Вікторія Брунь - Амбітна пані

ВІКТОРІЯ
БРУНЬ

Вона розлучалась у 20 і вдруге — у 25. Її TikTok — не просто контент, а нова мова для міста, яке живе на лезі. Вона знає, як тримати себе в купі, коли все розлітається навколо. В інтерв’ю — чесно про Харків, розлучення, блогінг і право бути гучною.

Харків

Ми маємо те, на що наважилися. На що Ти наважилися у своєму житті, і як це змінило ТЕБЕ?

В мене цікавий бекграунд, насправді. Мені зараз 25, у липні буде 26. І я вдруге розлучаюся. Така от історія. Я швиденько — туди-сюди встигла.
У 20 років я вперше наважилася на розлучення. Бо більше не могла. Ми вже перейшли всі межі у стосунках. Я не побоялася бути «розведеною» у 20. Це було перше.

Зараз я закінчила ще одні стосунки — з військовим. Так сталося. Є багато внутрішніх моментів, чому так, але загалом це була доволі обопільна історія. І зараз я знову проходжу процес розлучення.

— Це велика сміливість. А як усе починалося?
— Якщо чесно, моє життя — це суцільна нестабільність. І в цьому теж своя сила. Мені було 14, коли все перевернулося. мені було 4 коли мене віддали на танці, і хто ж знав, що через 10 років там все й перевернеться вперше. Там і почалася моя історія: я стала бальною танцівницею, будувала свій лайфстайл навколо танців, професійного спорту, потім вже тренерства, але й травми, яка змінила моє життя. Мені підсипали скло в туфлі.

А потім — травма. і після трьох операцій мені заборонили танцювати: коліно, деформації через спосіб ходьби. І повністю нерозуміння, що робити далі.. бо це сталося в 11 класі.
І тоді я обрала вступати у виш – юридичний і педагогічний. Наразі більше 5 років працюю маркетологом і експертом з соцмереж,

— Як ти опинилася в маркетингу? Це ж зовсім інше.
— Це сталося в 2020 році, перед карантином. Я завжди тягнулася до соцмереж, і тут дізналася про SMM. Ще в 2020 році, тренувала дітей і плавно переходила в SMM, блогінг і розвиток соцмереж. Бо відчувала, що я хочу. Хоча й там було багато барʼєрів: тоді мені перший чоловік забороняв вести Instagram. Але я вела. Бо дуже хотіла проявлятися.

— Це звучить як історія боротьби за себе.
— Так і є. Постійна перебудова, трансформація, крок у невідоме. Але я завжди з внутрішнім «я хочу, я мушу». Я інакше просто не могла.

ЩО Є ПІДТРИМКОЮ?

В цьому березні почався реактивний процес – криза… я взагалі, напевно, памʼятаю, що є життя …

— Хто був поруч у цей період?
Мама у нас із нею дуже близькі стосунки. В нас невелика різниця у віці, вона мене народила, коли їй було двадцять. Ми з мамою прям подруги-подруги. І ще мої близькі подруги і кума.

— Ви також згадували про проєкт «Незручні». Як він виник?
Ми запустили «Незручні» з чотирма дівчатами, я — четверта. Вони всі прийшли у моє життя через роботу. Я веду майстермайнди з особистого бренду, і вони спочатку заходили як клієнтки. А потім після однієї спільної подорожі ми почали дружити. І з того вже народилася ідея проєкту. Це мої прям близькі-близькі люди.

— Зараз ви згадували про свою куму…
Так. Це, напевно, єдине, за що я вдячна другому шлюбу — за те, що в мене залишилися справжні друзі. Це не просто подруга, це як сестра, як родич. Бо з дівчатами в мене не завжди складалося. Але зараз, коли більшість подруг — це саме дівчата, я дуже хочу, щоб це залишалось так і далі.
Вони мене вигрібали дуже складних станів, з панічних атак. Відвозили на крапельниці, бо мені було зовсім зле. І вночі приїздили, і підтримували постійно. Так, це розлучення. І перше було на лайті, наразі перший чоловік майже найкращий друг, допомагає, ми класно спілкуємося. А з другим чоловіком – і погрози, і суди, і поліція, і злам instagram… різне, тому підтримка зараз як ніколи раніше потрібна і важлива.

— А що ще стало такою опорою в цьому періоді?
Блог. Це — підтримка. Проєкт у блозі — це те, що я не віддам нікому. Колись підлаштовувалась: «Не веди, не показуй мене». Мене обмежували в цьому. Навіть я сама себе обмежувала, коли була заміжня. Типу: я ж дружина військового, маю щось там… показувати лише одну свою сторону.
А зараз, після розлучення, я визнала в собі — я різна. Я люблю сексуальні театри, я пишу книжку з нотками 18+, а сьогодні ввечері йду на «Ліло і Стіч» і буду плакати під мультик. Це про те, що я різна і що нарешті не тримаю якийсь образ, бо так треба.

