СВОБОДА. Що українські жінки виборювали понад сто років — і що ми робимо з нею сьогодні
Цей матеріал — частина нашого АІ-дослідження про українських жінок і свободу. Ми вивчаємо тему, збираємо історичні факти, культурні образи, свідчення й намагаємося зрозуміти, як змінювалося саме поняття жіночої свободи — і що воно означає сьогодні.
Це дослідження не претендує на останнє слово. Навпаки — ми хочемо розбиратися. Тому, якщо ви помітили неточність, маєте інші джерела чи бачите щось, що ми могли прочитати або трактувати некоректно, — напишіть нам. Будемо вдячні за можливість перевірити, уточнити й розібратися в цьому разом.
До свого десятиріччя Ambitna провела велике AI-дослідження про українських жінок і свободу — від Наталії Кобринської та «Першого вінка» до військовослужбовиць, ветеранок, підприємиць і жінок, які сьогодні впливають на правила. Воно стало початком нової рубрики Ambitna — СВОБОДА.
Головний висновок дослідження: зв’язок між українськими жінками і свободою найкраще розповідати не як міф про «вроджено незалежну українку», а як історію постійного здобування права діяти від власного імені. У різні часи це було право отримувати освіту й друкуватися; створювати жіночі організації; брати участь у політиці; говорити світові про репресії та Голодомор; служити у війську не під фіктивною посадою «швачки»; захищати українську культуру від радянського придушення; документувати порушення прав людини; не бути покараною насильством за власний вибір; мати голос у питаннях війни, миру та відновлення.
Український жіночий рух має особливу історичну конструкцію. Бездержавність України означала, що боротьба за права жінок часто йшла разом із боротьбою за національне самовизначення. Енциклопедія сучасної України прямо пов’язує розвиток жіночого руху з досвідом колонізованої нації: громадянські права й свободи жінки нерідко розглядалися разом із необхідністю державної незалежності. Це породило і величезну енергію, і суперечність: національна свобода не автоматично означала свободу жінки всередині суспільства.
Для редакційної теми найперспективніша формула могла б звучати так: «Свобода — це право називати себе і свою роботу власними словами». У ній сходяться Наталія Кобринська, яка створила простір для жіночого авторства; Мілена Рудницька, яка перетворила жіночу організацію на політичний інструмент; Олена Степанів, яка буквально ввійшла до професії, що вважалася чоловічою; Алла Горська, яка виборювала свободу мистецтва та історичної пам’яті; Оксана Мешко, яка документувала порушення прав людини; і «Невидимий батальйон», який домагався, щоб реальна військова робота жінок отримала реальну юридичну назву.
Історична лінія свободи: від права на голос до права захищати державу
У другій половині XIX століття одним із перших фронтів свободи була освіта. Вищі жіночі курси працювали в Києві з 1878 року, у Харкові — з 1880-го; водночас повний доступ жінок до університетської освіти залишався обмеженим. У 1884 році в Києві діяв таємний жіночий гурток, а в Станіславові Наталія Кобринська заснувала Товариство руських жінок.
У 1887 році Кобринська разом з Оленою Пчілкою видала «Перший вінок» — жіночий альманах, у якому література, публіцистика й питання становища жінок уперше склалися в масштабний український жіночий видавничий проєкт. Сам факт, що жінки одночасно були авторками, редакторками, видавчинями й предметом політичної дискусії, принципово змінював правила гри.
На початку ХХ століття жіноча свобода дедалі більше переходить від приватної емансипації до інституційної. У 1901 році постала київська «Жіноча громада»; українки були залучені до освітніх, благодійних, національних і політичних структур. У західноукраїнських землях після Першої світової мережа жіночого руху перетворилася на значну суспільну силу.
Перша світова війна відкрила іншу територію свободи — військову. Олена Степанів, Софія Галечко, Ганна Дмитерко та інші жінки Українських січових стрільців не обмежувалися медичною чи тиловою працею. Степанів служила хорунжою УСС, воювала, потрапила в російський полон, пізніше служила в Українській Галицькій армії; Галечко була розвідницею, стрільчинею та старшиною.
