хочемо підтримати українок саме там. Уже цієї неділі стартує перша група. Заняття проходитимуть раз на два тижні, по півтори-дві години, у групі не більше 15 учасниць. Працюватимуть два психотерапевти.

Декому може здатися: «А що дасть група?» Але іноді просто сказати вголос «Мені важко» — це величезний крок. Моя подруга з Німеччини колись сказала:

«Коли я з тобою говорю, я чую рідну мову. А тут усе чуже. Просто поговори зі мною».

Ось це — почути, відчути, отримати підтримку — неймовірно важливо. Коли є емпатія і простір, де тебе приймають, — це вже допомога.

Наступний етап — групи підтримки для жінок в Україні, які з тих чи інших причин не можуть оплатити терапію. Я вже створила кілька курсів, де можна отримати базові знання за доступну ціну — до 400 гривень. Для когось це маленька сума, але для когось — початок шляху. Це теж мій внесок.

Ці речі — не про заробіток. Це про те, щоб ділитися. Бо допомагати можна лише тоді, коли маєш ресурс. Якщо чекаєш на гроші — це не допомога. Якщо маєш силу ділитися техніками, теплом, підтримкою — значить, є чим. І це велика відповідальність.

Життя коротке, але я вірю: добро завжди повертається. Коли після окупації Бучі люди писали:

«Дякую. Завдяки вам я втрималася, не зійшла з розуму» — це, мабуть, найвища нагорода.

Сьогодні безкоштовна терапія цінується інакше. Під час війни люди стали вдячнішими, обережнішими, відповідальнішими. Вони цінують підтримку, взаємодію і простір, де їх чують.

Про безбар’єрність і доступність

Для того щоб середовище було справді доступним, потрібна психоедукація — навчання елементарної психологічної грамотності. Нас вчать писати, читати, рахувати, але дуже мало хто має базове уявлення про особливості психіки людей з інвалідністю. Дуже мало хто знає, як з ними спілкуватися. Я бачу це щодня — за понад 20 років роботи з такими людьми.

Коли питаєш:

«Що для вас найважливіше?»

Відповіді часто звучать так:

«Мені не так важливий пандус, як просто розмова. Без жалості. Без співчуття. На рівних».

Дійсно важливо, щоб говорили з тобою як із повноцінною людиною, а не поспіхом «відбутися» і піти. Цьому треба навчати. Бо зазвичай бачиш людину з інвалідністю — і думаєш: «Я дам грошей, і цього вистачить». А спілкуватися — не хочеться. І це не через байдужість, а через незнання: як реагувати, як бути поруч, як поводитися.

Тут і приходить на допомогу психоедукація. І саме для цього я активно веду свій YouTube-канал.

Це простір, де можна доступно пояснювати психологічні основи, розповідати про безбар’єрність і взаємодію з людьми різних потреб. Там я показую, що доступність — це не лише пандуси чи технічні рішення. Це ще й готовність слухати, чути і приймати інших на рівних.

Люди часто кажуть:

«А навіщо мені це? Я ж не психолог».

Але це не про професію, а про людяність. Щоб щось дати, треба мати знання, ресурс, розуміння. Як я можу пригостити вас кавою, якщо у мене її немає? Спершу треба наповнитися знаннями і ресурсом — а потім віддавати.

Часто є перекоси: або ми створюємо фізичне середовище, але ігноруємо психологічну складову, або співчуваємо, але фізично не допускаємо людину до простору. Це не справжня доступність. Справжня доступність — це коли людина внутрішньо готова, «підкована» базою знань, на якій росте справжня емпатія, а не формальне співчуття.

І саме цю ідею я прагну донести через онлайн-платформи, курси та відео. Це інструменти, які роблять психологічну освіту доступною всім — безкоштовно або за дуже невеликі кошти. Так можна одночасно працювати з сотнями людей, змінюючи ставлення до безбар’єрності і психоедукації у суспільстві.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Мені дуже подобається писати курси. Це моя велика любов і моя творчість. Але, звісно, не без викликів. Найважче — «упакувати» курс так, щоб він був зручний для всіх: баланс між аудіо, відео та текстовим форматом.
Один каже:

«Мені зручно слухати».

Інший:

«У мене поганий слух, мені треба читати».

Хтось третій просить лише відео. І ти розумієш: універсального формату не існує. Але треба зробити так, щоб було доступно для кожного.

Ідеї зазвичай народжуються з реальних звернень. Коли кілька людей приходять з однаковим запитом, ти розумієш: ця тема болить. Вона існує в суспільстві, її потрібно опрацювати. І тоді починаються діалоги в голові, безсонні ночі… одна, друга, третя…
Потім раптом:

«Все, знаю. Буде 10 уроків. Ось така назва».

