Тетяна Ухіна
Вона наважилася піти зі стабільної держслужби у вільне плавання — і збудувала власну справу в освіті. Засновниця тренінгового центру «СУТО» та спільноти СУТО ПРО розповідає, як народжуються «живі» тренінги, чому педагоги потребують сучасних інструментів і як працює підтримка в ком’юніті. У цій розмові — про сміливість змінювати середовище, триматися під час кризи й робити те, що має значення.
Львів -Тернопіль
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Маємо те, на що наважились, і те, на що ще наважимось. Дуже, дуже складно відповісти на це запитання. Але, в принципі, я наважилася бути. Нажилася жити. Нажилася реалізовувати себе.
Одним із таких переломних моментів, я так думаю — молоді це буде складно зрозуміти — було рішення покинути державну роботу. На той час це вважалося апріорі стабільністю. А йти у вільне плавання, у бізнес, було дуже ризиковано. Для багатьох це виглядало як катастрофа.
Але я наважилася: пішла з держслужби, спочатку стала найманим працівником у приватному бізнесі, а згодом заснувала власну справу. І я вважаю, що це був один із найкращих кроків, на які я наважилася.
Дуже часто, коли ми робимо такий вибір, з’являється думка: чому я не зробила цього раніше? І це говорить про те, наскільки ми залежні від оточення. Якщо ти не впливаєш і не формуєш його сам — воно формує тебе. У глобальному сенсі я наважилася не піддаватися впливу того середовища, в якому була, а сформувати своє — таке, в якому мені комфортно.
ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?
Підтримка — це коли твоє оточення, а я більше про родину і про сім’ю, підтримує тебе у твоїх справах. Незалежно від того, чи правильно ти дієш, чи ні — вони з тобою.
Я і своїй дитині сказала: що би ти не робила — роби. Просто знай, що за спиною, у тилу, є я. І я тебе підтримаю у будь-якому разі.
А зараз я насамперед думаю: Що скажуть моя донька і зять? Що скажуть онуки? І завжди уважно дослухаюся до їхніх порад.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Напевно, почну з історії. Бо тут інакше не вийде.
Я виросла в родині, де мама була вчителькою, а тато — тренером. Тобто освіта мене оточувала з дитинства: я буквально жила на сходах у школі, де працювала мама, і на тренуваннях у тата. З іншими галузями практично не стикалася.
Але в якийсь момент вирішила кинути родинному сценарію виклик. Я дуже захоплювалася моделюванням. Хотіла вступати у Львівський інститут декоративного мистецтва або в Хмельницький технологічний. У Хмельницький мене прийняли. Але не відпустили. Це були ще 80-ті, радянський союз. У інше місто — зась.
Замість цього мені запропонували альтернативу — педагогічний у Тернополі. Початкові класи і додаткова спеціальність: учитель образотворчого мистецтва. І от саме ця додаткова спеціальність переконала мене. Програму з образотворчого тоді щойно ввели, і вона була побудована на базі львівського інституту декоративного мистецтва. Це мене заспокоїло. І я погодилася.
Потім не шкодувала. Мама дуже підтримувала — і як опора, і як чарівний копняк, який підштовхував мене до кар’єрного зростання. У 32 роки я стала наймолодшою у Тернопільській області, хто вже мав вищу кваліфікаційну категорію і звання “вчитель-методист”. Далі — вже нікуди було рости.
Але я — невгамовна. Мені завжди було цікаво творити щось нове. Це були 90-ті. Все ще радянське, все з леніним і комуністичною партією. Жодних матеріалів, жодної підтримки. Педагоги створювали все з нуля. Я — теж.
Мене помітили у видавництві навчально-методичної літератури. Спочатку — як автора. Потім — як завідувачку редакції дошкільної та початкової освіти. Ми навіть дитячу газету випускали. Це моя ідея. Шеф тоді сказав: “Або ти випускаєш, або я сам зроблю — без тебе”. Отак і почалося.
За рахунок видавництва я об’їздила практично всю Україну. Презентації, промо, зустрічі з педагогами. Потім з’явився запит — на маркетинг. Молодий фахівець з Харкова сказав нашому директору: “Вам потрібен відділ маркетингу”. І вказав на мене. Я не одразу погодилася. Спочатку прочитала Філіпа Котлера від корки до корки, опрацювала купу літератури. І зрозуміла: те, що я роблю — це і є маркетинг.
Тоді я очолила відділ маркетингу й продажу. В підпорядкуванні було чотири філії, одна з них — у Вінниці. І ось коли ми їздили Україною, я відчула: педагоги хочуть чогось живого, нового. Не цих заскорузлих форм підвищення кваліфікації, які повторюються з року в рік.