Міжвоєнна доба показує вже іншу модель: свобода через організацію. «Союз українок», оформлений у впливову структуру в 1920-х, став однією з найбільших українських жіночих організацій міжвоєнної Європи поза СРСР; він працював з освітою, економічною самостійністю, громадянською участю й політичною підготовкою жінок. Дослідження Марії Дядюк показує, що організація була не лише культурно-просвітницькою: її діяльність зачіпала вибори, партійну політику, парламентаризм і зміну гендерних моделей.
Найяскравішим політичним обличчям цього періоду стала Мілена Рудницька. Вона очолювала «Союз українок», була депутаткою польського Сейму, використовувала міжнародні інституції для захисту прав українців, у 1931 році порушувала питання польської «пацифікації», а у вересні 1933-го — тему голоду в Радянській Україні на міжнародному рівні. У 1934 році організований жіночим рухом Український жіночий конгрес у Станіславові став демонстрацією політичної суб’єктності українських жінок.
Радянський проєкт створив парадокс: формально жінки отримали широку правову рівність і масово ввійшли в освіту та працю, але незалежний жіночий рух був ліквідований, а держава оголосила «жіноче питання» вирішеним. Дослідники описують це як поєднання формальної емансипації, високої трудової залученості та «подвійного навантаження» — оплачуваної роботи плюс переважної відповідальності за сім’ю.
Під час Другої світової й після неї жінки діяли і в українському підпіллі. Катерина Зарицька організовувала медичну мережу Українського Червоного Хреста в підпіллі ОУН та УПА, була зв’язковою Романа Шухевича й загалом провела близько трьох десятиліть у польських, радянських тюрмах і таборах. Академічні праці про структури запілля УПА окремо розглядають жіночі відділи та Український Червоний Хрест. Цей сюжет потребує особливо точного історичного контексту: персональний досвід жінки не можна використовувати як спосіб обійти складні та дискусійні питання історії ОУН і УПА.
У 1960–1970-х свобода дедалі частіше означала право бачити, пам’ятати і називати. Художниця Алла Горська була учасницею Клубу творчої молоді, разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком звернула увагу влади на масові поховання в Биківні, протестувала проти політичних репресій, підтримувала політв’язнів і підписала «лист 139-ти». Її вітраж «Шевченко. Мати», створений разом з іншими художниками у 1964 році, був знищений адміністрацією Київського університету як ідеологічно неприйнятний.
У 1976 році виникла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод — перша легальна правозахисна організація радянської України, що системно документувала порушення прав людини. Серед засновників були Оксана Мешко й Ніна Строката; згодом до групи долучилася Надія Світлична. Майже всі активні члени зазнали переслідувань.
Під час Євромайдану 2013–2014 років жінки були волонтерками, медикинями, журналістками, правозахисницями, учасницями самооборони й організаторками окремих жіночих структур, зокрема 39-ї Жіночої сотні. Дослідження Тамари Марценюк показують, що Майдан одночасно відкрив простір політичної мобілізації жінок і відтворював традиційний поділ ролей; саме ця суперечність потім перейшла у військовий контекст.
Після початку російської агресії 2014 року жінки масово працювали на бойових позиціях, але законодавство тривалий час не визнавало частину цих професій доступними для них. Дослідження «Невидимого батальйону» 2015 року зафіксувало ситуації, коли фактична бойова робота юридично маскувалася адміністративними спеціальностями, через що виникали проблеми зі статусом, соціальним захистом і нагородженнями. Адвокація сприяла розширенню переліку доступних посад і прийняттю у 2018 році закону про рівні права та можливості жінок і чоловіків під час військової служби.
Після повномасштабного вторгнення цей процес став ще помітнішим. Станом на 1 січня 2025 року Міністерство оборони повідомляло про понад 70 000 жінок у ЗСУ, з яких понад 5 500 безпосередньо перебували на передовій; це приблизно на 20% більше, ніж у 2022 році.