А зараз — відпустила всі гальма. Сказала собі: «Я нарешті хочу бути собою». Якщо сьогодні я плачу, а завтра сміюся, потім пишу роман, далі йду на мультик — то це я. Я така. Ніхто мені не каже, якою бути. Я гучна, голосно сміюсь, можу плакати наврид, а за 20 секунд — ржати.

Я — нарешті я. Зараз це відбувається.

Чим Ти займаєШся і чому саме це стало ТВОЇМ вибором?

Зараз більше як блогер. Я – блогер персональності. Веду ТікТок і Instagram, і з нещодавніх пір ще й YouTube. В ТікТоці вже 2 роки. І в мене там є окрема рубрика – «ревізор закладів». Ревізорство пішло з мого дитинства, з відносин із батьком — мене завжди виховували в дусі: має бути сервіс, має бути культура, має бути смак. Ще в 2014 році я вела рубрику в застосунку Foursquare — це був такий нормальний, адекватний trip-advisor. Я там вела рубрику «Куди піти за кордоном». Могла в задоволення дві години шерстити один заклад десь у Стамбулі, і ми реально знаходили місця з Michelin зірками, про які мало хто чув.

А потім, восени 2022-го, я повернулася в Харків після контрнаступу і побачила, як усе змінилось. Заклади є, люди є, рутина – жива. Але дуже змінився персонал, змінився настрій у сфері. І в травні 2023-го я запустила TikTok – не для реклами, а щоб дати харків’янам простір. Не власникам, не піару, а людям. Щоб вони знали: ось тут – норм, а отут- ні. Тут можна з дітьми.

— І це стало масштабним проєктом?
— Так. Потім я розширилась — поїхала в Тернопіль, Чернівці, Франківськ, Полтаву. Раз на пів року — нове місто. Виїжджаю на місяць і досліджую. Мені цікавий і маркетинг, і як працює підбір у меню, і як мислять люди, які ведуть бізнес. Зараз консультую заклади, допомагаю їм з оптимізацією. Але спочатку це було тільки про те, щоби харків’яни не витрачали гроші дарма.

— TikTok дав не лише впізнаваність, а й платформу для вираження? Абсолютно.
— TikTok — моя взаємна любов. Instagram — я вела менш свідомо до повномасштабного. Профіль був закритий, бо забороняв перший чоловік. То був не блогінг. А тепер — це мій простір. Моє самовираження. Я зараз блогер передусім. І транслюю, що: — розлучатися — норм, — йти з непридатних стосунків — норм, — показувати, що буває боляче — теж норм. Бо всі ж показують шампанське після розлучення. А правда в тому, що потім — приходиш додому й цілу ніч ридаєш у подушку.

Я хочу показувати, що жінка може бути різною. І навіть зараз, у жертві рілейшнгу, я кажу — все одно це нормально.

— Ви згадували про сексологію. Це новий напрямок?
— Мені цікаво. Спочатку ця тіньова сексуалізована сторона мене була ніби окремою особистістю — я називала її «Маргарита». Потім все ж таки прибрала ці різні «особистості», бо аудиторія плуталася. Але мені важливо говорити про секс відкрито. Мені дуже сумно, що в нашому світі у 18 років не всі діти мають сексуальну освіту. Я сама проживала дуже сильне нерозуміння цього, і ледве не наломала дров. У Харкові я навіть хотіли ввести «sex education” в шкільну програму до війни. Бо це дуже важливо.

Секс — це класно. Секс – це база. І про це потрібно говорити. Те, що приносить задоволення не має бути табу. Усе це частина життя. І так, я хейчу (дуже дуже) пострадянську модель, де жінка має бути правильною класичною дружиною. Що це взагалі таке?

— Ви працювали в маркетингу?
— Так. За освітою я юрист, але ніколи не працювала за спеціальністю. Це корисно, хіба що зараз, у договорах з командою і процесі розлучення. Але взагалі я маркетолог. Рік була співвласницею маркетингового агентства. Працювали з Америкою, Європою, виключно з особистими брендами. Комерційних історій, типу одягу чи взуття ніколи не було.

Зараз консультую з блогінгу, веду майстермайнди з розвитку особистого бренду: сезонні, тримісячні. Це зустрічі для жінок, які прагнуть розвитку і прояву, ну і підтримуючого кола звісно. І щодо TikTok теж консультування. Бо блогінг – це не просто метод. Це як ти себе збираєш і транслюєш. І навіть коли тебе блокують, ти маєш інші канали, щоб не зникнути, а продовжувати качати свій особистий бренд і бути «на плаву».

