Валерія Гуржій
Медична студентка, яка мріяла про Америку, але створила потужну освітню платформу в Україні. Вона почала з гайдів для однокурсників, а нині керує командою з понад 20 викладачів. Її проєкт змінює медичну освіту — сучасно, доказово, по-українськи. Історія про сміливість, системність і любов до своєї справи.
Київ
Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?
Це створення медичного проєкту. Коли я наважилася це зробити, я взагалі не думала, у що це переросте.
Зараз я студентка шостого курсу Національного медичного університету імені Богомольця. А починалося все ще на першому. Я тоді дуже хотіла в Америку. В одинадцятому класі щовечора дивилася медичні серіали, буквально бредила симуляційними центрами, походами в операційні. А коли вступила в український медичний – виявилось, що тут зовсім не так казково.
Я прийшла до мами і кажу: “Фігня повна”. А мама: “Ну, якщо фігня – довчися в університеті, а потім іди замінюй викладачів, якщо знаєш, як краще”.
І я тоді, першокурсниця, вирішила створити медичний проєкт. Почала з гайдiв – методичок з анатомії, гістології, того, що ми вивчали на першому курсі. Зробила їх візуальними, зрозумілими. Це був абсолютно безкоштовний проєкт, про який знали лише рідні, друзі й кілька людей з університету. Сторінка мала сто підписників.
Через три роки він переріс у комерцію. Але початок був щирий. Це був мій спосіб впливати на медичну систему – настільки, наскільки може студентка-першокурсниця. Я тоді нічого не знала. І навіть не уявляла, що це переросте в щось масштабне. Воно все виростало дуже органічно.
– Як це змінило тебе? Тоді був лише намір. А тепер – результат. Що змінилося в тобі самій?
– Абсолютно все.
Спочатку я вступала з мрією бути хірургинею, саме нейрохірургинею. Я буквально марила цим. Але з часом – через проєкт, через грантові програми, участь в управлінських процесах – я переорієнтувалася.
Зараз мене цікавить управління. Я бачу своє майбутнє саме в системі управління охороною здоров’я. Колись я казала мамі: якщо я стану терапевткою – це провал, це означає, що я не досягла. А тепер я розумію: я взагалі не буду лікарем. Мене тягне в інше.
що є підтримкою?
У мене є конкретні люди. Це мої брати. І моя команда. Я інтуїтивно набирала команду — без досвіду, лише за людяними відчуттями, емпатією. І вийшло випадково, але влучно. Здається, я обрала найкращих людей у житті.
Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?
Взагалі — я засновниця і, як зараз модно казати, СЕО медичної освітньої платформи для студентів-медиків: перших трьох курсів і шостого. У медичному університеті навчання триває шість курсів, після чого студенти йдуть на інтернатуру.
Ми надаємо послуги як онлайн-університет. Студент може прийти до нас на першому курсі й вивчати анатомію. Потім переходить на другий курс — і вчить фізіологію, біохімію. На третьому — патоморфологію, фармакологію. Ми фактично працюємо як паралельна освітня система. У мене команда з 16 — а вже навіть більше, до двадцяти — викладачів. Кожен веде свою вузьку дисципліну.
Раніше я була всім: бухгалтером, юристом, друкарем, дизайнером, копірайтером… А зараз дуже багато делегувала. Займаюся просуванням проєкту, масштабуванням. І, в принципі, все.
Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?
Я це бачу по студентах.
Проблема в тому, що в медичних університетах України досі дуже радянська система освіти. Стара програма, старі підручники. А мій проєкт — ми перекладаємо англомовні підручники, які вийшли буквально вчора, позавчора, рік тому. Адаптуємо їх українською, перекладаємо повністю і даємо студентам сучасні знання, які вони реально можуть використовувати в клініці.
Різниця між лікарем і цивільною людиною — у клінічному мисленні. У вмінні бачити пацієнта не лише через лабораторні показники, а через зв’язки. Через розуміння, що хвороба викликає наслідки, які йдуть через біохімічні процеси. І треба бачити це як повний ланцюжок.
В університеті цьому не вчать. Нас вчать дивитися на пацієнта сухо, прямолінійно, радикально: плюс один або мінус один. А ми вчимо інакше — мислити. Розглядати пацієнта об’ємно. Дивитися з різних боків.
Ми проводимо безкоштовні step-clubs — клуби клінічного мислення. В Zoom або наживо. Студенти розв’язують клінічні кейси. Ми — ментори — лише коригуємо їх. І коли бачиш, як студенти з другого чи третього курсу вже будують клінічне мислення — це дуже тішить.
Бо ти бачиш, ким вони стануть. І ти знаєш: це майбутні лікарі України. Це важливо. Бо багато лікарів зараз виїжджає через реформу, яку впроваджує МОЗ. А моя мета — популяризувати медицину тут. Щоби ті, хто залишається, були суперсильними.