Як культура уявляла вільну українку
В українській культурі жіноча свобода довго існувала між двома полюсами: жінкою, про яку розповідають, і жінкою, яка сама розповідає.
У значній частині класичного чоловічого канону XIX століття жіночий персонаж часто з’являвся через страждання, родинну роль, бідність, покритство, материнство, жертовність. Літературознавчі огляди простежують, як наприкінці XIX — на початку XX століття жіноче письмо починає ламати цю схему: героїня дедалі частіше стає не тільки дочкою, дружиною чи матір’ю, а людиною з власною інтелектуальною і моральною волею.
Наталія Кобринська зробила важливий крок ще до того, як «фемінізм» став звичним словом українського публічного поля. «Перший вінок» не просто друкував тексти жінок: він створював альтернативну інфраструктуру авторства. У цьому сенсі свобода виникала не лише в сюжетах — вона була закладена в сам спосіб виробництва медіа. Жінка не чекала, поки її допустять до чужого журналу; вона створювала свій.
У прозі Ольги Кобилянської вже виразно постає «нова жінка», яка прагне освіти, творчої реалізації, економічної та психологічної автономії. Тамара Гундорова у фундаментальному дослідженні Femina melancholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської розглядає творчість Кобилянської саме крізь проблему статі й модерної жіночої суб’єктності; в інтерв’ю Гундорова підкреслює протест письменниці проти уявлення, ніби біологія автоматично визначає суспільну роль жінки.
У Лесі Українки свобода стає ще гострішою: це право на голос перед владою, право не погоджуватися з колективом, право зберігати себе в умовах політичного чи психологічного примусу. Академічні гендерні прочитання її творчості окремо наголошують на темі жіночої емансипації та становища жінки у європейській культурі. Для Ambitna особливо цікаво читати Лесю Українку не як бронзову «сильну жінку, яка терпіла хворобу», а як авторку про свободу мислення. Бронза, як відомо, дуже фотогенічна, але погано розмовляє.
Важливим культурним конкурентом образу емансипованої жінки став архетип «Берегині». Самі берегині існують у слов’янській міфологічній традиції, проте сучасне використання «Берегині» як нібито вічної національної моделі української жінки є значною мірою пізнішою культурно-політичною конструкцією. Дослідниця Мар’ян Рубчак показувала, як пострадянський образ Берегині — матері, хранительки дому й нації — міг одночасно підносити символічний статус жінки та повертати її до традиційних очікувань. Тому теза «в Україні завжди був матріархат, бо в нас Берегиня» історично слабка і для серйозного медіа небезпечна.
Радянський образ додав ще одну модель: «працююча мати». Держава формально декларувала жіночу рівність і залучила жінок до майже всіх сфер праці, але ліквідувала незалежні жіночі організації та фактично залишила домашню й доглядову працю переважно жіночою. Замість свободи від традиційної ролі часто виникало поєднання двох ролей.
У шістдесятників жіноча свобода стає не лише літературною, а й візуальною та тілесною присутністю в публічному просторі. Алла Горська була не «дружиною художника» чи «музою покоління», а художницею, організаторкою й політичною суб’єкткою. Її мистецтво, захист української культури, відкриття Биківнянських поховань і підтримка репресованих фактично з’єднують свободу творчості зі свободою історичної правди.
Після 2014 року в медійному полі різко посилюється ще один образ — жінка-військова і ветеранка. Але важливе не саме зображення жінки з автоматом. Проєкт «Невидимий батальйон» показав, що репрезентація може мати цілком матеріальні наслідки: документальні фільми, дослідження й публічна адвокація допомогли перетворити «невидиму» працю на юридично визнану. У 2017 році команда створила фільми «Невидимий батальйон» та «Явних проявів немає»; їх показували в Україні та за кордоном, а сам проєкт розвинувся у дослідження військової освіти, сексуальних домагань, ветеранської реінтеграції й гендерно відповідального контролю над зброєю.