— Але є ще один шар вашої особистості — хореографія?
— Так! Я ще й хореограф. Три роки тому мене покликали в школу, де я танцювала 16 років. І ось уже третій рік я ставлю випускні вальси 11-класникам. Це зовсім інша діяльність. Інше навантаження. Діти мене буквально витягнули під час розлучення, я приходила до них іноді «на межі» і на дві години вимикалася. Вони говорять, жартують, щось вирішують, а я просто є з ними. Це був неймовірний кайф. Це не про гроші. Це — про душу.

Блогер & ревізор Харків| Київ | Франківськ | Полтава✨реклама

Як Ти відчуваєШ, що ТВОЯ справа має значення?

Я людина фідбеку. Прямо дуже. Мені критично потрібно розуміти, як те, що я роблю, резонує з іншими. Я 100 разів перепитаю: у команди, у друзів, у клієнтів на майстермайнді: «Як тобі? Тобі комфортно? Що варто покращити?». Коли я проводила digital конференції в Харкові, пам’ятаю до деталей кожну. Всього зробила три. Дві перші — дуже теплі. Люди підходили після, хтось дарував щось, хтось просто дякував. Бо це — прифронтове місто. І ти не просто робиш подію. Ти тримаєш людям зв’язок з життям. Це для мене було більше, ніж гроші.

— А третя конференція?
— Вона стала для мене точкою вигоряння. Вона була дуже хардова, напередодні наступу на рідний Харків. Я привезла спікерів до любих харківʼян з Ужгорода, Києва, Львова. Ми проводили все в підвальному приміщенні — безпечно, але напруга… Люди приїхали з місць, де не було обстрілів, а тут літає над головами.
Та й самі харківʼяни в той момент більше думали про свою безпеку і конференція трішки була «невчасно», тому було багато проблем з продажами, організацією і саме проведенням. Наче всім учасникам було не до подяки. Наче це почало сприймаєтися як «ну ок, мало б бути». І я не отримала фідбеку. Ще й пішла в фінансовий мінус. І це зламало. Не те, що я не хочу більше, а немає ресурсу. Немає сил. Просто встати з ліжка.

— Ви потребуєте взаємності у віддачі?
— Так. Я викладаюсь повністю — у стосунках, у дружбі, в роботі. Я максималістка. І коли я не отримую цього у відповідь, мені дуже важко. Все. Я ніби обриваю — не можу більше.

Яку пораду Ти б дали тим, хто хоче "так як Ти"?

По-перше, дуже багато людей сприймають мене як приклад — але це не той приклад, яким хочеться бути. Це приклад незламності. Коли тебе сприймають як фенікса, що постійно оживає, оживає, оживає… А я колись дуже активно транслювала мультизадачність: мовляв, ось скільки задач, ось, скільки я встигаю. Але мені це не в радість. Це просто мій характер. Я неспокійна з дитинства. Мені постійно треба: «А що далі?» Кожна година розписана. Це, можливо, і тривожність. Але такий уже мій лайфстайл.

— А якщо дати пораду тим, хто зараз вагається?
— Плювати на думку інших. Справді. Людям не пох у моменті, але через три години вже пох. А ти себе зраджуєш, коли підлаштовуєшся, щоби бути комусь зручною. Цьому мене навчив TikTok. За що мене тільки там не хейтили: за те, що картава, що багато їм, що мало їм, що українська в мене «западянська», що суржик… Людям завжди буде щось не так. Сильно біла — погано. Сильно чорна — теж. Але коли ти тригерна особистість — це, насправді, твоя сила.

— Тобто тригерність — це новий тип впізнаваності?
— Так. Поганий приклад, але візьмемо ту ж Аню Алхім… Вона — гіпертригерна. Все з нею too much, але вона не залишає байдужих. А коли намагаєшся сподобатись усім, виходить сіра маса. Красиві, успішні, але без родзинки.

Всі хочуть показати тільки успіх, але не життя. А як може бути все класно, коли четвертий рік — війна? Зараз не реально бути постійно в «ресурсі», продуктивним, бо є фоновий стрес, є ці кляті обстріли і чесно уж совсім не до успішного успіху… але це розуміють не всі.

— І ви це побачили на прикладі власної клієнтки?
— Так. У мене була клієнтка — психолог. Дуже потужна. Я реально під неї навіть створила агентство. Вона дуже класна фахівчиня. Але коли ми почали працювати над розвитком особистого бренду, вона почала говорити про «успішний успіх». І я кажу: «Так це не працює. Це не швидко. Це — шлях». А вона відповідає: «Ну а як же? У Маші вийшло». А Маша, вибачте, батрачить не перший рік. Потім ця психологиня розплакалася. У неї навіть діагностували клінічну депресію. Бо реальність не збіглась з очікуваннями. Вона хотіла проявлятись, але думала, що це легко.