Я сама тричі проходила таке навчання. І вже на другий раз могла підглядати у свій старий зошит і виправляти викладачів. Бо все повторювалося. Не через те, що люди погані — система така. Закам’яніла. І досі така.
І я запропонувала альтернативу: живі тренінги від авторів. Від людей, які створюють нові посібники. В тому числі — від себе.
Ми від видавництва почали проводити тренінги. Спершу це було як ініціатива, але згодом ми почали отримувати за них кошти. Виявилося, що у видавництва просто не було відповідного КВЕДу, щоб легально оформлювати цю діяльність. Я відповідала за цей напрям, і одного дня просто підійшла до шефа: «Треба щось робити — відкривайте новий КВЕД». А він у відповідь: «Не буду. У нас ТОВ, це складно — зміни до статуту, бюрократія, тягомотина».
Я кажу: «Добре. Тоді я відкриваю ФОП на себе, створюю відповідну структуру і КВЕДи». І він каже: «Без питань». Спочатку ми дуже гарно співіснували. Але в одну прекрасну мить я зрозуміла, що моя робота у видавництві, яка оплачується зовсім не так, як хотілося б, заважає мені розвивати те, що вже приносить відчутний дохід.
І ми з шефом мирно розійшлися. Дуже красиво. Я передала всі справи, і з 2017 року я — у вільному плаванні. ФОП третьої групи.
Так народився Тренінговий центр «СУТО» — Сертифіковані Українські Технології Освіти. Це не просто тренінги. Це історія про освіту, яка змінюється щодня. Бо ми живемо в час, коли кожна секунда — новий виклик. Діти, які приходять у садочок чи школу, щороку зовсім інші. Старими методами ці виклики не вирішиш. Це і є той метод хотабізації — коли намагаєшся сучасні проблеми вирішувати радянськими підходами. Воно не працює.
А коли ти даєш педагогам живий, сучасний, практичний інструментарій — це завжди буде затребуване. І я тішуся, що вже у 2025 році таких структур, як СУТО, стало багато. Бо я переконана: конкуренції не існує. Кожен має свою нішу, свою тисячу фанів або більше — і завжди матиме заробіток, якщо веде бізнес грамотно.
— Що допомогло вам побудувати стійку модель?
— У 2020 році, завдяки моєму класному другу Оресту Зубу — ви ж знаєте Ореста, так? Супер. От, він travel-блогер, але тоді він сказав мені дуже чітко: «Те, що ти робиш — це круто. Але воно нестабільне. Тобі потрібен стабільний дохід, який триматиме на плаву».
Я тоді була в його бізнесовій спільноті — Картель називалася. І я побачила, як це працює зсередини. Там усе тримається на щомісячних членських внесках. І натомість ти отримуєш доступ до знань, досвіду, підтримки. І що дуже важливо — до спільноти, де ти можеш звернутися в будь-яку мить і миттєво отримати відповідь. Це — безцінне.
І от саме тоді Орест сказав: «Створи таку спільноту для освітян». Так народилася Перша в Україні онлайн-асоціація СУТО Прогресивна Рада Освітян (СУТО ПРО). Вона існує з 2020 року. І саме вона дала мені той стабільний щомісячний дохід, попри все, що я продовжую робити в тренінговому центрі: конференції, вебінари, онлайн-курси.
А цього (2025) року я отримала офіційне підтвердження унікальності СУТО ПРО – Свідоцтво на торговельну марку.
Так, у 2021 році сталося ще дещо дуже символічне для мене. Знаєте, життя само підказує, що фізичний вік не має жодного значення, якщо людина справді хоче. Дехто каже: «О, Боже, мені за два роки 60». А я собі думаю: «Господи, та в мене ще два роки до 60 — я ще стільки всього встигну витворити! І ще після 60 теж!»
Я завжди повторюю своїм близьким: «Якщо раптом побачите в мені маразм — скажіть. Щоб я вчасно оговталася». Це важливо — мати тих, хто скаже чесно.
І от тоді, у 2021-му, Орест запропонував мені стати електронним резидентом Естонії. Це було потрібно, щоб запровадити автоматизовану систему для нашої спільноти — СУТО Прогресивна Рада Освітян. Тоді Україна ще не була настільки цифровізованою, як тепер. А Естонія вже тоді була лідером у світі. І я — digital woman, люблю всі ці технічні новинки, автоматизації, девайси. Все, що економить мій час і робить процес безшовним.