Сучасна медійна свобода має й інший бік: право жінки бути видимою без покарання за видимість. ГО «Жінки в медіа» нині працює з представництвом жінок, сексизмом, онлайн-атаками й гендерно зумовленою дезінформацією; у 2026 році організація підтримує окрему базу практик редакційної рівності та проєкти протидії онлайн-насильству щодо журналісток. Український жіночий фонд у 2025 році також документував упровадження політик гендерної рівності в низці українських редакцій.
З цього випливає важлива редакційна теза для Ambitna: образ вільної жінки змінювався від «вона витримує» до «вона визначає».
Не тільки витримує історію — визначає, як її розповідати.
Не тільки бере на себе відповідальність — визначає правила.
Не тільки захищає дім — визначає, що для неї дім.
Не тільки служить державі — має право впливати на те, якою буде ця держава.
Кейси: жінки й колективи, через яких свобода стає конкретною
Наталія Кобринська — свобода створити власну інституцію. Народжена 1855 року, Кобринська стала однією із засновниць організованого жіночого руху в Галичині. У 1884 році вона створила Товариство руських жінок у Станіславові; 1887 року разом з Оленою Пчілкою підготувала «Перший вінок». Пізніше розвивала серію «Жіноча бібліотека» й писала про соціальні, економічні та культурні умови життя жінок.
Для Ambitna тут сильний не сюжет «перша феміністка», а підприємницький принцип свободи: коли на ринку немає майданчика для твого голосу, ти створюєш майданчик. Первинне джерело — сам альманах «Перший вінок» 1887 року. У відкритих матеріалах УІНП також є портрет Кобринської та групове фото українських письменників 1898 року, де поруч бачимо Кобринську, Ольгу Кобилянську, Євгенію Ярошинську та інших. Надійний відкритий репозитарій повного скану оригінального видання з однозначно встановленим статусом прав під час цього дослідження не верифіковано — не уточнено.
Олена Степанів — свобода перейти межу професії. Степанів служила в Українських січових стрільцях у 1914–1918 роках, була хорунжою, брала участь у бойових діях, перебувала в російському полоні, пізніше служила в Українській Галицькій армії. Після війни стала науковицею-географкою; у 1949–1956 роках перебувала в радянському ув’язненні й засланні.
Найцікавіше для сучасної редакції — її складність. У власних спогадах вона пояснювала свою участь словами: «Я з любові до України взяла кріс…»; водночас після війни Степанів не стала безумовною прихильницею масової військової участі жінок. Тобто це не зручна сучасна феміністична ікона, яку достатньо перенести на обкладинку. Вона сама порушує цікавіше питання: чи може людина власним життям зламати норму, але не захотіти зробити цей злам новою нормою для всіх? Її текст «Жінка-вояк» 1934 року — цінне первинне джерело.
Мілена Рудницька — свобода як політична інфраструктура. Рудницька очолювала «Союз українок», працювала як парламентарка й міжнародна адвокатка. Центральний державний історичний архів України у Львові зберігає її листи, виступи, циркуляри та організаційні документи: лист до Міжнародної ради жінок 1922 року, матеріали парламентських виступів, документи про Український жіночий конгрес 1934 року, листування 1930-х тощо. Архів фіксує її виступи на міжнародному рівні з питання польської політики щодо українців і Голодомору.
Це майже готовий формат Ambitna: одна жінка — п’ять документів — п’ять способів чинити політику без власної держави. Її вплив важливий ще й тому, що «Союз українок» мав десятки тисяч учасниць, тобто йдеться не про виняткову «видатну жінку», а про організовану масову мережу. Архів наводить чисельність понад 60 тисяч.
Катерина Зарицька — свобода, підпілля і ціна вибору. Зарицька була діячкою ОУН, організаторкою Українського Червоного Хреста в підпіллі й зв’язковою командувача УПА Романа Шухевича. Після арешту 1947 року була засуджена до 25 років і загалом провела близько 30 років у в’язницях і таборах різних режимів. УІНП публікує фрагменти слідчих матеріалів, де вона описує організацію медичної допомоги, шпиталів, кадрів і медикаментів; збереглися й листи її соратниць.