— Ви вирішили стати антагоністом успішного успіху?
— Так. Хочу бути цією «бунтаркою», яка показує реальність. Не цукрову картинку. І буває, що руки тремтять перед тим, як виставити сторіс. Але я все одно публікую. Бо якщо не я — то хто?

Бути українкою — про що це?

Ух… Ну, бачиш, у мене бекграунд — шлюб із військовим. І я завжди говорила: це щось взагалі не про мене. Я ж не просто з Харкова, я корінна. Жила там до 2014. В 2014, хоч мені і було 15 лише, я багато бачила, переймалася і вже розуміла, що сусідню країну я любити не буду ніколи.

Про шлюб/відносини з військовим завжди казала: «Боже, відведи від мене це». Бо насправді — це дуже важко. Але сталося, як сталося… Він пішов служити у квітні 22-го, добровольцем. І три роки все було на відстані — стрес, тривожність, професійне вигорання. Це дуже складно. І, чесно кажучи, багато чого в мені тріснуло саме через ці стосунки.

Зараз… мені легше. Без цього формату. Бо він — насправді військовий, і я це відчула на собі. Я, як фрілансерка, завжди уявляла життя інакше: більше свободи, більше дихання. А тут ти маєш тримати себе в купі. Постійно. Бо він може подзвонити в будь-який момент і сказати: «Мене відпустили». А ти вже маєш бути готова. Психологічно. Побутово. І це розриває із середини: постійні переживання за нього, ці кляті обстріли, не розуміння що далі, страх за нього, за себе…

І як ми жили в такому стані — я не знаю, скільки разів за ці три роки я уявляла собі картину: ну от, сьогодні я буду на його місці. Тобто просто вмираєш усередині. Але ти тримаєшся. Бо мусиш. Бо він — це він. Бо він — в строю.

— А як вплинули на вас обох ці зміни? Чи вдалося зберегти зв’язок?
— Ми розлучаємося. Він ініціатор, тому як бачиш, не вдалося.

Але за ці 3 роки ми намагалися… Він поїхав в квітні 2022, я приїхала до нього через 5 місяців у жовтні 2022. Обіймаю на вокзалі і розумію – він інша людина. Я – іншою І, мабуть, найболючіше було усвідомити, що ніхто з нас не хоче проходити ці зміни разом. Але доводиться. І ти пояснюєш собі: «Це служба. Це зміни. Це реальність багатьох. ». Але насправді це вдаряє по тобі не менше, ніж по ньому.

Я довго буду пропрацьовувати той факт, що наш шлюб був про агресію. Про психологічне насилля. Про постійні тести на міцність. І я не була готова до того, що людина так зміниться. Що зміняться її пріоритети.

Ви говорили про дітей… — Так. Він дуже хотів дітей. І в якийсь момент каже: «Мені завтра потрібна дитина». Класика. Супер. Але коли прийшов час, коли вже три роки пройшло, коли він був у більш-менш «безпечному» підрозділі… Я кажу: «Слухай, давай, будь ласка. Ти потрібен не лише як боєць. Ти потрібен розумом. Можеш перейти в штаб. Повернутись у Харків».

Я була готова. Харків — це навіть не Київ, це базова точка. Але ні. Людина вже жила адреналіном. І це вже не вибір. Це вже зміни психіки.

— Ти зараз у Харкові? Як тобі після всього?
— Так. Харків — це дім. Тут повітря інше. Тут я заземлена. В Києві класно: люди, масштаб, зустрічі. Але в Харкові — спокій. Приїжджаєш і: «О, все. Я дома». І це багато значить після всього.

– Що для тебе означає повертатися в Харків після всього?
— Життя в такому прифронтовому місті — це щось зовсім інше.
Ти можеш просто вийти, піти кудись, побачити розбитий заклад, де колись тусувався як студент, і тобі— всьо. Спогади є, а місця вже немає. Потім дізнаєшся, що ще хтось поранений… Не дай Боже — загинув. А потім — білборд із твоїм колишнім. Ну, коротше, це така постійна історія, коли ти намагаєшся просто… виживати.
І я дуже довго напрацьовувала в собі цю здатність — слухати, але не чути. Бо ти не можеш вбирати все це в себе, коли в тебе така емпатична душа. Воно з усіх боків б’ється об тебе. І ти намагаєшся себе в цьому обмежувати, але водночас проживаєш усе разом із ними.

— Багато говорять про силу жінок зараз. А як це для тебе?
— Дуже важко. І жінкам важко. Особливо — з дітьми. У мене кума, її дитині три. І вона вже починає розуміти, що ракета — це не пташка. Що це небезпека. І тут найстрашніше — не передати дитині свою паніку. Не залякати її. Не вбудувати їй цю травму на все життя.