А через тиждень приходить усвідомлення:

«Ні-ні, не та назва. І не ті уроки. Все переписуємо».

Так повторюється разів із десять. Я тестую ідеї на знайомих, дивлюся на їхню реакцію, переписую, переосмислюю. І тільки коли з’являється чіткий образ, курс вважаю готовим.

У психотерапії ти йдеш за людиною — вона задає напрямок. А у створенні курсів — це моя відповідальність і моя ініціатива. Тому я уважно слухаю запити людей і намагаюся перетворити їх у продукт, який справді може допомогти.

Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально

Перші рази — це був просто жах. Говорю чесно. Ти вкладаєш у курс душу: сидиш ночами, вигадуєш структуру, записуєш матеріали… Потім — вау, запускаєш. І на рекламі — одна людина, дві. І ти думаєш:

«Йо-йо-йо, що відбувається?»

Але потім я почала себе зупиняти. Думаю:

«Це ж одна людина. Дві. Три. Вони взяли курс. І, можливо, саме завдяки йому щось змінилось у їхньому житті. Можливо, якби не він — доля пішла б зовсім іншим шляхом».

Так само і з лайками. 200, 300, 400 — це як вийти на сцену перед глядачами, які аплодують. А навіть якщо це лише 20 людей — це вже зал, вже серйозна аудиторія. І це вже цінно.

Так я себе заспокоюю. І в мене є мій психотерапевт, куди я можу прийти і поплакатися, якщо треба. Я не всесильна. І це нормально. Але коли ти створюєш продукт, вкладаєш у нього серце, а люди поки не готові, поки не чують, поки не відкриті — це нелегко.

Прийняти це, навчитися бачити цінність навіть у двох людях — непросто. Але я вчуся. Я росту. Я працюю над собою. Бо якщо я вимагаю росту від своїх клієнтів — я не можу зупинятися сама.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Знаєте, я скажу просто: я кайфую від життя. Справді. Я кайфую.

Коли я приймаю рішення — беру за нього повну відповідальність. У мене немає:

«Ой, не вийшло — хтось винен».

Ні. Якщо щось не вийшло — я сідаю, аналізую, роблю висновки і пробую інакше.

Я не прагну бути ідеальною. Маю право помилятися. Маю право, щоб щось сьогодні не вдалося. Але це не робить мене гіршою. Я — класна людина. Класний психотерапевт. І я жива. Я теж можу бути вразливою.

Якщо сьогодні на терапію ніхто не прийшов — це не про «я не така». Це про:

«Сядь, приділи увагу собі».

Зварити каву. Купити щось смачненьке. Подихати. Відчути момент.

Для мене кожна невдача — це не «чому», а «для чого». Це зовсім інша філософія. Бо коли ми шукаємо сенс, а не винного — відкривається зовсім інше поле можливостей.

Наприклад, вас запросили на побачення, а потім скасували. Перша реакція:

«Боже, що це було?! Мені образливо!»

А потім зупиняєшся і питаєш себе:

«А для чого я сьогодні не пішла на побачення?»

І раптом знаходиться відповідь. Можливо, щоби провести час із собою. Можливо, щоби встигнути щось важливе, щось усвідомити. І тоді ця ситуація стає ресурсом.

Це дуже крута практика. Рекомендую всім: просто поставте собі питання — «для чого мені це не вдалося?». Це відкриває нові горизонти. Коли починаєш бачити зміст у кожній події — з’являється воля, внутрішня ясність і свобода.

І так починаєш жити трохи по-іншому. З прийняттям. І з кайфом.

розкажи про своє місто

Ну, не можна так говорити, але я скажу: найкраще місто в Україні — це Кам’янець-Подільський. Дуже близько до Вінниці. Місто з багатющою історією та неймовірною архітектурою. Його можна відкривати знову і знову — і щоразу знаходити щось нове.

Коли йдеш цією бруківкою і розумієш, що по ній ходили люди ще у XV–XVII століттях — це відчуття не передати. Зараз модно говорити про «міста сили». Для мене Кам’янець-Подільський саме таке місто. Він пережив навали, війни, зміну імперій. Стояла фортеця, стоїть — і буде стояти.

Я дивлюсь на неї і бачу Україну. Вона стояла, стоїть і буде стояти. Так і наше місто. Моє місто. Найкраще.

Я була в багатьох містах, але це — моє. Тут я народилась, жила в різних місцях, але повернулась сюди. Тут живуть мої діти, тут моя родина, і тут поховані ті, кого вже немає.