Для Ambitna це сильний матеріал лише за умови відмови від героїчної ретуші. Історію конкретної жінки потрібно відокремлювати від моральної оцінки всіх дій організацій, у яких вона діяла; працювати з академічними дослідженнями, архівами й істориками, а не тільки з комеморативними текстами. Академічна робота Інституту історії України про структури запілля ОУН(б) і УПА може бути одним із джерел для такої перевірки.
Алла Горська — свобода бачити те, що наказано не бачити. Горська народилася 1929 року, стала одним із центральних діячів Клубу творчої молоді. У 1962 році разом із Василем Симоненком і Лесем Танюком вона брала участь у виявленні масових поховань у Биківні й зверненні до міської влади; у 1964 році її монументальний вітраж «Шевченко. Мати» було знищено; вона виступала проти арештів української інтелігенції, допомагала сім’ям політв’язнів і підписала лист протесту 1968 року. У 1970 році Горську вбили; офіційне радянське слідство поклало відповідальність на її свекра, однак обставини смерті й політичний контекст залишили навколо справи серйозні питання.
Її сюжет для «Свободи» можна побудувати не навколо загибелі, а навколо права художниці на погляд. Що відбувається, коли мистецтво перестає прикрашати систему й починає її бачити?
Оксана Мешко та Українська Гельсінська група — свобода як документ. Мешко була однією із засновниць Української Гельсінської групи 1976 року. Група не проголошувала підпільного повстання — вона використовувала міжнародні зобов’язання самого СРСР і документувала їх порушення. До 1980 року було підготовлено десятки документів; репресії проти учасників були масштабними.
Для медіа це дуже сучасна модель: свобода починається з точної фіксації факту. В епоху російської дезінформації ця історія майже не потребує штучного «актуалізування».
«Невидимий батальйон» і VETERANKA — свобода називати професію правильно. У 2015 році дослідження «Невидимого батальйону» зафіксувало правовий розрив між тим, що жінки реально робили у війні, і тим, ким вони могли офіційно бути. Проєкт поєднав дослідження, адвокацію, документальне кіно та міжнародні комунікації; у 2018 році законодавство було змінено в напрямку рівних прав у військовій службі. З того самого середовища виріс Жіночий ветеранський рух.
VETERANKA нині описує свою місію як збільшення впливу жінок у секторі безпеки й оборони, участь у прийнятті рішень та реінтеграцію ветеранок; організація повідомляє про понад 1000 учасниць — ветеранок, військових і волонтерок. Це дуже точний сучасний кейс того, як видимість → мова → право → інституція.
Після 2014-го: військо, активізм і межі юридичної свободи
Період після 2014 року важливо не описувати тільки через «жінки нарешті пішли воювати». Українки були у військових структурах значно раніше. Змінилася інша річ: масштаб, суспільна видимість і боротьба за інституційне визнання.
Закон 2018 року закріпив рівні засади проходження військової служби жінками й чоловіками, за винятком спеціальних гарантій, пов’язаних, зокрема, з материнством. До 2025 року Міністерство оборони вже заявляло про рівне право військовослужбовиць на посади, кар’єрне зростання та звання, а також про заборону дискримінації, насильства й сексуальних домагань у війську.
Проте юридична рівність не означає автоматично однакові умови. Сам «Невидимий батальйон» після першої адвокаційної кампанії перейшов до досліджень військової освіти, сексуальних домагань, реінтеграції ветеранок і військового лідерства. У 2024–2025 роках команда спільно зі Small Arms Survey досліджувала гендерно відповідальний контроль над вогнепальною зброєю; у 2025 році апробувала курс гендерно чутливого військового лідерства. Тобто новий етап свободи — вже не «допустіть нас», а «перебудуйте систему так, щоб рівність працювала в реальності».