як ти проявляєш гідність у щоденному житті

Влітку 22-го поїхала закордон… на місяць. Це був не евакуаційний виїзд. Я їхала до друзів, до хресної. Але — я не можу. Коли повернулася — я реально цілувала землю. Мені важко там. Харків — він для мене зрозуміліший, тепліший, навіть з військовим станом.

Батьки колись планували, що я поїду. Що я буду вчитися там. І якби виїхала — усе було б нібито добре. Але це “добре” — не моє. От, моя подруга зараз у Чехії, і вона не може розійтись із хлопцями, бо вони не можуть знайти окреме житло. Бюрократія. В Німеччині — ті ж самі правила. Я як алергік потребувала про негайну допомогу, а мені дали… лід. Я істерично сміюся і кажу: «Мені подорожник треба!» В нас би давно вже дали щось антигістамінне. А там — терміни, папери.

— Виходить, технічно ми часто — попереду?
— Технічно — так. У нас “Дія” — взагалі інновація. У нас розлучення онлайн, в “Дії”! А там вони тим тільки починають цікавитися. І соцмережі, і психологічні центри для українців — це все намагаються зробити. Варшава, доречі, більш українізована. Але, Боже… скільки разів я сиділа і хотіла просто кричати. Бо вони не чули. А ми ж так хочемо бути почутими.

Психологи зазвичай кажуть: гідність — це про особисті кордони. Про «сюди не заходь». І я це теж визнаю. Але моє відчуття — воно глибше. Це ще й про людське. Про донати, наприклад. Вони вже стали рутиною. Я підписана на канал, де бренди запускають кампанії, ти купуєш щось, частина йде на допомогу. У мене є речі з таких ініціатив: бренд Jul, колаборація з Монатіком, обожнюю благодійні Куражі в Києві. Для мене це — жест. Це як участь. Це вже база.

— А щодо публічності? Як гідність співіснує з блогерством?
— Мій блог — це моя саморефлексія. Я завжди кажу: якщо ти не вмієш розгорнуто думати, рефлексувати, ти не зможеш бути блогером. У соціальних мережах усе треба прожити — і лише потім показати. Або навпаки — прожити в моменті, показуючи. І бути чесною.

Коли в мене в сторіс — сльози, я не приховую. Я не вдягаю маску. Я за те, щоб не пудрити біль. Пам’ятаю, коли була на межі, після розлучення, зробила запис — видно було, що намагалась зібратись. Але нічого не вийшло. То була брехня самій собі.

— Ти багато згадуєш про одяг і бренди. Це теж частина гідності?
— Дуже. Я зараз десь на 90% вдягаюся в українське. Це мій вибір. Це моя приналежність. Улюблений харківський бренд YourWay, Nushina, UmStore, Emmelie Delage— любов. Бо це — підтримка своїх, економіки, творчості.

Я люблю речі з історією. Прикраси, наприклад. Купила якось каблучку TSVITE TEREN за три тисячі — і через пів години розбила. Бо вона керамічна. Але це історія. Я могла б купити щось у Zara — і таке теж буває. Але я краще візьму піджак з написом «Бавовна — доза мого ендорфіну» або «Україна в серці».

Так було ще з 14-го року. А зараз особливо загострилось. Пам’ятаю, як ми поїхали в Будапешт в 2022 в травні— і я вся була в жовто-синьому. Шкарпетки, футболка, напис “Руський воєнний корабель…”. Хоча тоді Угорщина не дуже підтримувала Україну. Але мені було важливо. Я не могла інакше.

— Це звучить як окремий акт опору. І приналежності.
— Саме так. Не знаю… це щось глибоке. Воно гріє зсередини. Це моє.

Про безбар’єрність і доступність

Коли організовувала конференції, для мене було базовим — наявність ліфта. Люди приходили з протезами, на кріслах колісних. І це мало бути доступно. У мене у самій зір мінус сім, я з дитинства в лінзах, і я знаю, що таке — хотіти почуватися повноцінною людиною. Без дискомфорту.

Наразі я блогерка. І, наприклад, у TikTok в мене завжди включені автоматичні субтитри — для адаптації. Також кнопка, яка дозволяє переклад, великі шрифти — це база. Щоб різні люди могли читати, дивитися, сприймати.

На подіях я завжди обираю укриття, та ще й із ліфтом. Бо пандус пандусу різниця. В аптеках — часто такий нахил, що навіть дитячу коляску не спустиш, не те що візок. Це теж частина мого підходу.

Коли ми запустили YouTube — одразу прописали все: автоматичні субтитри, адаптація. Бо я не знаю точно, хто мене дивиться. Але це моя відповідальність.

Як вдається перетворювати ідеї в сміливі ідеї, і в реальність?

Цікаво, що наразі я вже три тижні без Інстаграма. І знаєш, я подрузі якось кажу: «Блін, так прикольно — ніхто не запускається». А вона відповідає: «Вік, це в тебе Інстаграму немає, а запуски йдуть — просто ти їх не бачиш». І я така: «Ага, файно».