Це дуже змінює сприйняття. Коли говорять: «Ну, віддати частину землі…», я думаю:

«А якби це було моє місто? Мій Кам’янець?»

Ні. Це моє. Тут Батьківщина набуває зовсім іншого значення. Тут жили і лежать мої батьки, прабатьки. Це не просто слово — це коріння.

Моє майбутнє я бачу саме тут. Хоча я люблю подорожі і можу пожити в інших містах, Кам’янець — це місце, куди я завжди хочу повертатись. Часто. І з серцем.

Що розказати про вінницю?

Ви знаєте, я завжди всім кажу: Вінниця для мене — це пожежна частина. Не знаю чому, але от перше, що спливає в пам’яті, — саме вона. Площа, на якій вона стоїть. Мені обов’язково треба туди піти, коли я приїжджаю до Вінниці.

Це спогад ще з дитинства, коли ми вперше туди приїхали, і на асфальті було графіті. Тоді це ще не було по всій Україні — а там уже було. Я просто сіла і дивилася. Отак от. І запам’ятала назавжди.

А ще для мене Вінниця — це маленькі фонтанчики в центрі. Не ті великі — Рошен, хоча й вони круті, особливо коли з’явились. А ті дрібні, прості, де вода тихенько тече, де поруч обов’язково якийсь пам’ятник, і ти ходиш навколо, читаєш, роздивляєшся. Там такий кайф… Така тиха радість.

Для мене Вінниця — це про спокій. Знаєте, такий красивий, врівноважений спокій. Як елегантна жінка. Вона знає собі ціну, не метушиться, не розкидається емоціями. Вона не драматична, не галаслива. Вона — виважена.

Навіть трамваї у Вінниці — як візитівка цього міста. Я дуже люблю сідати й їхати у «Вишеньку». Це моя лінія. Просто їду, дивлюся у вікно, ловлю цю атмосферу. Це дуже моє. Озеро у Вінниці — теж прекрасне місце. І Пирогове. Я була багато разів — і щоразу знаходжу щось нове.

Вінниця й Кам’янець дуже близькі — всього 190 кілометрів. Іноді сідаю за кермо, думаю: “Та що там — до Вінниці доїду, а там уже і перепочинок”. І приїжджаєш — і вже легше. Уже в іншому ритмі.

Хоча, чесно кажучи, ваша розв’язка — то окрема історія. Поки не звикнеш — можна добряче покрутитися.

питання невідомій жінці

Як вам вдається поєднувати роботу і родину? Є баланс?

— Признаюсь чесно — у мене є дисбаланс. Я над цим працюю. Робота займає більше часу, ніж родина. Але зараз я можу собі це дозволити. Мої діти вже дорослі, самостійні. Вони не потребують постійної маминої присутності, і я можу більше віддаватися роботі.

Раніше цінності були трохи інші — борщі, закрутки, домашній затишок. А зараз для мене цінність — розвиток. Поїхати на конференцію, прочитати хорошу книжку. Бо я знаю: з цими знаннями потім зможу ділитися з іншими. Хоча й борщем, звісно, теж ділюся з рідними.

Так, балансу немає. Але мені це в радість. Це приносить мені велике задоволення. Наприклад, прямо зараз після розмови з вами буде ще одна сесія — жінка подзвонила і каже:

«Мені дуже треба».

Я погодилась. Бо можу. Колись не могла, а зараз — можу. І це кайф.

Я не хочу працювати менше, але хочу більше включати інших жінок, особливо онлайн. Створити спільноту — не лише професійну, а й жіночу. Простір, де можна говорити не лише про психологію, а й про все, що живе в нас.

Бо іноді чуєш, як інша жінка каже:

«Я можу собі дозволити не варити борщ»

Спершу думаєш: «Що вона таке говорить?» А потім у теплій жіночій атмосфері ловиш себе на думці:

«О, я теж так хочу».

А наступного разу вона вже ділиться рецептом, як готує борщ без грибочків — і це теж надихає.

Такі прості речі, але саме вони будують жіночу підтримку. Жіночу силу. Я вірю в кола жінок і в особливу енергію, яка виникає, коли ми поруч і щирі.

Що б ви запитали наступну жінку, яка прийде після вас?

— Я б запитала: що тебе найбільше надихає?

Це дуже важливо. Що тебе надихає жити і творити? Бо я знаю, що тут — амбітні жінки. Мені це дуже імпонує. А знати, що надихає амбітну жінку, — це завжди потужне джерело сенсів.

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.