Другий великий блок — свобода від насильства. Україна підписала Стамбульську конвенцію Ради Європи ще 2011 року, ратифікувала її 18 липня 2022-го, і для України вона набула чинності 1 листопада 2022 року. У вересні 2026 року GREVIO — експертний орган Ради Європи — оприлюднив першу базову оцінку виконання конвенції Україною. Він відзначив політичну волю та низку законодавчих і практичних змін, але наголосив, що повномасштабна війна різко збільшує ризики гендерно зумовленого насильства і ускладнює доступ до захисту.
Серед позитивних змін GREVIO називає розвиток спеціалізованих служб, близько 700 мобільних бригад, кримінально-правові зміни, зокрема перехід до концепції згоди у визначенні зґвалтування та криміналізацію сексуальних домагань у 2024 році. Водночас експерти вказують на проблеми із системністю практики, недостатньо суворі санкції в частині справ, бар’єри для постраждалих, потребу кращого захисту дітей та необхідність окремо реагувати на ризики домашнього насильства у воєнному й ветеранському контекстах.
Третій блок — сексуальне насильство, пов’язане з російською агресією. Закон № 4067-IX від 20 листопада 2024 року, який набрав чинності 18 червня 2025-го, створив правову рамку для визнання постраждалих і надання невідкладних проміжних репарацій. Закон охоплює сексуальне насильство, пов’язане з агресією РФ, починаючи з 20 лютого 2014 року, і прямо встановлює принципи конфіденційності, добровільності звернення, недопущення повторної травматизації та пріоритету інтересів постраждалої особи. Він передбачає реабілітацію, правничу допомогу, тимчасовий притулок, соціальні послуги та невідкладну грошову виплату.
Для Ambitna це особливо важливо: ці положення можуть стати фактично мінімальним редакційним стандартом при роботі з постраждалими від сексуального насильства. Держава в законі прямо каже: не ретравматизувати, не втручатися в приватність, забезпечити конфіденційність. Медіа не повинно бути менш етичним за закон.
Четвертий блок — жінки як учасниці миру й відбудови, а не тільки як потерпілі або військові. 26 лютого 2026 року уряд затвердив новий Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» до 2030 року. Він пов’язує гендерну рівність з безпекою, подоланням наслідків агресії, відновленням і справедливим сталим миром. Це важливий зсув: свобода після війни — не просто повернутися до довоєнного життя, а мати місце за столом, де вирішується, яким буде наступне.
Поряд із державними змінами важлива екосистема громадянського суспільства. «Невидимий батальйон» та VETERANKA працюють із військовою й ветеранською свободою; Асоціація жінок-юристок «ЮрФем» — із правовим захистом; «Жінки в медіа» — із рівністю та безпекою в інформаційному просторі.
Це дає Ambitna ще одну важливу рамку: сучасна свобода — це вже не тільки індивідуальний характер. Це дизайн інституцій. «Смілива жінка все подолала» — надто дешевий сюжет. Значно цікавіше: чому їй узагалі довелося все долати, хто змінив правило після неї і чи змінилося воно для наступної.
Візуальна концепція
Для «Свободи» варто уникати трьох автоматичних образів: вишиванка, квіти, жінка з прапором. Усі три можуть бути прекрасними, але разом вони за секунду перетворюють складну тему на рекламний плакат.
Жінка не зобов’язана пережити насильство, втратити дім, служити на фронті чи виховати трьох дітей під сиренами, щоб бути вартою матеріалу про свободу.
Не плутати агентність із безстрашністю. Людина може боятися, сумніватися, покинути професію, демобілізуватися, емігрувати, повернутися, змінити погляд. Свобода якраз і передбачає право не виконувати одну роль до кінця життя.
Не робити із жіночої свободи історію про жінок проти чоловіків.
Бо найцікавіша історія української жіночої свободи — не те, що в кожному столітті знаходилася надзвичайна жінка. Найцікавіше — що після неї залишалося трохи більше простору для наступної.