Раніше я дуже часто ловила ідеї в інфополі. Але ніколи не крала. Я завжди була проти копіювання. На наставництві, на своїх навчаннях завжди спочатку шукали родзинку. В кожній. Саме її родзинку. Потім — адаптували. І в мене є така “банка ідей” — я її десь пів року, поділила її за сюжетними лініями. У Telegram-каналі, для себе і команди. Там десь 10–15 гілок. І дуже зручно додавати туди щось нове.

— А як з’являються ці ідеї?
— Найбільше — в дорозі. Особливо, коли я сама за кермом. У січні мандрувала сама на Західну — і це був просто ідеальний стан. Ти за кермом, не можеш скролити стрічку, просто в фокусі — і думки йдуть. Їду, бачу місто — “о, прикольно зробити оце”. І я завжди одразу записую. В нотатки, у Telegram, будь-куди. Головне — звільнити з голови.

Ще в мене є група майстермайнд. Ми там разом брейнштормимо. Іноді буває, я починаю комусь відповідати, а в мене в цей момент вже народжується нова ідея. Команда сміється: що по середах я можу написати 20–30 ідей одразу. Воно просто сиплеться.

— Тобто не з фільмів, не з книжок?
— Ні, в основному — з голови. Мені треба простір, щоб генерувати. Коли кожен таймслот забитий, у мене просто режим виживання. А от коли є пауза — з’являється потік.

— А як щодо реалізації? Вдається втілювати все задумане?
— Хотілося б сказати «так». Але ні. Ідей багато. Реалізую те, що згадую ввечері. Якщо згадала — значить, зачепило. Колись діяла імпульсивно: з’явилась ідея — виклала в Instagram, запитала думку — запустила. Зараз — вже не так.

Тепер я думаю: «А чи потрібно це взагалі?», «А що скаже ринок?», «А чи варто заглиблюватися?». Більше обдумую. Більше аналізу. Не просто «давайте зберемося на бранч». А вже усвідомлено: для чого, для кого, як саме.

Як продовжувати навіть кОли здається, що все нереально

Страждаю. Чесно. І страждаю по-справжньому. У мене було дуже багато провальних запусків. І ось один із останніх — болючий. Я роки два мріяла працювати на Київ. Не просто кататись туди-сюди періодично, а жити повноцінно на два міста. Мати базу. Працювати. І от я собі придумала, що кожні два тижні буду проводити майстермайнд-групи в Києві.

За три дні до важкої особистої кризи — яка зрештою завершилася розлученням — я запустила цей проект. І вирішила: «Все, занурюся в роботу». Але, насправді, в моїй нервовій системі був повний крах. І хоч я намагалася триматись, але вже чотири місяці, і зараз я тільки починаю з цього вибиратись.

Я навіть не пам’ятаю, як робила той запуск. Я дивилася на креативи — і не впізнавала себе. Я людина стану. А тоді була порожнеча. Ми працювали над запуском місяць. Вклали гроші, час, енергію — і нуль. Нуль заявок. Просто нічого.

І я поділилася цим в Instagram. Написала, що я жива людина. Що я провалилась. І це теж життя. І коли я це проговорюю, мені стає легше. Бо я відчуваю, що це моя місія показувати реальність. Не глянець. Не успішний успіх, коли записав курс і купив BMW. А те, як воно буває насправді.

Розлучення — це не катастрофа. Це реальність, якщо тобі погано. Провал — це не кінець. Це досвід. Не всі роблять перший запуск — і відразу успіх. Це окей. Але простраждати — важливо. Я залишаю собі дні, щоб прожити біль. Бо якщо не проживу — накриє психосоматика. Я це вже знаю.

— Ви живете самостійно. Приймаєте рішення. Плануєте. Це вибір. Що він дає вам? — Я диктую собі правила. І це дуже багато дає. Але це не легкість. Це відповідальність. Це коли ти знаєш, що ніхто не скаже: «Іди туди, зроби те». Це ти сама вирішуєш. І ти сама за це відповідаєш. Це складно. Але це — свобода.

Є жінки, які живуть у рамках. Вони прокидаються, готують, йдуть по продукти, на роботу… І в них скляні очі — не через біль, а через відсутність вибору. Бо вони не знають, як це — коли очі живі.

Я хочу, щоб вони дізналися. Бо очі можуть світитися. Навіть після провалу. Навіть після розлучення. Навіть після всього.

Як змінилося життя, коли вирішуєш ти, а не замість тебе

Я все життя відчувала, що хочу бути не такою, як усі. Це з дитинства. Всі в білих сукнях – я в чорній. Всі в чорному – я в білій. Мені завжди було важливо виокремлюватися.