Мені потрібно було інтегрувати платіжну систему Stripe, встановити плагіни, які автоматично додають людину в закриту спільноту після оплати, відкривають їй доступ, запускають рекурентні платежі. Якщо оплата не проходила — система сама нагадувала і зрештою вимикала доступ. А мені залишалося лише надіслати одне покликання.
І так я стала електронною резиденткою Естонії. Це повністю змінило моє уявлення про гнучкість і масштабованість освітнього бізнесу.— Я, напевно, би додала ще про нашу СУТО ПРО — це онлайн-асоціація для освітян, перша в Україні. Це унікальне ком’юніті. Як я вже казала, членство там — платне. Щомісячна оплата, але вона зростає разом з тим, як розширюється база доступного для наших радників контенту. А база постійно поповнюється: нові вебінари, нові тренінги і так далі.
Я дуже вдячна всім, хто мені довірив це. Вхід і вихід у нас вільний, але двері не завжди відчинені. Бо постійний хаотичний потік не сприяє формуванню якісного ком’юніті. А от вийти — можна завжди. Якщо змінилися пріоритети, чи фінансові обставини, чи ще щось.
Що це для наших радників? Вони самі кажуть — це родина. Зокрема, Оксана Поліщук каже, що це найекологічніша педагогічна спільнота. І це правда. Там немає заздрощів, обговорень, засуджень — нічого з того, що часто буває в колективах. Там педагоги, які разом зростають, підтримують одне одного, співпрацюють. Вони з різних куточків України. І вже мутять свої проєкти.
Під час ковіду в нас були СутоПроПосиденьки — просто для спілкування. А от коли почалося повномасштабне вторгнення в 2022 році — з кінця лютого ми ці посиденьки проводили щовечора. Незалежно від того, було світло чи ні. Я вмикала Zoom — і всі, хто мав змогу, приєднувалися. Після усього, що відбувалося вдень. І вони казали: “Це тримає”. Це був той осередок, про який всі психологи казали: знайдіть своє оточення. А в нас воно вже було.
До нас приєднувалися з окупації, з півдня, з Херсона. Приєднувалися ті, хто виїхав за кордон. Ми разом розробляли план, як витягнути наших радників з окупації. З Харківщини. Коли вони вийшли — в них не було нічого. Ми збирали кошти, купували ноутбуки, бо це було єдине джерело доходу — дистанційна робота. До речі, в школі “Вега”. Це один з вчителів, якому ми так допомагали.
У нас були волонтери з перших днів — і досі є. Навіть дошкільники, які робили м’ясні закрутки. І роблять зараз. На СутоПроПосиденьках хтось каже: “Дівчата, треба банки!” А там присутні практично з усієї України. Все. Полетіли банки в Христинівку. Потім: “Потрібні кришки!” — полетіли кришки. Оце таке ком’юніті.
І це не лише про доступ до бази знань, до всіх вебінарів, сертифікації, підвищення кваліфікації. Це — про середовище. І я ціную, що мені вдалося створити таку спільноту для освітян.
Звісно, перед тим, як створити її, я запустила опитування — грамотно розроблене. Було понад 500 респондентів. Ми закрили вже доступ до нього, але коли я опрацьовувала цей масив інформації — масив болю — я втілила це все в програму, у наповнення цієї спільноти.
— Ви ще щось згадували про кемпи?
— У 2021 році ми запустили СутоПроКемпи наживо. Ми робимо їх влітку, восени, навесні і навіть взимку. Це міні-кемпи для радників і тих, хто хоче приєднатися.
Наше гасло: відпочиваємо, єднаємося, оздоровлюємося — і тільки потім навчаємося. Бо я помітила: наші педагоги не вміють відпочивати. Вони не вміють вимикатися. Де б вони не зібралися — все одно починають говорити про освіту.
Тому я наповнюю кемпи екскурсіями, спілкуванням, відвідуванням інших освітніх закладів — щоб поспілкуватися з колегами. Але при цьому — обов’язкове оздоровлення. Я уважно вибираю локації: там має бути класна екологія, хороші умови. Не табір. Ні. Наші педагоги заслуговують на краще. Має бути джакузі, сауна, басейн — щоб могли відновитися. Бо самі собі вони чомусь цього не дозволяють.
СУТО ПРО КЕМПи відбулися вже у Мукачево, Києві, Черкащині, Хусті, Тернополі, Жовкві, Василькові і двічі літній кемп на Буковині!
У нас навіть був один кемп у Румунії. СутоПроКемп Abroad. Це було круто.
— Як ви знаходите на все це енергію і час?
— Це, напевно… планування. Хоча я творча людина, не дуже люблю планувати. Але воно все в мене в підсвідомості.