І це видно. Це кайф — бачити, як вони зростають. Побачити їх точку А — і куди вони йдуть.
Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?
Як я — поради не дам. Це внутрішня історія.
Я дуже довго думала, чому так сталося, що я це зробила — а інші ні. Бо в Україні немає масштабних конкурентів. Є локальні — кожен покриває щось окреме з того, що ми робимо. Але такого, щоб повністю так само — нема. І зараз тільки починають з’являтись, але моєму проєкту в грудні буде п’ять років. А їм — рік-два.
Я думала: як так? І зрозуміла — ці суперсили є в кожного. Просто кожен реалізує їх по-різному. У мене завжди був бунтарський характер, характер революціонерки. Це від мами. І мені пощастило, що я змогла це втілити саме в медицині.
Я думаю, що кожна людина має в собі суперздібності. І треба просто зрозуміти, як їх реалізувати. Але зробити ту саму історію, яку зробила я — неможливо. Вона одна. — Її можна зробити по-новому. По-своєму. І по-своєму — по-крутому — адаптувати. Оце буде класно. А злизувати — не треба.
Я поясню, чому задаються ці питання. Дуже часто у жінок є така реакція: «О, Боже, ти така класна! Як стати такою ж?» І от — «я хочу, як ти». Але виходить, що люди просто беруть, умовно, стікер Монобанку — і роблять такий самий для своєї компанії. Але не адаптовують. Не проходять це через себе.
Недарма ж є книга «Кради як митець». Але це не про тупе копіювання. Не про «візьми компанію, поміняй кольори — і буде твоє». Це про те, щоб надивитись. Зробити мікс. Пропустити крізь себе. Зрозуміти, чому вони прийняли саме таке рішення. Не просто «картинку зробили», а чому вони копнули глибоко — і що винесли з того процесу. Який інсайт?
Освітній бізнес, як на мене, неможливо зробити, якщо ти просто хочеш щось скопіювати.
Бо я розкажу про себе: проєкту — п’ять років. І лише через три роки він вийшов на хороший заробіток. Три роки я працювала безкоштовно. На ентузіазмі. І моя команда — теж. Ми не знали, де буде та точка Б. Ми не знали, чи взагалі дійдемо до неї.
Але в нас була мета. Спільна.
Тому якщо хтось хоче просто заробляти гроші — це не та історія. Освітній бізнес, який роблю я, — це про інше.
Ти маєш чесно запитати себе: чи готовий ти працювати безкоштовно, просто завдяки вогнику всередині тебе? Чи готовий ти його підтримувати? Якщо тебе не цікавить той вогник — і не цікавить результат — тоді, ну, це точно не твоя історія.
Можливо, освітній бізнес іншого типу — наприклад, школа англійської. Їх багато. Там уже є бізнес-модель, зрозумілі процеси, можна поспілкуватися з колегами, скопіювати структуру. А тут — ні.
Тут треба працювати на ентузіазмі. І не втрачати себе. Не втрачати свою самоідентичність.
Бути українкою — про що це?
О, якщо ми говоримо про жінку — це суперскладно.
Я маю доволі феміністичні погляди. Не радикалізм — а суть, яка вкладалась поколіннями. Для мене бути українкою — це бути потужною жінкою, яка може й поплакати вдома. Яка може приготувати, прибрати, перебрати речі перед сном, ще раз поплакати, а зранку нафарбуватись, гарно вдягтись — і піти будувати свої бізнеси.
Це сильно.
Бо зараз бути українкою — це виклик. У багатьох жінок чоловіки — на фронті. І відповідальність, яку ти перебираєш на себе, — колосальна. І ти несеш усе на своїх плечах. Для мене українка — це героїня. Зараз — точно.
як ти проявляєш гідність у щоденному житті
Якщо говорити про проєкт і про патріотизм — так, ми донатимо. Це зрозуміло. Але є й локальні речі. Це маленькі збори, про які мало хто знає. Не розпіарені. Не на тисячі донаторів. Але вони важливі. Ми їх покриваємо.
І ще — ми платимо податки. Це банально, але це теж про гідність.
Про безбар’єрність і доступність
Коли ми набираємо людей у команду — для нас не існує питання статі. Це не критерій. Я цим не займаюсь.
Але є одна ініціатива, якою я пишаюсь. Цього року ми запровадили програму для мобілізованих студентів-медиків. Ми готуємо їх до іспитів абсолютно безкоштовно. Бо в медицині є три ключові іспити, які визначають, чи ти проходиш на наступний етап.
Крок один — після третього курсу. Крок два — після шостого. Крок три — після інтернатури. І ми хочемо, щоби навіть в умовах війни ці студенти мали доступ до якісної підготовки. Щоби вони мали шанс.