Навіть у дитинстві, коли мене записали на танці, я сказала: «Я не хочу в групу. Я хочу танцювати з партнером». Я не хочу бути однією з десяти, які намагаються вийти в перший ряд. Я хочу бути вдвох. Це теж змагання. І не менш серйозне. Але в іншому вимірі.

Життя за рамками — це те, до чого я прийшла не одразу. У першому шлюбі я була тою самою актрисою. Ми могли один одного послати, а я виходила до людей із усмішкою: «У нас усе класно». Зараз би я просто сказала: «Все. Він послав, я пішла». Але до цього треба було дійти.

Це не про чарівну пігулку, що ти сидиш, і раптом вирішуєш: “Житиму інакше”. Ні. Це було дно. Болюче. Коли я розлучилась у 20, я ще не була суперпублічною, але оточення знало. Прізвище змінила. І були засудження. І плітки. Але що я могла зробити? Нічого. Це факт. Я розлучилась. І все.

І зараз, коли я проходжу через нове розлучення — я чую легенди про себе буквально в закладах. Але… це не зупиняє. Це ніби як фенікс. Я просто йду по-іншому. Може, мене це навіть трохи заряджає. Бо я — не сіра. Бо я викликаю емоцію.

От ми запустили YouTube, і вчора прийшов перший негативний коментар. Типу: «Боже, як я потрапив на це лайно в рекомендаціях». І дівчата такі: «Блін, негативний коментар! Що ж робити? » А я думаю: клас! Ми зачепили. Ми не байдужі.

— І ти транслюєш, що жінка може сама. Без дозволу. Без інструкцій. — Саме так. Ніхто нічого не має. Жінка має робити лише те, що хоче. Ми живемо в іншому світі. І я не знаю, як би я жила в тому, де жінці не можна працювати. Напевно, я би вже десь стояла з транспарантом.

Я не на сто відсотків феміністка. Я вірю в жіночу і чоловічу енергію. У відносинах я за те, що жінка реалізується (не для того, щоб прогодувати, а для того, щоб мати захоплення, справу і «горячі очі») а чоловік — забезпечує. Я не хочу нести все на собі. Я хочу бути жінкою. У туфельках. На ручках.

Але коли я сама, то я сама. Коли мій чоловік військовий, і його майже не було поруч, я все одно живу. І транслюю. І показую, що стереотипи існують, щоби їх ламати.

Я юрист за освітою. І навіть правила — їх теж можна порушити. Головне — знати, як.

розкажи про своє місто

Я повернулася в Харків у листопаді 2022. Перший раз приїхала в жовтні — саме в той день, коли бахнули Кримський міст. Я їхала й думала: «Ну все, зараз прилетить у вiдповiдь, а я їду в Харків». Але було тихо. Дякувати.

І хоча ми тоді жили в Києві, я не вiдчувала великої різниці. Ментально схоже. Не так, як на заході України, де реально відчувається інший ритм, інший побут. Але Харків — це щось окреме. Я просто йшла вулицями, як дурачок, і раділа деревам. Усьому. Просто — існуванню.

Хоча парадокс у тому, що 22-й і 23-й рік були менш небезпечні, ніж зараз. Тоді було менше обстрілів, менш потужна зброя. А от з травня 24-го — пішло справжнє пекло. Але і тоді я не могла поїхати. Я купляла квитки, і не їхала. Я не могла виїхати. Я відчувала, що Харків тримається на мені. Якось отак.

І я хотіла йому щось дати. Я відкрила ком’юніті, не заради заробітку, не комерційно. Просто хотілося створити простір для людей. Де можна бути. Просто бути. Ми нічого з того не заробляли. Це була більша віддача, ніж прибуток.

— Що для тебе найголовніше в Харкові?
— Люди. Це перше. В усіх містах є дивні, але тут — це як спільнота. Недоформлена, відкрита. Я коли подорожую, у мене завжди щось із Харковом: кепка, шопер. І всі реагують. Посміхаються. Це — щось своє.

Кернес, яким би він не був, зробив багато в цьому сенсі. Він привив нам любов до міста. І тому харків’янам складно адаптуватися деінде. Це не про мову. Це про відчуття. Одеса — близька. Дніпро — теж. А Київ… У Києві всі йдуть повз. Ніхто не спілкується. Там немає оцього «яка ви красива, а звідки пальто?». У Харкові — це база.

— Це звучить як особливий вайб міста. Трохи як спротив.
— Так. Тут страшно. Але люди лишаються. Тут важко.

Але життя триває. Тут обстріли, і мами з візочками на дзеркальному струмені. Тут будинки без вікон і ресторан поруч з дорогими автівками біля. Контрасти, які лякають, але й надихають. Бо вони — про стійкість.