І ще — розставлення пріоритетів. Це дуже потужна навичка, яку я раджу всім. Коли в тебе гамус справ — розстав пріоритети. Вибери те, що мусиш зробити. Не бери багато. Особливо під час повномасштабки я помітила: ми робимо в п’ять разів менше, ніж раніше. Це нормально. Сприйміть це. І дійте так, щоб зробити якісно п’ять справ, а не десять. І тоді все буде круто.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Бути українкою — про що це?
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Про безбар’єрність і доступність
Так, у нас безбар’єрність і доступність зазвичай пов’язують із людьми з особливими потребами. Але це лише один з аспектів. І добре, що в Україні цей напрям почав розвиватися. Це справді важливо.
Я пам’ятаю 2013 рік. Ми були в Болгарії, в Поморі, відпочивали в санаторії, який раніше був державною здравницею. І я була вражена — скільки людей з інвалідністю відпочивають там разом з усіма. Вони мали повноцінний доступ до всього. Я тоді вперше задумалася: а чому в нас цього немає? Де наші люди з особливими потребами? Бо не може бути, щоб їх не існувало. Просто ми знаємо, як у Радянському Союзі з цим було: цих людей ховали. Прибирали з поля зору.
Тому, коли в Україні запровадили інклюзію, я це щиро підтримала. І зрозуміла: безбар’єрність — це також про доступність до знань, до розвитку, до простору.
— Як це проявляється у вашій роботі?
— Насамперед — це доступ до навчання незалежно від географії. У 2018 році я провела свій перший онлайн-вебінар. Це завдяки тому, що я надихалася і вчилася у молодих, які тоді вже говорили: «За онлайном — майбутнє». І я їх слухала. Я вчилася. Проходила тренінги. Налаштовувала все сама.
Бо якщо хтось думає, що знає Zoom — і це вже вебінар, то це і є наша велика біда. В бізнесі, в освіті, скрізь: ми бачимо, як хтось щось робить — і думаємо, що зможемо так само. А не розуміємо, що за цим можуть стояти роки навчання. Кожен процес має свою структуру, алгоритм. Якщо ти її не дотримуєшся — нічого не вийде. Або вийде, але не те.
І от я навчилася. Провела понад 100 вебінарів. І зараз тренінговий центр «СУТО» дає можливість долучитися до наших подій з будь-якої точки світу. Плюс — усе можна опрацювати у записі. Особливо для радників СУТО ПРО, нашої закритої спільноти: там є сайт з шаленою базою знань. Там і тренінги, і сучасні статті, і навчальні продукти.
— Ви згадували про інклюзію окремо. Чи працюєте з цією темою цілеспрямовано?
— Так. Я залучаю фахівців з інклюзії — з різних міст, різного профілю. І даю їм безкоштовну платформу. Щоб вони могли провести вебінар, майстерку, тренінг. Це — мій особистий вклад. Я вірю, що саме в цьому полягає реальна безбар’єрність: не лише у доступі фізичному, а в знаннях, у можливостях, у голосі, який можна почути.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
Дуже просто. І знову — Орест Зуб. Він як червона нитка мого зростання.
Він колись сказав: «Розкажи світу про свою ідею — і тоді тобі буде соромно її не реалізувати». І це справді працює. Так працюють усі челенджі, так це працює і в мене.
Ще у мене в характері є щось таке… Якщо я щось придумала — я мушу це зробити. Неможливого не існує. Якщо я вже щось задумала — або реалізую, або ні, але відповідальність буде на мені.
Я амбітна. Я не можу дозволити собі не зробити те, що придумала. Так, у процесі реалізації ідея може трансформуватися — і я до цього готова. Я завжди продумую кілька варіантів наперед: А, Б, С, Д. Якщо одні двері не відчиняються — я зайду у вікно.
І я точно знаю: найбільше в житті ми шкодуємо не про те, що зробили неправильно, а про те, що не наважилися зробити. Я хочу шкодувати якнайменше. Тому — дію.
Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально
Нормально. Відкладаю це на підсвідомий рівень. Якщо зараз не можу знайти рішення, я або відкладаю, або проговорюю це з колегами. І отут дуже класно працює наша СУТО ПРО. Це закрите ком’юніті, де комфортно обговорювати найшаленіші ідеї.
У нас щопонеділка — СутоПроПосиденьки. Це народилося під час ковіду, коли всі сиділи по домівках, і не вистачало живого спілкування. Ми тоді придумали щоп’ятниці зустрічатися в Zoom — щось на кшталт віртуальної вчительської. І приєднувалися люди з усіх куточків України, навіть з-за кордону.