Це — про справжню доступність. І якщо звичайну сесію мобілізовані студенти ще якось можуть здати, то підготовка до цих іспитів — складна. Бо вона охоплює перевірку знань за всі попередні роки.
Їм важко це робити на ротаціях. Тому ми зробили для них безкоштовні курси підготовки, де викладачі, по можливості, виходять з ними в Zoom, розписують тести й так далі.
Насправді, на даний момент — це все, що є. І це перший рік, коли ми взагалі почали задумуватись про таку штуку.
— Про безбар’єрність.
Так. У нас була ідея — перекласти лекції на жестову мову. Але ми цього не зробили, бо я досі не знаю, як провести дослідження: скільки студентів у медичних університетах, яким це дійсно потрібно.
Але це є у планах. Просто набагато пізніше, бо є першочергові задачі, які ми маємо закрити. Зараз це — сайт. І благодійна конференція, яку ми будемо влаштовувати.
Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?
В мене воно просто несеться. Несеться в голові.
У мене не супермало ідей. Я навіть маю список бізнес-ідей, які можна було б комусь продати. Тільки треба бізнес-план написати — щоб це було не за 5 гривень, а реально щось вагоме.
Я не творча людина. Я не вмію гарно викладати думки. Не вмію писати, розставляти коми. Але по наповненості ідей і по їх скаженості — голова в ту сторону працює.
І ще — найкращі бізнеси створюються саме так. Якщо не говорити про суперкрутезних бізнесменів, а про звичайних — то це просто про незакриті гештальти особистості. Це те, чого тобі бракувало.
І мою історію з онлайну я колись хочу перетворити й масштабувати на фізичний університет. Щоб це був не просто проєкт в інстаграмі, який проводить уроки. А щоб це був університет. З акредитацією. І щоб він був класним конкурентом іншим медичним ВНЗ в Україні.
Я вже розумію, що б я там хотіла зробити. Але я ненавиджу відкладати ідеї на 10 років. Просто ненавиджу. А ця мрія — вона мене мульує. Бо я не можу зробити її завтра. І не можу зробити через рік. І навіть через 10 — не впевнена, що зможу.
Це буде важкий і довгий шлях.
Але мені вже час щось робити. Щоб, по-перше, наближати свою мрію до реальності. А по-друге — я ж не буду чекати 15–20 років, щоб реалізувати всі свої ідеї.
Мені треба зараз. Уже.
Як продовжувати навіть крли здається, що все нереально
Плачу. Багато плачу.
І бажано — щоб ніхто це не бачив. Бо я — цей сильний воїн своєї сильної мами. Яка не показує емоцій. Але я приходжу додому — і плачу. У мене є кішка. Вона слухає всі мої проблеми. Вона вже знає супербагато — і медичного, і немедичного.
Я вивільняю емоції.
Мені дуже важко сказати собі «стоп» і взяти день відпочинку. Тому що… ну, це майндсети дуже дебільні. Якщо я в день нічого не зробила — то ніби я нічого корисного в цей світ не принесла. І це проблема. Я її пропрацьовую. Я приймаю її, не відштовхую.
Я все одно намагаюся зробити хоча б щось маленьке — аби відчувати: я тут. Я існую. Я щось роблю.
І зміщую фокус уваги.
Я йду до команди. І йду до братів. Вони дають мені ті ідеї, ті рішення, які через емоційний стан я могла забути, не помітити, не подумати про них узагалі.
Я йду до цих людей, бо знаю: в цьому колі немає засудження. Немає аб’юзу. Є підтримка. Вони будуть робити все, щоб витягнути мене.
А ще — танці.
Я танцюю дуже багато. Шість разів на тиждень. І це єдині шість годин у тижні, коли я не тримаю телефон у руках. Коли нікому не відповідаю. І це дуже важливо.
Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе
Відчуваю свободу. І велику відповідальність.
Бо це не про те, що «роби як хочеш» — і все буде окей. Це про те, що будь-яке моє рішення має наслідки. Але ці наслідки — мої. Це я їх створила. Я їх переживаю. Я за них відповідаю. І мені це подобається.
Це дуже страшно іноді. Але це дає неймовірне відчуття сили. Відчуття, що моє життя — це справді моє життя. Не чиєсь, не зрежисоване кимось іншим. Моє. І тільки я вирішую, що в ньому буде далі.
Насправді — впевненість. Але я така людина, що іноді глобальні штуки мені дуже важко приймати самостійно.
Точніше, не так. Я знаю, чого хочу. І знаю, що я це роблю. Але мені необхідне схвалення інших людей — чи в правильному напрямку я рухаюсь, чи те роблю.
Навіть коли маю ідеї — все одно йду і раджуся. Команда. Брати. Я йду, слухаю — і видихаю. Наче я це роблю не одна. Просто мій проєкт я почала у 16. І відповідальність я нести почала дуже рано. Тому, здається, такими погодженнями з іншими я трохи знімаю з себе тягар.