І навіть зараз — хочеться поїхати. Бо кожен кут щось нагадує з колишнім. Але все одно — це місто не дає. Тримає. Уяви, люди їдуть сюди з інших міст. У травні, коли було трохи спокійніше, я бачила, як приїжджають на вікенд із Києва, Дніпра, навіть зі Львова.

— Вікенд у Харкові, прифронтовому місті?
— Так. Це стала окрема історія. Цей тренд запустили харківʼяни в threads. І люди почали їхали сюди просто — щоб відчути. І вони потім ділилися, куди ходили, де пили каву. Ми, самі того не плануючи, створили міську легенду — про вікенд у Харкові. В місті, яке не має жодного підземного готелю. Все на свій страх і ризик. Але вони їхали. І це — ВАУ.

Що розказати про вінницю?

— Чи була ти у Вінниці? Яке враження залишилось?
— Була. Проїздом. На початку війни. І чесно скажу не пам’ятаю її повністю. Ми були тоді в повному тумані. Це був березень. І буквально напередодні по Вінниці прилетіло по аеропорту. І в місті все було… не до радості.

Але ми зайшли в кав’ярню. І мене тоді вразила привітність. Це був перший контакт з кимось, хто говорив: «Так, страшно. Але треба жити. Хочемо, щоб життя тривало». Її, здається, звали Анжеліка. І вона мене витягнула з отого сірого стану.

Бо до того ми їхали і не могли знайти навіть нормальну каву на заправках. То стаканчик був, то кава, то молоко, але ніколи все разом. А я ще й із непереносимістю лактози. А тут кокосове молоко. Я стояла і думала: Боже, кокосове молоко. Як динозавр перед вогнем.

І ми з нею говорили. Просто. По-людськи. І я, здається, вперше за той тиждень відчула, що я знову я. Що я стою в кав’ярні, спілкуюсь. Що є життя.

Я тоді вела Telegram-канал “Нотатки переселенки”. І написала про неї. Про те, як одна посмішка, одна розмова, одне кокосове молоко — можуть повернути людину до себе. Хоча б на кілька годин. Хоча б на день. Ми підсвітили одна одну. І це залишилось зі мною.

питання невідомій жінці

Щоб що? Завжди собі ставлю це питання. Дуже багато разів за день. Перше, що прийшло в голову, а я завжди йду за першою думкою — навіщо я займаюся блогінгом? Щоб що?

На всіх своїх навчаннях прошу дівчат писати свою нефінансову мотивацію. Бо, напевно, моя мотивація не про гроші. Я нещодавно написала собі фразу: втілення мрії маленької Віки бути відомою.

Це ніяк не оцифруєш. Типу, ну я відома — але де? Це завжди буде “більше”. Бо хтось і досі не знає Мадонну. Але напевно — для цього.

Плюс — я дійсно відчуваю місію. Проживаю багато чого у своєму житті завдяки тому, що транслюю. Блог допомагає мені саморефлексувати. І допомагає, показуючи іншим, зрозуміти себе.

Я десь зрозуміла, що транслювання свого життя — це моя форма глибокої саморефлексії. Якщо в тебе є ці навички, ти можеш вести блог. Це не для всіх. Але якщо вдається — це спосіб краще зрозуміти себе і втілювати внутрішні потреби.

І я не виключаю, що це може бути якась гіперкомпенсація, комплекс. Бажання бути “видимою”. Ясно розумію, що тут не до кінця пропрацьовано. Але точно знаю — не йдеться про Rolls-Royce. Йдеться про те, щоби показати людям, яке життя є насправді в соціальних мережах.

— А ще? Є якесь друге “щоб що”?
— Є. От “щоб що” у форматі розлучення. Це теж пов’язано з транслюванням. Хотіла показати, що: — це тригерно, що я розлучаюся з військовим; — це тригерно, що я страждаю; — це тригерно, що я це показую в Instagram.

Але це нормально. Плакати — нормально. Це історія про те, щоб нормалізувати. Бо пострадянські штуки — “тут не можна”, “потрібно так” — задушили. Я ненавиджу обмеження. Нахрен. Я їх навмисно порушую. Іноді — прям тумач. Але в мені живе бунтар. І він бачить дим.

Хочеться, щоб люди дозволяли собі бути. І покращували своє життя. Бо коли вони це роблять — я покращую і своє.

Яке питання ви б задали? Одна історія з життя, яка змінила тебе раз і назавжди. І одна річ, яка завжди з тобою. Але не з розряду “ключі й телефон”. Бо кожна жінка має свій лайфхачний предмет. Пігулки від тиску. Улюблений блиск. Обручка-талісман. Серветка. Щось зовсім особисте.

ми подумали, ви можете захотіти щось спитати.

❤️ як хочете щось запитати героїню цього матеріалу,
або щось їй написати – сміливо пишіть в формі, їй буде приємно.