І от зараз — так само. Приходиш на зустріч і кажеш: «Колеги, я задумала ось таку штуку. Але не йде. Щось буксує». І тут трапляється магія. По-перше, коли ти це проговорюєш вголос, через свій мовний апарат — у тебе вже починає крутитися рішення. Часто — несподівано. По-друге, завжди хтось із присутніх або щось подібне робив, або щось бачив. І він скаже: «Ось тут ти звернула не туди. А ось тут камінь. Обійди. Перестрибни. Пливи».
Часто ці рішення дуже прості. Але ти настільки зациклюєшся, що не бачиш очевидного. І саме спільнота, або просто — пауза, спорт, пробіжка — допомагають відновити погляд.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Це драйв. Це виклик життя. І, мені здається, саме ці емоційні зміни тримають нас у тонусі. Якщо їх немає — можна просто вкритися пліснявою. Сидіти на диванчику і жалітися: «У мене все погано, держава не дала, мене не оцінили…»
А коли відбувається драйв — так, це страшно. Це може бути лячно. Буває, що робиш з закритими очима, але руки — роблять. І слава Богу, що роблять. Бо це і є та сила, яка нас рухає. Це і є життя.
розкажи про своє місто
Я іноді жартую: «Іноді я ночую в Тернополі». Бо, формально, моє помешкання — в Тернополі. Народилася я у Львові. Але ганяла я по всій Україні. І мандрую досі. Тому, якщо чесно, рідний дім — це Україна. У будь-якому її куточку я відчуваю себе комфортно.
Але Львів… Львів змінює мій емоційний стан. Варто мені тільки ступити на львівську землю — на вокзалі, з машини, з блаблакару — і все, я там дівчинка. Львів мене обіймає. Це місто, яке я плекаю в собі. Його історія, його дихання — це частина мене. Я не описую Львів пам’ятками чи подіями. Для мене кожне місто — це атмосфера.
Тернопіль — інше. Це комфортне, родинне місто. Компактне, затишне. Тут приємно жити, відпочивати. Наш став, наші парки — справжня насолода. Але є нюанс: тут не можна застоюватися. Це місто трохи розслабляє. Затягує, як болото. Тому треба час від часу виїжджати, щоб не втратити емоційний драйв.
Що розказати про вінницю?
В Вінниці я була неодноразово. В мене дуже багато знайомих там є. Коли працювала у видавництві — їздила. Потім — вже від тренінгового центру СУТО також приїжджала.
Що запам’яталося? Ну, звісно, це враження… просто, ну, вражаюче. Це від вінницьких фонтанів. Рошенський. Так, співучий фонтан. Я думаю, що я не одна про це говорю, але реально — я не бачила в Україні нічого подібного. Тому це було — вау. А ще так як я естет, тому воно мене вразило, можливо, ще в рази більше.
Люблю центральний ваш райончик, там, де водонапорна вежа. Просто би ходила би там — гуляла. Туда-вперед, туда-вперед. Чомусь там комфортно. Одного разу вийшла з конференції по каву, а …купила чоботи! Мені там — подобається.
Ваші вінницькі трамваї — класні. Сучасні. Були задовго до того, як вони з’явилися в інших містах. Ну і, звісно, це люди. Кожне місто — це люди. Це Олег Слушний, директор 20-ї гімназії. Це Ярослав Інгульський — один із моїх цифрових гуру, який мені допомагає і по сайту, і досі навчає. Я підтримую його як волонтера.
Це ще… Оленка Шевчук, яка була очільницею нашої філії від видавництва. Це освітяни, з якими я зустрічалася, яким проводила тренінг.
Тому Вінницю — люблю.
питання невідомій жінці
— Яка ваша найкорисніша звичка?
— Я думаю, що це все ж таки спорт. Це спорт. Незалежно від віку, як то кажуть, знаєте, для заняття спортом — час і місце не мають значення. І я дуже тішуся, що цю навичку мені вкорінили, виховали, сформували в сім’ї. Я всім раджу це робити.
Не обов’язково бути професійним спортсменом, але якщо ви не займаєтеся спортом — ну, я не знаю тоді, як ви взагалі живете.
От тому я активно бігаю. Я займаюся кросфітом, незалежно від мого віку. Я стаю в стійку на руках, я роблю колесо елементарно. Досі сідаю на шпагат, скачу на скакалці — у своєму віці — і дуже тішуся, що можу бути прикладом для своїх онуків.
Тому от — навичку фізичної активності і спорту — я би сказала, що це одне з найважливіших. Не буде здоров’я — решта ви не досягнете, якщо не маєте здоров’я.
— Що ви запитали би в наступної жінки після себе?
— Що з того, що вона відклала на потім — не реалізувалося ніколи?
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