Хочеться теж — хоч трошки — видихнути.
Але якщо мені скажуть: «Не роби», я така: «Пока!» — і йду до іншої людини, яка скаже: «Роби».
— Я так теж люблю. Але не розуміла — навіщо. Мама мені каже: «Чого питаєш, якщо все одно зробиш по-своєму?»
— Та. Воно треба. І підтримка іншої людини. І це відчуття — що ти не одна. Бо ідеї, вони всі всередині. А коли поділишся з кимось — починається діалог. Вже не тільки ти думаєш, а ще хтось. І мені тоді дуже сильно легшає. Бо я відчуваю: я йду не сама. Я ділюсь цим. І це вже наша спільна історія.
Але той вайб, коли я розумію, що останнє слово все одно — за мною, він мені дає впевненість.
І ще це дуже допомагає розділяти сфери життя.
Бо колись у мене були стосунки, в яких я — супер жінка, яка все тягне, керує і відповідає. А потім я підросла, проаналізувала — і зрозуміла: класно, що в мене є бізнес. Бо там я хочу керувати. Там я несу відповідальність. Там мене хвалять за це. А от у стосунках — я не хочу цього. Взагалі. Я там — не керівник. Я там — котик.
розкажи про своє місто
Ой, люблю все. Людей. Киян. Люблю рух, свободу. Мені подобається бігати з цими людьми марафони. Подобається конкуренція — здорова.
У Києві багато молоді, яка творить, будує, думає. І вони — легкі в розмовах. Вони не закриваються. Вони діляться. І надихають. Я від цього кайфую.
У Києві можна з кимось познайомитись у барі або в кав’ярні — і почути від людини титанічну історію. І ви зможете знайти спільні точки — допомогти, співпрацювати.
Я люблю Київ за це — за комунікацію. І за те, що він дуже красивий.
Що розказати про вінницю?
— Чи була ти у Вінниці?
— Не була. Але у мене є дуже багато людей з команди, які навчаються у Вінницькому медичному університеті. Я дуже хочу до них поїхати. Бо моя команда — переважно з Києва, але далі — найбільше вінничан. Реально багато.
— От будеш у Вінниці — пиши. Гарантовано зустріну. Що тобі розказати про Вінницю, чого ти ще не чула?
— Насправді… Я вже чула. Знаю, що медуніверситет рожевого кольору — це раз. А ще — що місто дуже спокійне.
Коли моя команда приїжджає до Києва на фотосесії, вони завжди порівнюють темп життя. І от я завжди питаю: наскільки комфортно тобі в темпі Вінниці? Бо я б, чесно — втекла. Там, де немає метушні, я не відчуваю себе в комфорті.
— Я ніколи не любила естафети в школі. Для мене це був жах. А потім я читала книжку Маші Караченої Never Stop, і вона бігала марафони. І я зрозуміла — я марафонка. І от у Києві — це як естафета. Постійна. Ти біжиш і біжиш. А у марафоні — ти маєш свій темп. Дивишся на дерево, дихаєш. І тому я ганяю дуже швидко у Вінниці — але знаю, що якщо раптом зупинюся, то мене ніхто не обжене. Бо тут просто не біжать.
питання невідомій жінці
— А тепер — традиційне питання від іншої жінки. Як ти визначаєш для себе, що це твій вибір у стосунках, а не нав’язаний? Будь-які стосунки: робочі, родинні, дружні. Бо часто ми робимо щось, бо «так прийнято», а не тому, що хочемо.
— Так зі мною не прикатить.
По-перше, я дуже багато ходила до терапевта. У мене кілька років терапії. І я — психологічно пропрацьована. І мені дуже пощастило, що у мене й брати, й друзі — теж дуже свідомі. Моє оточення — безпечне.
Тому у мене навіть не було таких моментів, коли мене щось змушували робити. І щоб я потім відчувала: ніби я живу не своє.
У мене такого не було. І я навіть не можу цього уявити. Бо я — бунтарка. І якщо мені починають щось нав’язувати — буде агресія. Видима. Відкрита.
А я би запитала…Що б вона сказала собі маленькій, яка великими палкими очима дивиться на своє майбутнє? Які б вона дала собі три поради. Три основні.
Я просто дуже люблю порівнювати себе маленьку і себе теперішню. Те, що я хотіла тоді. Я з дитинства професійно займалась спортивно-народними танцями. І мені дуже подобається зараз повертатися до себе тої маленької. Давати собі відсилки. І розуміти, що я все ще маленька всередині. І я маю себе оберігати.
Мені цікаво, як інші амбітні дівчата, пані, жінки — що б вони собі сказали, як би вони це відрефлексували?
ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.
❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.
